Росія буде змушена зменшити свою агресію до 2026 року.
«Якщо Європа продовжить надавати підтримку, ми зможемо витримати, - зазначає соціолог Євген Головаха.»
Як українське суспільство бачить завершення війни? Чи готове воно до поступок на вимоги російського керівництва?
Українці майже не бажають йти на поступки, і це підтверджують соціологічні дослідження. За даними моніторингу Інституту соціології НАН України, у 2022 році лише 4% опитаних були готові прийняти будь-які умови для завершення війни, адже не витримували напруги. У 2024 році цей показник зріс до 14%. Крім того, Київський міжнародний інститут соціології провів нове дослідження, у якому респондентам запропонували три можливі сценарії розвитку подій.
Перший варіант - це російський: визнати анексію і "повернути" чотири регіони. Лише 5 відсотків людей без заперечень готові з цим погодитися, 12 відсотків роблять це з великими сумнівами. Водночас 76 відсотків українців виступають категорично проти.
Другий - умовно американський: поступитися Кримом. Відповідно - 10 відсотків і 32. Категорично проти - 49 відсотків українців.
Третій сценарій можна охарактеризувати як європейсько-український: залишитися на позиціях на лінії фронту, не визнавати жодних територіальних здобутків і через політико-дипломатичні зусилля прагнути повернення втрачених земель. Цей варіант має найбільшу підтримку серед населення — 54% позитивних відгуків, тоді як 35% висловлюють заперечення. Є також ті, хто не підтримує жоден з можливих сценаріїв.
Безумовно, в суспільстві немає одностайності, проте одне зрозуміло: українці відкидають імперські ідеї Кремля. Якщо розглядати громадську думку, то найбільш реалістичним і підтримуваним варіантом є європейський шлях.
Як війна впливає на структуру суспільства та влади? Чи вона призводить до заміщення деяких проблем новими, більш актуальними?
Війна, безперечно, виснажує людей. Цей факт важко заперечити. Лише близько 20% українців не зазнали особистих втрат через конфлікт. Для більшості це означає втрату близьких чи друзів, а також зв'язок із вимушеною еміграцією, втратою роботи, житла чи доходів. Проте навіть в таких складних обставинах оптимізм залишається - і на це є вагомі причини.
Кілька років тому Україна виглядала як країна з неясним шляхом розвитку, що все ще проходила через етапи пострадянських перетворень, без чіткої суб'єктності та довіри. На міжнародній арені нас часто сприймали як "недостатньо реалізовану державу". Проте ситуація зазнала суттєвих змін.
У нашому дослідженні виникає питання: хто є основною силою, що сприяє розвитку суспільства? З 1994 по 2013 рік переважна більшість відповіді зводилася до мафії. Уявіть собі: громадяни вважали, що злочинний світ контролює країну. Проте після 2014 року мафія поступилася місцем політичним лідерам у списку основних рушійних сил. Наразі ситуація істотно змінилася: на першому місці опинилися підприємці. За ними йдуть військові, робітники, селяни та інтелігенція. Це свідчить про те, що українці почали усвідомлювати реальну соціальну структуру, визнали ті групи, які підтримують країну та чинять опір. Цей зсув у сприйнятті себе є надзвичайно важливим.
Ви згадуєте про нову суб'єктність. Чому це має таке значення для України?
Наприкінці 2010-х років ми проводили дослідження щодо суб'єктності, і навіть у 2021 році більшість українців вважала, що Україна не має значного впливу на світову політику. Багато хто сприймав нашу країну як таку, що не має вагомого голосу на міжнародній арені і займає другорядну позицію. Проте зараз ситуація кардинально змінилася. Українці почали відчувати свою суб'єктність, і, що важливо, світ визнає нас такими. Україна стала епіцентром глобальних політичних процесів, що має величезне значення для нашого майбутнього. Адже нарешті ми можемо відокремити себе від Росії.
А як змінилося уявлення українців про своїх і чужих?
- Тут теж відбулася революція у свідомості. Ми з дружиною Наталією Паніною багато років вимірювали соціальну дистанцію - тобто кого українці вважають ближчими, а кого віддаленішими. І завжди було так: американці чи європейці - далеко, а найближчими вважали росіян і білорусів. Ми назвали це феноменом східнослов'янської близькості. Тепер усе навпаки. Росіяни й білоруси опинилися на далекій відстані, а європейці стали набагато ближчими. Це феномен східнослов'янського розмежування. Вирішальним тепер є не етнічна чи мовна спорідненість, а політична та ціннісна близькість. Європейці стали своїми тому, що ми поділяємо демократичні засади й однакове бачення свободи. А спільність мови з росіянами, як виявилося, лише обернулася проти нас - стала знаряддям для знищення.
В українській політиці питання регіональних особливостей завжди займало важливе місце. Чи вплинула війна на ці відмінності?
- Так. Колись на сході та півдні країни переважав проросійський вектор, а на заході й у центрі - європейський. Тепер усюди пріоритетом став Захід. І це підтверджують усі опитування. Навіть у регіонах, де ще 15 років тому й чути не хотіли про НАТО, тепер бачать у ньому єдиний реальний захист. Тобто ми подолали не лише політичні, а й регіональні й ідеологічні розколи. Це фундаментальний зсув.
Яким чином війна вплинула на становлення політичної нації українців?
Нація не обмежується лише етнічними ознаками. Я маю на увазі політичну націю — ключовий елемент для функціонування незалежної держави. Протягом тривалого часу ця концепція залишалася розмитою в нашій свідомості. Пам’ятаю, як ми проводили опитування: як ви себе ідентифікуєте? У 1990-х роках лише 40% респондентів відповідали, що вважають себе громадянами України. Більшість віддавала перевагу ідентифікації з регіоном, містом або навіть з колишнім Радянським Союзом. Перед 2014 роком ця цифра зросла до 60%. А тепер, після трьох років повномасштабних бойових дій, вже близько 80% людей заявляють: "Я — громадянин України". Це значний крок у напрямку формування політичної нації.
Яким чином змінилася мовна ситуація?
- На початку незалежності майже 55 відсотків українців спілкувалося переважно російською. Тепер, за останніми опитуваннями, понад 80 відсотків декларує, що послуговується українською. І це не лише етнічні українці - до переходу на українську масово долучилися й ті, хто за походженням не був із нею пов'язаний. Це теж важливий елемент конструювання політичної нації: мова стала не лише культурним, а й громадянським вибором.
Які виклики ці зміни ставлять перед політичним класом? Йому також потрібно реагувати на динаміку суспільства. Чи можемо ми сказати, що всі рухаємося в одному ритмі?
На жаль, український політичний клас досі не сформований. Хоча в нашій країні починають з'являтися ідеї, які відповідають цінностям, що ми прагнемо закласти для інтеграції в європейський простір, система політичної боротьби залишається незмінною. В Україні відсутні справжні ідеологічні партії, а це є великою проблемою. Ми втратили останні ідеологічні сили: комуністична партія вже не існує, а праві, такі як "Свобода", хоч і формально існують, насправді не мають жодної ваги. На місці радикальних партій мали б з'явитися ідеологічні структури, як це відбувається на Заході, де представлені різні ідеології: консерватизм, лібералізм, соціал-демократія. У нас же навіть соціалісти і соціал-демократи зникли. В 90-х роках ситуація виглядала зовсім по-іншому: існувала Соціалістична партія, декілька соціал-демократичних та Народний рух, як представник правих сил. Сьогодні ж ідеологічна структура практично відсутня. Наприклад, у партії "Слуга народу" не існує жодної чіткої ідеології, основна мета якої – підтримка Володимира Зеленського. Це партія, що базується на особистості. Аналогічна ситуація спостерігається і з партією Петра Порошенка: без нього партія втрачає свою ідентичність і ідею, те ж саме стосується Юлії Тимошенко.
І це наша велика проблема як країни з короткою історією самостійного політичного життя. Ми не маємо класичної політичної системи з лівими та правими - як у більшості європейських демократій. У нас усе тримається на фігурах лідерів: подобається лідер - отримує більшість голосів. А яка там ідеологія чи які сили за ним стоять, це майже нікого не цікавить.
Отже, будемо сподіватися, що після закінчення війни розпочнеться формування стабільної політичної системи. На даний момент це виглядає неможливим.
Чи не виникає тут певна суперечність? З одного боку, суспільство прагне чітко окреслити свої соціальні групи та їхні інтереси. Логічно, що цим групам повинні відповідати політичні партії, які б відстоювали їхні інтереси. Наприклад, було б доцільно створення партії, що представляла б фермерів і селян. Чи готова політична система відповісти на цей запит?
- Подивіться на Польщу: там є Селянська партія, яка входить у коаліцію й має реальний вплив. У нас же політична структура видається радше постмодерною грою. І це проблема: політична система ризикує не підхопити суспільного розвитку. Я бачу тут велику загрозу. Все залежить від політично активних людей і від тих партій, які є нині. Знаєте, на кого я покладаю надію? На тих, хто в період війни знайшов своє місце у волонтерстві. Вони діяли успішно, зуміли організувати ресурси й підтримати армію. Якщо після війни вони вирішать піти в політику, є шанс, що вони стануть основою нових партій. Хтось із них має праві орієнтації, хтось - ліві. І можливо, саме вони створять реальні політичні сили.
Чому я на них покладаюся? Тому що якщо вони змогли знайти фінансування для підтримки армії, то зможуть знайти й ресурси для партійної діяльності. І найважливіше - їм довіряють. Це основна різниця від попередніх політичних еліт, які не мали довіри серед населення.
А чи зможуть нові волонтерські та ветеранські середовища стати основою для ідеологічних партій, а не лише списковим баластом у старих-нових проєктах, які їх та популярних військових абсорбують?
Є важливий аспект: політичні партії можуть намагатися використати цю енергію, просто включивши до своїх списків відомого волонтера чи військового на одну з перших позицій. Проте це залишиться лише зовнішньою оболонкою, типовим прикладом українського популізму. Адже основною рушійною силою нашої політики, як і раніше, є саме популістські настрої.
Наш інститут навіть видав монографію під редакцією Олександра Резнікова про політичний популізм. Там доведено: він є визначальною течією в українській політиці. Та й не лише в нас: у світі популізм також набирає силу. Подивіться на Трампа чи європейських популістів. Це загроза глобального масштабу.
Чи свідчить це про те, що Україна слідуватиме світовим трендам, а етап створення ідеологічних партій вже завершився, залишаючи мало можливостей для формування структурованої політичної системи?
На даний момент я не спостерігаю жодних ознак, що свідчили б про швидке створення справжніх ідеологічних партій. Проте, можливо, така можливість з'явиться після завершення війни, якщо нові соціальні групи зможуть активно долучитися до політичного життя.
Якщо вдалося подолати проблему регіональної ізоляції та різноспрямованості, то які нові виклики можуть з'явитися? Які проблеми можуть стати більш актуальними після закінчення війни?
У нашій країні з'явилося безліч нових соціальних категорій, які раніше не існували. По-перше, це внутрішньо переміщені особи — мільйони людей, які мають свої інтереси та спільний досвід втрати. Ця численна соціальна група є значною частиною суспільства. Також важливо згадати тих, хто виїхав за кордон — їх також мільйони. Тут виникають перші конфлікти: "Ви виїхали, врятувалися, а ми залишилися під загрозою". Третя категорія — це військовослужбовці. Статус "Я був на фронті" стане важливим аргументом у повоєнній реальності. Крім того, існує група людей, які ухиляються від мобілізації, яка сформує окрему, хоч і ізольовану, категорію. Усі ці елементи разом створюють нову соціальну структуру, що матиме вагомий вплив на політичні процеси після закінчення війни.
Сьогодні основна причина всіх дискусій одна – війна. Вона затінює інші питання. Однак після завершення конфлікту ці проблеми лише посиляться.
Від чого залежатиме, наскільки гострими будуть ці конфлікти?
- Від кількох чинників. Перший: економічний стан країни. Якщо Європа продовжить підтримку, ми зможемо вистояти. Якщо ж ні - на нас чекає катастрофа з гіперінфляцією й зубожінням. Згадайте повоєнну Британію: після перемоги у Другій світовій вона ще п'ять років жила за картками.
Я сподіваюся, що Європа не ухилиться від своїх обіцянок, і ми матимемо змогу створювати нові робочі місця та забезпечувати людей гідними доходами. У такому випадку більшість зможе адаптуватися і не шукатиме винних у своїх проблемах серед інших спільнот. Але якщо економічна ситуація погіршиться, почнуться взаємні звинувачення.
Другий аспект: державна стратегія. Необхідна чітка програма для адаптації та реадаптації. Наприклад, Міністерство національної єдності було реорганізовано в липні 2025 року, коли Кабінет Міністрів інтегрував його в Міністерство соціальної політики, яке тепер отримало нову назву: Міністерство соціальної політики, сім'ї та єдності України. Проте, поки що від уряду не спостерігається реальної стратегії. І така стратегія потрібна вже сьогодні. По-перше, для тих, хто не зможе повернутися, але все ще може внести свій внесок в Україну. По-друге, для тих, хто повернеться, щоб підтримати їх у процесі адаптації до нових економічних умов.
Розгляньте приклад Балканських країн, зокрема Хорватії: після чотирирічного конфлікту лише третина біженців вирішила повернутися. Так само може статися і в нашому випадку. Переважно це будуть активні та працездатні люди, для яких необхідно знайти нові можливості. Все залежить від зовнішньої допомоги та від того, наскільки ефективно діє наш уряд. На жаль, наразі ми бачимо більше обіцянок, ніж реальних дій. Потрібна чітка програма, але її поки що не видно.
І все ж таки, який ваш прогноз щодо цієї війни? Чотири роки - це багато, але, мабуть, іще не кінець.
- Прогнози - справа невдячна. Але ще два роки тому я припустив, що війна закінчиться 2026-го. Я не відмовляюся від свого прогнозу: бачу, що Росія буде змушена згортати агресію приблизно 2026 року. Це було зрозуміло ще 2023-го. Якби не позиція Трампа й республіканців у Конгресі, які на кілька місяців заблокували допомогу, ситуація могла б завершитися швидше. Ми тоді втратили час, можливість наступати й утримати ініціативу. Тепер історія повторюється: гроші закінчуються, рішення затягуються. Це надихає Кремль - мовляв, "ми можемо тягнути, скільки хочемо, Захід втомиться".
Отже, чи означає це, що роль США стає ключовою?
Безумовно. Якщо Трамп все ж вирішить активно постачати зброю, навіть за рахунок європейських коштів, то мій прогноз залишиться в силі. Однак, якщо він продовжуватиме грати в "ще два тижні" або "ще місяць подивимося", це може призвести до серйозних труднощів. Російська влада зрозуміє, що можна безкінечно затягувати ситуацію, і це негативно вплине на моральний стан України.
А що ж стосується внутрішніх факторів у Росії? Їхня економіка також має свої межі: ціни на нафту знизилися в порівнянні з минулим роком, бюджет стикається з суттєвим дефіцитом, а торгівля з Китаєм не демонструє динамічного розвитку.
Вони здатні деякий час існувати в умовах економічної нестабільності та зростаючої бідності. Проте серед російського населення є й активні, незалежні особистості, які не зможуть довго терпіти такі умови. Зрештою, суспільний тиск обов'язково дасть про себе знати. Але є ще один важливий виклик: російська пропаганда протягом багатьох років підтримує міф про те, що "Росія ніколи не зазнавала поразок". Ця теза є ключовою для Путіна, дозволяючи йому продовжувати війну. Сьогодні більшість росіян визнає, що "війна не повинна була починатися". Але далі йдеться про іншу думку: "Якщо вже війна розпочалася, то ми повинні перемогти, адже Росія завжди була непереможною". Саме ця логіка є небезпечною і потребує підриву. Необхідно довести, що Росія також зазнавала поразок, і це абсолютно нормально. Усі країни переживали невдачі. Міф про "незламну Росію" є хибним і отруйним. Без його знищення Путін продовжуватиме жертвувати економічними ресурсами і людськими життями, утримуючи народ у цьому замкнутому колі.
Якщо припустити, що військові дії закінчуються на актуальній лінії фронту, з чого варто розпочати?
По-перше, необхідно розробити всебічну програму. Вона повинна бути не просто декларативною, а реальною та дієвою. Програма має охоплювати терміни на рік, три роки та десять років. У перший рік планується провести комплексне дослідження країни: в економічному, соціальному та інфраструктурному аспектах. Важливо усвідомити, які втрати ми зазнали. Ця інформація стане основою для програми швидкого відновлення. Протягом другого та третього років слід зосередитися на відновленні інфраструктури: житла, навчальних закладів, лікарень та доріг. Це питання є надзвичайно актуальним — зверніть увагу на Харків. Я відвідую це місто, і цієї осені плануємо провести соціологічний конгрес у Харкові, і кожна моя поїздка нагадує, що відновлення повинно бути нашим пріоритетом.
На десятирічний період ми плануємо стратегію інтеграції до Європейського Союзу. Це наш маршрут: прагнути до розвитку такими ж темпами, як це зробили Польща чи Румунія. Я пам'ятаю Польщу 1990-х років – це були важкі часи. Але тепер вони досягли вражаючих успіхів. І ми здатні на те ж саме. Головне – мати ясну стратегію та спільну мету.
