Як Росія застосовує механізми обміну військовополоненими
За інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на 1 травня 2025 року в російському полоні перебувало близько 8 тисяч військових і 2 тисячі цивільних, яких утримують щонайменше у 300 місцях. З березня 2022 року з російських в'язниць визволено 5757 людей (тисячу з них упродовж останнього місяця), ще 536 українців вдалося повернути поза обмінами. Під час чергового етапу мирних переговорів у Стамбулі 2 червня сторони обговорили можливість обміну "всіх на всіх".
Обміни військовими, цивільними та тілами загиблих поетапно відбуваються, кількість звільнених наразі не розголошується з міркувань безпеки, остаточні числа будуть оприлюднені після завершення всіх етапів обміну. Попри домовленості, Росія намагалася одноосібно диктувати формат процесу обміну, часто переносила зустрічі, а також влаштовувала інформаційний тиск на Україну, розповів начальник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов. Подібну тактику Кремль застосовує з 2014 року. Розповідаємо, як за допомогою регулярних спроб зірвати процес, асиметричності вимог і юридичних перешкод Росія хоче використати полонених для тиску на Україну.
Обміни в період з 2014 по 2022 роки
У липні 2014 року російські військові та їхні найманці утримували під вартою майже 400 журналістів, цивільних осіб, політичних діячів і працівників сфери правосуддя. Обміни полоненими мали місце, але проходили в безладному порядку. Під час Іловайського котла в серпні того ж року незаконні збройні формування (НЗФ) захопили близько трьохсот українських солдатів (точна кількість залишається невідомою, щонайменше 18 осіб досі вважаються зниклими безвісти). 24 серпня в окупованому Донецьку була створена похідна колона з 50 військовополонених, яких під охороною озброєних бойовиків змусили пройти центральною вулицею міста. Протягом цього маршруту військовополонені стали жертвами образ, фізичних нападів і побоїв. У Європейському суді з прав людини за ініціативою українського правозахисника було відкрито справу щодо "параду полонених", що порушує Женевську конвенцію стосовно поводження з військовополоненими.
Після того як було укладено "Мінськ-1", і під тиском західних країн у вересні 2014 року вдалося звільнити 1200 українських громадян. Російська сторона часто зривала процеси обміну, намагаючись використати їх для легітимації своїх окупаційних адміністрацій на захоплених землях Донеччини та Луганщини, наполягаючи на визнанні себе як учасників переговорного процесу. 26 грудня 2014 року відбувся перший значний обмін: 222 бойовиків було обміняно на 146 військовослужбовців Збройних сил України.
На початку 2015 року бойовики провели ще один "парад полонених" під керівництвом ватажка проросійських терористів на окупованих землях Донеччини Олександра Захарченка. Станом на початок 2015 року на окупованих районах сходу України незаконно утримували 600 українців. У лютому Україна підписала "Мінськ-2", який нібито мав установити режим тиші та регулювати відведення важкої техніки від контактної лінії. Тоді ж відбувалися бої за Дебальцівський плацдарм, унаслідок якого більш як сто українських солдатів, що виходили з Дебальцевого, загинули, а більш ніж три десятки зникли безвісти. Наприкінці лютого відбувся обмін 139 українських бійців на 52 бойовики. Впродовж 2015 року відбувалися малі обміни (до 10 людей на місяць), про які навіть не завжди публічно повідомляли у медіа.
У 2016 році Ігор Плотницький, який очолював проросійську адміністрацію в Луганській області, заявив, що всі українські військові будуть повернуті додому до Різдва. Проте, всього за день план обміну було скасовано. Бойовики відмовлялися звільняти навіть тяжкохворих і жінок. Перших полонених Київ зміг отримати лише наприкінці лютого того ж року; це були люди, які перебували в полоні понад рік. Подібні ситуації повторювалися часто: щойно здавалося, що сторони досягли згоди щодо умов і формату обміну, російські маріонеткові сили знову зривали процес.
Вражаючими стали затримання українськими силовими структурами кадрових військових Російської Федерації. В той період Москва намагалася замаскувати свою військову допомогу бойовикам і приховати свою присутність на сході України, тому для української сторони було критично важливо представити незаперечні свідчення її участі. У травні 2015 року Збройні сили України затримали офіцерів ГРУ – сержанта Александрова і капітана Євгена Єрофеєва, які належали до 3-ї окремої бригади спецназу з Тольятті та виконували завдання в складі диверсійно-розвідувальної групи.
Незабаром після того, як українські військові захопили їх, в медіа почали активно обговорювати можливість обміну на українську льотчицю Надію Савченко, яка була засуджена в Росії до 22 років позбавлення волі. У травні 2016 року цей обмін відбувся. Після звільнення Савченко вона вирушила до Мінська для перемовин з бойовиками щодо обміну заручниками, хоча не мала на це офіційного мандату і отримала критику від діючої влади.
Кілька обмінів відбулися впродовж літа того ж року, серед інших додому повернувся звинувачений у "тероризмі" кримський активіст Геннадій Афанасьєв, інженер Юрій Солошенко (потрапив у полон у 74 роки). Більшість пропозицій української сторони терористи ігнорували й за 2016 рік відпустили всього 16 українців.
У грудні 2016 року українські ветерани добробатів почали торгову блокаду окупованих регіонів, яку згодом підтримав тодішній президент Порошенко та Рада національної безпеки і оборони. На початку блокади її основною метою було визволення всіх українських полонених. Проте, результати виявилися не такими, як очікувалося. У 2017 році відбувся лише один офіційний обмін, який став одним з найбільших за весь час: Україна передала 233 особи, отримавши натомість 73 полонених, серед яких були військові, цивільні, журналісти та активісти. Протягом року відбувалися також неофіційні обміни цивільних, але їх було дуже небагато.
У 2018 році не було вдалих спроб повернення полонених. У червні 2019 року відбувся "односторонній акт гуманізму" -- з непідконтрольних територій Медведчук особисто привіз чотирьох заручників (попередньо, особисто попросивши про звільнення ватажків окупаційних адміністрацій Пасічника та Пушиліна), Україна ж нікого не віддала.
У вересні 2019 року відбувся обмін, у якому Україна отримала 35 своїх громадян в обмін на таку ж кількість осіб. Серед повернених були 24 моряки, захоплені російськими військами під час інциденту в Керченській протоці наприкінці 2018 року. Крім того, на батьківщину повернулися режисер Олег Сенцов, активіст Олександр Кольченко, один із лідерів УНА-УНСО Микола Карпюк та інші цивільні особи. Наприкінці 2019 року Україні вдалося повернути ще 12 військових та 64 цивільних, в той час як Україна передала 124 колишніх "беркутівців". У квітні 2020 року відбувся так званий "великодній" обмін, в результаті якого Україна звільнила 20 своїх громадян. Після цього обміну минуло майже два роки, перш ніж відбулося нове звільнення заручників.
Роль Медведчука
У грудні 2014 року Віктор Медведчук, кум Путіна, отримав офіційний статус переговорника від України з питань обміну полоненими з окупаційними адміністраціями на захоплених Росією територіях. Тодішньому керівництву держави здавалося, що Медведчук завдяки своєму кумівству з Путіним мав би добре впоратися з роллю такого собі "лобіста". З позиції прихильників Макіавеллі, заради такої благородної мети як повернення українців додому, можна було вдатися і до "послуг" цього політика. Окрім повернення в політичні процеси, Медведчуку надали й ряд привілеїв -- прямі перельоти між Києвом і Москвою (попри офіційну заборону авіасполучення з Росією), контроль над колишніми автозаправками "Роснєфті", штучно створені позаконкурентні умови на ринку скрапленого газу тощо. Як ідеться в розслідуванні Bihus.info, попри привілеї, які Медведчук отримав завдяки новій ролі, його ефективність як переговорника викликала сумніви: до його офіційного залучення до процесу (з вересня по грудень 2014 року) Україна звільнила 1,5 тисячі осіб, тоді як за наступні роки, до квітня 2019 року, -- лише трохи більш як 3 тисячі. Ба більше, за інформацією журналістів, Медведчук не тільки не сприяв, а ймовірно, перешкоджав іншим українським учасникам переговорів. Розслідування Bihus.info свідчить, що Медведчук наполягав, щоб бойовики проводили обміни винятково через нього, радивши зривати переговори, які вела офіційна українська сторона.
Якщо на той момент ще можна було говорити про існування хоч якоїсь версії Мінського процесу, в порушенні якого пропагандисти безпідставно звинувачували українську сторону, то поступове залучення Медведчука до переговорів, зокрема в питанні вирішення долі полонених, суттєво підривало основи Мінська. "Мінськ-2" передбачав комплекс заходів, які мали бути реалізовані уповноваженими органами та офіційними представниками сторін конфлікту за посередництва міжнародних організацій. Проте з появою Медведчука як квазілегального переговорника та зростанням його статусу "посередника-вирішувача", неформальні структури почали домінувати над офіційними у процесах обміну. Таким чином, вертикаль "Медведчук-Путін" фактично витіснила легальні процедури, закладені в Мінських угодах, ставши, принаймні в контексті обміну заручниками, їх альтернативою.
У 2021 році Віктор Медведчук потрапив під санкції Ради національної безпеки і оборони України, а суд призначив йому домашній арешт. У Тристоронній контактній групі вважали, що це не вплине на хід переговорів. Проте, робота групи зазнала серйозних труднощів, фронтова ситуація загострилася, а Путін почав зосереджувати війська поблизу українських кордонів, тому про можливі обміни не могло бути й мови.
Маніпуляції, що здійснюються з боку російських сил.
Росіяни та їхні ставленики намагалися втягнути Україну в юридичну трясовину задля зриву обмінів. Українців, які за надуманими причинами були фігурантами судових справ у Росії, Кремль, за словами Дмитра Пєскова, не вважав полоненими, адже вони були "засуджені у Росії за російським законодавством". Натомість росіяни вимагали "процесуального очищення": щоб їхнім громадянам український суд не виносив вироків, а український президент із порушенням законодавства помилував їх. Російські громадяни, затримані в Україні, часто мали статус, який ускладнював їхній обмін. Наприклад, деякі з них вважалися не полоненими, а особами, підозрюваними у злочинах (таких як тероризм чи участь у незаконних збройних формуваннях). Подібні вимоги ускладнювали й без того складний процес, адже Україна не могла просто передати цих російських громадян без судового розгляду.
Крім того, коли Збройні Сили України вдалося затримати російських кадрових військових, російська сторона активно заперечувала їхній військовий статус. Вони стверджували, що ці особи не мають жодного відношення до армії РФ і не виконують жодних військових завдань на території України або в окупованих регіонах. Таким чином, росіяни намагалися дистанціюватися від двох офіцерів ГРУ, які самі зізналися, що знали, куди і з якою метою їх відправили, а також від полоненого контрактника Віктора Агєєва. Російська сторона називала їх "приватними особами" або "добровольцями", що ускладнювало переговори, адже офіційно Росія не визнавала своєї участі у війні в Україні і, відповідно, не поспішала повертати своїх громадян чи обмінювати їх.
Крім того, Росія та її союзники могли вимагати звільнення своїх громадян в обмін на значно більшу кількість українців, що створювало дисбаланс у переговорному процесі. Вони також здійснювали маніпуляції зі списками для обміну. Російська сторона могла включати до цих списків осіб, які не були в полоні, а лише відбували покарання за серйозні кримінальні злочини (вбивства, зґвалтування) або тих, чиє місцезнаходження залишалося невідомим, що затягувало процес і ускладнювало ситуацію.
Обміни після початку широкомасштабної агресії.
На початку повномасштабного вторгнення Україна виявилася перед новим викликом: масовим захопленням у полон не лише військових, але й цивільних осіб — мерів, журналістів, волонтерів, священнослужителів, працівників місцевих підприємств, які ніколи не тримали зброю в руках. У той час як обміни військовополоненими регулюються Женевською конвенцією, повернення цивільних осіб, захоплених Росією, відбувається поза правовим полем. Як зазначає уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець, повернення цивільних осіб здійснюється "...в межах взаємного повернення, але це не є юридичною процедурою". Ця правова невизначеність стала ще одним з інструментів російських маніпуляцій, які спрямовані на тиск і деморалізацію українського населення.
Перший повноцінний обмін військовополоненими відбувся 24 березня 2022 року. У перші пів року війни сторони провели близько десятка обмінів. Найрезонанснішим став обмін у вересні 2022 року, коли Україна повернула 215 захисників, зокрема 103 бійців з "Азовсталі". П'ятьох командирів маріупольського гарнізону відправили до Туреччини, а 10 іноземних добровольців -- до Саудівської Аравії. Ціна цього обміну виявилася такою, що Україна передала Росії Віктора Медведчука та 55 російських військових. Уже в жовтні відбувся "жіночий обмін", який повернув додому 108 українок -- військових і цивільних.
До середини 2023 року щомісячні обміни дозволяли повертати додому близько ста українців, однак Росія безуспішно перешкоджала поверненню захисників "Азовсталі", зокрема бійців полку "Азов" та морських піхотинців. Лише в травні 2023 року вдалося звільнити частину з них. Протягом періоду з серпня 2023 року по січень 2024 року Кремль повністю припинив процес обмінів, звинувачуючи Україну у відсутності бажання вести переговори.
Перелом настав у січні 2024 року, коли за посередництва Об'єднаних Арабських Еміратів додому повернулися 230 українців у рамках різдвяного обміну. За повідомленням Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони, у 2023 році вдалося звільнити 1002 особи. Зимою 2024 року відбулося ще два обміни, були визволені 300 українців, але Росія продовжувала гальмувати процес, використовуючи полонених як інструмент тиску.
24 січня 2024 року у Бєлгородській області Росії впав військово-транспортний літак Іл-76. У Міноборони Росії повідомили, що на борту перебували 65 українських військовополонених, яких везли на обмін. Україна не визнала і не спростувала факт збиття і відповіла, що не може підтвердити, що на борту перебували українські полонені. Пізніше американські офіційні особи припустили, що українські сили могли використовувати ракету Patriot, щоб збити літак, думаючи, що на борту були російські ракети й боєприпаси. За версією Медійної ініціативи за права людини, Росія могла свідомо направити військовий літак Іл-76, який розбився у Бєлгородській області 24 січня 2024 року, у зону законного ураження української системи ППО.
Нова українська операція в Курській області, що стартувала наприкінці літа 2024 року, надала новий імпульс для обмінів. Президент Володимир Зеленський зазначив, що ця операція досягла двох важливих цілей: формування буферної зони на російській території та значного збільшення обмінного фонду. Протягом трьох місяців Збройні Сили України взяли в полон понад 700 російських військовослужбовців, серед яких були строковики та представники "кадирівців". Це змусило Росію активніше брати участь у переговорах. На День Незалежності України, в серпні, відбувся обмін, у результаті якого були повернені українські строковики, зокрема з "Азовсталі" та Чорнобильської АЕС. У вересні Росія повернула цивільних жінок, захоплених на півдні, а також "азовців" і морських піхотинців.
Обмін, що відбувся в жовтні 2024 року, став винятковим моментом, оскільки Україні вдалося повернути захисників Маріуполя, які були засуджені Росією до довічного ув'язнення на основі сфальсифікованих звинувачень. Згідно з даними Інституту вивчення війни, операція в Курську справила певний короткостроковий вплив, що спонукало Росію до участі в обмінах.
У 2024 році Україна здійснила 11 обмінів, що дозволило звільнити 1358 громадян, які потрапили в російський полон. Вже у 2025 році обміни стали регулярними, іноді відбуваючись кілька разів на місяць. В кінці травня 2025 року відбувся наймасштабніший обмін в історії російсько-української війни, в рамках якого було звільнено 1000 осіб з обох сторін. У червні розпочався багатоступеневий обмін, при якому пріоритет надавався пораненим та військовим, які були молодші за 25 років.
Що змінилося після 2022 року
Росія систематично використовувала обміни для пропаганди та маніпуляцій. Якщо у 2014-2022 роках вона просувала образ "гуманітарних жестів" від окупаційних адміністрацій, то після повномасштабного вторгнення Кремль перейшов до жорсткіших методів. Полонених використовують не лише як "торговельний товар", але й для залякування. "Паради полонених" змінилися показовими розстрілами, катуваннями та знущаннями, що часто закінчуються знищенням полонених ще до можливості обміну. Такі дії спрямовані на деморалізацію українського суспільства та посилення психологічного тиску.
Особливістю цієї фази війни стало масове захоплення ЗСУ російських полонених, зокрема тих, хто добровільно здавався в полон. Проєкти "Хочу жить", "Хочу найти", "Хочу к своим" охопили мільйони росіян. Водночас російська пропаганда продовжувала маніпулювати, звинувачуючи Україну в "нелюдському" ставленні до полонених, нібито відсутності медичної допомоги чи їжі, тоді як до українських полонених, за їхніми твердженнями, ставляться "гуманно".
Росія в обмінах полоненими з Україною іноді повертає не лише військовополонених, а й цивільних осіб, зокрема тих, хто відбував або відбув покарання в російських в'язницях за кримінальні злочини, не пов'язані з війною, а також тих, кого планували депортувати. Під час обміну полоненими у форматі "1000 на 1000" Росія передала Україні певну кількість цивільних, серед яких більш як половина була засуджена за кримінальні злочини, не пов'язані з війною. Зокрема, це люди, які відбували покарання в колоніях на окупованих територіях Миколаївської та Херсонської областей, звідки їх вивезли до Росії після окупації. Наприклад, у листопаді 2022 року росіяни забрали з собою 1800 ув'язнених, але повернули лише 380, із яких 15 потрапили в обмін у травні 2025 року. Деякі з них (троє) після повернення були відправлені до СІЗО, оскільки не відбули повний термін покарання.
Ще один аспект дезінформації полягає в поширенні фейків про те, що Україна нібито відмовляється від прийняття тіл загиблих, щоб уникнути виплат компенсацій. Насправді, Україна регулярно здійснює репатріацію тіл загиблих. У 2025 році було повернуто: у січні — 757 тіл, у лютому — ще 757, у квітні — 909, а в травні — ще 909. За даними видання "Слово і діло", на квітень 2025 року Україна репатріювала приблизно 8000 тіл загиблих військовослужбовців.
Тема повернення тіл полеглих є надзвичайно чутливою емоційно. Російська сторона використовує цю ситуацію для створення негативного образу України, намагаючись викликати гнів та деморалізувати українців, подаючи нашу країну як таку, що "не шанує" своїх героїв.
Відмова Росії повернути понад 800 бійців "Азова", які після 86 днів оборони Маріуполя здалися в полон вже чотири роки тому, виглядає особливо цинічно. Тим часом, звільнення російських військових не викликає у їхніх родичів радості. Наприклад, у відео, опублікованому російським рухом "Наш Выход", одна з матерів окупантів висловилася, що їй би більше подобалося, якби її син залишився в полоні, аніж повернувся додому.
Незважаючи на маніпуляції та жорстокі дії Росії, Україна продовжує зусилля щодо повернення своїх військових і цивільних осіб, які опинилися в полоні. За офіційними даними, щонайменше 8 тисяч військових і 2 тисячі цивільних осіб залишаються в руках ворога, а кількість людей, полон яких Росія ніколи не підтверджувала, може бути ще більшою. Під час кожного обміну також фігурують особи, які офіційно вважаються зниклими безвісти. Обміни не лише виконують гуманітарну місію, а й слугують символом стійкості: кожен повернений українець — це перемога над агресором.
Обміни полоненими між Україною та Росією в період з 2014 по 2022 рік були не стільки втіленням політико-правового механізму, передбаченого Мінськими угодами, скільки результатом збігу політичної волі, особистих інтересів і ситуативних домовленостей між сторонами.
Росія використовувала обміни як засіб для досягнення своїх геополітичних цілей, зокрема для легітимізації окупаційних адміністрацій у Донеччині та Луганщині, намагаючись представити їх як офіційних учасників переговорів. Це дозволяло Кремлю просувати наратив про "внутрішній конфлікт" в Україні, уникаючи відповідальності за свої дії. Включення Віктора Медведчука до переговорного процесу, незважаючи на його сумнівну ефективність, свідчило про прагнення Росії посилити свій вплив на українську політику через лояльних осіб, що підривало основи Мінських угод. Зрештою, вертикаль "Медведчук-Путін" фактично замінила формальні інститути, що ускладнювало прозорість та легітимність переговорів.
Задля впливу на суспільство Росія свідомо маніпулювала темою полонених, тримаючи українців у стані емоційної напруги та невпевненості. Зриви обмінів, штучні затримки, "паради полонених" і дезінформація, як-от звинувачення України у зриві домовленостей, мали на меті деморалізувати суспільство та зробити Київ більш поступливим у переговорах. Такі дії посилювали тиск на українську владу, змушуючи її йти на компроміси, наприклад, помилування російських громадян чи передачу осіб, звинувачених у тяжких злочинах, в обмін на звільнення українців.
