Як Німеччина була поділена на дві окремі держави та хто стояв за ухваленням рішень про заснування НДР і ФРН.
Розділ Німеччини після її окупації Сполученими Штатами та Радянським Союзом часто порівнюють із сучасними подіями в Україні. Видавництво "Фокус" вирішило проаналізувати причини та обставини, що призвели до створення Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки, а також чому цей історичний досвід може стати корисним для нас сьогодні.
У лютому 1945 року, коли стало очевидно, хто вийде переможцем у війні, керівники СРСР, США та Великої Британії зібралися в Ялті для обговорення післявоєнного устрою Європи та світу. Кожна з держав мала свої інтереси: представники США та Великої Британії були стурбовані "японським фронтом" і прагнули залучити до нього СРСР, який ще у 1941 році уклав Пакт про нейтралітет із Японією. Власники конференції, у свою чергу, зосередилися на майбутньому Німеччини, яка протягом останнього століття вела геополітичну конкуренцію з Росією.
Москва намагалася зменшити ймовірність нового реваншу з боку Німеччини, і в цьому у неї були союзники. Країни-переможці, що готувалися до майбутнього, прагнули не лише до ліквідації державності своїх загарбників, але й до суттєвих змін у їхньому територіальному устрої, а також у системі управління та політичних інститутах.
Ще до завершення війни з'являлися численні концепції від різних авторів стосовно можливого устрою Німеччини після конфлікту. Серед найзначніших можна виділити плани, розроблені Нідерландами, Францією, а також два варіанти, запропоновані США.
Франція прагнула забезпечити контроль над Рурським регіоном та Сааром, які є промислово-економічною основою Німеччини. У Парижі це бажання обґрунтовували необхідністю запобігти новому промисловому відновленню Німеччини, що могло б сприяти відродженню реваншистських настроїв.
Голландці прагнули забрати собі північний схід Німеччини. Великі міста, зокрема Ахен та Кельн. Цікаво, що суперечки щодо цього вже після війни виникли у самих Нідерландах. Річ у тім, що повоєнна система Нідерландів формувалася за релігійним принципом. Виборці поділялися на протестантів та католиків, а в цих німецьких землях проживало переважно католицьке населення, що суттєво б змістило електоральний баланс в сторону католицьких партій та королівського двору, який теж опирався на католицьке населення Нідерландів. Врешті, в Амстердамі задовольнилися лише кількома прикордонними містами, які зрештою повернули назад Федеративній республіці Німеччина після виплат нею усіх репарацій.
Однак остаточні рішення не приймалися цими державами. Доля переможеної сторони визначалася переможцями, а їх фактично було лише троє — Велика Британія, США та СРСР. Саме вони на конференції в Ялті вирішили, що Німеччина буде розділена на окупаційні зони. При цьому Великобританія та США погодилися виділити частину своїх територій для створення окупаційної зони для Франції. Париж отримав бажану територію Саар, тоді як Рурський басейн залишився під контролем британців. Питання репарацій та покарання військових злочинців було вирішено обговорювати спільно.
На момент Ялтинської конференції бойові дії на фронті все ще тривали. Тому території, які могли потрапити під контроль, залишалися умовними. Швидше за все, йшлося про концептуальні уявлення, а не про чітко окреслені кордони. Остаточний поділ Німеччини відбувся на Потсдамській мирній конференції, що проходила в липні-серпні 1945 року, тобто вже після завершення бойових дій, коли вся територія Німеччини фактично була окупована союзними військами.
Варто зазначити, що на цій конференції відбулися зміни у складі учасників. Президент США Франклін Делано Рузвельт пішов з життя, і його пост зайняв Гаррі Трумен. Також під час заходу Вінстон Черчилль, який зазнав поразки на перших повоєнних парламентських виборах (фактично, оскільки бойові дії в Європі завершилися, забезпечивши безпеку Великої Британії), був замінений на новообраного прем'єр-міністра Клемента Етлі.
На цій конференції було остаточно сформовано зони окупації, яких було чотири - радянська, американська, британська та французька. Столицю країни Берлін також пропорційно розділили на відповідні чотири зони контролю, попри те, що це місто знаходилися в глибині зони фактичного контролю СРСР (понад сто кілометрів до британської зони окупації). Кожна окупаційна територія управлялася командувачами збройних сил кожної із держав. Берлін було віддано спільному управлінню. Також держави-переможці формували контрольну раду, яка мала сприяти максимальній уніфікації політики адміністрацій на окупованих територіях.
Головною метою окупації території колишньої Німеччини було "Комплексне роззброєння та демілітаризація Німеччини, а також ліквідація або контроль над усією німецькою промисловістю, що могла б бути застосована для військового виробництва". Саме на досягненні цієї мети повинна була ґрунтуватися подальша стратегія окупаційних адміністрацій.
Справді, сторони проводили спільні розслідування воєнних злочинів та пошук воєнних злочинців - колишніх представників нацистської адміністрації, військових СС, працівників Гестапо та інших причетних до воєнних злочинів. Апогеєм цього став славнозвісний Нюрнберзький трибунал. На ньому розглянули справи 22 нацистських лідерів, 12 з яких було засуджено до смертної кари. Передбачався подальший контроль над освітою та культурою окупованих територій з метою абсолютної ліквідації усього, що дотичне до нацистських доктрин.
Хоча було декларовано прагнення максимально уніфікувати політику щодо окупованих територій, майже одразу проявилася різниця в реальних рішеннях окупаційних адміністрацій. Причиною була об'єктивна різниця у відносинах між країнами-переможницями та Німеччиною, про що вже згадувалося раніше.
Отже, США фактично вступили у війну через конфлікт з Японією, який розпочався з нападу японських військ на американську військову базу Перл-Харбор на Гаваях у грудні 1941 року. Таким чином, Німеччина виступала лише як союзник Японії, і більшість гніву американців була спрямована саме на цю азійську країну. Хоча Німеччина була ворогом, відповідальним за загибель американських солдатів, цивільне населення та інфраструктура США залишалися, в основному, неушкодженими від дій нацистів. У той же час Велика Британія тривалий час страждала від бомбардувань з боку німецької авіації, а під кінець війни до цього додалися ще й ракетні атаки. Франція пережила німецьку окупацію, а СРСР, особливо його території України та Білорусі, став свідком численних нацистських воєнних злочинів. Водночас важливим фактором, що впливав на політику радянської окупаційної адміністрації, варто вважати тоталітарний режим, який панував у радянській державі.
Таким чином, адміністрація окупаційних сил США проявила найбільшу м'якість.
Британський командувач Генрі Монтгомері спершу намагався вводити суворі обмеження. Він навіть забороняв своїм військовим спілкуватися з місцевим населенням у березні 1945 року, проте не зміг побороти "ініціативи знизу" (солдати масово порушували цю заборону) і вже восени її скасував. Промовистим є той факт, що за час окупаційних адміністрацій було укладено понад десять тисяч шлюбів між британськими військовослужбовцями та німкенями. Політиці могутніх союзників зрештою підкорилася і Франція.
Щоб не спотворювати реальність, важливо зазначити, що союзники не були «миленькими зайчиками». У питаннях денацифікації та розшуку військових злочинців вони дотримувалися жорсткої політики. Наприклад, під час кампанії з протидії операції Вервольф (спроби нацистів організувати партизанський рух на завойованих німецьких територіях) в період з 1945 по 1947 роки більше ста тисяч цивільних осіб були інтерновані в концентраційні табори. Також застосовувалися інші оперативно-розшукові заходи, виконувалися смертні вироки.
Проте вже в 1946-1947 роках адміністративне управління в окупованих територіях почало переходити до формату співпраці з місцевими активістами. Після проведення виборів, керівні позиції почали займати місцеві політики, деякі з яких мали досвід роботи в органах місцевого самоврядування навіть під час нацистського режиму. Це призвело до значного зменшення жорсткості фільтраційних заходів щодо колишніх нацистів та їх спільників.
В радянській зоні окупації ситуація була абсолютно іншою. На Потсдамській конференції вже було ухвалено рішення про відокремлення значної території Німеччини, що розташована на схід від річки Одер.
Східна Пруссія, за винятком Кенігсберга, який отримав нову назву Калінінград і був переданий до складу СРСР разом із прилеглими територіями, а також східні райони Сілезії, Саксонії та Померанії, були інтегровані до Польщі. Внаслідок цього близько 15 мільйонів цивільних осіб було виселено. Процес відбувався в традиційному для Кремля стилі, без дотримання мінімальних соціальних і санітарних вимог, що призвело до значних втрат серед людей під час переїзду та в нових місцях проживання. Крім того, в рамках денацифікаційних заходів, що проводились за більшовицькими стандартами, під контроль потрапили не лише колишні нацисти, але й так звані "ворожі класові елементи". Як зазначає старший історик Центру військової історії армії США Томас Богхардт, під цю програму також потрапили великі землевласники.
Ще одним ключовим аспектом стала організація економічної діяльності на територіях, що знаходилися під контролем. Незважаючи на те, що функції управління економікою покладалися на союзну контрольну раду, створену 30 серпня 1945 року, фактично в кожній окупаційній зоні влада належала тим силам, які здійснювали окупацію.
Таким чином, в радянській зоні окупації була запроваджена планова економіка. У той же час, влітку 1946 року Сполучені Штати запропонували об'єднати всі окупаційні зони й реалізувати план Маршала — програму відновлення повоєнної Європи за рахунок американських ресурсів. Ця ініціатива була націлена на підтримку країн, які постраждали від німецької агресії, тому включення Німеччини в цю програму стало досить незвичайним кроком.
Як і очікувалося, СРСР відмовився від участі, оскільки вже вступив у період конфронтації із Західними державами. Франція, яка працювала над планом поступового приєднання своєї окупаційної зони, також виступила проти. У результаті, окрема адміністрація була створена для Саару. Таким чином, у грудні 1946 року було об'єднано тільки окупаційні зони США та Великої Британії, які отримали назву Бізонія.
На цій території було вирішено відновлювати економіку у форматі вільного ринку із залученням місцевих підприємців. Ще раніше було укладено угоду із СРСР, який отримував частку репарацій союзників в обмін на забезпечення їхніх окупаційних зон продовольством. Таким чином свою окупаційну зону Москва розвивала в якості аграрної економіки, водночас у Бізонії став відновлюватися промисловий потенціал.
Яскравим прикладом цього є історія знаменитого заводу Volkswagen, який у 1945 році потрапив під управління британських інженерів і почав випускати автомобілі для задоволення потреб королівства. Однак вже в 1947 році на підприємстві переважно працювали німці, і завод почав функціонувати як звичайне підприємство в умовах ринкової економіки, збільшивши обсяги виробництва до 20 тисяч автомобілів на рік.
Схожі події відбувалися і в інших компаніях. Крім того, "План Маршала" почав реалізовуватися й у французькій окупаційній зоні. Така тенденція розвитку "західних" окупаційних територій викликала тривогу в Кремлі, де почали висувати звинувачення на адресу Заходу у співпраці з колишніми нацистами, звертаючи увагу на промисловців, які працювали під час нацистського режиму в Німеччині, але наразі успішно пристосувалися до нових умов.
Новим етапом загострення став зрив виконання постачання продовольства на захід. Радянська планова система дала збій. Відтак СРСР позбавили західної частки репарацій (які виплачувалися, зокрема, і обладнанням для радянської промисловості). Різниця в економічному розвитку Бізонії та радянської зони окупації ставала все очевиднішою. Врешті англо-американська адміністрація вирішила здійснити на своїй підконтрольній території грошову реформу, запровадивши у Бізонії в червні 1948 року нову валюту - німецьку марку. Вона поширювалася і на французьку окупаційну зону, а також у Берліні, який досі перебував під спільним управлінням. За таких умов місто фактично переходило під контроль більш ефективної економічної системи, тобто західних союзників.
У відповідь на ситуацію, Йосип Сталін віддав наказ перекрити всі маршрути, що з'єднували Берлін з зовнішнім світом (нагадаємо, що місто розташовувалося в серці радянської зони окупації). Таким чином, "західна" частина міста перетворилася на "ізольований острів", тоді як радянська частина залишалася в рамках, хоч і не досконалої, але все ж економічної системи радянської окупаційної зони.
Це стало першим значним конфліктом у Європі в контексті боротьби між демократичними та комуністичними режимами, який отримав назву "Холодна війна" і залишив помітний слід в історії.
СРСР повністю вирішив скористатися своїм сильним козирем, адже в Кремлі сподівалися, що західна частина міста, залишаючи позаду всі переживання, звернеться до радянської влади за допомогою, просячи хоч шматок хліба. Це б яскраво продемонструвало всьому світу на прикладі великого європейського мегаполіса переваги радянської економіки над ринковою.
Ситуація стала зрозумілою навіть у Вашингтоні, що спонукало до несподіваних кроків, які Кремль не міг передбачити. Через два дні, 26 червня 1948 року, стартувала операція "Вітлс", у межах якої всі необхідні товари, включаючи їжу, медикаменти, паливо та інші ресурси, доставлялися авіацією через аеропорт Темпельхоф. Варто зазначити, що на той момент США були єдиною державою у світі, що володіла ядерною зброєю, тому радянське керівництво не наважилося перешкоджати польотам союзників.
Радянським солдатам залишалося тільки спостерігати за роботою повітряного коридору, який невпинно активізувався. У моменти найбільшого навантаження на аеродром, кожні 45 секунд приземлявся літак, заповнений товарами, необхідними для виживання 2 мільйонів мешканців Західного Берліна.
Непродумані дії радянських керівників призвели до несподіваного результату. Західні держави, навпаки, об'єдналися у відповідь на загрозу з боку Сходу. Вже 1 серпня 1948 року в Парижі було досягнуто угоди про створення Тризонії — інтеграції західних окупаційних зон з Бізонією (Париж зберігав певний економічний вплив на промислові регіони Німеччини до початку 1980-х років). Через півроку, 4 квітня 1949 року, було засновано НАТО — військовий союз, що офіційно закріпив зобов'язання щодо захисту своїх членів від будь-яких загроз. У ситуації, коли в самому центрі Європи планувалося здійснити акти голоду над великими містами, джерела та масштаби небезпеки були цілком очевидними.
17 квітня 1949 року, під час святкування Великодня, було зафіксовано рекордне постачання вантажів до Берліна – 13 тисяч тонн. США показали, що готові підтримати своїх союзників у важкі часи, незалежно від обставин. Вашингтон виглядав на міжнародній арені як ефективний та винахідливий оборонець цивільного населення, тоді як Москва постала у вигляді справжніх варварів. Цю реальність зрозуміли в Кремлі. Ще одним важливим чинником стала контрблокада союзників, яку вони негайно запровадили проти радянської зони окупації у відповідь на блокаду Берліна. Це призвело до економічних труднощів на території, що перебувала під контролем радянської адміністрації. Імовірність повстання зростала. У травні 1949 року весь світ став свідком того, як країни НАТО набагато ефективніше організували повітряну логістику, ніж СРСР – наземну.
11 травня 1949 року у Москві вирішили припинити блокаду. Проте це не врятувало СРСР від очевидної політичної поразки в рамках першого раунду протистояння часів Холодної війни. Авіа маршрут діяв до 30 вересня. За цей період на основі Тризонії 23 травня 1949 року було проголошено Федеративну республіку Німеччина. Цьому передував процес вільних виборів, на яких перемогу здобув Християнсько-демократичний союз. Відтак першим канцлером ФРН став його лідер Конрад Аденауер. Цікавий факт, що місто Бонн було проголошено тимчасовою столицею, тобто у ФРН з самого початку розраховували на об'єднання із радянською зоною окупації, що врешті сталося через 41 рік.
У радянській окупаційній зоні, після невдалого досвіду проведення відносно вільних виборів у 1946-1947 роках, коли підтримувана адміністрацією Партія соціалістичної єдності ледве здобула перемогу на регіональних виборах (а на місцевих виборах у Берліні, що перебував під спільним контролем, зазнала поразки), було вирішено відмовитися навіть від формального фарсу виборчого процесу.
У жовтні 1949 року на основі радянської окупаційної зони було проголошено Німецьку Демократичну Республіку. У ній було побудовано систему радянського управління із фейковими демократичними органами та реальною владою в руках партійного апарату, який був зав'язаний на Москву. Кремль втратив ініціативу у Європі й надалі лише повторював кроки своїх опонентів. Так у 1955 році було утворено Організацію Варшавського договору - аналог НАТО, а у серпні 1961 року було споруджено стіну, яка ізолювала Західний Берлін від НДР. Причиною була проста втеча людей з НДР. Упродовж 1949-1961 років близько 3 млн осіб перетнули кордон у західному напрямку -- до спорудження стіни для цьо просто потрібно було сісти в метро у східній частині Берліна та вийти з нього у західній.
Берлінська стіна стала уособленням Холодної війни, а її руйнування в листопаді 1989 року символізувало кінець цього конфлікту. Вона також відображала перевагу західного способу життя над радянським, оскільки протягом всього періоду існування стіни люди продовжували шукати можливість дістатися до Західного Берліна. Близько п'яти тисяч осіб змогли це зробити, тоді як не менше 140 загинули, намагаючись подолати цю перешкоду.
Федеративна Республіка Німеччина та Німецька Демократична Республіка злилися в жовтні 1990 року, що стало кульмінацією їх тривалої чотиридесятирічної розділеності та завершенням Холодної війни.
В останній час все частіше виникають аналогії між розділом Німеччини та можливим "мирним планом" для України. Однак важко проводити серйозний історичний аналіз таких порівнянь, адже контекст цих подій кардинально відрізняється.
Німеччина визнана головним агресором під час Другої світової війни. Ця країна стала єдиною суверенною державою, яка зазнала поразки в обох світових конфліктах, і в обох випадках була названа основним винуватцем (хоча це не зовсім коректно стосується Першої світової війни, адже її початок був зумовлений агресією Австро-Угорщини проти Сербії, а Німеччина лише долучилася до цього жахливого ланцюга подій). Тому порівняння України, яка є жертвою агресії, з "головним агресором в історії", виглядає або як вражаюче історичне блюзнірство, або як свідомо ворожа інформаційно-психологічна операція.
Притягнутим за вуха виглядає і порівняння із корейським варіантом, який відповідає російським пропагандистським наративам (адже у Кремлі стверджують, що повномасштабне вторгнення - це захист так званих "ДНР" та "ЛНР", які вже до того вісім років воювали з Україною). Агресія проти України, країни, що відмовилася від ядерної зброї та подальша анексія її територій - це безпрецедентний злочин проти миру та загрози існування людству за усю історію. Саме такий має бути основний український наратив. В крайньому разі для невибагливого західного споживача можна навести приклад франко-пруської війни 1870-1871 років, коли неспровокована та врешті не покарана пруська агресія з подальшою анексією французьких територій зрештою призвела до світових воєн у наступному столітті.
Повертаючись до питання розподілу Німеччини, варто зазначити, що цей крок був вимушеним, логічним і справедливим у контексті дій держави-агресора. Його слід розглядати як частину ефективного покарання агресора, адже Німеччина, в результаті, не стала ініціатором військових конфліктів у Європі протягом наступних десятиліть. Подібний підхід до агресора дійсно призвів до тривалого миру в Європі, який тривав найдовше в історії. Проте нову війну в Європі розпочав інший агресор, що залишився без покарання і який разом із нацистською Німеччиною поділяв континент на переговорах 23 серпня 1939 року.
