Відповідь на прагнення Кремля: як демократичний Захід формував НАТО та які цілі перед собою ставив.
По завершенні Другої світової війни (1939-1945) Європа опинилася в стані повної руйнації. Це торкнулося не лише економічних аспектів, але й соціальних проблем, а також політичної невизначеності, що виникла через радикальну перебудову кордонів на континенті. Внаслідок рішень, ухвалених на Ялтинській конференції країн Антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Великої Британії) у лютому 1945 року, Старий Світ опинився поділеним на два ворогуючі табори.
У контексті західної демократії, ключовими гравцями були Вашингтон та Лондон, тоді як роль Парижа була менш помітною. Що стосується соціалістичного блоку, його лідером, хоч і з певними умовностями, виступала Москва, оскільки не всі комуністичні сили в Східній Європі були під контролем. Йосиф Сталін вважався безумовним ватажком в новоствореній коаліції сателітних країн. З часом ці два табори мали остаточно визначитися та створити нову політично-економічну і військову структуру на території Європи.
Після майже чотирирічної кривавої війни Радянський Союз був готовий "продовжити" свої агресивні дії, як тепер висловлюються кремлівські пропагандисти, "можемо повторити" на просторах Західної Європи. Але єдиним фактором, що стримував Кремль, було наявність у США ядерної зброї, продемонстрованої на Сході під час фінальних етапів Другої світової війни — зокрема, під час бомбардувань Хіросіми та Нагасакі.
Ідеологічне розмежування відбулося раніше, ніж завершилася Друга світова війна. Проте "першим дзвінком" в майбутньому протистоянні двох систем стала промова вже колишнього голови уряду Великої Британії Вінстона Черчилля в американському місті Фултон 5 березня 1946 року у присутності президента США Гаррі Трумена: "Від Штеттіна (Щецин. -- Ред.) на Балтиці до Трієста на Адріатиці опустилася "залізна завіса". За цією лінією лежать усі столиці давніх держав Центральної і Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія... Це вочевидь не та визволена Європа, за яку ми боролися".
Черчилль заздалегідь попереджав про неминучість "необмеженої експансії" з боку СРСР, проте більшість західноєвропейських політиків висміювала його за ці слова. Однак стратегічний талант цього непохитного супротивника Гітлера, єдиного британського політика, що передбачав катастрофічні наслідки для світу після підписання Мюнхенської угоди 1938 року та остаточного захоплення Чехословаччини нацистами в березні наступного року, знову виявився пророчим.
Дата промови у Фултоні вважається початком холодної війни між блоками держав, які мали зовсім різні погляди на післявоєнну перебудову не тільки в Європі, але й усьому світі. Головне протистояння йшло по вісі - Москва-Вашингтон. На той момент це були дві найпотужніші держави.
Тим часом відповідь Кремля не забарилася: спочатку відбулася невдала спроба поширити агресивні дії на країни, які не потрапляли до його сфери впливу: Туреччину (мрія ще російських царів про Босфор і хрест на Святій Софії у Стамбулі/Константинополі) та Грецію.
Тараном, який отримував підтримку в основному від прорадянських сусідів, таких як Болгарія, Албанія, а особливо Югославія, виступали місцеві компартії. Однак Туреччина виявилася занадто складною для цієї ситуації, адже місцева компартія насправді була практично знищена ще за часів Кемаля Ататюрка.
Громадянська війна в Греції, що спалахнула під час Другої світової війни, завершилася успіхом роялістів (монархістів) над комуністами, підтримуваними Сполученими Штатами та Великою Британією, фактично вже влітку 1948 року. Балканська кампанія зазнала невдачі і суттєво підірвала репутацію Кремля серед його союзників. В останні миті Йосиф Сталін зробив вигляд, що не має жодного стосунку до цього конфлікту, що призвело до погіршення його відносин із комуністичним лідером Югославії Йосипом Брозом Тіто.
Наприкінці громадянської війни в Греції, у 1947 році, Конгрес США ухвалив рішення виділити 400 мільйонів доларів для протидії розширенню впливу Радянського Союзу у світі. Ця значна сума, за мірками того часу, стала важливим етапом у рамках військово-політичної доктрини, проголошеної Гаррі Труменом, і свідчила про рішучість у боротьбі з комуністичною загрозою. "Доктрина Трумена, озвучена 12 березня 1947 року, стала знаковим моментом, коли Америка добровільно взяла на себе лідерство у вільному світі. Кінець тривалої невизначеності означав, що американські війська залишаться в Європі на тривалий час. Трумен визначив своє ставлення до комунізму як "стримування", що стало новою інтерпретацією довоєнної концепції cordon sanitaire. Ця стратегія стримування співпала з публікацією аналізу "Підстави радянської політики", анонімно опублікованого в липні 1947 року досвідченим дипломатом Джорджем Кенаном. У цьому аналізі закликалося до "вправного та уважного використання контрсили... відповідно до змін і маневрів радянської політики". Документ мав суто оборонний характер і був далеким від ідеї третьої світової війни, яку підтримували деякі екстремісти," - зазначав у своїй важливій праці "Європа. Історія" британський історик Норман Дейвіс.
Одночасно у світі відбувалися захоплюючі події на "економічному фронті". Сполучені Штати вийшли з Другої світової війни з явним статусом лідера Західного світу. Це стосувалося не лише економічних показників, але й військово-політичного впливу. 13 липня 1947 року на масштабній Міжнародній конференції у Парижі був презентований амбітний "План Маршалла" (або "Програма відновлення Європи"). Вже наступного року Конгрес США ухвалив "Закон про економічне співробітництво", який передбачав асигнування близько 12,5 мільярда доларів. Ці значні фінансові вливання стали важливим кроком у напрямку економічної підтримки європейських країн.
Союз Радянських Соціалістичних Республік охарактеризував амбіційний план як "підступ капіталістів" і заборонив своїм сателітам у Східній Європі приймати допомогу зі США. Одночасно в цих країнах "народної демократії" проходила активна "зачистка" політичного середовища, в результаті чого прокремлівські сили остаточно ліквідували останні залишки справжньої демократії та парламентських інститутів.
Нарешті, через неповні два роки після оприлюднення доктрини Трумена було створено й інституції для координації зусиль країн західної демократії в обороні та безпеці на європейському континенті. Отже, 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представники 12 держав - США, Великої Британії, Франції, Канади, Італії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Норвегії, Ісландії, Португалії та Люксембурга - підписали документи про створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка ставила своєю задачею збройний захист демократичних свобод і протидію комуністичній експансії. Незабаром, 1952 року до НАТО приєдналися Греція та Туреччина, а 1955 року -- і Західна Німеччина. 1982 року до лав НАТО доєдналася Іспанія.
У лютому 1966 року, під час президентства Шарля де Голля, Франція частково вийшла з військових структур НАТО. Пройшло 43 роки, і в 2009 році, за правління президента Ніколя Саркозі, Париж знову став членом Альянсу. На 2025 рік у складі НАТО налічується 32 країни: 30 з Європи та дві з Північної Америки - США і Канада. До останніх країн, які приєдналися до Альянсу, відносяться Чорногорія (2017), Північна Македонія (2020), Фінляндія (2023) та Швеція (2024).
Договір, підписаний у Вашингтоні, обговорювався майже дев'ять місяців - з 6 липня 1948 року. Першим головнокомандувачем збройних сил блоку став 59-річний американський п'ятизірковий генерал, герой Другої світової війни Дуайт Девід Ейзенхауер. Північноатлантичний пакт зафіксував такі важливі положення: створення Ради НАТО і Комітету військового планування; постачання американської зброї країнам -- учасницям Альянсу; і головне - взаємодопомогу у разі нападу на одну з країн -- учасниць договору.
У Пункті 5 Північноатлантичного договору закладено принцип колективної оборони, який активується у випадку агресії проти будь-якої з країн, що входять до Альянсу. Ефективність цього положення в умовах масштабної війни, розв'язаної Російською Федерацією в Україні, а також у контексті близькості воєнних дій до територій країн НАТО (такі як Польща, Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія, які мають спільний кордон з Росією), покаже лише час. Питання про кроки, які здійснює Україна у напрямку євроатлантичної інтеграції, заслуговує на окрему дискусію.
Остаточно біполярність світу після Другої світової війни було закріплено з підписанням 14 травня 1955 року вісьмома соціалістичними державами Європи у Варшаві договору про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу.
Безперечно, основним досягненням стало військове партнерство в межах Варшавського договору. Але ось що примітно: єдиною спільною дією країн Варшавського блоку стало придушення "Празької весни" та вторгнення на територію Чехословаччини в серпні 1968 року. Наприкінці соціалістичного блоку в Європі, в Празі, що має особливе символічне значення, 1 липня 1991 року був підписаний Протокол про остаточне скасування Варшавського договору. Проте, і НАТО сьогодні, на фоні нещодавніх заяв президента США Дональда Трампа, також проходить через складні часи.
