За український стяг — 59 днів у російському полоні. Доля херсонця Олексія Сівака.
Моряк торгового флоту Олексій Сівак провів 17 років у морських рейсах, відвідавши безліч країн і переживши напад сомалійських піратів. Однак найскладніше випробування його чекало вдома. Після початку повномасштабної агресії Росії він залишився в окупованому Херсоні, надаючи допомогу місцевим жителям і приєднавшись до підпільного руху опору. Після цього Олексій провів 59 днів у російських тюрмах, де зазнав жорстоких катувань. Після звільнення він заснував спільноту Alumni ("Випускники"), яка об'єднує цивільних чоловіків, які пережили полон, та підтримує тих, хто досі залишається в російських в'язницях.
Від бажання служити у війську до семи років, проведених на морських просторах.
Олексій Сівак, житель Херсона, вперше дізнався про свою схильність до "морської хвороби" під час свого дебютного рейсу. Незважаючи на це, він присвятив мореплавству цілих 17 років. Чоловік насолоджувався всіма гранями життя на морі, відвідуючи різні країни та скориставшись фінансовими перевагами, які надавала професія моряка. Проте після початку повномасштабної агресії Росії його життя зазнало суттєвих змін. Олексій не залишив окупований Херсон, активно допомагав місцевим жителям і намагався протистояти ворогу. За це його захопили та піддали тортурам, які тривали 59 днів у катівнях.
Після того, як Олексію Сіваку вдалося вирватися звідти, у чоловіка зʼявилася інша справа до душі -- він заснував спільноту взаємопідтримки колишніх полонених цивільних чоловіків "Alumni", що в перекладі з англійської означає "Випускники".
Я родом з півдня України. У старших класах, у 10-11 класах, мріяв стати військовим. Я прагнув бути захисником і офіцером. Після закінчення 11 класу я вирішив вступити до Миколаївського військово-автомобільного коледжу. Хоча моя мета була навчатися на офіцера, мені не вистачило знань для вступу до вищого військового навчального закладу, тому я обрав цей шлях. На той час я отримав звання прапорщика.
Приблизно за чотири місяці до завершення навчання, після понад двох з половиною років, я усвідомив, що армія зовсім не відповідає моїм уявленням. Вона не давала нам знань з військової справи. Це були роки з 2002 по 2005. Замість навчання, ми постійно займалися фізичною працею: працювали в полях, на будівництвах і в інших місцях. Я зрозумів, що це зовсім не те, що я хотів. Тож я подав рапорт про звільнення, і мене відпустили, після чого я влаштувався на цивільну роботу. Оскільки я більше схильний до технічних спеціальностей, я знайшов роботу на суднобудівному заводі в якості судноремонтника. Паралельно я почав навчатися на спеціальності "складальник корпусів металевих суден" -- зайнявся ремонтом і будівництвом кораблів. Спочатку я отримував хорошу зарплату, роботи було достатньо. Але з часом на заводі змінилося керівництво, і зарплати впали до катастрофічних рівнів. Якщо раніше я заробляв сім тисяч гривень, то згодом моя платня знизилася до семисот, -- ділиться своїм досвідом Олексій Сівак.
На Херсонському судноремонтному заводі, де трудився Олексій Сівак, він зустрів безліч моряків. Одного разу він запитав одного з капітанів, чи є можливість стати моряком. Оплата праці на заводі його не влаштовувала, і він прагнув кращого фінансового добробуту. У відповідь капітан сказав, що все можливо, але для цього потрібно отримати відповідні знання.
Випадково так сталося, що мій диплом з незакінченого військового училища став мені в пригоді під час навчання в Одеській морській академії. Я здобув кваліфікацію матроса першого класу і суднового зварника четвертого розряду. Таким чином, я почав працювати не лише матросом, а й матросом-зварником. Наприкінці 2006 року я вирушив у свій перший рейс на судні, яке сам же відремонтував, що називалося "Авророс". Коли я приєднався до екіпажу, там були хлопці з Херсона – всі наші, українці. Судно було невеликим, і, піднявшись на борт, я відразу ж сказав: "Хлопці, це мій перший рейс. Я ще нічого не вмію, тому прошу, не сваріть мене, дайте трохи часу, щоб освоїтися".
Існувала така традиція: коли вперше відпливаєш від причалу. Але варто було нам відійти всього на кілька метрів, як я відчув перші симптоми морської хвороби. Тож хлопці зауважили, що я вже "охрещений". Протягом усіх 17 років моєї роботи я мусив справлятися з цим недугом. Неважливо, як ти себе почуваєш — чи добре, чи погано — потрібно підніматися і йти на роботу. Єдине, що стало частиною мого життя, — це відро. Перші два рейси я майже щодня боровся з морською хворобою. Згодом, ця проблема почала давати про себе знати лише під час штормів. Коли хвилі гойдають судно два, три чи навіть сім днів, потім вже можна спокійно працювати.
Коли ми перетинали Босфор, існувала особлива традиція посвячення в моряки. Для цього потрібно було випити "флакон" солоної морської води — замість келиха використовували плафон від лампи. Після цього хлопці мали тебе облити морською водою. У моєму випадку, вони, здавалося, трохи перебрали з ентузіазмом: запустили пожежні крани і обливали мене зі шлангів. Так і відбулося моє посвячення в моряки, — розповідає чоловік.
"За мене піратам заплатили викуп, і завдяки цьому я залишився живий"
Олексій Сівак здійснював свої рейси під різними прапорами. Він освоїв більшість видів суден, оскільки моряки займалися перевезенням найрізноманітніших вантажів – від металевих виробів до зернових культур.
Напевно, я мав досвід роботи з близько 80% усіх видів суден. Це включало в себе суховантажні судна, контейнеровози, танкери та пороми для пасажирів.
Моя історія така: я поступово професійно зростав. Спочатку все було простіше. Були вахти на містку, стояв за штурвалом. Як матрос, то десь фарбував, то десь мив. У мене була закріплена територія, за якою я доглядав. У портах ніс вахту на трапі. Так ми й працювали. А далі стало складніше. Спочатку працював на судні типу "річка -- море". Потім перейшов на більше судно вже морського типу, а згодом -- на океанське. Там моя робота вже була зовсім іншою. Я працював і мотористом, і матросом, і зварником, і токарем, і теслею. Тобто був таким собі чоловіком-оркестром на судні: що скажуть -- те й роблю. І плитку клав у капітанських каютах і душових, і сантехніку монтував, і ремонтував борти, труби, механізми. Тобто виконував практично будь-яку роботу. Згодом я став фітером -- це спеціаліст, який володіє багатьма професіями: уміє зварювати, працювати токарем, виконувати слюсарні та монтажні роботи. Тоді вже фактично на мені було все судно. Я відповідав за все: де виникала поломка -- там був і я. Так і працював", -- зазначає Олексій.
Олексій Сівак зіткнувся з усіма аспектами морського життя. Більшість його рейсів проходили спокійно і приносили вигоду. Проте, через недобросовісних посередників, він не раз опинявся у складних ситуаціях. Одного разу його навіть захопили пірати.
"Десь об 11-й дня мені зателефонували й запропонували хорошу зарплату. На той момент я отримував близько двох тисяч доларів, а там запропонували більше. Звісно, я погодився. Це був 2008 рік. Усе відбувалося дуже швидко. Сказали, що вже о шостій вечора мені потрібно вилітати на судно. Тобто все -- швидше, швидше. Зарплата хороша. Зібрав валізу. Дружина тільки встигла побачити мене у вікні автобуса -- і я поїхав. Після того випадку я вже завжди перевіряв усі крюїнгові компанії, з'ясовував, які вони. Бо тоді я прилетів, навіть не пам'ятаю, в який саме аеропорт в Об'єднаних Арабських Еміратах, десь на околиці.
Літак приземлився, і я вийшов, але замість аеропорту мене зустріли лише безкраї простори. Десь неподалік пасуться кози, а митник у формі, ніби з іншого часу, ставить печатки в паспорти прямо біля трапа літака. Літак відлетів, пасажири розійшлися, а я залишився наодинці з цим стадом кіз. Чекав чотири години, поки за мною приїдуть. Ніч огорнула все навколо. Коли нарешті прибули, я злякався вигляду судна в темряві.
Коли я вийшов на палубу вранці, мене вразила картина, яку я побачив. Переді мною стояв цементовоз, який виглядав так, наче весь його метал тримався лише на вантажі цементу, що він перевозив і скидав. І в той момент, коли я спостерігав, одна з труб просто відвалилася і впала на палубу. Це було справжнє випробування. Найголовніше, нас не списали з корабля. На борту були хлопці, які навіть молодші за мене, і їх також привезли сюди, але назад не відправили. Порт, в якому ми перебували, був закритий. Це був напіввійськовий порт, де базувалися військові судна, а також частково розвантажували цивільні кораблі. Він розташовувався далеко від міських районів, щоб цементний пил і бруд не потрапляли до житлових зон. Ми працювали на цьому судні в Аденській затоці, в той самий час, коли активність сомалійських піратів досягала піку. Ми неодноразово втікали від них. За технічними характеристиками, це судно могло розвивати швидкість 9-10 вузлів. Але що робив старший механік — залишалося загадкою, адже ми розганяли його майже до 20 вузлів. Усі були шоковані.
В Аденській затоці діяли різні групи піратів. Були добре озброєні -- на швидкісних катерах, з автоматами. А були й інші -- звичайні рибалки на дерев'яних човнах, озброєні мачете. Саме з такими ми найчастіше й стикалися.
Якось на березі, біля порту, була невеличка крамничка. Її власником був Алі -- дуже хороший чоловік. Він добре говорив англійською, причому настільки зрозуміло, що навіть я, зі своїм тоді ще слабким рівнем англійської, усе розумів. Ми познайомилися, я постійно купував у нього різні речі. І ось одного разу на наше судно пішов напад. Приблизно п'ять човнів із такими рибалками-піратами.
Вони стрибали на борт, хапаючи все, що траплялося під руку. Наприклад, вогнегасники. Якщо вдавалося відкрутити металеві елементи, це було вже успіхом. Для них будь-який метал, особливо алюміній, мав величезну цінність. І раптом я помітив, як до мене мчить Алі. Він впізнав мене, і ми обнялися. Тим часом, навколо хлопці відганяли інших піратів, а я просто стояв і обіймав Алі. Потім він знову стрибнув у човен. Коли ми наступного разу завітали в порт, я підійшов до нього і запитав: "Алі, чому ти так вчинив? Що спонукало тебе до цього?" Він відповів: "Розумієш, мій магазин не приносить достатнього доходу. Я був рибалкою, як і всі мої предки. Ми завжди жили біля моря. Але коли на наші води зайшли великі білі судна, вони зруйнували наше життя. Тепер у нас залишився тільки один спосіб 'рибалити' — у піратському розумінні", — розповів чоловік.
Абсолютно новий досвід - це взаємодія з, якщо можна так сказати, "спеціалізованими" піратами. Їхня діяльність полягає в здійсненні нападів на кораблі, пограбуваннях, викраденні людей та інших численних злочинах.
Отже, так сталося. Офіцер на містку, злякавшись, не оголосив тривогу, а просто втік і замкнувся в своїй каюті. Я якраз спускався до своєї майстерні, зійшовши з трапу вниз — приблизно метрів десять. Ніс чи то трубу, чи якийсь інший матеріал. І раптом відчув удар прикладом по спині та шиї. Я скотився вниз і втратив свідомість. Прийшов до тями вже пізніше. Мої товариші допомогли мені прийти до свідомості. Ми опинилися на піратському катері, нас кудись везли. Далі все відбувалося ніби в тумані, адже була ніч, джунглі, люди з автоматами кричали на мене, штовхали, кудись тягнули. Ми провели у них ніч і ще півдня. Потім компанія сплатила викуп. Зараз я можу про це розповідати, адже тоді підписав угоду про нерозголошення на п’ять років після тих подій. Я розумію, чому це було важливо, адже не можна платити викуп терористам. Але з іншого боку, я був заручником, за мене заплатили, і завдяки цьому я залишився живий. Тому це дійсно складне питання.
Ми цілодобово чергували на судні з палицями, просто відганяли нападників. Хтось міг вилізти з води по канату або прямо по борту. Пам'ятаю випадок: висів звичайний навісний амбарний замок. Один чоловік однією рукою просто зірвав його, відкрив люк. Ми якраз завантажили м'ясо. Він схопив дві заморожені свинячі туші й стрибнув із ними за борт. Ми з хлопцями стояли й розуміли, що він просто хоче їсти. Він прийшов не за грошима, а за їжею. А в нас на судні були тонни цього м'яса. На такі випадки ми іноді заплющували очі. Але коли вже зазіхали на наше обладнання -- тоді ми за нього билися", -- каже Олексій.
"Я усвідомив, що необхідно повертатися до дому і захищати свій район": чому моряк залишився в окупованому Херсоні.
Морські подорожі подарували Олексію Сіваку шанс вивчити світ, його багатогранну культуру, природу та традиції. За словами чоловіка, значно легше згадати ті країни, де він ще не побував під час своїх морських рейсів. Це всього лише США, Австралія, Японія та полярні регіони. У нього навіть була думка придбати світову карту і на ній позначати всі місця, які він відвідав, але цей задум так і не здійснився.
Перед початком масштабного вторгнення Олексій Сівак вже не обслуговував звичайні рейси. Він працював на великі транснаціональні компанії, які зверталися до нього за професійними послугами. Його викликали на судно з поломкою, яке могло знаходитися в найвіддаленіших частинах світу. Олексій виконував ремонти і після цього або відправлявся на інше судно, або повертався додому.
25 лютого 2022 року Олексій Сівак планував вирушити до Європи для ремонту корабля. Проте за добу до цього російські війська розпочали масштабне вторгнення. У цей момент пан Олексій перебував у Херсоні разом зі своєю сім'єю.
"Ще з моменту анексії Криму у нас був страх, що наступною мішенню стане Херсон. Ми постійно очікували цього. Але з часом, пройшовши рік, два, три, це відчуття поступово зникло, немов відійшло на другий план. Життя продовжувалося в звичному ритмі. Адже родину потрібно годувати. Політичні ігри — це одне, а потреби родини — зовсім інше."
Ми з дружиною вже понад 20 років доглядаємо за її мамою, моєю тещею. Вона людина з інвалідністю. Двадцять років тому перенесла інсульт, після якого її частково паралізувало. Крім того, у нас три собаки, п'ять котів і одна курка.
Перші тижні були сповнені плутанини та незрозумілості. 24 лютого, близько п'ятої ранку, нас із дружиною розбудили звуки вибухів. Ми живемо неподалік від Чорнобаївки. Виглянувши у вікно, я побачив величезний стовп диму, а потім — ще одна ракета, що злетіла в небо. Паніки не було. Я швидко одягнувся, попросив дружину заповнити всі ємності водою та перевірити запаси їжі. Сам сів за кермо автомобіля та вирушив у центр міста. Хотів зрозуміти, що відбувається, дізнатися, хто де, і що робити далі. Я вже відчував, що війна почалася. Досі в пам'яті залишилася та картина. Я ніколи не бачив центр Херсона таким пустим. Наче сцена з вестерну. Чи це була моя уява, чи насправді так і було, але перед очима постала порожня площа і перекотиполе, що котилося вітром. Саме цей образ найбільше вразив мене. Відділок поліції був зачинений, міська рада теж. Усе було закрито. Тоді я зрозумів, що передусім потрібно подбати про родину — забезпечити її основними речами: готівкою, пальним і продуктами. Я вирушив на заправку, де вже стояли довгі черги. Потім направився до банкомата. Там також була черга, але люди швидко самоорганізувалися й домовилися про ліміти зняття: кожен знімав лише по тисячі гривень, щоб не залишити банкомат порожнім. Я зняв тисячу гривень, повернувся додому, і ми з дружиною вирушили на закупівлю продуктів, — згадує чоловік.
Спочатку Олексій Сівак не мав наміру покидати Херсон з різних обставин. Проте окупація настала так раптово, що всього за кілька днів шанс безпечно залишити місто зник.
Приблизно в обідню пору 24 лютого колони російської військової техніки перетнули Антонівський міст і почали просуватися в напрямку Миколаєва та Одеси. Таким чином, вже в перший день ми фактично опинилися в оточенні. Протягом першого тижня ворог не заходив безпосередньо в місто. Вони продовжували просуватися далі, а в Херсоні з’являлися лише невеликі групи. На мою думку, це були спецпідрозділи або подібні частини, які мали на меті зачистку території та встановлення контролю. Приблизно за тиждень вони вже почали активно входити в Херсон. За цей час місто було повністю оточене, і виїхати з нього стало так само небезпечно, як проходити через мінне поле.
Я допомагав друзям. Розповім один випадок. У напрямку Олександрівки зникла одна сім'я. Чоловік не знав, де його дружина з дітьми. Уздовж траси вже стояли всі машини, які були розстріляні або спалені, але їхнього автомобіля серед них не було. Тому кожен виїзд тоді було як по мінному полю. До того ж була мама, були домашні тварини, а тварини -- теж частина родини, залишити їх ми не могли. У мами був компресійний перелом хребта, тому така поїздка могла стати для неї дорогою в один кінець.
Спочатку я приїхав до обласного військкомату. Там панувала паніка. Біганина, нерозуміння. Коли я зайшов через ворота, з-за рогу виходить чоловік, у якого з рук сиплеться купа магазинів до автоматів. Він не розуміє, що з ними робити й куди нести. Потім переводжу погляд і бачу, як якийсь молодий хлопець, ніби в бінокль, дивиться в дуло автомата. Далі бачу офіцера, який сидить і в звичайному зошиті записує прізвища та імена людей, що прийшли. Жодної дисципліни. Паніка. Це було не військо. І те, що всі записи велися у звичайному зошиті, який міг потрапити до рук ворога, для мене було дуже дивно.
Після цього я вирушив в інше місце, де, як мені стало відомо, вже почали збиратися хлопці, готуючи зброю. Це сталося на ХБК. Коли я туди прибув, виявилося, що вже не вистачає зброї. Там також була велика кількість людей. Не було ясних вказівок, не відбувалося розподілу обов’язків: ніхто не знав, хто за що відповідає, куди йти. Ніхто не міг точно сказати, хто має брати на себе керівництво. Тоді я зрозумів, що треба повертатися додому, об'єднуватися з хлопцями з нашого району і захищати свої домівки. Я усвідомлював, що утримати все місто — це неможливо, тож люди вже почали формувати групи за районами. Я повернувся додому, поспілкувався з місцевими хлопцями. Ми розподілили між собою території та визначили, хто за що відповідає. Як показали подальші події в Бузковому парку, нам пощастило, що ті колони так і не вирушили в наш бік, — зазначає він.
Тоді я усвідомив: місту необхідно дати зрозуміти, що його не залишили самотнім.
Тривала важка пора окупації, коли дні зливалися в один безкінечний підсумок. Люди зіткнулися з серйозними труднощами в забезпеченні харчуванням та медикаментами, і найскладніше було літнім людям. Олексій Сівак вирішив підтримати кількох пенсіонерів, активно допомагаючи їм: знаходив ліки, доставляв їжу та надавав допомогу в домашніх справах.
Старався уникати уваги російських військових. Розумів, що протистояти їм відкрито в умовах їхньої переваги неможливо. Тому спочатку вирішив залишитися непоміченим. Проте, коли росіяни почали знищувати все українське, він не зміг залишитися байдужим. Олексій зрозумів, що не самотній у своїй боротьбі: в Херсоні було чимало українців, готових діяти, незважаючи на величезні ризики.
Тоді настала справжня гуманітарна катастрофа. Але з часом люди почали адаптуватися й знаходити способи виживання. У нас є центральна вулиця, що носить назву 200 років Херсона — вона перетворилася на справжній базар. Люди продавали всі свої речі, щоб звести кінці з кінцями. Я пам'ятаю дві особливі історії. Якось ми прогулювалися цим ринком і натрапили на двох підлітків, приблизно дванадцяти-чотирнадцяти років. Вони сиділи й продавали Sony PlayStation 4 разом із іграми. Це було справді болісно спостерігати. Я усвідомлював, як багато вони, напевно, мріяли про цю приставку, скільки зусиль вклали, щоб отримати її, адже це була їхня справжня мрія. А тепер вони змушені були продавати її, щоб допомогти своїй родині.
Інший приклад яскраво ілюструє суть окупації. Якщо ви пам'ятаєте 90-ті роки, то напевно пригадуєте ті ринки, де джинси продавалися просто з багажників автомобілів. Якось я проходив повз та побачив джинсовий костюм, а на фоні звучала музика "Сектора Газа". Я зупинився і почав озиратися. Дружина запитала: "Що сталося?" Я відповів: "Чекаю, що з'явиться чоловік у рожевому піджаку". Ми посміялися, це був своєрідний чорний гумор. Але ситуація дуже промовиста. Відчувалося, що нас повернули назад більш ніж на десяток років. Ми опинилися не просто у 2000-х, а, здавалося, у 90-х — на початку розпаду Радянського Союзу.
Поки окупанти почали знищувати українську символіку, зриваючи прапори та герби, це мене глибоко вразило. Я вирішив дати відповідь на це. Спочатку я взявся за виготовлення українських прапорів, які потім почав розвішувати по місту. Процес створення прапорів полягав у нарізці агроволокна та фарбуванні його в жовтий і блакитний кольори. Після цього залишалися стрічки, які я також використовував у своїх проектах. Одного разу, коли я допомагав літнім жінкам, одна з них принесла мені вірші Тараса Шевченка та Ліни Костенко, присвячені Україні та москалям. Вона попросила: "Чи можеш ти це роздрукувати? Я хочу, щоб більше людей дізналися". Тоді я усвідомив, що багато людей прагнуть діяти, але не знають, як саме, і відчувають страх. Їм необхідно було показати, що ми не самотні, що нас багато. Я пояснив їй, що такі листівки можуть бути небезпечнішими, ніж граната, і запропонував: "Давайте я сам цим займуся".
Олексій Сівак вирішив таємно зайнятися виготовленням проукраїнських листівок, які потім розміщував у різних публічних місцях. Крім того, він створював банери і вивішував їх на добре помітних місцях.
Моя перша акція відбулася 9 травня, коли росіяни розпочали своє "побєдобєсіє", пов'язане з цим святом. Я створив банер із написом "Нет рашизму". Хоча основний текст звучав "Нет фашизму", літера "Ф" була оформлена так, що чітко читалося "Нет рашизму". У Миколаєві, на в'їзді до міста, є залізничний міст, де я вирішив повісити свій перший банер. Я заздалегідь все підготував: закріпив банер на палицях і продумав, як швидко його закріпити. Мій план полягав у тому, щоб підскочити, закріпити один кінець, швидко розгорнути його та зафіксувати другий. Я взяв із собою сусіда, який стежив, щоб нас ніхто не побачив. Коли я закріпив першу сторону банера й почав його розгортати, сусід раптом подав сигнал — хтось наближався. Я кинув усе і втік. Мені довелося обійти місто, пробираючись через зарості. Я дуже злякався, але, на щастя, мене не помітили. Коли я повернувся, побачив, що хтось уже розгортає мій банер. Під мостом стояла його дружина, яка також спостерігала. У цей момент я зрозумів, що місту потрібно дати відчути, що тут є люди, які чинять опір. Після цього все закрутилося: з'явилися прапори, стрічки, нові банери. Поруч із нами була Чорнобаївка, і я зробив напис "Чорнобаївка" на автобусній зупинці біля будинку. Ця історія пов'язана з тим, що росіян у Чорнобаївці вже дев'ять або десять разів розгромили. Однієї ночі ми з сусідом чергували в лісі, стежачи за тим, щоб не з'явилися мародери. І раптом побачили двох російських військових. Один із них, вельми втомлений, йшов попереду, автомат ледве тримався на ногах. Виглядало так, ніби вони щойно пережили напад, можливо, були контужені. Вони підійшли до зупинки, і один із них, піднявши голову, прочитав напис: "Хлопці, Чорнобаївка. Ми не туди пішли". І вони розвернулися й пішли назад — у бік Чорнобаївки, хоча насправді тільки звідти й прийшли. Ця вивіска залишалася на місці протягом усього періоду окупації. Люди настільки звикли до неї, що почали називати цю зупинку просто "Чорнобаївка". А після деокупації до нас приїхав, здається, директор місцевого музею й зрізав її, — згадує моряк.
"Їм не потрібні були ні відповіді, ні правда. Їм просто потрібно було знущатися з нас"
Протягом шести місяців, поки Херсон перебував під окупацією, Олексій Сівак вів подвійне існування. Вдень він ставав волонтером, займаючись пошуком продуктів та організацією приготування і доставки їжі для вразливих мешканців. Вночі ж він малював листівки й банери, активно їх розповсюджуючи. Олексій усвідомлював, що ризикує власним життям, однак не міг вчинити інакше.
"24 серпня – це наш день. Проте я усвідомлював, що в цей момент краще нічого не робити, адже окупанти можуть проявити підвищену активність. Та все ж разом із сусідом ми не змогли втриматися й повісили український прапор на автобусній зупинці. Чому саме там? Це була ключова точка на дорозі. Поруч знаходилася 90-та колонія, і росіянин, який відповідальний за неї, постійно проїжджав цією дорогою. Ми це знали, тому вирішили розмістити прапор саме в цьому місці, щоб привернути його увагу. 25 серпня, приблизно о 11-й годині, до мого сусіда прийшли. Я жив у цьому районі близько семи років, а сусід – все своє життя. Мабуть, хтось його впізнав. На той момент наша польова кухня вже закрилася, оскільки ФСБ почало викликати людей на допити. Я почав готувати їжу вдома і розвозив її кільком багатодітним родинам та літнім людям. Того дня я завантажив суп у машину та готувався до виїзду, коли в дзеркалі заднього виду помітив, як під'їхали два джипи і мікроавтобус. Я пригальмував, усвідомивши, що це не до мене, а до сусіда. Я поїхав, розвіз суп і попередив людей: "Вибачте, але це востаннє". Потім я об'їхав усе місто, повідомив усіх, з ким працював, щоб вони обірвали всі зв'язки зі мною, видалили переписки, позбулися SIM-карток і мого номеру телефону. Приблизно за годину я все встиг зробити і повернувся додому. Через пів години вже приїхали за мною. Бити почали відразу. Це тривало, мабуть, дві-три години. Мене били ногами, руками, прикладами – всім, що було під рукою. Мій будинок ще був у процесі будівництва, тому поруч були металеві щітки й молотки. Вони були досить "обережними", адже планували мене допитувати. Разом із ними було четверо співробітників ФСБ у сірій формі та троє військових у камуфляжі. Всі вони разом застосовували до мене насильство. Через кілька годин прибули так звані "слідчі". Серед них була місцева жінка – колишня поліцейська, яка перейшла на бік окупантів. Вона почала оформляти справу і покликала "свідків", щоб формально все задокументувати", – розповідає Олексій.
Перша ніч, яку Олексій провів у поліцейському відділенні, стала лише початком його випробувань. Незабаром прибули представники російської ФСБ, і розпочався новий етап тиску. Загарбники наполегливо вимагали, щоб він віддав свій телефон, але чоловік усіма способами намагався чинити опір.
"Я сказав, що викинув телефон подалі від дому -- у стічний канал за містом. Ми поїхали туди. Вони хотіли перевірити мої слова й дістати телефон із води. Оскільки там було болото, вони вирішили зі мною "погратися". Саме там я вперше в житті зіграв у російську рулетку. Мене поставили на коліна. Точніше, збили з ніг ударом, щоб я став навколішки. Зарядили в револьвер дві кулі, прокрутили барабан і двічі натиснули на спуск, приставивши револьвер до потилиці. На той момент я вже був ніби в тумані. Вони щось говорили, били мене, але я майже нічого не відчував і не розумів. Потім мене посадили в машину. Дорогою вони ще заїхали до мого будинку. Як не дивно, для мене це стало світлим моментом, бо я побачив дружину. Я сидів у машині, але вони покликали її. Для мене це був той останній погляд на неї, який назавжди закарбувався в пам'яті. Окупанти намагалися завести мою машину, але дивом вона не завелася. Чому я називав її Френкі? Бо в ній уже було багато деталей від інших автомобілів. Тому ми жартома називали її Френкі -- Франкенштейн. Не змігши завести машину, вони повезли мене до Херсонського ізолятора тимчасового тримання. Там почалися вже інші випробування. Мене знову кудись возили, били. У машині теж били й щось говорили, але я вже не відчував ні болю, нічого. Я був переконаний, що їду туди помирати. У голові постійно прокручувався образ дружини. І, як не дивно, був якийсь дивний стан -- майже ейфорія. Але все змінилося, коли мене привезли до ізолятора. Очі були зав'язані. Я лише переступив поріг приміщення -- і мене вразив запах. Його важко описати. Густий, важкий запах людського болю, поту, крові -- усе змішалося в одну страшну атмосферу. Я зробив ще кілька кроків і почув, як б'ють хлопців. Це були навіть не крики. Не звичайні крики від болю. Це були нелюдські, моторошні звуки. Мене посадили в невелику кімнату. Як я зрозумів, вона була призначена для оформлення затриманих. Саме там я почув, як допитують мого сусіда. І це, як не дивно, дало мені шанс зрозуміти, що говорити на власному допиті. Я усвідомив, що для нього це вже був другий допит. Він перебував там уже другу добу, а мене лише привезли. Тобто він уже говорив те, що від нього хотіли почути. І я почав розуміти, що саме вони намагатимуться почути й від мене", -- згадує чоловік.
Коли Олексій Сівак опинився на черзі для допиту, він усвідомив, що досі не зазнав серйозного насильства. Усі ці удари були лише підготовкою до справжніх катувань, які ще попереду.
"Пішов допит. Там вони вже застосовували все, що хотіли, усе, що їм спадало на думку. І, розумієте, били електрошокерами, дубинками, руками, кийками. Використовували військовий польовий телефон -- так званий "тапік", своєрідну динамо-машину. Проводи чіпляли і до вух, і до геніталій, і до пальців ніг: один провід -- на ноги, інший -- на вуха. І так було постійно. Тобто не так, що застосовували щось одне. Тебе б'ють струмом, б'ють руками, ти падаєш -- добивають ногами, потім знову саджають на стілець. У якийсь момент я просто побачив себе ніби згори. Бачив, як мене б'ють. А потім -- черговий розряд струму, я знову повертався у своє тіло. Я був у шапці. І коли до вух були під'єднані клеми й через них пропускали струм, у мене виникало відчуття, ніби я бачу власний череп, наче на рентгенівському знімку. У очницях спалахували розряди струму, мов якісь діаграми. Це дивне відчуття. Не те щоб смішне -- зовсім ні. Просто в тих обставинах, коли тебе катують, ця картинка ніби на мить відволікала від того, що відбувається. Потім нас із сусідом почали водити на допити по черзі. Насправді відповіді їм уже були не потрібні. Вони просто констатували те, що самі собі вигадали: "Ти терорист", "Ти коригувальник", "Ти моряк", "Ти американський шпигун". Коли тебе били й ти кричав, вони починали бити ще сильніше, бо ти кричиш. Казали: "Не кричи". А коли переставав кричати, то не тому, що терпів, а тому, що від струму зводило щелепу і ти фізично не міг видати жодного звуку. Тоді вони казали: "О, ти тренований. Ти шпигун", -- і били ще сильніше, бо ти не кричиш. Тобто їм не потрібні були ні відповіді, ні правда. Їм просто потрібно було знущатися з нас. Хоча самі вони називали це допитом. Перший допит із "тапіком" вони між собою називали "дзвінком Зеленському". А в моєму випадку жартували, що це "дзвінок Байдену", адже тоді він був президентом США", -- каже Олексій.
Коли Олексія, напівжиттєвого, кинули до камери, його зустріли інші в'язні, які також були проукраїнськи налаштовані та пережили жахливі випробування. У цій темряві кімнати почала формуватися мережа підтримки між ув'язненими, що спонукала їх до взаємодопомоги.
"Коли тебе ведуть до камери, ти настільки зігнутий, що носом майже торкаєшся підлоги. У такій позі тебе й закидають усередину. Ти не бачиш, куди тебе ведуть, не бачиш, куди кидають. Я почув, як відчинилися металеві двері, потім -- удар ногою. І я полетів у порожнечу. Мене підхопили хлопці, не дали впасти. Я підвівся, зняв шапку. Як потім казали хлопці, був як Чебурашка -- чорні вуха. Голова -- як гарбуз, усе тіло чорне від побоїв. І тоді Сергій простягнув мені руку й сказав: "Тут не вбивають". Здавалося б, звичайна фраза, звичайне рукостискання. Але саме ці слова дали мені надію. Я почав жити. Якщо до цього моменту я їхав туди помирати й зовсім не бачив майбутнього, то Сергій ніби повернув мені його.
Отже, таким чином я опинився у цій камері. Вона була спроектована для п'яти осіб, і ще за часів України її обладнали згідно з європейськими нормами, але російські військові все знищили. Всередині була дерев'яна підлога та дерев'яні наряди. На момент мого прибуття в камері вже перебувало семеро людей, тож я став восьмим. Пізно ввечері прийшов ще один — дев'ятий. Проте зазвичай нас було від семи до восьми осіб.
У нас був хлопець на ім'я Міша. Коли Сергій виголосив свої думки, Міша підключився до розмови: "Не переймайся, тут немає жодних 'понятій'. Ми всі – політичні в'язні. Ми – однодумці". Так і було насправді. Ми існували як єдина спільнота, підтримуючи одне одного після допитів. Ми ставали один для одного і психотерапевтами, і лікарями, і братами. Саме в тих стінах почала формуватися наша мережа, саме там вона перші рази пустила свої корені.
Вони також імітували розстріли, використовували голки, щоб заганяти їх під нігті, чи вдавалися до інших жахливих методів. Проте особливим видом тортур був психологічний тиск. Нас майже не виводили з камер – тільки на допити. Постійно сидиш і слухаєш, як унизу хтось зазнає побоїв або проходить через допит. Протягом доби, двадцять чотири години на добу, ти чуєш крики і стогони. І в той же час чекаєш своєї черги, міркуючи: коли ж прийдуть по мене?
У коридорі мовчки стояв стаціонарний телефон, чий дзвін звучав пронизливо. Коли його звук лунали, навколишнє життя зупинялося. Це означало, що когось викликали на допит, і незабаром за ним прийдуть. В ізоляторі перебували як чоловічі, так і жіночі камери. І коли знизу чулися крики жінки під час катувань, це було найжахливішим. Ти несвідомо прислухався, намагаючись зрозуміти, чи це твоя дружина, чи ні, -- згадує Олексій.
Олексія Сівака охрестили "Анархістом" в очах наглядачів. Це прізвисько виникло внаслідок його відвертих розмов під час допитів. Він щиро пояснив, чому поширював проукраїнські листівки і банери, стверджуючи, що таким чином підтримує свою країну. Росіяни вважали його ідейним, а отже, загрозливим. Олексій провів 57 днів у тюремній камері, після чого його перевели назад до поліцейського відділку.
Тоді слідчий вже почав складати справу, інкримінуючи мені сепаратизм, тероризм та екстремізм. Підготовка матеріалів тривала, а мене планували перевезти далі, в бік Криму. Але мені пощастило. Можна сказати, я став щасливчиком. Тієї ночі в них сталося щось незрозуміле. Вони почали поспішно залишати місто. Ми в камері не могли зрозуміти, що відбувається. Наближався хаос, усі метушилися. Ми припустили, що наші сили десь поруч. До того ж, вибухи ставали дедалі гучнішими. Водночас відчувалася велика тривога. Ми багато дискутували про те, що станеться, якщо місто почнуть звільняти. Які наслідки можуть бути для нас? Думали, що нас можуть просто знищити гранатами або вогнем. Але найжахливіше полягало в тому, що ніхто навіть не думав про можливість нашого визволення. Це виявилося найгіршим сценарієм. Я зрозумів: якщо мене заберуть, я просто зникну. Мої рідні більше ніколи не дізнаються, де я. Вони почали готувати етапування. З сусідньої камери оголосили прізвища хлопців і почали вантажити їх до автомобілів. Потім назвали три прізвища з нашої камери, і одне з них виявилося моїм. Коли я почув своє ім'я, і двері відчинилися, та надія, що ще жевріла в мені, майже згасла. Я відчув великий страх. Двері відчинилися, за ними було світло, але для мене це було як глибока темрява. Здавалося, що варто лише зробити один крок — і я просто зникну. І раптом з вулиці долинув хрипкий голос: "Закривай двері! Більше місця немає". Двері зачинилися, і я залишився. Хлопців повезли, а через кілька годин двері знову відкрилися, і нас просто вигнали на вулицю, — згадує колишній політичний в’язень.
"Поки я перебував у підземеллі, я волав до всесвіту, але ніхто не звертав на мене уваги."
Лише завдяки нестачі місця в автомобілі, що перевозив вʼязнів, Олексій Сівак залишився в Херсоні. Інші полонені, які опинилися в менш сприятливій ситуації, були відправлені до Криму, і тепер багато цивільних осіб вважаються зниклими безвісти. Їхня доля залишається невідомою. Олексій повернувся додому, завершивши 59 днів страху. Він був впевнений, що українські Сили Оборони незабаром визволять Херсон, проте протягом майже місяця до деокупації чоловік тримав свої думки при собі, остерігаючись, що можуть знову прийти за ним. Коли ж росіяни залишили місто, Олексій почав шукати роботу. Спершу він влаштувався експедитором, а згодом життя подарувало йому нові знайомства та можливості.
Нас запросили на консультації до Міжнародного фонду Деніса Муквеге та Global Survivors Fund, де обговорювали проєкт проміжних репарацій. Саме там я зустрів інших молодих людей, які також пережили жахи катувань. Серед учасників була Ірина Довгань, яка з 2019 року очолює жіночу організацію "СЕМА Україна". Також серед нас був Андрій Качмурадов, котрий у 2019 році виборов свою свободу після тривалого перебування в донецькій "Ізоляції". Тоді я усвідомив, наскільки важливо об'єднуватися. Нам потрібно було виступати не одним голосом, а тисячами. Під час мого перебування в підвалі я кричав у порожнечу, але світ не чув мого заклику. Тому я прагнув, щоб наше об'єднання дало голос жертвам катувань, які страждають сьогодні. Після цього ми повернулися до Херсона і зустрілися з деякими хлопцями, які також брали участь у консультаціях. Прибув і мій сусід по камері, і нас стало семеро чи вісім. Ми зібралися в колі, сміялися, ділилися спогадами. Моя дружина, яка проходила повз, жартома зазначила: "О, зустріч випускників". Так і виникла ця назва. Ми почали регулярно зустрічатися, і з часом до нас приєднувалося дедалі більше людей. Паралельно продовжувалися консультації з підтримкою міжнародних організацій. Минуло кілька місяців, і, як ми кажемо, від перших кроків неформальної мережі до формування громадської організації пройшло дев’ять місяців.
