Валерий Залужный: Политика и война. Зачем необходимо установить политическую цель и каким образом может завершиться конфликт – Блоги | OBOZ.UA

Идея создания этой статьи часто возникала у меня в конце 2023 года, когда мы с командой старались подвести итоги насыщенного года и, что еще более важно, выработать стратегию на предстоящий 2024 год, делится Валерий Залужный на страницах Liga.net.

Вот текст на исходном языке.

Цей рік виявився надзвичайно складним. Ми ще не усвідомлювали, чому з кожним новим днем стає все важче, незважаючи на те, що наша позиція кардинально відрізнялася від ситуації у 2022 році. Виникло відчуття, що щось йде не так. Нам потрібно було побачити й передбачити майбутнє, знайти те, що могло б змінити ситуацію або хоча б допомогти втримати її в межах можливого.

У 2023 році війна зазнала істотних змін. Хоча фізичні аспекти конфлікту стали зрозумілими, що дозволило нам вплинути на його подальший хід — зокрема, через використання безпілотників та космічну розвідку, — розробка комплексної стратегії для нашої майбутньої діяльності все ще залишалася поза досяжністю.

Залежність від економічних ресурсів та їх активне залучення до війни ставали дедалі помітнішими.

Ми також зрозуміли, що постійно залежати від постачання зброї західними партнерами неможливо. І навіть не тому, що рано чи пізно така зброя у них закінчиться, а перш за все тому, що сама зброя з часом зміниться і її вже не буде у наших партнерів. Чогось фундаментального у підході до побудови якісної стратегії не вистачало.

Нарешті після того, як наслідки ухвалених рішень у сфері мобілізації почали завдавати непомірної шкоди, все стало на свої місця.

Негайно на думку спали академічні заняття. Згідно з Клаузевіцем, коли мова йде про війну як про продовження політики іншими засобами, це означає, що стратегія не може бути раціонально обґрунтованою, поки не окреслені чіткі цілі, які потрібно досягти.

Політична мета війни - це ключ до розуміння багатьох аспектів конфлікту. Цей термін відкриває можливості для аналізу не лише дій противника, але й для визначення подальших кроків з нашого боку. Згідно з Клаузевіцем, війна є "трійцею", що складається з населення, збройних сил та державного управління. Ці елементи функціонують як три різні кодекси законів, і з-поміж них населення є найвразливішим компонентом у контексті підтримки війни.

Без суспільної підтримки неможливо успішно вести війну. Тоді чи не основною формою такої суспільної підтримки є ставлення суспільства, перш за все, до мобілізації, яка стрімко почала давати збої.

Клаузевіц наголошував: щоб мати підтримку населення, важливо, щоб громадськість була добре поінформована, могла відрізнити "правильне" від "неправильного", "своє" від "чужого". Природно, що підтримка населення найбільш сильна та відчутна до "свого" і "правильного", тобто національного - на практиці вона стає безумовною, коли воно безпосередньо наражається на небезпеку. Небезпекою може бути будь-яка загроза, що сприймається як пряма загроза незалежності держави.

Отже, очевидно, що скільки б не намагалося військове командування сформувати військову стратегію на певний період, усе це не матиме жодного результату без політичної волі, яка якраз і формується через політичну мету.

Повертаючись до Клаузевіца, в основі його теорії лежить те, що війни зазвичай ведуться з політичними, а не військовими цілями, і приводяться в дію не стільки фізичними, скільки ідеологічними силами.

Якось увечері я дав команду підняти всі директивні документи, які надходили до Генерального штабу ЗСУ, щоб з'ясувати, яка ж політична мета війни була визначена. Чи, можливо, ми щось пропустили. Бо лише з формуванням політичної мети усі суб'єкти держави намагатимуться досягти окресленої лінії на горизонті. Яка може вже тоді претендувати на перемогу. На жаль, тоді ми нічого не пропустили...

У той момент я намагався визначити політичну мету нашої війни, щоб розробити відповідну стратегію для її реалізації. Я написав об'ємну статтю, яка врешті-решт залишилася невикористаною на верхній полиці мого робочого столу. Її назва була "Політична мета війни для України наприкінці 2023 року".

Правильним є один з найважливіших постулатів Клаузевіца. Він полягає в тому, що війна піддається змінам, і ці зміни відбуваються відповідно до змін політики. Бо зміни, які відбуваються у війні, потребують змін ще й на політичному й економічному фронтах.

Проте рівень політичної напруги тоді не дав можливості моїй совісті реалізувати цю статтю. Внутрішньополітична ситуація була занадто нестабільною. Проте деякі її аспекти все ж стали основою для планування наших дій на 2024 рік. На жаль, ці ідеї так і залишилися лише на папері. Згодом інша команда розробила власну концепцію та реалізувала її...

Станом на кінець 2025 року, війна в Україні триває вже дванадцять років. І з упевненістю можна стверджувати, що її ознаки все більше набирають характеру глобального конфлікту. Хоча кількість жертв ще не досягла масштабів світових воєн, проте рівень її впливу на міжнародну політику та наслідки вже свідчать про потенціал для розширення цього конфлікту.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Світ, який ще не з'явився.

Україна опинилася в надзвичайно складній ситуації, де прагнення до швидкого миру може призвести до катастрофічної поразки та втрати суверенітету. Однак, як показала практика, досягти цього поки що не вдалося.

Цікаво, чи можуть амбіції Росії виходити за межі України? Очевидно, що так. Ситуація викликана нерозумінням політичних цілей Росії та відсутністю чіткого стратегічного бачення, яке, можливо, залежало від інтересів великих світових гравців. Однак навіть якщо це усвідомлення прийде, важливо пам'ятати, що в рамках військових теорій, затримка у конфлікті шкодить тим, хто атакує. Росія не може дозволити собі таку ситуацію — в іншому випадку, сподівання на мир в Україні без створення нової системи безпеки хоча б у Східній Європі залишаться лише мрією.

Тут не можу для європейців не процитувати Бенджаміна Франкліна: "Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки". Десь так і формують сьогодні свою політику у Європі США.

Поки західні політики були зайняті власними ілюзіями, малюючи оптимістичні сценарії та підтримуючи один одного, вони обговорювали відновлення України. Водночас їхні експерти, синхронно з українськими колегами, прогнозували майбутні вибори в країні. Проте лінія бойових дій вперто просувалася в бік Дніпра, а тепер вже й до Запоріжжя та Харкова. На це все менше хто звертає увагу. Іноді складається враження, що навіть на фронті, як і століття тому, більше чекають не на перемогу, а на бажаний мир. Проте російський військовий теоретик Свєчин, ще сто років тому, мав іншу думку. В цій ситуації криється щось значно складніше.

Його особиста історія також є досить захопливою. Як генерал царської армії, він прагнув бути корисним новому комуністичному режиму, і в 1927 році випустив книгу під назвою "Стратегія", у якій поділився своїм баченням системи підготовки та ведення війни державою. Його досвід може слугувати уроком у нинішні складні часи. Олександра Свєчина, який вирішив підтримати комуністів, був заарештований і розстріляний у 1938 році. Проте сьогодні ми зосередимось не на ньому, а на суті стратегії та її взаємозв'язку з політичною ситуацією.

У працях зазначеного автора можна знайти цікаве формулювання: "Лише свідомо і систематично можна відстоювати власні інтереси, якщо чітко усвідомлювати їхні цілі". Це є першим кроком до розгляду справжніх намірів Росії. Наступні події підтверджують, що, в першу чергу, експлуатуючи слабкі сторони колективних заходів та міжнародних інституцій, російське керівництво сформулювало цілком зрозумілу мету, яка виходить за межі простих територіальних претензій чи "захисту російськомовних" громадян України. Росію не цікавлять Донецька чи Луганська області як такі, а лише їхній мобілізаційний потенціал. Тисячі "свєчиних" уже влилися в ряди борців за руський мир і стали частиною цього руху.

Основною метою Росії виступає Україна. Це саме вона, зі своєю незалежністю та суб'єктністю, а також величезним потенціалом, повинна стати містком до Європи. Чи не тому сьогодні так складно досягти порозуміння у питанні припинення війни? Відповідно до логіки згаданого автора, такі амбіції зазвичай не оголошуються відкрито або навмисно спотворюються, аби залучити якомога більше прихильників.

Визначити, в якій формі планувалося позбавлення України її суверенітету та відновлення імперських амбіцій, зможуть лише історики в майбутньому. Проте події, що відбувалися з осені 2021 року, протягом 2022 року і до сьогодні, включаючи поширення недовіри до Збройних Сил України, виявлені корупційні зв'язки деяких членів РНБО, а також риторика та дії російського керівництва, чітко свідчать про справжні наміри Росії: Україна має перестати існувати як незалежна нація.

Цей висновок маємо запам'ятати саме ми, українці. Його розуміння має лягти в основу побудови власної стратегії збереження держави. А вона має бути побудована з політичної мети, яку визначить вище військово-політичне керівництво держави.

Виникає закономірне запитання: що ж таке політична мета? І чому недостатньо лише військової стратегії, яка і так зачіпає економіку?

Усе починається з основ військової науки. Вона стверджує: "Головне завдання верховного військового командування полягає в знищенні бойових сил противника. А мета війни – встановити мир, що відповідає політичним умовам, підтримуваним державою". Таким чином, війна не є самоціллю, що ведеться лише заради військових цілей, а є засобом для укладення миру на вигідних умовах.

Політик, формуючи політичні цілі війни, повинен ретельно аналізувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному рівнях. Захоплення цих позицій може створити вигідні умови для мирних переговорів. Таким чином, важливим є не лише захист на всіх цих напрямках, але й активні та цілеспрямовані наступальні дії проти кожного з цих сегментів супротивника, адже це має вирішальне значення, особливо в умовах виснажливого конфлікту. Це варто пам'ятати.

Отже, для чіткого окреслення політичної мети війни важливо сформулювати завдання та забезпечити єдність керівництва у сферах політичної, економічної та військової діяльності.

Які дії вжила Росія? Вже маючи чітке розуміння своїх військових цілей, враховуючи власні ресурси та ситуацію в Україні, під прикриттям закликів до завершення конфлікту, що почався у 2014 році, вона з середини 2019 року розпочала безпрецедентну підготовку до агресії проти нашої країни, розгортаючи війська вздовж наших кордонів, порушуючи при цьому міжнародні норми.

Стратегія - це мистецтво поєднання підготовки до війни і ведення операцій для досягнення її мети. Стратегія розв'язує питання, пов'язані з використанням як збройних сил, так і всіх ресурсів країни для досягнення кінцевої мети.

Ось перший камінь, об який розбивається оборона України. Стратегія має використати всі необхідні ресурси. Але чи може вона ними володіти у повному обсязі?

Відповідно до міркувань того ж Свєчина, для досягнення політичних цілей існує лише два основні типи стратегій: знищення і виснаження. Інших варіантів людство ще не винайшло. Чому ж варто згадувати про давно забутого в Україні російського теоретика? Саме в контексті цих двох стратегій можна аналізувати хід нашої війни і, що найголовніше, визначити єдину стратегію наших дій, яка базувалася б на чітко окресленій політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я був призначений Головнокомандувачем Збройних Сил України, війна між Росією та Україною вже тривала сім років. Українські збройні сили, хоча й проходили етапи трансформації та накопичували бойовий досвід, все ще стикалися з численними проблемами в різних сферах. У той же час, російська армія активно нарощувала свої ресурси та бойову міць. Аналізований ресурс Global Firepower Index у вересні 2021 року оприлюднив рейтинг, згідно з яким збройні сили Росії посідали друге місце серед найпотужніших армій світу після США, тоді як українська армія була на 25-му місці.

Протягом багатьох років Росія невпинно нарощувала свій військовий бюджет, інвестуючи значні ресурси в оборонну промисловість та закуповуючи все більше озброєнь і техніки. У результаті, вони мали суттєву перевагу над нами як у кількісному, так і в якісному аспектах. З 2019 року і протягом наступних трьох років витрати на армію в Росії тільки зростали.

У той же час в Україні ситуація розвивалася зовсім інакше: у 2021 році військовим виділили навіть менше фінансування, ніж у попередньому році. Незважаючи на гучні заяви політиків про те, що на сектор безпеки та оборони було виділено понад 5% від ВВП, ці кошти охоплюють не лише Збройні Сили, але й Національну поліцію, Службу безпеки України, Національну гвардію та прикордонників.

З 260 мільярдів гривень, виділених для Міністерства оборони, менше половини було спрямовано на реальні потреби. Інвестиції в розробку та придбання нової зброї та техніки не зросли, а основна частина фінансування традиційно використовувалася для виплат військовослужбовцям. Як наслідок, Збройні сили України опинилися у стані stagnації: бракувало коштів для розвитку і підвищення боєздатності, а також спостерігалися проблеми з відтоком кадрів та недоукомплектованістю підрозділів.

Бюджет на 2022 рік приймався парламентом вже в умовах ескалації ситуації та накопичення російських військ біля українських кордонів. Як наслідок - він зріс всього на 10% і досяг 133 млрд грн.

Але це ніщо в порівнянні з тими викликами, які чекали на Україну та ЗСУ у зв'язку з повномасштабною агресією Росії. Майбутнє покаже, що стабільне недофінансування армії призвело до накопичення цілого ряду проблем.

Збройні Сили України зустріли повномасштабне вторгнення Росії з величезним дефіцитом всього - від людей до зброї.

На кінець 2021 року чисельність російських збройних сил була в п'ять разів більшою за українську, а кількість танків і бойових броньованих машин перевищувала українські показники в чотири рази. Що стосується артилерії, то тут різниця склала 3,4 рази, а в ударних вертольотах - 4,5 рази. Ситуація в Україні на морському фронті була ще більш тривожною: у нас не було ані авіаносців, ані есмінців, корветів чи підводних човнів.

На серпень 2021 року в Збройних Силах України нараховувалося 250 тисяч осіб, з яких приблизно 204 тисячі були військовими. В той же час чисельність російської армії зростала щороку і вже перевищувала один мільйон військовослужбовців.

На момент мого призначення у складі Збройних сил України налічувалося всього 24 бойові бригади. Це були загальновійськові бригади Сухопутних військ, Десантно-штурмових військ та морської піхоти, які формували основу угрупувань для проведення наземних операцій. Станом на серпень 2021 року 12 з цих бригад вже виконували бойові завдання на сході та півдні країни. Таким чином, залишалося лише 12 бойових бригад, які знаходилися на полігонах або в пунктах постійної дислокації і могли бути готові до відправки на фронт у випадку повномасштабної агресії.

Усе це створювало для Росії можливість реалізувати стратегію розгрому з метою досягнення своїх політичних цілей. У 2021 році Росія почала активно збільшувати чисельність своїх військ на кордоні з Україною. До серпня вже почала формуватися картина можливих напрямків вторгнення. За даними розвідки, кількість російських військових поблизу українських кордонів дозволяла противнику організувати до шести оперативних угруповань, здатних до вторгнення. Крім того, війська також накопичувалися в тимчасово окупованому Криму, готуючись до наступу в напрямках Таврії та Азовського моря.

Перед початком вторгнення загальна чисельність наступального угруповання російських військ була оцінена щонайменше в 102 батальйонні тактичні групи, що відповідало приблизно 135 000 солдатів. До складу угруповання входили 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, близько 2 000 танків, 5 319 броньованих машин, 2 000 артилерійських установок та майже 700 систем залпового вогню.

Перед початком війни Росія мала значну перевагу в повітряних силах та засобах протиповітряної оборони, оновивши свій бойовий склад авіації та переоснастивши його сучасними технологіями. За даними розвідки, для проведення вторгнення ворог міг задіяти близько 342 літаків оперативно-тактичної авіації і до 187 вертольотів. Крім того, російська сторона сформувала морські угрупування для здійснення операцій у Чорному та Азовському морях.

Ось такою була ситуація наприкінці 2021 року. Ми помітно відставали від противника за кількістю озброєння, військової техніки, боєприпасів та особового складу. На відміну від російських сил, у нас було вкрай обмаль сучасної зброї.

На початку 2022 року Генеральний штаб здійснив аналіз, що виявив, що для ефективного протистояння агресії, зокрема для відновлення запасів ракет і боєприпасів, необхідно було сотні мільярдів гривень. Однак ці кошти не були в розпорядженні Збройних Сил України. Важко визначити, яку політичну мету переслідував такий критичний стан однієї з найважливіших інституцій країни.

Отже, російська стратегія знищення включала в себе чітко визначені та остаточні військові операції, що мали значний потенціал для досягнення політичних цілей як через швидкі удари по столиці, так і через дії в інших напрямках. Основною рисою такої стратегії, окрім високої, але обмеженої ефективності, є відсутність стратегічних резервів у супротивника, які не планується створювати та використовувати в рамках стратегії знищення.

Військові оперативні резерви, які є невід'ємною частиною угруповань, функціонують як окремий потенціал. Таким чином, реалізація політичних цілей відбувалася, головним чином, шляхом застосування військових засобів у поєднанні з традиційними інформаційно-психологічними заходами, діями агентур та п'ятої колони.

Проте ситуація розвивалася по-іншому.

Україна, яка опинилася під ударом ворога, в кілька разів більшого за розміром, економікою, чисельністю населення, військовим бюджетом та розміром армії, вистояла. Передусім завдяки героїзму українців, інноваціям і досягнутому за допомогою союзників паритету.

Звісно, така наша реакція мала б бути частиною політичної мети. Бо саме безпрецедентний героїзм громадян України став запорукою перемоги і мав би бути результатом стійкої позиції на політичному фронті.

Не дозволити ворогу здійснити свою стратегію для досягнення політичних цілей — це справжня перемога. Хоча ця перемога вимагала від України жертв найкращих своїх громадян і частини території, вона зберегла державу і надала найважливіше — можливість для боротьби та досягнення миру на власних умовах. Цей шанс ми використовуємо і досі.

Від цього моменту варто звернути увагу на військову науку. І знову вона підкреслює, що для досягнення певних політичних цілей, коли стратегія перемоги не приносить результатів, тактика переходить до виснаження супротивника.

Як пізніше стане очевидним, це зовсім не ставить під сумнів рішучість досягнення остаточних цілей. Сьогодні в цьому переконався весь світ, а не лише ми.

З 17 квітня 2022 року, поки агентура та п'ята колона в Україні готували підґрунтя до нової стратегії, російські війська зосередили свої зусилля на проведенні військових дій у північно-східних, східних і південних районах, де мали створити умови для підготовки до виконання завдань у межах стратегії виснаження.

З військової точки зору ситуація виглядала досить прозоро. Російські війська, використовуючи залишки свого потенціалу, намагалися зберегти ініціативу, завдаючи дедалі більш інтенсивні удари. На певних ділянках, таких як правий берег Дніпра та південні території, вони переходили до оборонних дій, створюючи умови для затяжної війни, що нагадувала війну на виснаження. До кінця 2022 року подібні дії спостерігалися практично на всій лінії фронту, проте без значних оперативних досягнень, за винятком визволення Харківщини та правобережної частини України.

Здебільшого такі дії стали наслідком використання залишків оперативних запасів, а також ресурсів, які надходили від партнерів, разом із частковим залученням обмежених стратегічних резервів Росії. Це призвело до втрати значної частини Луганської області, а також лівобережної зони Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно, стратегія розгрому виявилась безрезультатною через нестачу сил і засобів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Це стало ще однією причиною переходу до позиційної війни. Коли матеріальні ресурси обмежені, а підготовка з обох боків недостатня, ймовірність перетворення конфлікту на позиційну війну значно зростає. В подальшому, під впливом інших факторів, це дійсно відбулося.

Імовірно, досліджуючи ці дві теорії, необхідно зробити висновок, що стратегія виснаження може бути застосована з метою створення умов для розгрому. Тому з осені 2022 року Україна і намагається створити умови для реалізації стратегії розгрому у наступному, 2023 році.

Однак, через брак чіткої політичної мети, підготовка зосереджується виключно на військових аспектах, зосереджуючи увагу на стратегічному розгортанні та розвитку потенціалу для виконання завдань у 2023 році. Наші ресурси значною мірою залежать від західної підтримки, економіка не відповідає вимогам фронту, а суспільство прагне до швидкої перемоги вже цього року, живучи у стані завищених сподівань та надій.

Вже зараз не дивне намагання Росії у 2023 році сконцентруватися на створенні потужної оборони, яка, з одного боку, була логічною, начебто слугувала для відбиття нашого імовірного наступу, а з іншого - відвертала нашу увагу від головного, від формування необхідного матеріального резерву для ведення війни на виснаження. У той час коли ми готувалися до кави у Криму, завершення війни у 2023 році та спостерігали за намаганням захопити Бахмут, Росія переводила економіку на військові рейки, запускала пропаганду і змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження.

У вересні 2022 року, коли перші "шахеди" почали нападати на українську територію, а російські пропагандистські групи активізували кампанію дискредитації українського військового керівництва, відзначилася нова етап у війнах людства. Це стали війни на виснаження. До кінця 2023 року дана стратегія була доведена до рівня досконалості. Події 2024 та особливо 2025 років, незважаючи на незначні успіхи на фронті, свідчать про ефективність цієї стратегії для Росії у її прагненні досягти політичних цілей.

Що таке стратегія виснаження? Визначення, які надають експерти в галузі військового мистецтва, часто є досить складними. Для кращого розуміння цієї концепції важливо звернутися до історичних аналогій. Хоча інструменти та способи реалізації змінилися, суть залишилася незмінною.

"Військові класики стверджують, що слабкого супротивника можна здолати, знищивши його військові потужності. Проте шлях до перемоги не завжди простий і може включати затяжні конфлікти, які в кінцевому підсумку призводять до політичних розколів у таборі ворога. Що стосується потужних і впливових держав, їх повалення за допомогою традиційних методів розгрому вимагає значних зусиль і ресурсів."

А ще додають: "Війна на розгром ведеться переважно завдяки резервам, накопиченим у мирний час; іноземні замовлення для термінового поповнення перед війною можуть бути надзвичайно доречними. Велика держава може організовувати боротьбу за виснаження виключно на праці своєї промисловості під час самої війни. Військова промисловість може розвиватися виключно коштом військових замовлень".

"Підготовка до війни на виснаження повинна акцентувати увагу насамперед на всебічному і пропорційному розвитку та зміцненні економіки країни, адже слабка економічна база не зможе витримати суворі випробування, які приносить виснаження."

Зрозуміти ці цитати, що відносяться до 1927 року, без порівняння з сучасністю практично неможливо. Але це дійсно так. Війна, яка є надто дорогою і руйнівною, повинна швидко завершитися. Це ключовий принцип доктрини НАТО: немає сенсу продовжувати затяжний конфлікт, адже ресурси та можливості для завдання ударів вичерпуються.

Однак історія нашого конфлікту свідчить про те, що складний шлях стратегії виснаження, який призводить до значно більших витрат ресурсів, ніж швидкий і руйнівний удар, зазвичай обирають лише тоді, коли завершити війну одним методом не є можливим.

Слід пам'ятати головне: операції стратегії виснаження - це не стільки безпосередні етапи досягнення кінцевої військової мети, скільки етапи розгортання матеріальної переваги, що зрештою позбавить ворога передумов для успішного опору.

Ось і відповідь на питання щодо вартості знищення 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна. Це і є втілення стратегії виснаження.

Однак боротьба на виснаження також розгортається на політичному фронті. Як я вже згадував, ключовою фігурою тут є народ України, його здатність чинити опір та активно долучатися до мобілізаційних процесів. Таким чином, тенденція до політичного розпаду стає дедалі більш помітною.

Що стосується військових операцій у контексті стратегії виснаження, то вони продовжують залишатися значущими для реалізації політичних цілей. Однак варто зауважити, що ці дії не є основною та остаточною стадією процесу.

Це вказує на те, що, наприклад, навіть у разі повної окупації Донецької області чи інших регіонів Росією, конфлікт продовжиться на політичному та економічному рівнях, адже політичні цілі залишаться недосягнутими.

Або уявімо, що ЗСУ досягають кордонів, встановлених у 1991 році. Чи стане це кінцем війни? Безумовно, це призведе до зміни лінії фронту, яка проходитиме по межах держави. Але чи дійсно конфлікт завершиться на цьому етапі, якщо і економіка, і населення Росії залишатимуться готовими до його продовження?

І навпаки - за здорової економіки і правильної внутрішньої та зовнішньої політики можливо змінювати і конфігурацію фронту, звісно, впливаючи на економіку і населення Росії. Отже, метою воєнних дій в стратегії виснаження є створення умов, за яких можливо завдавання рішучого удару, спрямованого на розвал країни на економічному і політичному фронтах одночасно.

Іншими словами, ворог, ведучи військові дії, прагне посіяти соціальну напругу, завдати шкоди живій силі та створити значні фінансові витрати. У цьому контексті боротьба за символічні географічні та культурні об'єкти, а не просто за конкретні території, є найбільш вигідною. Переобладнання таких об'єктів у фортеці лише підтверджує та підсилює стратегію супротивника.

Мабуть, останнє, що потрібно додати про стратегію виснаження. Справді, у рамках такої стратегії всі операції характеризуються тим, що мають обмежену мету. Війна не є вирішальним ударом, а є боротьбою за позиції на військовому, політичному й економічному фронтах, з яких, зрештою, можна було б завдати цього удару.

Стратегія виснаження має свій ключовий момент. Якщо для супротивника це означає змусити країну до краху через військові дії та погіршення політичної й економічної ситуації, то яким чином виглядає вирішальний удар у такій ситуації?

Якщо повернутися до історії, відповідь стає зрозумілою. Це громадянський конфлікт.

Отже, саме це є тим критичним моментом, до якого Росія поступово підводить, реалізуючи свою стратегію виснаження. Ця війна, до речі, за відсутності чіткої концепції нової системи безпеки, принаймні в Європі, може тривати не лише через досягнення політичних цілей, а й, як це не парадоксально, через "справедливий мир". Однак без належних гарантій безпеки та реальних фінансових ініціатив це неодмінно призведе до нового етапу конфлікту з Росією — вже у формі громадянської війни.

Таким чином, майбутні виклики та небезпеки підкреслюють, що встановлення ясної політичної мети є не лише обов'язком збройних сил, а й важливим орієнтиром для політичної підготовки до війни. Це питання охоплює широкий спектр аспектів, включаючи економіку, внутрішню та зовнішню політику. Оцінка можливостей конфлікту повинна сприяти формуванню єдиної мети, яка об'єднає військові, політичні та економічні зусилля.

Наприклад, якщо проаналізувати ключові етапи еволюції військово-політичної та військово-стратегічної обстановки в Україні, то можна виділити кілька можливих варіантів політичних цілей:

1. Часовий проміжок з лютого 2015 до лютого 2022 року. Фаза запобігання та недопущення військових конфліктів. Політичні цілі цього етапу повинні були включати: запобігання війні через зміцнення власних збройних сил, підготовку населення та економіки, а також реалізацію зовнішньополітичних стратегій, спрямованих на обмеження військових можливостей Російської Федерації.

Одним із ключових аспектів у практичній діяльності повинна бути всебічна підготовка держави до можливого конфлікту. Завершальним етапом цього процесу могло б стати оголошення воєнного стану та попереднє розгортання військових підрозділів у стратегічно важливих районах.

2. Проміжок часу з 24 лютого 2022 року по грудень 2023 року. Фаза реалізації стратегії знищення. Політичною метою могла б стати: досягнення стійкого миру та запобігання експансії війни на інші регіони України. У разі відсутності можливостей для цього - підготовка до затяжної війни.

3. Інтервал з лютого 2024 року по січень 2025 року. Розбудова стратегічної оборони та створення альянсів для реалізації активних дій в рамках стратегії виснаження з метою досягнення справедливого миру.

4. Період з січня 2025 року до серпня 2025 року. Стратегічна оборона з завданням не дати Росії використати свої військові досягнення у формуванні мирних перемовин.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Захист держави шляхом підтримки військового, політичного та економічного фронтів. Створення альянсів і коаліцій з метою позбавлення Росії ресурсів для ведення війни.

Ситуація виглядає доволі дивно, коли обговорення завершення війни під впливом нових інформаційних подій перетворюється на чергову тему для предсказувачів в Україні.

Для формування самого терміну закінчення війни одних інформаційних приводів явно недостатньо. Закінчення або зупинка війни, особливо війни на виснаження, залежатиме від сукупності досягнень чи втрат на військовому, економічному і політичному фронтах. Звісно, обвал на одному з них може спричинити появу лише передумов для її закінчення.

Проте стабільність усієї системи цілком залежить від надійності та можливостей інших учасників. Наприклад, швидке досягнення миру в Україні поставить перед Росією складні питання щодо кількості загиблих — пояснити це буде так само важко, як і розкрити проблему корупції в Україні сьогодні. Відповідно, політична ситуація в Росії не дозволить цього без серйозних компромісів або повної поразки з нашого боку.

Сьогодні важко визначити, чи усвідомлюють це посередники, які намагаються створити сценарії для України. Проте, очевидно, що з кожним разом умови для України не покращуються.

Формуючи політичну мету війни, важливо пам'ятати, що війна не завжди завершується перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Так було у Другій світовій, але це рідкісний виняток, бо так майже ніколи не бувало в людській історії. Переважна більшість воєн завершується або взаємною поразкою, або кожен впевнений, що переміг, або інші варіанти.

Отже, говорячи про перемогу, важливо підкреслити наступне: перемога означає крах Російської імперії, тоді як поразка веде до повної окупації України внаслідок її розпаду. Всі інші варіанти – це лише затягування конфлікту.

Ми, українці, безумовно, прагнемо до остаточної перемоги — розпаду Російської імперії. Однак ми також не можемо ігнорувати можливість тривалого (на кілька років) припинення бойових дій, оскільки це є досить поширеним способом завершення конфліктів в історії. Водночас мир, навіть у передчутті нових війн, надає можливість для політичних перетворень, значних реформ, повного відновлення, економічного розвитку та повернення наших громадян.

Можливо навіть обговорити старт процесу створення безпечної та надійної держави завдяки впровадженню інновацій і технологічних рішень. Укріплення основ правової держави відбувається через активну боротьбу з корупційними проявами та формування справедливої судової системи. Економічний прогрес країни, зокрема, реалізується завдяки міжнародним програмам відновлення економіки.

Ще один ключовий елемент у визначенні політичної мети сьогодні полягає в забезпеченні гарантій безпеки.

Саме поняття припинення війни сьогодні не лише очевидне, а й витребуване певними причинами. Ці причини носять як регіональний, так і глобальний характер. Сам шлях реалізації зусиль для досягнення цього сьогодні, на жаль, малоймовірний.

По-перше, для цього немає необхідних умов. Однією з основних причин є інтенсивні бойові дії та економічні удари з обох сторін, які продовжуються. Саме тому перехід від переговорів щодо припинення вогню до підписання остаточної мирної угоди викликає труднощі в Україні через неприйнятні для нас умови. Ми вже заплатили занадто високу ціну за це.

По-друге, в умовах, коли вже не існує поняття міжнародного права та системи підтримки цього права, укладання таких угод без створення гарантій довгострокової безпеки абсолютно неможливе.

Серед можливих гарантій безпеки для України можна було б виділити: вступ до НАТО, розміщення ядерної зброї на українській території або створення потужного військового контингенту, здатного протистояти Росії. Проте наразі ці варіанти не обговорюються. З урахуванням технологічної та доктринальної неготовності будь-якої країни, яка є членом НАТО або не є Росією, Україною чи Китаєм, це питання не може бути серйозно розглянуте. Отже, існує ймовірність, що конфлікт буде продовжуватися, охоплюючи не лише військову, але й політичну та економічну сфери.

Ще одним аспектом є поступове здешевлення війни завдяки розвитку технологій, з одного боку, та збільшенню сумарних ударних можливостей, з іншого. Це, врешті, може привести до ситуації, коли Росії з часом потрібні будуть такі ж гарантії безпеки. Як би це дивно не звучало. Тоді, імовірно, основою гарантій безпеки мають бути капітали, що зможуть взаємно гарантувати їх збереження. Які, зі свого боку, не допустять колапсу у повоєнні роки як в Україні, так і в Росії. Бо, звісно, такі економічні збитки матимуть і політичні наслідки. Це вже було на початку XX століття.

Отже, формулювання політичної мети війни є найскладнішим випробуванням для мислення політика. Тут можливі найбільш хибні уявлення. Війна - це каталог грубих помилок, говорив Вінстон Черчилль.

Однак, чи не є ключовою політичною метою для України усунення можливості Росії вчиняти агресивні дії проти нашої країни в найближчому майбутньому?

Водночас варто врахувати, що Росія може втілювати свої плани, обираючи одну з двох можливих стратегій. У будь-якому випадку, цей акт агресії буде реалізований як на військовому, так і на політичному та економічному рівнях. Хоча інструменти та методи агресії можуть змінюватися, їхня мета залишиться незмінною.

Якщо уявити характер війни майбутнього важко, то чітко уявляється, яким має бути мир, в якому житимуть наші діти. Адже, як зазначала Олена Теліга: "Держави тримаються не на династіях, а на внутрішній згуртованості та силі свого народу".