Ветеранська політика: програми реалізуються. Але хто несе відповідальність за їх результати? (Олег Поліщук)
29 листопада 2024 року уряд України затвердив Стратегію підтримки ветеранів до 2030 року, а також план дій для її впровадження. Відповідальні установи зобов’язані щоквартально інформувати Міністерство у справах ветеранів про прогрес у реалізації Стратегії, тоді як Міністерство щорічно надає звіт Кабінету Міністрів. Звіт за 2025 рік вже був опублікований.
З офіційних даних видно, що система функціонує ефективно. Було створено Координаційний штаб, затверджуються плани різних відомств, розвивається мережа фахівців, які надають підтримку, а також реалізуються програми в галузі житла, працевлаштування, реабілітації, спорту та інших напрямків. У звіті за 2025 рік з 40 завдань операційного плану 17 вже виконані, 20 перебувають у процесі реалізації, а для трьох завдань строки виконання ще не настали.
Існують також певні дані щодо наданих послуг. Наприклад, на засіданні Координаційного штабу 9 грудня 2025 року Міністерство охорони здоров'я повідомило, що у 2025 році послугою зубопротезування скористалися 108 664 особи.
Але наприкінці того самого року Офіс Омбудсмана провів опитування майже тисячі ветеранів і членів їхніх родин. 48,2% опитаних вважають державну підтримку недостатньою. Це не перепис усіх ветеранів, але результат стосується того самого року, за який звітує Мінветеранів.
І тут виникає питання: як можуть одночасно виконуватися заходи, надаватися послуги й працювати програми, а майже половина опитаних усе одно вважає підтримку недостатньою?
На мою думку, ці дані не суперечать одне одному. Вони відповідають на різні запитання. Звіт показує, що зробили органи влади. Опитування -- як люди оцінюють отриману підтримку. Виконаний захід і навіть надана послуга самі по собі ще не доводять, що проблему людини вирішено.
У редакції операційного плану до змін від 26 листопада 2025 року багато індикаторів фіксували виконання заходу: чи підготували документ, внесли зміни до положення, провели аналіз. Це дає змогу перевірити, чи виконано заплановану роботу, але не завжди показує, чи змінилося становище ветерана. Є й показники результату: наприклад, завдання 26 передбачало збільшити на 50% частку працевлаштованих ветеранів. Водночас очікуваний результат першої стратегічної цілі сформульований як "високий рівень добробуту", але окремого показника, який би прямо вимірював його досягнення, я в цій редакції плану не знайшов.
Ветеранська політика є міжвідомчою за своєю суттю. Міністерство ветеранів відповідальне за її розробку та координацію, однак успішність реалізації залежить від багатьох інших організацій. Наприклад, медична допомога забезпечується системою охорони здоров'я, питання працевлаштування регулюються Міністерством економіки, службами зайнятості і роботодавцями. А такі аспекти, як житло, соціальний захист, освіта та місцеві послуги, залежать від роботи інших державних і місцевих установ.
Такий розподіл обов'язків є звичайним явищем. Проблема полягає в тому, коли кожен займається тільки своєю частиною: один організація реалізувала програму, інша забезпечила послугу, громада облаштувала простір, а експерт провів консультацію. На перший погляд, всі завдання виконані, проте ветеран може залишитися без необхідної реабілітації, працевлаштування чи житла.
Тому важливо усвідомлювати не лише, хто виконує певні завдання, а й хто несе відповідальність за досягнення загальної мети. У редакції плану, затвердженій 26 листопада 2025 року, вказано, що за виконання окремих завдань відповідальні групи органів. Наприклад, за одне з завдань відповідають вісім різних установ. Проте, я не помітив чітко визначеного власника результату на рівні стратегічної цілі. Координаційний штаб виконує функцію координації, але його статус консультативного органу не свідчить про відповідальність за кінцевий результат.
Стратегія включає в себе аналіз виконання цілей Міністерства ветеранів під час складання щорічного звіту. Вона також допускає застосування соціологічних досліджень, анкетувань та даних від Уповноваженого. Важливо не лише наявність звітності та оцінювання, а й те, чи демонструють вони позитивні зміни для ветеранів і чи сприяють корекції рішень у випадках, коли заплановані результати залишаються недосяжними.
Звіт про виконання Стратегії повинен відповідати не лише на питання "що було зроблено?", а й на ряд інших запитів:
Які справжні зміни відбулися для ветеранів?
Яких цілей не досягнуто і чому?
Що держава змінить у відповідь?
Процеси можуть бути реалізовані, програми — активовані, звіти — надані. Проте, якщо результати не підлягають вимірюванню, а відповідальність за них розпорошена між кількома органами, система ризикує звітувати лише сама собі. Держава вже здобула досвід у створенні програм для ветеранів. Тепер необхідно оцінити, чи справді ці програми приносять користь людям, та з'ясувати, хто несе відповідальність за отримані результати. В іншому випадку ми залишимося лише свідками процесів, які не приносять результатів для ветеранів.
