Вірний послідовник Леніна, провідник процесу українізації та творець сучасного правопису: драма "поділеного" Миколи Скрипника.
Незвичайні деталі з життя та загибелі українського наркома.
Ця особистість здобула велику популярність і протягом майже 15 років до своєї трагічної загибелі займала провідні позиції в уряді радянської України, завжди залишаючись у центрі суспільної уваги та залишивши по собі неоднозначну спадщину. Будучи одним із найвідоміших і активних діячів жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді (членом головного штабу), цей професійний революціонер присвятив своє життя Російській соціал-демократичній партії (більшовикам). Він зазнав арештів з боку царського режиму сім разів. Микола Скрипник (1872-1933) користувався високим авторитетом серед представників "ленінської гвардії"...
Не дивно, що в кінці революційного року цей українець, родом з Ясинуватої Катеринославської губернії (народився 25 січня 1872 року), отримав призначення від Володимира Леніна повернутися на батьківщину. У Харкові, який до 1934 року був столицею радянської України, його призначили народним секретарем у справах праці більшовицького Народного секретаріату. У березні 1918 року Микола Скрипник став головою цього уряду, який активно протистояв Україні в умовах першої російсько-української війни. Надалі він займав різноманітні посади як в Росії, так і в Україні: був членом колегії Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), відповідальної за репресії, очолював наркомати державного контролю та робітничо-селянської інспекції в українському радянському уряді Християна Раковського в 1919-1920 роках, а також обіймав посади наркома внутрішніх справ, юстиції та генпрокурора в УСРР з 1922 по 1927 рік. Микола Скрипник жорстко придушував селянські повстання в Україні на початку 1920-х років після поразки Національної революції.
У березні 1927 року Микола Скрипник, нарешті, отримав одну з найважливіших посад у Раднаркомі УСРР – він став народним комісаром освіти. Ця роль дозволила йому очолити процес коренізації та українізації в республіці. Однак перед цим Скрипник зіграв ключову роль у розгромі представників літературного крила українських націонал-комуністів – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) та сприяв усуненню з посади наркома освіти УСРР Олександра Шумського у лютому 1927 року, який підтримував цих діячів.
Лідер ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий, який став відомим завдяки своєму радикальному гаслу "Геть від Москви! Дайош Європу!", що викликало занепокоєння в Кремлі, був змушений написати листа з покаянням. Варто зазначити, що Хвильовий і Скрипник покінчили життя самогубством практично в один і той же час у 1933 році — 13 травня та 7 липня відповідно. Шумський, у свою чергу, був арештований 13 травня 1933 року і провів 13 років у таборах на Соловках, а також у засланні в Красноярську. У результаті, 18 вересня 1946 року його було вбито у Саратові за особистим наказом Сталіна, з візами Хрущова та Кагановича, руками двох професійних убивць — Павла Судоплатова, який прославився вбивством лідера ОУН Євгена Коновальця, а також організацією вбивства Льва Троцького, та "лікаря"-токсиколога Григорія Майрановського.
Скрипнику як наркому освіти були підзвітні разом із навчальними закладами практично всі культурно-мистецькі установи і Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Відомий український історик Станіслав Кульчицький писав: "Діяльність Скрипника на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. Скрипник активно сприяв українізації середньої та вищої школи, підготовці національних кадрів учителів та викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти в місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані та в Казахстані)".
У вересні 1928 року стараннями Миколи Скрипника було затверджено новий український правопис, який вже тоді отримав назву "скрипниківка". Своїми нормами він вже більш суттєво відрізнявся від російської мови та максимально наближався до специфічних рис мови української. Чимало змін відбулося і в розробці та введенні української наукової термінології.
У багатьох аспектах українське керівництво намагалося протистояти домінуючій ролі Кремля, і іноді ці зусилля були успішними, отримуючи підтримку від деяких представників московської еліти. Український історик Ярослав Грицак зазначає, що "зростання впливу Скрипника наприкінці 1920-х років стало певною мірою компенсацією за підтримку українських комуністів Сталіна в боротьбі проти Бухаріна. У липні 1928 року Кагановича відкликали до Москви". Лазар Каганович обіймав посаду першого генерального секретаря ЦК ВК(б)У з 7 квітня 1925 року по 14 липня 1928 року, і протягом цього часу він опинявся в оточенні українських націонал-комуністів, які були до нього ворожими на всіх рівнях влади, окрім силових структур. Через це українські високопосадовці постійно вступали в конфлікти з ним.
З 9 березня до 19 квітня 1930 року в харківському оперному театрі відбувся грандіозний, сфабрикований ОДПУ УСРР процес "Спілки визволення України" (СВУ), направлений проти науково-технічної, гуманітарної та церковної інтелігенції. Серед обвинувачених були такі відомі постаті, як колишній голова уряду УНР, теолог, один із засновників Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Володимир Чехівський, віцепрезидент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і колишній заступник голови Центральної Ради, публіцист і літературний критик Сергій Єфремов, видатний мовознавець Всеволод Ганцов. В "Країні Рад" повним ходом йшла колективізація, а Сталін, який після зачищення всіляких "ухилів" та "опозицій" вже почувався в Кремлі одноосібним лідером, вирішив поступово згортати процес загравання з національними елітами в республіках СРСР.
СВУ, ця вигадана організація була створена спецслужбами для легітимізації репресій проти української інтелігенції, яка знаходилася в авангарді "українізації" в республіці. Відбувалася своєрідна репетиція майбутнього погрому головної і потужної наукової установи республіки - ВУАН, а також УАПЦ. Загалом до процесу залучили 474 осіб, з яких 15 були засуджені до розстрілу, до концтаборів відправлено 192 особи. Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності" писав: "Партія змінювала свою стратегію, показуючи цим процесом, що об'єктом її нападу тепер є не великодержавний російський шовінізм, а місцеві націоналізми. Українські націонал-комуністи, у тому числі впливовий нарком освіти Микола Скрипник, намагалися вплинути на Москву щодо організації схожого процесу проти російського "великодержавного шовінізму", однак це їм не вдалося".
Політика "українізації", яку активно проводив Микола Скрипник, продовжувала реалізовуватись. Він залишався відданим курсу партії та завжди акцентував на цьому увагу. Для більшовиків було вигідно підтримувати свого роду маневр, що відволікав увагу, залучаючи національні регіони до "будівництва соціалізму" та намагаючись налагодити стосунки з місцевим населенням.
Видатний український філософ Мирослав Попович у своїй книзі "Червоне століття" зазначає, що завершення політики "українізації" сталося в 1933 році, році, що ознаменувався відставкою та самогубством Скрипника, а також трагічним Голодомором. До цього моменту ще тривала робота над впровадженням української мови у повсякденне життя: згідно з рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, використовувалися терміни "лямпа" та "кляса", державні службовці мали володіти українською, а навчання в школах та вищих навчальних закладах проходило українською мовою. При цьому більшовицька партія не відмовлялася від демонстрації захисту "народів СРСР" від наслідків російської "колоніальної експлуатації".
Згортання "українізації" відбувалося доволі стрімко, і після років "Великого терору", а це 1937 -- 1938 роки, процес абсолютного розгрому української науки і культури вже практично завершився. Одночасно русифікація в радянській Україні прийняла потворні форми. Розстріли, відправлення представників національної еліти до таборів, цькування і ламання через коліно талановитих митців (таких як Павло Тичина чи Олександр Довженко), частина з яких стали на шлях пристосуванства, призвели до майже повного зачищення комуністичною владою культурного поля.
Звичайно, у 1932 році, коли в республіці почався Голодомор, спровокований московською владою, діяльність Скрипника стала абсолютно неприйнятною для сталінського режиму. Розпочалося його цькування: від Миколи Олексійовича вимагали визнати "помилки", а вже в лютому 1933 року він був звільнений з поста наркома освіти УСРР. Кремлівська влада, прагнучи уникнути звинувачень в організації знищення українського селянства, вирішила, що Скрипник стане ідеальним цапом-відбувайлом. У дискредитації Скрипника їй допомогли його колеги в українському уряді — колишні боротьбисти Панас Любченко та Андрій Хвиля, над якими також нависли загрози. Цікаво, що обидва чиновники на деякий час уникли переслідувань і навіть отримали підвищення (Любченко навіть став головою уряду УСРР), проте їх чекав трагічний кінець: Любченко вкоротить собі життя, а Хвиля буде розстріляний у 1937 та 1938 роках відповідно.
7 липня 1933 року у Політбюро ЦК КП(б)У відбулося чергове засідання, на якому знову піднімали тему "націонал-ухильництва". Головним обвинуваченим у цьому звинуваченні став Микола Скрипник, який раніше займав провідну роль у партії. Від нього вимагали визнати свою причетність до саботажу в сферах літератури, мовознавства та науки в цілому. Після цього засідання, не витримавши тиску та образ, Микола Скрипник наклав на себе руки у своєму кабінеті...
Дії правовірного ленінця значною мірою все ж таки пригальмували процес денаціоналізації українців в умовах тоталітарної системи, створеної московською владою. Ця роздвоєність українського політика, можна сказати, його і згубила. Дуже важко поєднати загалом непоєднуване. Процес остаточної асиміляції українців в "російському морі" зазнав поразки, хоча метастази минулого ще залишилися на тілі нації. Це ми відчуваємо і зараз в ситуації широкомасштабної війни в Україні, розв'язаної нащадками тих самих кремлівських асиміляторів.
