Василь Цепенда: Втрата Кавказу та Центральної Азії Росією: причини конфліктів Москви з Єреваном, Баку та нові напруження з Астаною - Блоги | OBOZ.UA
Протягом останніх трьох років Росія зазнає значних втрат у своїх впливових позиціях на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Москва встигла зіпсувати відносини як з Вірменією, так і з Азербайджаном — державами, чия ворожнеча десятиліттями слугувала полем для російського посередництва і контролю, надаючи Кремлю статус "старшого партнера". Однак, на фоні війни в Україні, стратегічних помилок Росії та геополітичних змін у регіоні, Вірменія та Азербайджан почали зближуватися без участі Москви. Більше того, Туреччина активно перехоплює роль посередника і гаранта безпеки. Ще одним дипломатичним провалом стало погіршення відносин з Казахстаном. Москва фактично заблокувала експорт казахстанської нафти, що серйозно вдарило по економіці одного з небагатьох союзників у ЄАЕС. На фоні цієї кризи Казахстан все більше дистанціюється від Росії, налагоджуючи тісні зв’язки з Китаєм, Туреччиною та Західними країнами.
Вірменія: відокремлення від "партнера".
Вірменія, попри своє членство в ОДКБ та давні історичні зв'язки з Російською Федерацією, все більше віддаляється від Москви. Після того, як Росія не змогла захистити вірмен у Карабаху в 2020 році і фактично проігнорувала подальші успіхи Азербайджану у військовій сфері, довіра Єревана до Кремля серйозно знизилася. Вірменське суспільство та його лідери дедалі частіше висловлюють думку про необхідність виходу з ОДКБ і переорієнтації на Захід. Прем'єр-міністр Нікол Пашинян відкрито заявив, що "Росія не може забезпечити безпеку Вірменії". У відповідь Москва традиційно вдається до шантажу, інформаційних кампаній та підтримки проросійських опозиційних сил в країні, намагаючись дестабілізувати внутрішню політичну ситуацію. Однак в умовах нової геополітичної реальності ці методи втрачають свою ефективність.
Азербайджан: від конкуренції до суперництва.
Здавалося б, після військової перемоги, отриманої за непрямої підтримки Москви, Азербайджан мав би зміцнити свої зв'язки з Росією. Однак, насправді Кремль став зайвим – Баку все більше орієнтується на стратегічне партнерство з Туреччиною. Російські миротворці залишили Карабах у квітні 2024 року, і з того моменту Росія втратила контроль над конфліктною територією. Крім того, напруга зростає й в інших аспектах: Москва звинувачує Азербайджан у співпраці з Україною та Західними країнами. У відповідь, Баку посилює тиск на російський інформаційний вплив, закриваючи проросійські медіа та обмежуючи діяльність "русского мира" і його проксі-структур.
Вірменія та Азербайджан починають налагоджувати свої стосунки, незважаючи на вплив Росії.
На фоні зменшення впливу Росії, Єреван і Баку вперше за останні десять років розпочали конструктивний діалог. Під тиском з боку Європейського Союзу та Сполучених Штатів, сторони обговорюють питання делімітації кордонів та відкриття нових транспортних маршрутів. Цей процес ведеться без участі Москви, що є знаковим. Важливо зазначити, що роль гаранта майбутніх угод перейшла до Брюсселя та Анкари. Такий розвиток подій завдає удару по російському наративу про "одну національну силу", здатну забезпечити стабільність у Кавказькому регіоні. Справжня ситуація виявляється зовсім іншою: з ослабленням впливу Кремля виникають нові можливості для врегулювання конфліктів, хоча й не без певних ризиків.
Казахстан: наступний у списку.
22 липня 2025 року Росія несподівано ввела обмеження на експорт казахстанської нафти через Новоросійськ -- ключовий маршрут для експорту нафти з Казахстану. Формальний привід -- "екологічні претензії" та "технічні причини", але в реальності це політичний сигнал: Астана занадто далеко зайшла у своїй самостійній зовнішній політиці. Казахстан уже давно демонструє обережне, але впевнене дистанціювання від Москви: відмовляється підтримувати війну проти України, не визнає анексію українських територій, проводить навчання з НАТО і розвиває транспортні коридори в обхід Росії -- зокрема через Каспій і Туреччину. На цьому тлі енергетичний шантаж виглядає як відчайдушна спроба повернути втрачений вплив. Однак ефект, найімовірніше, буде протилежним: Казахстан прискорить інтеграцію з альтернативними економічними блоками і транспортними маршрутами.
Туреччина та Китай заповнюють вакуум, що утворився.
На фоні швидкого виведення Росії з пострадянського півдня на її місце приходять нові гравці — передусім Туреччина та Китай. Туреччина вже фактично встановила лідерство в Азербайджані, посилює свій вплив у Вірменії (зокрема через економічні канали) та активно співпрацює з Казахстаном у рамках Організації тюркських держав. Китай, у свою чергу, розвиває економічну та логістичну співпрацю з Казахстаном та іншими країнами Центральної Азії. Його сприймають як більш надійного та вигідного партнера в порівнянні з Москвою.
Росія поступово втрачає контроль над своїми сусідніми територіями.
Багаторічна стратегія Кремля -- опора на військове домінування, тиск, шантаж і принцип "розділяй і володарюй" -- більше не працює. Країни колишнього СРСР і навіть нейтральні сусіди Росії стрімко відходять від Москви, і цей дрейф стає незворотнім. Білорусь, формально залишаючись союзником, дедалі частіше веде гру у своїх інтересах. Мінськ обережно дистанціюється від найтоксичніших ініціатив Москви, а всередині країни зростає антиросійська напруга, особливо серед еліт і суспільства, втомлених від васальної залежності. Південний Кавказ і Центральна Азія швидко виходять з-під контролю. Вірменія та Азербайджан, незважаючи на глибокі протиріччя, зближуються в пошуку нових гарантів безпеки -- від ЄС до Китаю. Молдова твердо обрала європейський курс, навіть під загрозою гібридної війни з боку Росії. Грузія, незважаючи на політичні коливання, зберігає прозахідний вектор.
На зміну концепції "русского мира" приходять турецькі безпілотники, китайські капіталовкладення, західні дипломатичні місії та регіональні союзи, які ігнорують Росію. Проте геополітичні проблеми Кремля поширюються не лише на пострадянський простір. Після вторгнення в Україну нейтральні країни, такі як Швеція та Фінляндія, вирішили приєднатися до НАТО. Таким чином, Росія вперше за багато років отримала спільний і тривалий кордон з НАТО на півночі — те, чого вона так боялася, але сама ж і спровокувала. Це свідчить про стратегічну сліпоту Кремля. Замість того, щоб створювати рівноправні партнерства та зміцнювати довіру, Росія обрала шлях агресії, ультиматумів і імперської риторики. Тепер їй доводиться розплачуватися за це втратою впливу, союзників і репутації. Путін програє ту ж "геополітичну гру", яку сам же й нав’язав міжнародній спільноті.
