Іранська військова ракетна програма: технологічний прогрес, геополітичні аспекти та космічні зв'язки.
Сьогодні військова ракетна програма Ірану є однією з найбільших у регіоні Близького Сходу, надаючи країні широкий спектр балістичних ракет з різними дальностями. Цей ракетний арсенал займає ключову позицію в оборонній стратегії Ірану, слугуючи як інструмент стримування для супротивників та демонстрації військової могутності в регіоні. У той же час, світова спільнота пильно спостерігає за розвитком іранських ракет, оскільки існує потенційний зв'язок між ними та ядерними прагненнями Тегерана, що вже стало приводом для введення санкцій та військових дій, спрямованих на контроль за відповідними технологіями.
Ця демонстрація ілюструє розвиток ракетної програми Ірану, що пройшла шлях від тактичних ракет короткої дальності до супутникових носіїв. Початок цієї ініціативи був зумовлений необхідністю захисту під час ірано-іракської війни 1980-х років, коли Іран зазнавав ракетних атак з боку Іраку і не мав сучасної авіації для адекватної відповіді. У 1984 році Тегеран таємно придбав перші 20 радянських ракет "Scud-B" з Лівії, а згодом почав отримувати постачання та технологічну підтримку з Північної Кореї та Китаю. На основі цих технологій Іран уже в 1990-х роках розпочав власне виробництво балістичних ракет короткої дальності, таких як "Shahab-1" (приблизно 300 км) та "Shahab-2" (приблизно 500 км), які є фактично адаптованими версіями "Скадів".
У 2000-х роках Іран почав розробку ракет середньої дальності, що працюють на рідкому паливі, серед яких найбільш відомою є "Shahab-3" з початковою дальністю близько 1300 км, яка згодом була модернізована до приблизно 2000 км. Одночасно велися випробування двоступеневих твердопаливних ракет, таких як "Sejjil-2", що мають заявлену дальність від 2000 до 2400 км. У 2010 році Іран представив вдосконалену версію безплавникової ракети "Qiam-1" з дальністю близько 800 км, яка стала похідною від "Scud" і отримала нове хвостове оперення без традиційних стабілізаторів. А в 2016 році з'явилася твердопаливна ракета "Zolfaghar" з дальністю приблизно 700 км. За оцінками, сьогодні Іран володіє арсеналом, що перевищує 3000 балістичних ракет різних типів.
Іран розробив різноманітні балістичні ракети, які охоплюють широкий діапазон дальності — від тактичних ракет ближньої дії (SRBM, до ~300 км) до ракет середньої дальності, здатних вражати цілі на відстані до ~2000 км. Ці балістичні ракети слідують крутою траєкторією: після запуску вони піднімаються на велику висоту, а потім падають на ціль під впливом гравітації. Це дозволяє їм доставляти важкі бойові частини на великі відстані з високою швидкістю. У іранському арсеналі ці ракети класифікуються як SRBM (ракетами малої дальності) та MRBM (ракетами середньої дальності). До категорії SRBM входять, зокрема, "Shahab-1" та "Shahab-2" (модернізовані "Scud"), які мають радіус дії 300-500 км, а також поліпшений "Qiam-1" з дальністю приблизно 750 км. Іншим напрямом є сімейство "Fateh-110", що було створене в 2000-х роках: це одноступеневі твердопаливні ракети, які в версіях "Fateh-110" та "Fateh-313" здатні вражати цілі на відстані 300 і 500 км відповідно. Подальші модифікації, такі як "Zolfaghar", досягли дальності близько 700 км і мають покращене наведення. До класу MRBM (дальність 1000-3000 км) відносяться рідкопаливні ракети "Shahab-3" та їх похідні "Ghadr-1" і "Emad", які можуть вражати цілі на відстані від 1300 до 2000 км. Вони розроблені на основі північнокорейської ракети "No Dong" (Hwaseong-7).
1) Ракета виходить із шахти/пускової установки, увімкнувши двигун першого ступеня (A); 2) Приблизно за хвилину перший ступінь відокремлюється, запалюється двигун другого ступеня (B) і скидається головний обтікач (E); 3) Ще через хвилину спрацьовує двигун третього ступеня (C), який відділяється від другого. 4) Через три хвилини після старту його тяга припиняється й від ракети відокремлюється пост-бустовий блок (D). 5) Цей блок маневрує, готуючись до відкидання бойових частин. 6) Після чого у космосі розділяє їх разом із хибними цілями та відбивачами; 7) Далі бойові блоки й пасивні завади на гіперзвуковій швидкості входять в атмосферу. 8) Бойові частини підриваються над цілями.
Основою польоту будь-якої ракети є її двигун і пальне. Перші покоління іранських ракет були рідиннопаливними - вони містили баки з рідким пальним (зазвичай гасом) та окисником, які змішуються у камері згоряння. Такі двигуни забезпечують велику тягу, однак потребують тривалого передстартового заправлення і складнішого технічного обслуговування. Приклади - всі ракети на базі радянського "Scud", зокрема Shahab-1/2, Qiam-1 та Shahab-3. Починаючи з 2000-х, Іран інтенсивно перейшов на тверде паливо для своїх балістичних ракет. Твердопаливний двигун має заряд вже затверділого порохового пального у корпусі ракети, що значно скорочує час підготовки до пуску - ракету можна зберігати заправленою і запустити майже миттєво, без годинної заправки перед стартом. Іранські ракети сімейств "Fateh" та "Sejjil" належать саме до твердопаливних. Хоч їхня початкова тяга дещо менша, ніж у рідинних аналогів, зате такі ракети більш мобільні та безпечні у бойовому чергуванні. На практиці Іран тепер комбінує обидва типи технологій: наприклад, важка двоступенева ракета "Khorramshahr" досі використовує рідке паливо (для максимальної дальності й потужності), натомість багато новіших ракет перейшли на тверде паливо, перетворившись на високоточні "далекобійні снаряди".
З графіка, представленного нижче, можна зробити висновок, що основна маса ракет, розроблених в Ірані, націлена на регіональні об'єкти. Їх дальність, що становить близько 300 км, дозволяє атакувати цілі, розташовані в сусідніх країнах (наприклад, американські військові бази в Перській затоці або війська в Іраку). У той же час ракети з дальністю 1000-1500 км забезпечують можливість контролювати всю територію Ізраїлю та частину Європи.
Максимально офіційно заявлена дальність балістичних ракет Ірану становить приблизно 2000 км. Військове керівництво Ірану підкреслює, що це обмеження дотримується добровільно, і Тегеран не розвиває ракети з дальністю понад 2000 км, слідуючи вказівкам верховного лідера Алі Хаменеї. Таким чином, іранський ракетний арсенал орієнтований переважно на регіональне стримування, а не на глобальний конфлікт.
Іранські ракети розгортаються на різних платформах, що забезпечує їх високу живучість і мобільність. Основним методом їх розгортання є мобільні пускові установки на колісному шасі (TEL), які дозволяють зберігати ракету в секреті та швидко здійснювати запуск. Окрім мобільних систем, Іран також створив розгалужену мережу стаціонарних зміцнених баз. Частина ракет зберігається в підземних шахтах і бункерах, які знаходяться на значній глибині, відомих як "ракетні містечка", вирубані в горах для захисту від авіаударів. Це поєднання мобільних і прихованих пускових установок робить іранську ракетну систему гнучкою та стійкою до можливих нападів: навіть за обмежених ресурсів Тегеран може приховати значну частину своїх ракет і здійснити раптовий удар у відповідь на агресію.
Розвиток ракетних технологій істотно змінив співвідношення сил на Близькому Сході. Для Ірану балістичні ракети стали ключовим елементом стратегічного стримування: не маючи сучасних ВПС, Тегеран зосередився на дальніх ракетних ударах, аби загрожувати важливим об'єктам супротивників і тим самим відлякувати їх від агресії. За даними Пентагону, Іран вже володіє "найчисельнішим ракетним арсеналом у регіоні", що включає тисячі ракет з дальністю дії середнього та короткого радіусів. Ці сили здатні досягти будь-якої точки на ізраїльській території, американських військових баз у регіоні та більшості столиць країн Перської затоки. Таким чином, Іран ефективно використовує ракети як асиметричний інструмент проти технологічно переважаючих супротивників: незважаючи на застарілу авіацію, він може загрожувати їхнім територіям та інфраструктурі у відповідь на можливі напади.
Ця загроза спонукала сусідні країни Ірану активніше розвивати свої системи протиповітряної оборони, проте перехоплення сучасних швидкісних ракет є вкрай складним завданням. Як наслідок, іранська програма розробки ракет набула значення як важливий елемент регіональної військової рівноваги - своєрідний "гравітаційний центр", що компенсує переваги сусідів у повітряних силах та високоточній зброї.
Протягом останніх десятиліть Іран неодноразово підтверджував свою готовність використовувати ракетні системи в реальних бойових ситуаціях, а також забезпечувати своїх регіональних союзників відповідними озброєннями. Іранські збройні сили активно застосовували ракети під час конфліктів: наприклад, у 2017-2018 роках вони здійснили ракетні атаки на позиції "Ісламської держави" в Сирії, а у січні 2020 року Іран завдав балістичного удару по американській авіабазі, завдавши значних збитків. Водночас Тегеран передавав свої технології та озброєння союзникам у регіоні. За підтримки Ірану в Сирії були створені заводи для виробництва балістичних ракет, зокрема, моделей "Fateh-110". Ліванська "Хезболла" з 2006 року отримувала від Ірану ракети малої дальності "Fateh-110", які здатні вражати об'єкти в Ізраїлі, а єменські хусити використовували балістичні ракети на основі іранських "Scud" та "Qiam", здійснюючи численні обстріли міст Саудівської Аравії. У 2024 році відбулося пряме збройне зіткнення з Ізраїлем: Іран випустив кілька балістичних ракет по ізраїльських об'єктах, на що Ізраїль відповів авіаударами по іранських ракетних позиціях. Внаслідок цієї ескалації було випущено сотні ракет, перш ніж сторони зупинили бойові дії.
У 2025 році іранські ракети знову опинилися в центрі уваги. Вершиною цього етапу стало перше бойове використання нової твердопаливної ракети Kheibar Shekan ("Ламай-Хайбар"), яка має дальність приблизно 1450 км і здатна обходити ізраїльську систему протиракетної оборони. Після цих запусків Ізраїль здійснив наймасштабніший удар за всю свою кампанію по об'єктах у Тегерані та сховищах балістичних ракет у Керманшаху. Масштабні бункер-бастер-атаки США на ядерні об'єкти в Натансі, Ісфахані та Фордо, що відбулися напередодні, ще більше підштовхнули Іран до щоденних "залпових відповідей". Водночас єменські хусити вперше офіційно оголосили про координування своїх балістичних атак на Ізраїль безпосередньо з Тегерану.
Отже, на кінець червня 2025 року іранський ракетний арсенал продовжує залишатися важливим засобом для відкритої конфронтації з Ізраїлем та США. Він також все більше вписується у "регіональну екосистему" союзників, таких як Хезболла та хусити, а також у міжнародні угоди, що підтверджує статус Тегерана як одного з провідних постачальників балістичних технологій у світі.
Іранська програма космічних досліджень для цивільних цілей має тісні зв'язки із військовою ракетною діяльністю. Іранське космічне агентство (ISA) з 2009 року здійснило кілька запусків супутників, використовуючи ракети-носії, розроблені на основі військових балістичних ракет. Перша ракета-носій "Safir", яка у 2009 році вивела на орбіту іранський супутник, використовувала двигун від ракети "Shahab-3". Більш потужний носій "Simorgh" має в своєму складі кластер з чотирьох таких двигунів у першому ступені. Станом на грудень 2024 року ця ракета здійснила три успішні та три невдалі орбітальні пуски, що свідчить про її експериментальний характер.
Технології, які використовуються для космічних запусків і міжконтинентальних балістичних ракет, мають багато спільного. Західні аналітики попереджають, що прогрес Ірану у створенні ракет-носіїв може пришвидшити його здатність розробити власні міжконтинентальні ракети. Згідно з оцінками американської розвідки на 2025 рік, якщо Тегеран вирішить застосувати ці технології для військових цілей, він зможе створити функціональну МБР приблизно до 2035 року. Іранські офіційні особи підкреслюють, що їх космічна програма має виключно мирний характер. Проте, структура управління цією галуззю вказує на тісні зв'язки з військовими: запуски супутників координуються за участю Міністерства оборони, а багато проєктів реалізуються фахівцями, пов'язаними з ракетною промисловістю Корпусу вартових ісламської революції. Крім того, у квітні 2020 року сам Корпус здійснив запуск військового супутника, що наочно ілюструє інтеграцію військових і космічних ініціатив. Отже, іранська космічна програма має подвійне призначення: кожен її успіх одночасно укріплює військовий ракетний потенціал країни.
Еволюція військової ракетної програми Ірану пройшла шлях від придбання кількох "Скадів" з-за кордону до створення власного розвиненого ракетного арсеналу. Іран успішно освоїв як рідинні, так і твердопаливні технології, що дозволило йому розробити балістичні системи з радіусом дії, що охоплює весь Близький Схід. З геополітичної точки зору, ця програма стала важливим елементом іранської оборонної стратегії, слугуючи засобом стратегічного стримування потужніших противників та проекції військової сили. Водночас успіхи іранських ракетників надали імпульс космічним амбіціям країни, але також викликали нові підозри щодо справжніх цілей цих "мирних" ініціатив. Таким чином, військова ракетна програма Ірану є яскравим прикладом того, як в сучасному світі переплітаються оборонні технології, стратегічна політика стримування та космічні дослідження.
