Валерій Залужний: Уроки війни в Україні для іранського конфлікту — Блоги | OBOZ.UA
"Лише ті, хто залишив цей світ, стануть свідками завершення війни."
Цей текст знаходиться на стіні Імперського воєнного музею в Лондоні не без причини, зазначає Валерій Залужний у статті для NV.ua.
Музей є провідною установою такого роду в світі, створеною для ознайомлення відвідувачів з історією світових воєн та їх впливу на суспільство.
На момент відкриття музею у 1917 році автору цього вислову Джорджу Сантаяні, -- одному з провідних представників американського критичного реалізму, визнаному класику американської філософії, відомому письменнику і публіцисту, -- було 54 роки. Проте сам напис з'явиться лише через 19 років після відкриття музею і через 14 років (у 1936 році) після публікації цього гасла у всесвітньо відомому Soliloquies in England.
Можливо, саме завдяки відвідуванню цього музею колись людина, яка буде дотична до глобальних рішень, зможе визначити для себе, наприклад, які основні фактори призводять до того, що війни взагалі можливі?
І найважливіше, — якщо ви не маєте можливості витрачати години на тривалі лекції та безсонні ночі під час навчання у виші, — усвідомити, що історична циклічність існує для того, щоб допомогти уникнути помилок, які можуть призвести до великих втрат.
Ця циклічність і зараз привела нас до тієї межі, де ще можливо прийняти рішення, що робити далі. Бо ще можна погодитися, що війна, яка триває 13 років в центрі Європи, сприймалася тими, хто міг прийняти глобальне рішення (але не робив цього) через спробу обережно обійтися з прагненням Росії до безмежної експансії та історичною закономірністю. Але нинішня війна на Близькому Сході є найбільшим конфліктом XXI століття в цьому регіоні за інтенсивністю ударів і кількістю втягнутих країн. І судячи з усього, це ще не кінець.
Чи можна виявити взаємозв'язок між цими двома найбільшими конфліктами XXI століття, які відбуваються в Європі та на Близькому Сході? Які спільні риси можуть пояснити, чому ці ситуації призводять до великої кількості жертв, можливо, не лише в цих регіонах?
Як на мене, так.
Все це стало можливим саме через відсутність волі, відповідальності та сміливості ухвалити будь-яке глобальне рішення. Або все ж таки немає кому його ухвалити.
Мюнхен і Давос, на жаль, перетворилися на медійні платформи, де замість формування глобальних рішень у сферах економіки та безпеки основною активністю залишається аналіз виступів спікерів, що залишився для тих, хто ще займається дослідженнями. Тим часом, війни в Європі та на Близькому Сході, хоч і не демонструють масових армій союзників, які ведуть героїчну боротьбу, вже стали серйозними глобальними викликами. Становиться зрозумілим, що якщо російсько-українську війну не вдасться зупинити через спільні зусилля, ми можемо опинитися свідками нового великого протистояння.
Таке вже траплялося в минулому.
Невміння або небажання своєчасно приймати рішення, а також надія на удачу чи чужу розсудливість завжди супроводжуються ризиком поступового загострення конфліктів.
Адже саме наша війна, найбільша в Європі, спочатку спричинила неможливість вирішення конфліктів дипломатичним шляхом, а згодом призвела до деградації міжнародного права як в юридичному, так і в фактичному сенсі. У цьому контексті, порушений баланс на одному з кінців світу, безумовно, викликає прагнення і потребу зруйнувати його в іншому регіоні.
І так тривало до моменту глобальної війни. Або до того етапу, коли число локальних конфліктів за інтенсивністю та наслідками почне нагадувати Третю світову війну.
Йдеться саме про глобальні рішення, основою яких є історія та її уроки, що їх залишають покоління, які назавжди відходять. Саме розуміння суті війни та її наслідків повинно наштовхувати тих, хто розпочинає війни, -- і тих, хто буде намагатися їх закінчити, -- що будь-яка війна як процес завжди матиме два наслідки.
По-перше, під час війни одні сили досягали успіху та захоплювали території, в той час як інші намагалися захистити свої інтереси. Одна сторона могла втрачати, але водночас вбачати у цьому свій рід перемоги. Війна завжди служила інструментом для реалізації певної політики через насильство. У цьому контексті одні ставали героями, інші намагалися переписати історію, щоб замаскувати свої прорахунки, а дехто піднімався до звань генералів або маршалів. Дехто ж зустрічав кінець війни внаслідок власної загибелі. Виглядає, що все зрозуміло. Але яке ж відношення мають люди, про яких в тому ж музеї є окремі експозиції? Наприклад, Вінстон Черчилль, Франклін Рузвельт, Шарль де Голль, Дуайт Ейзенхауер, Бернард Монтгомері.
Відповідь дуже проста. На цих людях лежала відповідальність за мир і майбутнє.
Другий наслідок війни полягає у тому, що кожна з них, як епідемія, несе місію початку наступної війни. Саме тут ці люди -- в силу виховання, важкого і наполегливого навчання та досвіду -- були залучені до створення глобальних рішень, які вимагали відповідальності за майбутнє.
Наприклад, умови Версальського мирного договору 1919 року, що завершив Першу світову війну, викликали велике невдоволення серед німецького населення і, як наслідок, стали каталізатором для початку Другої світової війни. Німеччина втратила великі території і була зобов'язана виплачувати репарації, що спричинило економічну скруту і підвищення націоналістичних настроїв.
Ось чому Росія, яка програла Холодну війну і змушена була погодитися із незалежністю своїх колишніх володінь, намагається взяти реванш за допомогою грубої сили, повернути собі домінувальну роль у Європі та зберегти впливи в інших регіонах світу, зокрема на Близькому Сході.
Саме завдяки таким особистостям, як Рузвельт і Черчилль, а також їхнім знанням, розвинуті країни змогли уникнути зовнішніх агресій і запобігти громадянським війнам, які могли виникнути внаслідок повоєнних криз, протягом тривалого періоду.
Отже, Україні необхідні не лише час для організації та проведення виборів, а й мир, виборений у війні, що гарантує майбутнє для наших дітей. Як це робили наші предки під час Другої світової війни — віддаючи своє життя. Саме така жертва є справедливою.
Аналізуючи сучасні експертизи, зокрема різні сценарії розвитку подій, чимало фахівців знову звертають нашу увагу на первісну функцію війни. Вони намагаються, подібно до літа 2023 року, перетворити події на своєрідне шоу, яке врешті-решт веде до катастрофічних наслідків. Варто згадати, що у 2022 році Росія мала надії швидко подолати Україну всього за декілька днів, а іноді й годин. Ця впевненість була розбита лише тоді, коли військові Росгвардії, в парадному обмундируванні, з гумовими кийками та оркестрами, залишилися навіки на околицях Києва.
Згідно з інформацією від Шона Макфейта, колишні американські генерали з’являлися на телевізійних каналах, впевнено стверджуючи, що Росія безсумнівно переможе Україну ще до п’ятниці.
Більшість людей у світі вважала, що перемога Росії є неминучою, хоч і сумною. Проте реальність виявилася зовсім іншою, і деякі факти стали каталізатором змін. Український народ, у свою чергу, скористався цим моментом і ухвалив важливе глобальне рішення.
І ми продовжуємо боротися.
Гра політиків та медіа у солдатики з часом відволікає їх від основної відповідальності: який результат ми зрештою отримаємо? Хоча Версальський договір 1919 року міг здаватися єдино можливим виходом, він протримався всього 20 років, призвівши до остаточної окупації моєї Батьківщини, голоду і, зрештою, війни.
Світ опинився в епіцентрі нової глобальної війни, що принесла з собою вражаючі й руйнівні наслідки.
Ялта та Потсдам 1945 року, хоча й подарували нам справжню свободу лише через 45 років, проте гарантували мир на 63 роки. Цей мир був порушений, коли держава-підписант, що вже перестала існувати, здійснила агресію проти Грузії, незадоволена підсумками Холодної війни та Біловезькими угодами.
Через шість років та сама незадоволена країна без жодних перепон вирішила атакувати мою рідну землю.
Внаслідок Холодної війни ще одна держава — Китай — стала зразком економічної сили, і, без сумніву, намагається здобути політичний вплив, відповідний її статусу. Способи досягнення цього впливу стануть очевидними найближчим часом, адже наразі немає жодних перешкод на цьому шляху.
Ці перешкоди можуть виникнути, але з огляду вже на те, як закінчиться цей процес, що називається війною. Результат передбачити просто неможливо.
Вся світова увага зараз прикута до ескалації на Близькому Сході. Швидкоплинність минулих воєн та їх систематична заангажованість у цьому регіоні породили безліч варіацій і фантазій. При цьому шоумени шукали свої ніші, економісти -- свої, медіа, борючись з ШІ, вимальовували свої сценарії. Але, ймовірно, усі ці люди, -- як політики, так і військові, що готувалися до минулої війни, -- також дістали лекало минулої доблесті і вимірювали свою правоту. Вимушений усіх розчарувати. Сьогодні неможливо передбачити і спрогнозувати хід і варіанти закінчення і цієї війни.
Масштабні зміни, що відбулися на полях російсько-української війни, абсолютно змінили парадигму способів ведення війни і як наслідок -- змінили і саму суть бойових можливостей тих, хто хотів би їх випробувати.
На жаль, деякі люди сприймали нашу війну з ілюзорним оптимізмом. Це було абсолютно марно. Адже в сучасному світі будь-яка країна має можливість за відносно невелику ціну отримати військові потужності, які не відповідають її економічним чи демографічним реаліям. Головне — наявність бажання та політичної волі. Це, безумовно, є першим і, можливо, найважливішим чинником у регіоні, вже охопленому конфліктом.
Саме політична рішучість визначить майбутнє цієї конфліктної ситуації.
Згідно з традиційними підходами, ця війна, як і в минулому, матиме дві основні стратегії для досягнення своїх політичних цілей. Йдеться про тактику повного знищення та тактику виснаження ресурсів противника.
Перша стратегія є зрозумілою, подібно до концепції "Київ за три дні". Можливо, деякі вважали, що подібне можна реалізувати і в цьому регіоні. Проте, варто зазначити, що мова вже не йде про три дні. Кількість днів залишається на розсуд експертів для подальшого аналізу.
А якщо ж сторона, що захищається, вирішить вдатись до стратегії виснаження, то атакуюча сторона обов'язково зіткнеться з серйозними труднощами. Адже доступні та надзвичайно ефективні технологічні рішення зроблять безсилими не тільки нафтову промисловість, але й зруйнують економіку тих, хто намагатиметься повторити український досвід.
Є ще один аспект, який варто врахувати. Небезпечно, якщо одна зі сторін вирішить експериментувати з "kill zone" в пустельних місцевостях. Це може призвести до катастрофічних наслідків. Я говорю про операції на землі. Адже важливо пам’ятати, що основна суть технології "kill zone" полягає в тому, що залишатися живим у цій зоні не лише немає сенсу, а й неможливо. Ця область повністю контролюється безпілотниками, які активно відстежують людей та транспортні засоби.
Перетворення солдата на бездушну машину буде великою помилкою. Як зазначила одна українська командирка, хоча деякі технології можуть бути ефективними, їхня шкода переважає користь. Ймовірно, ми не побачимо масштабування різноманітних бойових машин, які б змагалися одна з одною на полі бою або у тилу на логістичних маршрутах, адже це суперечить їхній гордості та амбіціям. Згідно з їхньою логікою, це війна бідних. До речі, я вже попереджав одного американського чиновника про це, перед початком подій у Венесуелі.
Що стосується України, то є один помітний позитив: окрім запрошення до участі в створенні системи протиповітряної оборони та ймовірного запрошення до участі в наземних бойових операціях, зрештою, до когось дійде усвідомлення важливості гарантій безпеки та ролі миротворчих сил. Сподіваюся, це питання ще не забули.
Отже, якщо ви чуєте про те, що в Ірані -- ще одна війна головних світових сил за впливи і владу, -- уважно подумайте, чи всі фізично готові саме за це воювати. Точно не менше трьох країн до неї вже готові -- одна з них постійно забезпечує цю війну і удосконалює технології, ще одна з них -- Україна. Це і є найголовніший для нас позитив. Все решта: війна -- найстрашніше, що придумало людство.
На завершення хочу зазначити: якщо добратися до Лондонського музею виявляється складним завданням, то знайти британсько-американську стрічку, історичну військову драму від режисера Рідлі Скотта 2001 року — «Чорний яструб» — зовсім не важко. Цей фільм, що розповідає про спеціальну операцію під егідою ООН у Сомалі 1993 року, варто лише переглянути, звернувши увагу на титри цієї зворушливої історії.
За цими рядками ховаються історії тисяч людей, які прагнули знайти свою істину, але, ймовірно, так і залишилися без відповіді. Лише ті, хто дожив до завершення цієї війни, отримали можливість побачити результат.
А він буде однаковий. Потрібно буде шукати шлях, як прожити довше -- до наступної війни, незалежно від того, як вона закінчиться.
Щодо Сомалі, то станом на 2025 рік федеральний уряд контролює лише частину території, тоді як Сомаліленд на півночі функціонує як незалежна держава з власною валютою і виборами, хоча й не визнана світом -- парадокс, що підкреслює сомалійську винахідливість у виживанні і ще один урок війни.
А отже, констатуючи кризу глобального управління та розмірковуючи над майбутнім -- тим, хто про це майбутнє хоча б мріє, необхідно згадати про таке:
Можливо, саме це сприятиме кращому розумінню реальності та логіки подій навіть для тих, хто ще не є безпосереднім учасником цих процесів.
Зазначимо, що вхід до музею не потребує жодної плати. Він відчинений щодня з 10:00 до 18:00. Для зручності гостей та можливості насолодитися часом на території музею функціонують три крамниці та кафе, де ви зможете поласувати свіжою випічкою під чашечку англійського чаю або запашної кави.
