Війна наративів: наступна на черзі Литва. Неправдиві звинувачення, пильна критика та конспірологічні теорії слугують зброєю для Кремля, а історія виступає в ролі потужної зброї - Едвард Лукас.
Відомий дослідник росії та експерт Центру аналізу європейської політики Едвард Лукас звертає увагу на нову книгу росіян про Литву, яку подібно до України в путінському есе, звинувачують в нацизмі й русофобі, стверджуючи що вона взагалі штучне утворення. Едвард Лукас каже, що попри фантазійні твердження книги її слід цілком серйозно сприймати як майбутні наміри Кремля.
Історія, яку використовують кремлівські пропагандисти, є потужною зброєю. Маніфестом війни Путіна стало есе обсягом 5 000 слів, в якому стверджувалося, що українці "історично" є частиною російської нації. Наразі нова 400-сторінкова монографія про Литву застосовує надзвичайно схожі методи. Її мета — зобразити Литву як штучне утворення, просякнуте нацизмом. Ця книга не є простим маргінальним виданням. Вона була видана в МДІМВ (російське МГИМО - iPress), провідному російському навчальному закладі з питань зовнішньої політики, та фінансується державним органом, що спеціалізується на (перекладаючи: озброєнні) російської діаспори. Міністр закордонних справ Сергій Лавров написав позитивну передмову до цього твору.
Результат вражає своєю жахливістю в багатьох аспектах. Я ознайомився з нею, щоб ви цього не робили.
Перше твердження полягає в тому, що Литва у минулі століття функціонувала переважно як інструмент польського тероризму проти Росії, а зараз виконує подібну роль для західних імперіалістів. Литовці виявляють значну невдячність, якщо врахувати, що російське, а згодом і радянське управління було мудрим, щедрим та добрим, за винятком деяких виправданих реакцій на бунтівників. Вихід Литви з Радянського Союзу у 1991 році вважається маніпулятивним і недемократичним. Після 1918 року країна пережила період нестабільності та екстремізму.
Серед дев'яти авторів можна знайти Гедрюса Грабаускаса, литовського політика лівого спрямування, який звернувся за політичним притулком у Росії. Іншим автором є Максим Григор'єв, політолог, що брав участь у бойових діях в Україні та очолює "Міжнародний громадський трибунал, що займається злочинами українських неонацистів". Під час презентації книги він підкреслив, що два роки тому випустив аналогічну працю, присвячену Україні.
Попри всі її ретельно оформлені примітки, бібліографічний список та (у деяких випадках) визнаних авторів, ця книга навряд чи отримала б визнання від справжніх істориків. Проте вона досягає рівня, який можна вважати міжнародним евфемізмом. Так, вона характеризує радянську анексію 1940 року наступним чином: "Революційний запал частини населення Балтії, можливо, мав певний вплив на ухвалення цього рішення, але, безперечно, геополітичні фактори були домінуючими". Для певної частини еліти це означало "націоналізацію майна, тоді як для тих, хто мав зв’язки з режимом Антанаса Смятони та нацистськими організаціями, це загрожувало арештами і вигнанням".
Ця остання, скороминуща згадка є єдиним натяком на масові депортації з країн Балтії, в ході яких 200 000 людей були вирвані з їхніх домівок і викинуті у віддалені регіони росії. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, таємні протоколи якого підготували ґрунт для цих травматичних подій, з'являється лише в еліптичній згадці про перший публічний протест проти (невизначеної) "радянсько-німецької угоди" у 1987 році.
Фальсифікація історії є серйозною проблемою. Сучасний уряд Німеччини, якщо б він заперечував факти Голокосту та виправдовував агресію Гітлера, міг би викликати занепокоєння у сусідів. Проте, як видно з прикладу України, Росія поєднує спотворення минулого з неправдою про сучасність, малюючи образ країни настільки підлою та загрозливою, що єдиним прийнятним рішенням здається застосування сили. У книзі йдеться про те, що "офіційна нацистська ідеологія" Литви спирається на "русофобію, яка ігнорує історію, ... радикальний націоналізм, що виправдовує будь-які злочини, вчинені литовськими націоналістами в минулому". Автор описує "систематичну політику тиску та асиміляції етнічних росіян", що включає викорінення їхньої мови та освіти, репресії проти ЗМІ та православної церкви, а також експропріацію їхнього майна.
Одне з питань полягає в тому, чому Кремль націлився на Литву, яка з трьох країн Балтії з 1991 року має найменш суперечливу мовну та громадянську політику щодо своєї невеликої (5%) російської меншини. Чи незабаром Естонія і Латвія отримають таке ж ставлення? І що буде далі?
Ця книга, з її недоладною структурою, помітними недоліками та важкою мовою, виглядає кумедно. Проте, як індикатор намірів Кремля, її варто сприймати з максимальною серйозністю.
