"Я також відчув вплив Достоєвського". Режисер Держипільський розмірковує про використання російської мови в Україні, містичні елементи "Довбуша" та своїх родичів, які живуть під окупацією.

Народний артист України, режисер Ростислав Держипільський, очоливши у 2008 році Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка, змінив його історію. Усе почалося з дипломної роботи "Солодка Даруся", яка стала візитівкою колективу й однією з найвідоміших постановок в Україні та за її межами. Сьогодні під його керівництвом Франківський драмтеатр отримав статус національного і входить до найкращих театрів країни, квитки на вистави якого іноді нереально придбати.

В ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA Ростислав Держипільський пригадав, як на кастингах у Києві від нього вимагали говорити російською мовою, розкрив, чому прийняв пропозицію зіграти у фільмі "Довбуш" та чи планує знімати власне кіно. Також режисер розповів про родину в окупованому Бердянську, заплановану виставу за Федором Достоєвським "Ідіот", спокутування гріхів і страх розчарувати гуцулів.

Шановний Ростиславе, ви нещодавно відзначили свій п’ятдесятий ювілей. Як ви ставитеся до свого віку? Які у вас плани на майбутнє? Чи розглядали можливість, наприклад, створення фільму?

Я сприймаю свій вік цілком адекватно. Якось, подорожуючи до свого рідного села Снідавка в Косівському районі, я зустрів священика, який також є моїм другом з Криворівні. Ми завели розмову, і він зауважив, що 50 років – це особливий ювілей, адже відбувається своєрідне "обнулення", яке відкриває чудову можливість для початку нового етапу в житті. Він нагадав, що в минулі часи саме в цьому віці заможні люди звільняли своїх рабів і прощали борги.

Дякувати Богу, моє професійне життя склалося досить вдало: я швидко здобув посаду директора і отримав безліч нагород та звань. Часом я задумуюсь над можливістю ставити вистави, хоча свідомо ніколи цим не займався. Зазвичай, якщо з’являлася ідея, це відбувалося раптово – і я відчував себе "вагітним" цією думкою. Якщо не втілити її в життя, це було б немов творчий гріх, адже така ідея стала для мене подарунком. Поряд з цими "творчими абортами" завжди виникає страх: якщо ідея вже прийшла, потрібно її реалізувати. Хоча іноді мені не вистачає енергії, і я змушений шукати додаткову мотивацію (усміхається).

Щодо можливості створення фільму, то це досить кумедна історія. Останніми роками ця ідея почала повертатися до мене з різних джерел. Раніше я стверджував, що не хочу займатися цим, адже театр мене цілком влаштовує, і я вже досить зрілий, щоб починати щось нове. Проте іноді думки про це все ж навідують мене. Тому не можу запевнити, що це ніколи не станеться або що я ніколи не міркував про таку можливість. Можливо, цей етап з'явиться після того, як мені виповниться 50.

З моменту, коли ви зайняли посади режисера та художнього керівника драмтеатру, інтерес до вистав значно зріс. А тепер, в умовах великої війни, придбати квитки стало справжнім випробуванням. Найбільшим попитом користуються постановки "Гуцулка Ксеня" та "Гуцульське весілля". Як ви пояснюєте такий бурхливий інтерес?

- У нас такий ажіотаж виник з виставою "Гуцулка Ксеня" - ще задовго до того, як це почалося в Києві з "Конотопською відьмою". Коли у 2019 році ми зробили мюзикл "Коляда та й плєс", я тоді зрозумів, що є попит на такий продукт, що люди хочуть цих традицій. Але я звик, що якщо вже за щось беруся, то роблю це якісно. Я не ставив перед собою завдання, що це буде вистава в класичному розумінні слова. Тому почав "копати", досліджувати, хоча багато чого й так знав, адже мої бабуся та дідусь по маминій лінії - гуцули з села Снідавка, і я до шести років жив з ними. Власне, про автентичні гуцульські звичаї, діалект тощо вони мені розповідали. Коли мене привезли до Чернівців, я не знав літературної мови і розмовляв лише гуцульським діалектом, який ніхто не розумів.

Коли глядачі приходять на наші гуцульські вистави, вони відразу відчувають, що це не просто розвага, а справжня унікальна історія. Це наш рідний край, і наші актори, по суті, ведуть звичайну розмову, адже сама гра виникає природно. Олексій Гнатковський, як ведучий, ділиться цікавими розповідями, а далі на сцену виходять Роман Луцький, Надія Левченко, Юрій Вихованець та Мирослава Полатайко. В якийсь момент глядачі потрапляють у світ сакральних історій, натхненних книгою Володимира Шухевича (діда Романа Шухевича) "Гуцульщина", де описуються традиції, обряди та повсякденне життя гуцулів XIX століття. Адже XX століття принесло багато лих, коли радянська влада призвела до загибелі багатьох представників цього народу...

Коли щось втрачає свою унікальність і перетворюється на масовий продукт, його цінність значно знижується. Своєю чергою, радянська влада впроваджувала все за однаковим шаблоном!

Гуцули ніколи не любили однаковості. Чому гуцульські вишивки чи костюми є одними з найкращих у світі? Тому що гуцули - страшні індивідуалісти. Взагалі українці - індивідуалісти, а гуцули - ще більше. Вони завжди хотіли, щоб було не так, як у сусіда, а краще. Через це вони придумували ще інакший костюм, кращий. Чи навіть якщо це були предмети загального вжитку, вони їх намагалися прикрашати. Зрозуміло, що вони живуть і жили в дуже красивому антуражі - у красивих горах. А ще гуцули були найбільш віддалені, змогли зберегти зв'язок з природою та давніми традиціями, тому їх менше торкнулася цивілізація. Тобто це такі справжні речі. До того ж це все про життя, про народження, про смерть, про весілля, переродження в нову якість.

Якщо ви відвідали виставу "Гуцульське весілля", то напевно помітили, що вона завжди викликає емоції. Тут є моменти для сміху та сліз, адже актори просто вражаючі. Коли я вперше побачив фінальний результат, сльози не змусили себе чекати. Іноді ж спостерігаю, як глядачі плачуть у сценах, де я навіть не очікував такого зворушення.

І цей, умовно кажучи, формат, в якому ми це зробили, дозволяє нам тут і зараз напряму спілкуватися з глядачами. Мабуть, у цьому і є успіх.

У розмові з OBOZ.UA Олеся Пасічняк зазначила, що акторам іноді важко через імпровізації Олексія Гнатковського, оскільки це може збільшити тривалість вистави. І не всім глядачам під силу витримати майже чотири години...

- Іноді я теж не люблю довгі вистави, хоч сам їх і роблю. Проте завжди є винятки. З мого досвіду як глядача: є такі вистави, що тривають три, три з половиною, навіть чотири години! А я б ще дивився! Коли ти раптом втягуєшся в цю ситуацію, енергію, тобі вже не набридає. Тому тут таке питання...

Так, вистави тривають по-різному, тому що є імпровізації, які я як режисер даю акторам. І десь це може бути швидше, а десь може затягнутися, але якщо не давати цих імпровізацій, не буде такого ефекту, який ми маємо. Тому справді хто як хоче, так і нехай розуміє. Я часто через це "сварюся" з Олексієм, мовляв, тут, друже, вже коротше (усміхається). Але іноді я бачу, як глядачі самі хочуть цього, тому що це живе спілкування. Тобто я допускаю це в такому форматі, як у "Гуцульському весіллі".

У одному з театрів Лісабона я помітила молодого португальця, який прийшов на виставу з романом Федора Достоєвського "Злочин і кара". Кастинг-директорка Алла Самойленко поділилася спогадами про свою зустріч з американським продюсером, який багато років тому відвідував Україну. Він запитав її про представника української культури, який був би відомий у всьому світі. На жаль, тоді жодне ім'я не викликало у нього резонансу. Як ви вважаєте, чи є сьогодні автори, які з гордістю можна порекомендувати іноземцям?

Знаєте, якщо говорити про емоції, то, можливо, для іноземців війна в Україні не викликає таких глибоких переживань, як хотілося б. Сьогодні нація, що чинить насильство, не має права висловлюватися у світі. Як я кажу: якщо вам дійсно хочеться завдавати шкоди українцям, то читайте твори Достоєвського, Толстого та інших! Їхня зброя – це російська мова, що нав'язувалася нам штучно і руйнувала нашу ідентичність!

Які жахливі етапи в історії України: геноцид, голодомор, Розстріляне Відродження, коли в 20-30-х роках тисячі письменників, драматургів та представників інтелігенції були зібрані в одному місці і жорстоко знищені! Лесь Курбас, геній театру, який випередив свій час на кілька століть і створював унікальні театральні системи, також став жертвою репресій на Соловках, а нам нав'язали систему Станіславського! А наш великий Шевченко, який сміливо вступав у полеміку з Богом, чи Котляревський зі своєю "Енеїдою"... Українських талантів систематично знищували, але попри це нація все ще знаходила сили для відродження!

Сучасні автори, які виграють світові премії, не менш круті: це Марія Матіос, Оксана Забужко, Сергій Жадан, наші з вами земляки Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько. Тобто це вже про молоду генерацію.

На жаль, через те що Україна переживає такі трагічні, але дуже справжні сторінки своєї історії, ми можемо більше сказати світові. Зараз головне - виграти цю війну передусім на полі бою, але не менш важлива й інформаційна війна. Не забуваймо, що працюють величезні гроші проти нас, щоб впихати наративи. Маємо боротьбу, маємо війну і маємо дуже багато роботи. Мистецтво - це вельми потужна зброя, тому що часто говорить до серця, до душі, до емоцій.

Чи дійсно в березні 2022 року у драматичному театрі була запланована прем'єра постановки "Ідіот" за твором Достоєвського?

- Так, це правда. Чесно вам скажу, що навіть після 2014 року і до повномасштабного вторгнення Достоєвський був для мене одним з улюблених авторів. І я за ним вчився, і студентів своїх вчив, і щиро дивувався людям, які не читали його, Толстого чи Чехова. Ще й дітей своїх "вантажив" цим всім. Це ж як треба було хитро століттями нам впихати ці наративи про "вєлікую русскую культуру", що навіть я, гуцульський хлопчик, теж був цим всім інфікований!

А потім постає питання: де ж українці перебували до 2022 року?

Це викликає біль, проте ми не можемо уникати цієї теми. Уявіть, якщо я, будучи з заходу України, відчуваю таке, то що відчувають ті, чиє життя повністю пов'язане з російською мовою та культурою, і раптом все це виявляється ілюзією? Протягом століть нам нав'язували уявлення про незбагненну "російську душу". Якщо заглибитися у це, то стає зрозуміло, наскільки це жахливо. Тому нам потрібно позбуватися тих стереотипів, які залишилися в нас.

Водночас ми свідомо зменшували значення нашого, і я, повірте, не є винятком, тому не прагну когось звинувачувати. Я також вважав, що те, що стосується України, є чимось другорядним, по суті, непристойним.

Зараз я занурився у вивчення плеяди Тобілевичів (український старовинний шляхетський рід, відомий насамперед завдяки чотирьом братам і сестрі, які стали корифеями українського театру: Івану Карпенку-Карому (справжнє прізвище Тобілевич), Панасу Саксаганському, Миколі Садовському та Марії Садовській-Барілотті. Вони зробили неоціненний внесок у становлення та розвиток професійного українського театру, працюючи як драматурги, актори, режисери та організатори. - Ред.). Вони хотіли писати українською мовою, але їм просто не дозволяли цього зробити. Цензура була жахлива. А ще забирали інформацію з архівів, знищували її, залишали тільки форму; забирали життя з них, щоб вони були нам нецікаві.

Сьогодні я переважно слухаю українську класичну музику. Це своєрідний спосіб відпокутувати свої помилки.

Яка ваша реакція на використання російської мови в Івано-Франківську?

Мені важко сприймати ситуацію, і це не лише в Івано-Франківську, а й у Києві та інших населених пунктах. Складається враження, що ми повертаємося назад. Адже ми боролися за Україну! На початку повномасштабного вторгнення всіх це сильно потрясло, і я думав, що люди прокинулися, але, виявляється, ні — багатьом просто зручно або ж лінь щось змінювати...

Сьогодні розмовляти російською - на жаль, це показник рівня інтелекту. Комусь досі не вистачає розуму усвідомити, що мова - це зброя. Путін, до речі, так і каже: доки є "русскій язик", доти є Росія, і вони "визволятимуть свій народ". Під час всіх своїх окупацій перше, що вони робили, - це знищували у нас мову.

Дратує, коли виїжджаєш за межі країни і стикаєшся з російською мовою. Логічно, що важко зрозуміти, чи це українці, чи жителі Росії. Внаслідок цього виникають почуття агресії, болю та нерозуміння.

Безумовно, існують і позитивні досягнення, адже я особисто знаю багато людей, які свідомо обрали українську мову. Переселенці ділилися з нами, що завдяки нашим виставам вони почали спілкуватися українською. Проте необхідно мати потужну державну політику щодо мовних питань. Ключовими складовими є освіта та культура. Ми обов'язково піднімаємо ці теми у всіх наших виставах. Адже лише коли нація буде сильною, з духовним розвитком і культурним потенціалом, можна очікувати на стабільну економіку та високий рівень інтелекту; саме тоді люди усвідомлять важливість рідної мови.

- Мене приємно вразила історія вашої дружини родом із Бердянська, яка за власним вибором перейшла на українську мову. Читала, що ваша покійна мама навіть казала: "Якби так кожна західнячка співала дитині колискові, як м*скалька". До речі, ви вже не називаєте свою дружину "м*скалькою"?

- Вже ні, мені заборонили (усміхається). Ми одружилися у 2003 році. Я не можу сказати, що розмовляти українською було моєю умовою. Вона сама розуміла. Ми дуже багато про це говорили. Родина дружини пережила голодомор. Я їй розповідав, чому відбулася русифікація. Оскільки я закінчив історичний факультет, то це не були голослівні емоції - я опирався на факти. Коли в 1989 році у Радянському Союзі був загальний перепис, брат дружини записався росіянином, а вона - українкою (їхній батько був росіянином за національністю, а мати - українка). Це знову ж таки - про вибір.

Дружина ділилася спогадами про свою матір, яка, навчаючись в університеті в Одесі, почала спілкуватися російською. Її бабуся, будучи директоркою школи, також була вимушена використовувати цю мову, аби зберегти добрі стосунки в колективі. Проте дідусь категорично відмовлявся викладати математику російською. Обидва вони походили з Миколаєва.

Коли моя дружина зарахувалася до університету в Харкові, вона почала активно вивчати українську мову. А після її приїзду до Івано-Франківська це захоплення лише зміцніло. Це був свідомий крок з її боку. Вона полюбила наші релігійні традиції, особливо коляду, і вражена тим, як вони зберігаються у нашій культурі. Саме тому наша сім'я є єдиною. Хоча є гіркота, пов'язана з тим, що батько дружини спочиває в окупованому Бердянську, ми впевнені, що колись зможемо повернутися туди.

- Ви кілька років жили в Києві. Чому вирішили повернутися до Івано-Франківська?

Коли я відвідував кастинги, мене часто просили перейти на російську мову, оскільки більшість проєктів були російськомовними. Я володію українською мовою природно, а от російська здається мені дещо кумедною. Хоча я міг спілкуватися нею, адже ми довгий час прожили в Чернівцях, місті, яке колись було досить російськомовним. Пам'ятаю, як перед кастингом я неймовірно нервував: уявляв, як увійду і скажу: "Здравствуйте, Ростислав Держипильский", сподіваючись стати знаменитим. Але коли доходив до дверей, відкривав їх і не міг вимовити "здравствуйте". Лише зривався на: "Добрий день, Ростислав Держипільський з Косова Івано-Франківської області".

У мене цікавились, чи розмовляю я російською. Я відповідав, що дуже погано. Мене далі запитували: "А чому? Ви не хочете?". Я не міг їм сказати, що мої "бандери" в горах мене проклянуть, якщо почують, що я розмовляю мовою агресора - того, хто приходив у 1940-1950-х роках, виганяв, знищував, вбивав, ґвалтував. Я б їх зрадив! Я все це знав, бо мій дідусь був "бандерівцем", і у 1949 році, коли моїй мамі було дев'ять місяців, їх виселили. Мені страшно уявити, що творилося з моєю бабусею, яка змушена була залишити немовля чужим людям, бо розуміла, що вона не виживе в тих вагонах... Я розумів, що не можу собі дозволити піти на зраду.

Я прожив три роки в Києві, це був чудовий період, тому що я працював у театрі Дмитра Богомазова, якого вважаю своїм другим вчителем. Тобто в професійному плані мені це дало дуже багато, як і спілкування. Але столиця тоді була майже тотально російськомовна і русифікована, і я розумів, що нічого не зможу зробити. Воно мене руйнувало зсередини, тому я свідомо поїхав з Києва.

Цього року ми стали свідками кількох резонансних скандалів, пов’язаних з вашими колегами - Андрієм Білоусом, Костянтином Темляком та Віктором Розовим, яких звинуватили у харасменті, домашньому та сексуальному насильстві. Яка ваша думка щодо таких ситуацій?

Я намагаюся підібрати правильні висловлювання, адже тут один крок вправо чи вліво – і все може змінитися, як кажуть (усміхається). На мій погляд, всього занадто багато. Мені здається, що таких моментів має бути значно менше, адже саме так і відбувається руйнування стереотипів. У будь-який час всі ці "неприємні ситуації" можуть вийти на поверхню, навіть через серйозні скандали.

З іншого боку: як тепер робити зауваження студентам? Це я ставлю собі запитання як викладач. Наприклад, студент чи студентка погано щось роблять. Як сказати про це, щоб не образити їхню гідність? Я не хочу емоційно грати, бо це внутрішньо мене ламає і робить боляче. Тобто така собі професія.

На мою думку, важливо прагнути зберегти здоровий глузд і певний баланс між професійною діяльністю та емоційними аспектами. Скандали, що мали місце, безумовно, є неприйнятними, проте нам слід пройти через них, оскільки це може стати важливим моментом для суспільства та нашої моральності.

Моя точка зору полягає в тому, що особисті сімейні справи не варто виносити на загал. Мені це не до вподоби! Адже важко провести межу між правдою, образою та емоціями. Як відомо, чужі переживання - це справжня загадка. Ми не знаємо всіх дрібниць, які можуть кардинально змінити наше сприйняття певних ситуацій. Не хочу стверджувати, що це робиться заради популярності, хоча зараз це стало своєрідною модною тенденцією.

У мене дві донечки, а діти - це таке дороге-дороге, ти хочеш віддати їм усе найкраще. Тому, напевно, треба ставитися до когось так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, бо найбільший біль - коли боляче твоїм дітям. Це інстинкт.

Чому ви спочатку не прийняли пропозицію зіграти опришка у стрічці Олеся Саніна "Довбуш"?

Коли мені виповнилося 28 років, я вже створив свій власний курс. Моїми першими учнями стали Надія Левченко, Олексій Гнатковський, Олеся Пасічняк, Галина Баранкевич та Роман Луцький. Це був мій зірковий курс. У 33 роки я отримав посаду директора театру, ставши на той момент наймолодшим в цій ролі. Зараз є навіть молодші колеги, але тоді я відчував себе зовсім юним (усміхається). Я завжди був дуже серйозно налаштований на все, за що брався, тому усвідомлював, що не можу легковажно ставитися до своєї професії. Наприклад, коли я готувався до вистави, раптом виникала потреба терміново підписати зарплату чи вирішити якісь інші проблеми. І от я розумію, що тепер я – директор, я – менеджер, і мені доводиться займатися цими справами. В результаті я поступово відійшов від акторської діяльності.

Режисура несподівано з’явилася в моєму житті, адже я ніколи не планував стати режисером чи директором. Але після виходу моєї дипломної роботи "Солодка Даруся" я усвідомив, що це неймовірно захоплююча історія, в якій можна пережити не одну, а безліч ролей. Коли режисер вдається до фантазії, він, так чи інакше, проживає кожен образ. Під час роботи на сцені ти також підтримуєш акторів, і я зрозумів, що це навіть цікавіше. Тож акторська діяльність поступово відійшла на другий план.

Коли мені зателефонувала Алла Самойленко, а потім і Олесь Санін, майже був сформований каст для фільму "Довбуш". Найбільше мене переконало те, що одна з найкращих кастинг-директорок, яка має свою позицію, круті зоряні фільми, яка займається моїми акторами, запропонувала роль опришка мені. Далі Олесь Санін - це легенда, знову ж таки крутий режисер. Це теж було неймовірно приємно. Але чесно вам скажу, мене переконало ще те, що ця історія стосується гуцулів, а це для мене святе, рідне, сакральне. Я подумав, що потім собі не пробачу, якщо відмовлюся. До того ж я вважаю себе одним із найкращих зі знання діалекту, звичаїв і міг допомогти, щоб фільм про Довбуша, про гуцульщину вийшов крутим.

Окрім того, важливу роль у фільмі відіграв Олексій Гнатковський - мій найкращий друг, майже як брат. Ми стали близькими ще в молодості, і наші зв'язки стали дуже міцними (усміхається). Це був його перший виступ на великому екрані, і я відчував, що можу підтримати його, будучи поруч. Саме це стало причиною, чому я вирішив взяти участь у проекті.

Усе було невипадковим, усе спрацювало, і я щасливий, що теж був причетний до цього фільму.

Окрім того, "Довбуш" двічі з'являвся у моєму житті. Це досить кумедна історія. Наприкінці 90-х, коли я мешкав у Києві, я взяв участь у короткометражному фільмі, який зняв режисер Володимир Цивінський, під назвою "Казка про Довбуша". Тоді ще мало відома Ірма Вітовська-Ванц грала одну з ролей. Я зіграв Довбуша, маючи руде волосся, яке мені пофарбували, катався на мотоциклі і співав. Ми навіть отримали нагороду від журі на фестивалі "Відкрита ніч". Потім з'явився фільм Тараса Химича "Жива", у якому мій персонаж носив псевдонім "Довбуш". Виходить, що і тут знову фільм про Довбуша (усміхається).

- З Ірмою Вітовською-Ванц ви познайомилися тоді ж, на зйомках?

- Ні, Ірма - моя однокурсниця, ми разом навчалися у Львові, тому це дружба ще з 1994 року. Ми такі однодумці з нею. Крім цього, я - хрещений тато її сина.

У нас був дуже крутий артпроєкт "Оскар і Рожева Пані", де Ірма грала головну роль і була ініціаторкою цього проєкту, а я - режисером. Наше завдання - привернути увагу до проблем паліативної допомоги невиліковно хворим дітям. Насправді вийшов дуже крутий проєкт. Ми об'їздили всю Україну, зібрали дуже багато коштів, на які змогли відкритися центри паліативної допомоги. "Оскара і Рожеву Пані" визнали найкращим культурним благодійним проєктом 2015 року, ми навіть "Київську пектораль" за нього отримали!

Наразі ми реалізуємо спільний проєкт – театральну постановку "Кайдашева сім'я" за твором Івана Нечуя-Левицького, в якій Ірма виступає як співавторка концептуального рішення та виконує роль Кайдашихи.

- Яким чином з'явилася оригінальна концепція проведення вистав на вершині гори Піп Іван?

Ініціатором цього проекту став мій товариш Ігор Цепенда, який раніше обіймав посаду ректора Карпатського національного університету імені Василя Стефаника. Його величезний внесок у відновлення наукової обсерваторії "Білий слон" не можна переоцінити. З 2021 року ми проводимо вистави в найвищій будівлі України на честь Дня Незалежності України. Це наша особлива жертва.

Ваші актори поділилися зі мною, що найяскравіші моменти їхнього життя пов'язані з виступами на територіях, які нині окуповані Росією. Напевно, у вас є схожі переживання. Які слова ви хотіли б передати глядачам, що зараз знаходяться під окупацією?

Хочу запевнити вас, що не слід втрачати надію на нашу перемогу! Україна, наша рідна мова та культура неодмінно відродяться! Ми вас щиро любимо та завжди пам'ятаємо, ми разом з вами!

Я впевнений, що кожна свідома людина усвідомлює: українська земля та український народ – це єдиний організм. Якщо поранена одна з частин тіла, то страждає все. Моя душа переживає глибокий біль, іноді це відчуття стає фізичним, коли розумію, що ці тимчасово окуповані території наразі не з нами. Але вірте, чекайте, моліться – ми зробимо все можливе, щоб якомога швидше знову об’єднатися. І ми здолаємо будь-якого ворога!

Які нові постановки нас чекають у цьому театральному сезоні?

У жовтні відбулася прем'єра вистави "Дім, де говорять уламки", поставленої режисером Назаром Панівом. Ця постановка порушує важливі теми, що стосуються нашого досвіду під час війни. Вона базується на творах сучасної драматургині Олени Шкребтієнко, зокрема на п'єсі "ПТСР відкладається". Вважаю, що такі теми варто обговорювати.

Ще однією прем'єрою стала вистава "Квіти під руками диявола" - дебют у режисурі Надії Левченко, чудової акторки, заслуженої артистки України. Я десь її стимулював у цьому плані, тому щасливий, що нарешті вона все-таки на це пішла. Читки цього твору, які вона робила, вже були на грані вистав, і, на мою думку, це цікава тематика. Події розгортаються під час Другої світової війни у Станіславові (колишня назва Івано-Франківська), там дуже багато документальності. За декілька років місто перебувало в декількох державах: спочатку була Польща, потім Радянський Союз, німецька окупація, ще одна окупація радянською владою...

22 листопада до Дня пам'яті жертв Голодомору відбудеться прем'єра історичної драми "Яків" режисерки Вікторії Трофименко, що зняла фільм "Брати. Остання сповідь", де дебютував Роман Луцький. Я розумію, що це дуже складна тема, але в національні театри мають йти не тільки за розважальним контекстом, а, власне, порушувати теми з минулого. А ми знаємо, наскільки голодомор вплинув на українців.

Також плануємо виставу "Маруся Чурай" за історичним романом Ліни Костенко, де я режисер. Це такий хрестоматійний твір. Ще буде казочка для наших найменших глядачів - до Дня святого Миколая.

Останні роки ми співпрацюємо з закордонними режисерами, тому цього сезону запланували ще поп-продукцію польського театру, щоб наші актори грали там, а їхні - в нас.

Ще є ідея, щоб робити виставу "Сімейка Адамсів", тому що розуміємо: розважальний контент теж має бути.

У вас, як завжди, чимало креативних задумів!

Я завжди встановлюю амбітні цілі, навіть якщо нам не вдається їх досягти (усміхається).

Звідки ж ви черпаєте енергію та творчі ідеї в умовах війни?

Напевно, не буду новатором, якщо зізнаюся, що після початку повномасштабного вторгнення перші пів року я не мав змоги ані читати, ані дивитися фільми. Я навіть почав сумніватися, чи має сенс існування театру. Якщо так, то що ж ставити на сцені? Комедії, коли навколо панує драма, чи трагедії, коли їх і без того вистачає?

У нашому театрі підвал, де ставили деякі вистави, перетворився на бомбосховище. Було дуже багато переселенців, і ми вирішили зіграти тільки для них виставу "Нація". Одна з глядачок пізніше нам розповіла, що коли почалася окупація Бучі, вона не плакала, тому що думала, як врятувати родину, і не могла собі дозволити жодних емоцій. Коли вони тиждень сиділи в підвалі, вона теж не плакала. Так само не пустила жодної сльозинки під час втечі з Бучі, бо "не мала права перед дітьми". Коли вночі приїхали до Івано-Франківська і не мали де заночувати, фактично опинилися на вулиці, також стримувалася. Але коли під час однієї з тривог вони потрапили в підвал драмтеатру і почалася вистава, то з перших секунд і до кінця вона проплакала, бо раптом побачила, що світ - існує, що життя треба жити. Вона зрозуміла силу мистецтва.

Театр здатен стати ефективним засобом терапії. З певного часу ми усвідомили, що можемо не лише займатися волонтерством, але й знаходити інші шляхи для надання допомоги.

Звісно, джерелом моєї сили є родина, адже немає нічого кращого, ніж повернутися додому та звільнитися від турбот. Мене надихає моя земля, а також чудова команда, перед якою я відчуваю величезну відповідальність і вдячність. Я усвідомлюю, що мої досягнення безпосередньо пов’язані з людьми, які мене оточують: творчими особистостями, адміністраторами та технічним персоналом. Як лідер, я прагну бути найкращим, немов капітан, що веде свій корабель через буремне й трагічне море, в якому ми опинилися. Моя задача — залишатися сильним, бути ефективним керівником і режисером, щоб підтримувати високі стандарти нашої команди, яка цього справді заслуговує.

Шановний Ростиславе, наприкінці нашої бесіди хочу поставити вам ось яке запитання. Всесвітньо відома американська мрія має свої визначення, які всім відомі. Якщо б виникла концепція "української мрії", які ідеї ви б вклали в це поняття?

Це складне питання. Я відчуваю потяг до певних націоналістичних ідей (усміхається). Мене надзвичайно вражає краса у всіх її формах і аспектах. Вважаю, що українці – це внутрішньо дуже красивий народ. Ми зберігаємо свої традиції та моральні принципи, незважаючи на всі труднощі та трагедії. Крім того, у нас розвинутий індивідуалізм, який я пов’язую з поняттям української мрії. Адже індивідуалізм спонукає нас бути унікальними. Якщо ти відрізняєшся від інших, ти здатен досягати того, що ще ніхто не робив. Мені подобається бути особливим.

Ми також є нацією героїв, і на даний момент це доводимо всьому світу. Багато народів навіть не уявляють, що таке справжній героїзм і як можна з такою відвагою боронити свою землю.

Також вважаю, що українці - дуже талановита нація: скільки нас не знищувати, ми відроджувалися! І далі показуємо дуже високі результати у всьому: у спорті, в музиці тощо.

Ми справді є нацією, яка любить співати, адже після заборони російського контенту з'явилося безліч нових музичних гуртів! Це ще раз підтверджує, що багато речей були створені штучно. Українці пам'ятають своє походження та традиції, з яких можуть дарувати світові безліч цінностей, які, на мою думку, багато народів вже втратили. Ось так я це бачу (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою культового фільму "Кримінальне чтиво" Марією де Медейруш - про роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та зйомки з путіністом: "У цій жахливій війні думаю про Одесу".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Богданом Бенюком - про воїнів ЗСУ, Володимира Зеленського й те, чому російськомовних українців потрібно називати загарбниками: "Фаріон сказала правду".