Війна безпілотників, реформаторські ініціативи та соціальна відповідальність: погляд командира ППО 3 АК на українську стратегію.
Про перемогу, переговори і відповідальність суспільства
Російські літаки вже не відчувають себе в українському небі так вільно, як це ще кілька років тому. Як пояснює Максим Зайченко, командир 1030-го окремого зенітного ракетного дивізіону "Аквіла" 3-го армійського корпусу, причиною цьому є вдало вибудована на всіх ешелонах система ППО.
У бесіді з "Телеграфом" командир поділився своїми думками щодо важливих реформ, які необхідні в армійській структурі та в українському суспільстві. Ознайомитися з першою частиною нашого інтерв'ю можна за наданим посиланням.
- Ви згадували про проблему ухилення від мобілізації і загалом тему рекрутингу, яка нині вважається доволі гострою. Як зараз відбувається набір особового складу до дивізіону і чи відрізняється мотивація людей, які приходять добровільно, від мотивації та, можливо, ефективності тих, хто був мобілізований?
- Ми з вами зараз перебуваємо в центрі рекрутингу, куди приходять люди. І тут ми дотримуємося того самого принципу, який був і в 2014 році, коли почалася АТО. Тоді ми збирали людей саме з добровольців.
Так само, як і в перший день повномасштабного вторгнення, тисячі людей, напевно, зібралися вже в перші години і заявили: "Ми готові діяти, дайте нам зброю. Ми, як цивільні, хочемо під вашим керівництвом захищати столицю". Тому принцип добровільності залишається актуальним і сьогодні. Навіть на четвертому році війни багато людей самостійно приходять до нас, щоб допомогти.
Звісно, ця кількість менша, ніж раніше. Звісно, ширшими стали і вікові групи, і соціальний зріз. І з кожною категорією потрібно вміти працювати.
Молоді люди, які підписують контракт "18-24", активно беруть участь у нашій діяльності. Хоча вони ще не підлягають мобілізації, вони свідомо обирають приєднатися до нас, адже усвідомлюють, що тут мають можливість реалізувати свій потенціал.
У нас практично відсутнє комплектування через ТЦК. Ми активно використовуємо всі можливі законні способи: люди можуть укладати контракт (існує кілька його варіантів), а також мають можливість перевестися з інших військових частин. Крім того, ми мали і маємо випадки роботи з особами, які мали статус СЗЧ.
І тут важливо сказати: дуже велика частина таких людей пішла в СЗЧ не тому, що не хотіла воювати, а через конкретні причини -- конфлікти з командуванням або проблеми в підрозділі, які вони не змогли вирішити. СЗЧ стало для них єдиним, як вони тоді вважали, виходом. Ці люди приходять до нас, продовжують службу, інтегруються в систему, і відсоток повторних СЗЧ у нас вкрай низький.
Головне запитання, яке ми адресуємо кожному: що спонукає тебе приєднатися до нашої команди?
Але насправді таких випадків небагато. Частіше люди приходять з мотивацією воювати за Україну, але не розуміють, як саме це робити. У них є базове усвідомлення: "Я хочу захищати Україну", -- і на цьому все. Тому ми приділяємо велику увагу підготовці.
Спочатку -- базова військова підготовка. Наші люди проходять навчання в навчальних центрах, але після повернення в підрозділ ми обов'язково проводимо оцінку -- так звану точку входу. Якщо бачимо прогалини -- на своєму рівні довчаємо, допідготовлюємо.
Наступний етап – спеціалізоване навчання. Якщо ми говоримо про кулеметника, він повинен вміти бездоганно користуватися кулеметом – це навчається на нашій інфраструктурі та в учбових центрах. Для радистів передбачена спеціальна підготовка операторів радіолокаційних станцій. А якщо мова йде про зв'язківців, пілотів або операторів безпілотних літальних апаратів, кожен з них отримує знання та навички у своїй специфічній галузі.
Ось чому у нас діє корпусна школа підготовки ППО. Ми навчаємо нових спеціалістів, готуючи їх до роботи в ролі операторів і штурманів безпілотних літальних апаратів-перехоплювачів, радаристів, операторів переносних зенітних ракетних комплексів, а також операторів зенітно-ракетних систем, які є частиною нашого арсеналу.
Окрема складова – це морально-психологічний стан. Для нас командир виступає найкращим психологом, який повинен розуміти своїх бійців. Крім того, у нас є і хорунжий підрозділ, що систематично працює з особовим складом над питаннями просвітництва і формування світогляду. Це охоплює як історію України, так і причини конфлікту між Росією та Україною, а також усвідомлення глобальних процесів, які відбуваються у світі. Це не лише локальна війна, а частина ширших світових тенденцій, тому важливо, щоб люди усвідомлювали свою місію.
Є сержантська гілка, яка відповідає за бойову підготовку, дисципліну, щоденну роботу з особовим складом. Управління підрозділом для нас -- це сервіс забезпечення потреб бійця. А від бійця вимагається виконання бойових завдань.
- Розгромити Росію в повітрі, враховуючи величезні масштаби цієї країни, -- це взагалі реальна задача для нас?
- Частково ми цю функцію вже виконуємо. Коли ми говоримо про повітряний простір, то зараз зрозуміло, що найбільша загроза -- це ті "шахеди", які летять по мирних містах або по об'єктах критичної інфраструктури.
У той же час, повітряна небезпека – це не тільки "шахеди" і не лише ракети. Щодо ракетної загрози, ситуація є більш зрозумілою: для ефективної протидії нам необхідні додаткові зенітно-ракетні системи, які можемо отримати лише завдяки міжнародній підтримці.
Проте існує ще одна небезпека, яка колись вважалася однією з найзначніших — це авіація. Військова авіація, вертольоти, тактичні літаки — ці повітряні сили, згідно з традиційними уявленнями, повинні домінувати над територією, яку супротивник прагне захопити.
Сьогодні в небі над Україною ворожі літаки та гелікоптери практично не з'являються. Чому так відбувається? Це результат ефективно створеної системи протиповітряної оборони, яка функціонує на всіх рівнях. За останні чотири роки вдалося знищити значну кількість як літальних апаратів, так і гвинтокрилів противника.
Я чітко пам'ятаю етап кампанії в Бахмуті, коли під час операції з очищення Андріївки, яку ми успішно відбили у противника, над нашими підрозділами на бронетехніці працював вертоліт Ка-52, що запускав керовані протитанкові ракети. Він, здавалося, завис у повітрі над сусіднім населеним пунктом, що перебував у зоні відповідальності іншої бригади. Ми не мали змоги вразити його нашими засобами, а він прямо перебував над силами оборони України і завдавав удари.
Такі ситуації мали місце в минулому, але сьогодні вони вже не спостерігаються. Це стало можливим завдяки значному обсягу проведеної роботи. Ворог усвідомлює, що при наближенні до зони бойових дій його авіація підлягає знищенню — як за допомогою переносних зенітно-ракетних систем, так і інших засобів протиповітряної оборони. Тому сучасні випадки використання авіації, якщо вони й мають місце, мають або ризикований, або переважно епізодичний характер.
Ще одна ключова функція повітряно-оборонних сил полягає в недопущенні висадки ворожих десантників на нашу територію. Події, які мали місце в перші дні повномасштабного вторгнення, зокрема спроби десанту в Гостомелі, є відмінним прикладом ранніх успішних операцій наших військових, внаслідок яких була знищена частина ворожої авіації.
Наша задача -- знайти контррішення, у тому числі асиметричні. Якщо говорити загалом про систему протиповітряної оборони, то в чомусь у нас уже є великі переваги і суттєві обмеження для противника, а в чомусь нам ще потрібно серйозно попрацювати.
- На вашу думку, що зараз потрібно змінити або реформувати в армійській системі загалом? Можливо, ви можете сказати конкретно про ті зміни, які вже були впроваджені в бригадах, що приєдналися до Третього армійського корпусу?
В загальному, реформу переходу до корпусної армійської структури управління можна вважати позитивною. Це означає, що тимчасові управлінські органи на оперативно-тактичному рівні поступово усуваються, в той час як на їх місці створюються стабільні командування, які мають у своєму складі всі необхідні підрозділи.
Армійський корпус має інші можливості: він не просто "латає дірки", забираючи підрозділи з бригад, щоб закрити проблемну ділянку фронту, а потім повертаючи їх назад. Корпус розуміє, що має сталий комплект сил і засобів, з яким йому доведеться воювати довгий час. Тому він планує, організовує й забезпечує свої підрозділи з довгостроковою перспективою і чітким баченням.
Сьогодні основним завданням є довести ці ініціативи до логічного завершення. Нещодавно головнокомандувач Сирський заявив, що сформовані корпуси приступають до нового етапу: бригади, які входять до складу цих корпусів, поступово інтегруються в свої відповідні частини "на місці", при цьому намагаючись не вплинути на бойову ситуацію. Однак існують аспекти, які потребують доопрацювання. Я б виділив щонайменше два ключових напрями для покращення.
Перше -- це покращення БЗВП, базової загальновійськової підготовки. Досі трапляються випадки, коли люди приходять з навчальних центрів і видно, що з ними ще потрібно серйозно працювати.
Є рішення для цієї проблеми. Командир корпусу Андрій Білецький не раз підкреслював, що реформувати систему бойової підготовки можна досить оперативно, залучивши інструкторів з бойових бригад. Якщо вдало збалансувати кількість залучених фахівців, щоб не ослабити бойові підрозділи, то вже через півроку – рік це призведе до значного покращення якості підготовки нових бійців, які повернуться назад до своїх бригад.
Другий аспект – це сержантська ланка. Йдеться про її потенціал, статус та вплив на підрозділ і процеси управління. Сержант – це не лише військове звання. Це, передусім, лідер, який взаємодіє з командою, а також помічник командира-офіцера, який сприяє втіленню задумів у реальність.
Часто виникають труднощі між плануванням і реалізацією бойового завдання: чи здатні військовослужбовці фізично впоратися з поставленою задачею, чи мають вони достатні ресурси, а також чи готові вони з точки зору підготовки. У цій ситуації ключову роль відіграє потужний сержантський склад, який відповідає за контроль, корекцію, підтримку та забезпечення виконання завдань.
У Третьому армійському корпусі сержантська гілка -- це окрема вертикаль управління. Сержанти мають повноваження і вплив, співставні з офіцерськими, і фактично є частиною управлінської ланки. Вони реалізують управління через сержантську структуру.
На жаль, у певних підрозділах все ще існує застаріле сприйняття, коли сержант сприймається лише як формальне звання. Отже, інституційний розвиток сержантської ланки є однією з основних реформ, яку необхідно впровадити в усій структурі Збройних Сил України.
Які, на вашу думку, аспекти українського суспільства потребують реформування? Які питання викликають у вас занепокоєння як військовослужбовця?
На мою думку, основним аспектом є інформаційна політика. Коли мова йде про суспільство, важливо усвідомити, як держава в цілому і Збройні сили України зокрема повинні взаємодіяти з тими людьми, які навіть на четвертому році війни все ще не розуміють, що це не просто політичні баталії, а справжнє питання виживання.
Ця зима яскраво продемонструвала: незалежно від політичних чи ідеологічних переконань, методи, якими діє супротивник, мають єдину мету – знищення. І це відбувається не лише через військові дії, а й шляхом виснаження та створення нестерпних умов існування.
Суспільство повинно усвідомлювати, що українська армія є невід'ємною частиною нашої нації. Військовослужбовці — це ті ж самі люди, які до служби виконували різні цивільні професії: вони були інженерами, лікарями, педагогами, працівниками бізнесу та підприємцями. Важливо розуміти, що армія є основним засобом захисту нашої країни, що дозволяє нам відстоювати свої інтереси і безпеку.
Ті, хто не сприйняв цього або відмовився прийняти, в основному вже залишили українські землі і наразі ведуть своє життя в інших країнах. Це їхня свідома позиція. Але зазвичай такі особи будуть уникати труднощів і залишатимуться в стороні від справ, завжди відчуваючи себе чужими.
Ми говоримо про тих, хто залишається тут. Наша мета — об'єднати зусилля. Підтримувати один одного. Не всі можуть служити в армії — з різних причин. Деякі працюють в оборонній промисловості, інші — в критично важливих сферах. Але найважливіше — це зосередитися на зміцненні української армії.
Важливо уникати підживлення деморалізації в інформаційному просторі. Коли виникають новини про конфлікти на блокпостах, і хтось намагається "пояснити" солдату, чому той має перевіряти документи, це може негативно вплинути на бойовий дух військових, які бажають вірити, що захищають інтереси суспільства. Суспільство, в свою чергу, повинно надавати військовим впевненість у тому, що їхня справа є справедливою.
Є ще одна проблема: частина людей, навіть будучи в Україні, намагається ігнорувати реалії війни. Вони продовжують жити своїм життям, відпочивати та витрачати великі гроші, ніби нічого не коїться. Я не збираюся називати конкретні імена, але важливо, щоб усі усвідомлювали, що в країні триває війна, і це має стати спільним розумінням.
Ми, як нація, повинні згуртуватися і розглянути способи, як можемо підтримати одне одного. Навіть на найпростіших рівнях — надавати допомогу сусідам, які відчувають холод, позбавлені електрики, води чи можливості підзарядити свої гаджети. І, звичайно, ніколи не забувати: українські військові — це наш головний гарант безпеки від ворога.
Влада висловлює обережні припущення, що війна може завершитися у 2026 році. Як ви оцінюєте ці прогнози? Чи є у вас власна думка з цього приводу?
Ми з командою зосереджені на реалізації бойових місій. І скажу вам одне: якщо ми почнемо давати слабину, жодні угоди з ворогом нас не врятують.
Ми точно не плануємо просто залишатися в тіні. Перед нами стоїть завдання, і ніхто, окрім нас, не впорається з ним. Саме на цьому ми зосереджуємося.
- За останні чотири роки слово "перемога", мені здається, стало трохи затертим. Чи вірите ви в неї?
Я вірю. Без віри, безумовно, важко досягати чогось. Коли немає впевненості у своїй справі, продовжувати стає складніше. Отже, ми віримо. Проте завжди виникає питання, як втілити наші мрії та бажання в життя. Для цього необхідно багато працювати, бути раціональними і чітко розуміти свої сильні та слабкі сторони.
У нас немає жодних термінів, і їх не може бути в принципі. Навіть якщо відбудуться якісь переговори чи угоди про мир, це не означає, що можна розслабитися і сказати: "Все, тепер я можу відпочити". Адже доти, поки існує Російська Федерація в нинішньому вигляді – з актуальною політичною системою та ідеологічними основами, – небезпека залишатиметься невід'ємною частиною нашого життя.
Отже, коли ми обговорюємо концепцію перемоги, ми, напевно, маємо на увазі не лише успіх у певній битві. Найбільш бажаним варіантом для нас стало б повне політичне знищення цієї агресивної держави в її теперішньому вигляді.
Розпад цього імперіалістичного монстра на окремі суб'єкти, які житимуть своїм повноцінним життям як держави, зі своїми народами. Це була б справжня перемога, тому що тоді їхні внутрішні проблеми, яких у них дуже багато, стали б для них важливішими, ніж бажання лізти в справи нашої країни. А далі вже багато залежить від нас самих.
Проте це не свідчить про те, що нам слід зупинятися. Оскільки, якщо ми зупинимося, ймовірно, що все завершиться саме на цьому етапі. Ми продовжуємо рухатися вперед і прагнемо досягти того ідеалу, який у нас є в уяві.
Ми повинні бути готові до тривалої боротьби. Це стосується не лише зовнішнього ворога, але й внутрішніх бар'єрів — нашої інертності та схильності до бездіяльності. Вважаю, що це одна з найсерйозніших проблем: коли люди не розуміють, що несуть відповідальність за своє життя та майбутнє своєї нації.
Нагадаємо, що "Телеграф" вже повідомляв про вибухи, які сталися в ніч на 8 лютого в російських містах Бєлгород і Новоросійськ. Після цих подій спостерігалися збої в електропостачанні, внаслідок чого деякі домогосподарства залишилися без електрики.
