Як підтримувати економічний розвиток під час війни? Вісім ключових принципів воєнної економіки для України (Богдан Данилишин)

Війна трансформує все навколо. Вона впливає на державні пріоритети, перебудовує структуру попиту, змінює бізнес-поведінку, коригує бюджетні рішення, переосмислює функції банківської системи і навіть змінює наше сприйняття економічної політики.

У мирний період економічні показники аналізуються за допомогою темпів зростання, рівня інфляції, обсягу інвестицій, рівня зайнятості та продуктивності праці. Однак у часи війни до цих аспектів додається ключове питання: чи може економіка витримати навантаження, підтримати військові дії, забезпечити стабільність у тилу та закласти фундамент для майбутнього відновлення?

Саме тому Україні сьогодні потрібна не сукупність розрізнених антикризових рішень, а цілісна доктрина воєнної економіки.

Ця доктрина повинна базуватися на простій ідеї: під час війни економіка не може функціонувати в ізоляції, а держава не має можливості безкінечно підтримувати її виключно через фіскальні заходи. Необхідна концепція, в якій оборонна сфера, виробництво, фінанси, інвестиції, трудова політика та зовнішньоекономічна стратегія взаємодіють як єдине ціле.

У 2025 році українська економіка зафіксувала лише 1,8% зростання реального ВВП, що виявилося нижчим за прогнози уряду. У січні 2026 року спостерігався спад ВВП на 0,8% у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Це свідчить про те, що темпи відновлення економіки сповільнюються вже третій рік підряд.

Найбільш небезпечним аспектом є не лише уповільнення економіки, а й його характер. Наразі в Україні спостерігається зростання попиту – державного, оборонного, а також частково споживчого і інвестиційного. Проте виробнича інфраструктура залишається недостатньо розвиненою. Це призводить до того, що імпорт дедалі більше заповнює цю прогалину. Виникає дисбаланс між активізацією витрат і слабкою внутрішньою пропозицією.

Основна суперечність воєнної економіки України полягає в тому, що попит постійно зростає, тоді як виробничі потужності не встигають за цими змінами. Це призводить до збільшення торгового дефіциту, посилення валютного тиску та зростаючої залежності макрофінансової стабільності від зовнішніх джерел допомоги.

У цих умовах ключовим завданням економічної політики є не лише підтримка макростабільності, а й перетворення військових витрат, державного попиту та накопичених заощаджень на інструмент для стимулювання національного виробництва.

У мирний період держава, як правило, виконує функцію коригування ринку. Проте в умовах війни її роль стає набагато активнішою: вона повинна зосереджувати ресурси, встановлювати пріоритети, стимулювати ключові галузі виробництва та усувати перешкоди для оперативного збільшення пропозиції.

Воєнна економіка - це не просто більше бюджету на армію. Це інший підхід до використання всіх національних ресурсів: фінансових, виробничих, трудових, технологічних, логістичних.

Україна вже перебуває в стані воєнної мобілізації державних фінансів: витрати на оборону складають близько 70% державного бюджету та понад 90% усіх нових витрат. Проте цього виявляється недостатньо. Хоча бюджет був мобілізований, фінансова система, кредитні механізми, інвестиційна політика та промислова стратегія все ще не досягли необхідного рівня мобілізації.

Іншими словами, у нас існує військовий бюджет, проте повноцінна військова економіка ще не розвинена.

Упродовж останніх років українська макрополітика переважно орієнтувалася на контроль за інфляцією, стабільність валюти та підтримку бюджетної дисципліни. Це, безумовно, важливі цілі. Проте в умовах війни стабілізація не повинна ставитися в ранг самоцілі.

У січні 2026 року рівень інфляції склав 7,4%. На перший погляд, це можна розглядати як позитивний показник. Проте реальні причини уповільнення інфляційних процесів не є наслідком ефективності процентної політики, а більше пов'язані з штучним контролем курсу через інтервенції, мораторії на тарифи, відкладений попит і статистичний ефект бази. При цьому основні ризики, що впливають на інфляцію, мають немонетарний характер: втрати в енергетиці, низькі врожаї, зростання витрат виробництв, акцизи та фіскальний дефіцит.

Таким чином, основною проблемою сучасності є не зростаючий попит, а брак виробничих потужностей.

Коли економіка страждає від нестачі інвестицій, робочої сили, енергетичних ресурсів та доступних кредитів, надмірно сувора монетарна політика не вирішує проблему, а, навпаки, погіршує її. Високі облікові ставки, які вже третій рік перевищують рівень інфляції, обмежують можливості кредитування, ускладнюють процес інвестування, підвищують витрати на державний борг і роблять фінансову систему менш гнучкою у відновленні виробництва.

Отже, концепція військової економіки повинна стартувати з переорієнтації пріоритетів: від стратегії стримування попиту до стратегії стимулювання пропозиції.

Однією з основних аномалій в українській економіці є те, що при наявності приблизно 10 трильйонів гривень накопичень у населення та бізнесу, обсяг активних банківських кредитів складає лише близько 1 трильйона гривень. Це свідчить про те, що фінансова система не виконує свою ключову роль — трансформацію внутрішніх ресурсів у виробничі інвестиції.

Військова економіка не може покладатися виключно на гранти, податкові надходження та іноземну підтримку. Їй необхідно освоїти механізми активізації внутрішніх фінансових ресурсів. Для цього важливо розробити спеціалізовану кредитну структуру, адаптовану до умов війни.

Мова йде про кілька важливих аспектів:

* перше - довгі та доступні кредити для виробництв, які заміщують імпорт або забезпечують критичні потреби оборони, енергетики, логістики, агропереробки;

* друге - спеціалізовані інструменти рефінансування фінансових установ для інвестиційних проектів у ключових галузях;

* третє - державні гарантії та страхування воєнних ризиків для нових інвестицій;

* Четвертим аспектом є удосконалення інструментів змішаного фінансування, які забезпечують зниження ризику для приватних інвесторів за рахунок державних ресурсів.

Кредитування в умовах війни - це більше, ніж звичайна банківська послуга. Це засіб для забезпечення економічної стійкості. Якщо держава не підтримує своє виробництво через кредити, вона фактично інвестує в імпорт товарів з інших країн.

За результатами 2025 року, дефіцит товарів і послуг склав $57 мільярдів, що становить 27% від ВВП. Відзначається зменшення експорту, водночас імпорт суттєво зріс. Це явище не є випадковим, а вказує на наявність системної проблеми.

Україна все більше покладається на імпортовані товари, які не виробляються в країні, такі як енергетичне обладнання, техніка, запчастини, а також значна частина товарів для споживання та виробництва. В умовах воєнних дій така модель економіки є надзвичайно ризикованою. Це призводить до того, що будь-яке зростання попиту автоматично збільшує імпорт, що, в свою чергу, чинить тиск на валютний курс і посилює залежність від зовнішніх фінансових ресурсів.

Отже, концепція військової економіки повинна охоплювати стратегію активної локалізації виробничих процесів.

Це не питання ізоляції чи закриття ринку. Мова йде про раціональне визначення пріоритетів для тих галузей, які можуть бути оперативно розгорнуті в Україні та забезпечити найбільший мультиплікаторний ефект. Серед таких галузей: енергетичне обладнання, будівельні матеріали, транспортне машинобудування, певні види хімічної продукції, агропереробка, оборонна промисловість, ремонтні та сервісні виробництва, а також електроніка подвійного призначення.

Кожна гривня державного або донорського попиту має, наскільки можливо, працювати на українське виробництво, а не на розширення імпортного кошика.

Оборонно-промисловий комплекс перетворився на один із небагатьох сегментів, в якому відзначається істотне прискорення виробничих процесів. Проте його вплив на макроекономіку залишається обмеженим. Доля ОПК в загальному обсязі промисловості складає лише 8-10%, а внесок у валовий внутрішній продукт становить приблизно 1-2%.

Це свідчить про те, що можливості даного сектору залишаються недоосвоєними.

Оборонно-промисловий комплекс слід розглядати не лише як засіб підтримки фронту, але й як ключовий елемент нової індустріальної стратегії. Він є джерелом попиту на такі галузі, як металургія, електроніка, машинобудування, приладобудування, програмування, логістика, матеріалознавство та ремонтні послуги. Цей сектор має потенціал для формування тривалих виробничих ланцюгів та розвитку високих технологій.

Проте для досягнення цієї мети необхідно вжити ряд додаткових заходів: забезпечити фінансування, розробити експортну стратегію для виробників, локалізувати компоненти, створити державно-приватні партнерства, залучити інженерні кадри та інтегрувати науку з виробництвом.

Військова економіка, що не має потужної промислової стратегії у сфері оборонного комплексу, постійно відчуватиме дефіцит внутрішнього мультиплікатора.

Одна з найпоширеніших помилок полягає в переконанні, що суттєві інвестиції з’являться лише після завершення військових конфліктів. Якщо дотримуватися такої логіки, країна може опинитися у положенні, коли роками буде змушена лише виживати, а модернізацію відкладатиме на невизначений термін.

Насправді інвестиції під час війни потрібні не менше, а більше. Без них неможливо підтримати виробництво, енергетику, логістику, технологічне оновлення та відновлення людського капіталу.

На сьогоднішній день частка капітальних інвестицій досягла лише приблизно 7% від ВВП, що в кілька разів менше за світовий середній показник. Прямі іноземні інвестиції складають лише 1-2% ВВП, що значно поступається навіть країнам-кандидатам на вступ до Європейського Союзу. У таких умовах неможливо швидко відновити економіку або підтримувати конкурентоспроможність.

Тому доктрина воєнної економіки повинна передбачати спеціальний інвестиційний режим - захист прав власності, страхування воєнних ризиків, податкові стимули для реінвестування, прискорені процедури для індустріальних проектів, розвиток індустріальних парків, експортно-кредитну підтримку, пріоритет для проектів із високою локалізацією та експортним потенціалом.

Інвестиції - це не просто складова стійкості, а її основа.

Україна стикається одночасно з двома проблемами: дефіцитом кадрів і структурним безробіттям. За роки війни країна втратила мільйони людей через еміграцію, мобілізацію та демографічне виснаження. Одночасно з цим значна частина економіки не має достатньої кількості працівників саме в тих секторах, які є критично важливими для виробництва і відновлення.

Тому воєнна економіка потребує нової трудової політики. Не косметичних програм зайнятості, а системної перебудови.

Мова йде про переосвіту фахівців відповідно до вимог промислового сектору, будівництва, енергетики, логістики та оборонно-промислового комплексу. Це також включає запровадження стимулів для повернення працівників на ринок праці, підтримку зайнятості жінок, адаптацію ветеранів до нових економічних умов. Пропонується створення регіональних навчальних центрів для підготовки технічних спеціалістів, а також розробка нової міграційної політики та нових підходів до професійної освіти.

Якщо країна не здійснюватиме стратегічне управління трудовими ресурсами, нестача робочої сили перетвориться не лише на наслідок війни, а й на постійний бар'єр для розвитку.

Офіційно валютна ситуація виглядає досить стабільною. Девальвація гривні залишається на помірному рівні, резерви залишаються значними, а НБУ активно проводить інтервенції. Проте, незважаючи на зовнішню стабільність, всередині накопичуються серйозні структурні проблеми.

Курс залишається стабільним не через зміцнення експорту і виробництва, а переважно завдяки міжнародній підтримці, яка компенсує зовнішні дисбаланси. У 2025 році це виявилося ефективним. Проте з стратегічної точки зору така система є вразливою.

Стійка валюта у воєнний час - це не лише питання резервів. Це питання того, чи здатна економіка скорочувати імпортозалежність, виробляти більше всередині країни і формувати експортні надходження.

Тому валютна політика не може бути відірвана від промислової, інвестиційної та кредитної політики. Якщо жорсткий курс підтримується ціною ослаблення конкурентоспроможності національного виробника, то така стабільність стає саморуйнівною.

Україні необхідна не просто теоретична концепція, а реалістична стратегія дій. Основу цієї стратегії повинні становити кілька ключових принципів.

Перший - це акцент на виробництві, а не на пасивній стабілізації.

Другий аспект - це трансформація державного, оборонного та донорського попиту в імпульс для розвитку внутрішнього виробництва.

Третій етап передбачає ініціювання внутрішнього кредитування та накопичень для інвестиційних цілей.

* Четвертий - активна локалізація критичних виробництв та імпортозаміщення там, де це реально.

П'ятий аспект - еволюція оборонно-промислового комплексу як основи нової індустріалізації.

* Шостий - спеціальний режим залучення інвестицій і страхування воєнних ризиків.

Сьомий - новий підхід до трудової політики, націлений на активізацію потенціалу людських ресурсів.

Восьмий аспект полягає у взаємодії фіскальної, монетарної, промислової та зовнішньоекономічної політики.

Тільки така модель надає можливість перейти від виживання економіки до стійкого розвитку та процвітання.

Заключення

Доктрина воєнної економіки - це не про те, як пережити ще один бюджетний рік. Це про те, як не дозволити війні остаточно спростити українську економіку, перетворити її на територію споживання імпорту, зовнішньої допомоги та коротких фінансових рішень.

Сьогодні Україна має потенціал для зміни свого курсу. Існує державний запит, значні внутрішні заощадження, сильний оборонний імпульс та підтримка міжнародних партнерів. Проте цих складових недостатньо, якщо вони не об’єднані в єдину стратегію розвитку промисловості.

У воєнний час головне завдання економічної політики - не лише втримати стабільність, а створити нову економічну основу держави. Країна, яка під час війни не будує власне виробництво, власний капітал і власну індустріальну опору, після війни ризикує отримати не відновлення, а затяжну слабкість.

Ось чому Україні необхідна доктрина військової економіки – вона повинна бути рішучою, практичною, орієнтованою на виробництво та національні інтереси.