Валерій Залужний: Військові дії та політичні реалії. Справжність проти ілюзій – Блоги | OBOZ.UA

Думка про цю статтю часто приходила до мене наприкінці 2023 року, коли ми разом з колективом намагалися підбити підсумки буремного 2023-го, а найголовніше - спробувати сформувати нашу стратегію на майбутній 2024 рік.

Це був важкий рік. Ми ще не розуміли, чому кожного дня стає дедалі важче і важче, попри абсолютно різні позиції в порівнянні з 2022 роком. Щось було не так. Щось потрібно було побачити і передбачити в майбутньому. Щось, що могло все змінити або хоч якось утримати в ситуації, коли все ще можливо.

Війна 2023 року зазнала суттєвих трансформацій. Хоча ми цілком усвідомлювали її фізичні аспекти, що дозволило нам вплинути на подальші події — зокрема, через розширене використання безпілотних літальних апаратів та космічну розвідку, — розробка комплексної стратегії для нашої майбутньої поведінки поки що залишалася недосяжною.

Залежність від економічних ресурсів і їх активніше залучення до військових дій ставали все більш явними.

Ми усвідомили, що постійна залежність від поставок озброєння від західних союзників є недоцільною. Причини не лише в тому, що в певний момент запаси можуть вичерпатися, а перш за все в тому, що технології озброєння еволюціонують, і на момент потреби у наших партнерів може вже не бути необхідних видів зброї. У нашій стратегії відчувалася відсутність чогось суттєвого для її ефективної реалізації.

Нарешті, коли наслідки ухвалених рішень у галузі мобілізації почали завдавати значної шкоди, ситуація почала прояснюватися.

Негайно спливли в пам'яті академічні заняття. Адже, згідно з Клаузевіцем, коли мова заходить про війну як про продовження політичної діяльності іншими методами, це означає, що стратегічний підхід не може бути обґрунтованим до того часу, поки не будуть чітко окреслені цілі, яких потрібно досягти.

Політична мета війни - ось що дає відповіді на всі запитання. Саме цей термін дає можливість побачити не тільки, що робить противник, а і як рухатися самим далі. І якщо за тим самим Клаузевіцом, війна - це "трійця": населення, збройні сили та державне управління, тоді ці аспекти є трьома різними кодексами законів і серед цих сторін саме населення є найчутливішою стороною в сенсі підтримки війни.

Без суспільної підтримки неможливо успішно вести війну. Тоді чи не основною формою такої суспільної підтримки є ставлення суспільства, перш за все, до мобілізації, яка стрімко почала давати збої.

Клаузевіц акцентував увагу на тому, що для отримання підтримки з боку населення необхідно, щоб громадськість була добре інформована, вміла розрізняти "правильне" і "неправильне", "своє" і "чужине". Зрозуміло, що найбільша і найвідчутніша підтримка проявляється до "свого" та "правильного", тобто національного, і вона стає абсолютно безумовною, коли національні інтереси піддаються безпосередній загрозі. Загроза може приймати різні форми, але найчастіше це те, що сприймається як пряма атака на суверенітет держави.

Таким чином, стає зрозумілим, що незалежно від зусиль військового керівництва у розробці військових стратегій на визначений проміжок часу, без наявності політичної волі, що виникає внаслідок політичних цілей, це все залишиться безрезультатним.

Повертаючись до Клаузевіца, в основі його теорії лежить те, що війни зазвичай ведуться з політичними, а не військовими цілями, і приводяться в дію не стільки фізичними, скільки ідеологічними силами.

Одного вечора я дав вказівку зібрати всі директивні документи, які надходили до Генерального штабу Збройних Сил України, щоб зрозуміти, яка політична мета стоїть за війною. Можливо, ми щось не помітили. Лише чітке формулювання політичної мети дозволить усім учасникам державного процесу рухатися до визначеної цілі. Ця ціль може стати основою для досягнення перемоги. На жаль, виявилося, що ми нічого не упустили...

У той час я намагався визначити політичну мету нашої війни, аби окреслити стратегію для її реалізації. Я написав обширну статтю, яка в підсумку залишилася непоміченою на верхній полиці мого робочого столу. Її назва була "Політична мета війни для України наприкінці 2023 року".

Одним із ключових принципів Клаузевіца є ідея про те, що війна зазнає трансформацій, які відбуваються у відповідь на зміни в політичній сфері. Ці перетворення у військових діях вимагають корекцій і на політичному, і на економічному рівнях.

Але градус політичної напруги тоді так і не дозволив моїй совісті дати рух цій статті. Надто крихкою була внутрішньо-політична ситуація. Та окремі її положення все ж таки лягли в основу замислу наших дій на 2024 рік. Який, на жаль, так і залишився на папері. Вже згодом інша команда розробляла свій замисел і втілювала його в життя...

На кінець 2025 року війна в Україні триває вже дванадцять років. Вона все більше набирає обертів, демонструючи ознаки глобального конфлікту. Хоча кількість жертв поки що не досягла масштабів світової війни, її вплив на світову арену та наслідки для міжнародної спільноти стають дедалі відчутнішими. Ситуація може призвести до серйозних наслідків у найближчому майбутньому.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Світ, який ще не з'явився.

Україна є у надскладному положенні, де за швидким миром точно стоятиме лише нищівна поразка і втрата незалежності. Проте як показав час, і його досягти не вдалося.

Зараз цікаво дізнатися, чи можуть амбіції Росії виходити за рамки України. Відповідь, очевидно, ствердна. Це пов'язано з нерозумінням політичних цілей Росії та відсутністю чіткої політичної стратегії, яка, ймовірно, базувалася на інтересах великих світових гравців. Проте, навіть якщо таке усвідомлення прийде, згідно з відомими теоріями воєн, затягування конфлікту шкодить агресору. Росіяни не можуть собі цього дозволити — тому досягнення бажаного миру в Україні без створення нової системи безпеки, принаймні в Східній Європі, видається абсолютно неможливим.

Тут не можу для європейців не процитувати Бенджаміна Франкліна: "Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки". Десь так і формують сьогодні свою політику у Європі США.

У той час, коли західні політики перебували у полоні власних ілюзій, вимальовували рожеві сценарії чи підігравали один одному, розмірковували про відбудову України, а їхні експерти в унісон з українськими колегами малювали майбутні вибори в Україні, лінія бойового зіткнення впевнено рухалася у бік Дніпра, а вже сьогодні - й у бік Запоріжжя та Харкова. На це вже мало хто звертає увагу. Інколи складається враження, що навіть на фронті, як і сто років тому, вже чекають не перемоги, а довгоочікуваного миру. Разом з тим російський теоретик воєнного мистецтва Свєчин ще сто років тому так не вважав. За цим криється дещо складніше.

Його власна історія також цікава. Будучи царським генералом і сподіваючись бути корисним комуністичному режиму, у 1927 році він опублікував книгу "Стратегія", в якій виклав свій погляд на систему підготовки та ведення війни державою. Його історія може бути повчальною у наші складні часи. Олександра Свєчина заарештували і розстріляли в 1938 році ті самі комуністи, яким він вирішив послужити. Але зараз не про нього, а про саму стратегію і про її зв'язок з політикою.

У працях згаданого автора можна знайти цікаве формулювання: "Будь-яка боротьба за свої інтереси може здійснюватися лише свідомо та систематично, якщо є чітке розуміння її цілей". Це є першим кроком до усвідомлення природи дій Росії. Наступні події підтверджують, що, експлуатуючи переважно слабкість колективних заходів та міжнародних організацій, російське керівництво встановило цілком зрозумілу мету, яка виходить за межі вирішення конкретних територіальних суперечок або "захисту російськомовних" громадян України. Росію не турбують Донецька чи Луганська області, хіба що їхній мобілізаційний потенціал. Тисячі "свєчиних" вже поповнили ряди борців за руський мир і стали частиною цього руху.

Ціллю номер один для Росії є Україна. Саме Україна з її суб'єктністю і незалежністю та усіма потенціалами, яка має стати воротами в Європу. Чи не тому сьогодні так важко знайти порозуміння щодо зупинки війни? Слідуючи логіці того самого автора, такі цілі публічно не оголошуються або принципово викривлюються, щоб притягнути якомога більше прибічників.

Встановити, в якій саме формі планувалося позбавлення України її суверенітету та відновлення імперських амбіцій, зможуть лише історики в майбутньому. Проте характер подій, що розгорнулися з осені 2021 року і протягом 2022 року, а також до сьогоднішнього дня, особливо зростання недовіри до Збройних Сил України, виявлені корупційні зв'язки деяких членів РНБО, а також риторика і дії російського керівництва, не викликають сумнівів у меті Росії: Україні слід припинити своє існування як незалежній державі.

Цей висновок повинен стати запорукою нашого усвідомлення як українців. Його суть повинна стати основою для формування стратегії, спрямованої на захист нашої держави. Ця стратегія повинна базуватися на політичних цілях, які визначить верхівка військово-політичного керівництва країни.

Виникає закономірне запитання: що ж таке політична мета? І чому недостатньо лише військової стратегії, яка і так зачіпає економіку?

Усе базується на фундаментальних принципах військової науки. Вона стверджує: "Основне завдання вищого військового командування полягає у знищенні військових сил противника. Мета війни - досягнення миру, який відповідає політичним інтересам держави". Таким чином, війна не є самоціллю, яка ведеться виключно військовими, а служить для укладення миру на вигідних умовах.

Політик, визначаючи політичну мету війни, повинен враховувати позиції на військовому, соціальному та економічному фронтах, захоплення яких створить сприятливі умови для ведення мирних переговорів. Отже, не лише оборона на всіх цих фронтах важлива, а й цілеспрямовані атаки на кожний такий сегмент противника повинні мати успіх, особливо у війні на виснаження. Це потрібно запам'ятати.

Таким чином, визначаючи політичну мету війни, фактично необхідно визначити завдання та об'єднати керівництво на фронтах політичної, економічної і збройної боротьби.

Що ж робила Росія? Маючи вже визначену мету війни та усвідомлюючи свої ресурси і ситуацію в Україні, вона з початку 2019 року, під прикриттям гасел про мирне вирішення конфлікту, почала безпрецедентну підготовку до агресії, грубо порушуючи міжнародні норми, і активно стягувала війська до наших кордонів.

Стратегія являє собою мистецький підхід до інтеграції підготовки до конфлікту та проведення операцій задля досягнення визначених цілей. Вона вирішує проблеми, що стосуються застосування не лише військових сил, але й усіх ресурсів держави для реалізації кінцевого задуму.

Ось перший камінь, об який розбивається оборона України. Стратегія має використати всі необхідні ресурси. Але чи може вона ними володіти у повному обсязі?

Згідно з думками Свєчина, для досягнення політичних цілей існують лише два основні підходи: знищення противника та його виснаження. Інших варіантів людство поки не винайшло. Може здатися дивним, чому ми звертаємося до ідей давно забутого в Україні російського теоретика. Проте саме через призму цих двох стратегій ми можемо оцінити хід нашої війни і, що найважливіше, визначити єдину стратегію наших дій, засновану на чітко сформульованій політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я був призначений Головнокомандувачем Збройних Сил України, Російсько-українська війна тривала вже сім років. Хоча ЗСУ проходили етапи трансформації та набували бойового досвіду, вони все ще стикалися з низкою серйозних проблем у різних сферах. Водночас російська армія активно зміцнювала свої сили та логістичне забезпечення. Осінню 2021 року аналітичний ресурс Global Firepower Index опублікував рейтинг, за яким Збройні Сили Росії займали друге місце серед найпотужніших армій світу, поступаючись лише США, тоді як ЗСУ займали 25-ту позицію.

Протягом кількох років Росія постійно нарощувала свій військовий бюджет, інвестуючи значні кошти в оборонну промисловість та закуповуючи все більше озброєння і техніки. В результаті вона суттєво випереджала нас за чисельністю та рівнем оснащення. Починаючи з 2019 року і протягом наступних трьох років витрати на військові потреби в РФ тільки зростали.

В Україні ж усе склалося інакше: у 2021 році фінансування армії виявилося навіть нижчим, ніж у попередньому році. Попри гучні заяви політиків про те, що на безпековий та оборонний сектор було виділено понад 5% ВВП, слід зазначити, що це не стосується тільки Збройних Сил – це також охоплює Національну поліцію, Службу безпеки України, Національну гвардію та прикордонників.

З 260 мільярдів гривень, виділених для Міністерства оборони, менше половини було спрямовано на інші потреби. Фінансування для розробки та закупівлі озброєння і техніки залишалося незмінним, тоді як більша частина коштів традиційно витрачалася на виплату зарплат військовослужбовцям. Це призвело до стагнації Збройних Сил України: недостатнє фінансування для розвитку та підвищення боєздатності стало причиною проблеми з відтоком кадрів і недокомплектування військових підрозділів.

Бюджет на 2022 рік був затверджений парламентом на фоні загострення ситуації та скупчення російських військових сил поблизу українських кордонів. У результаті цього, його обсяг зріс лише на 10%, досягнувши 133 мільярдів гривень.

Проте це не йдеться навіть про те, що Україна та Збройні Сили зіткнулися з набагато серйознішими труднощами в умовах повномасштабної агресії з боку Росії. Час покаже, що систематичне недофінансування армії стало причиною виникнення багатьох серйозних проблем.

Збройні Сили України зіткнулися з повномасштабним вторгненням Росії, відчуваючи значний брак ресурсів – від особового складу до військової техніки.

На кінець 2021 року чисельність російських збройних сил була в п'ять разів більшою за українську, в той час як кількість танків та бойових броньованих машин перевищувала українські показники в чотири рази. Артилерійських систем було в 3,4 рази більше, а ударних вертольотів - в 4,5 рази. Ситуація в українських Військово-морських силах була ще гіршою, оскільки країна не мала жодного авіаносця, есмінця, корвета чи підводного човна.

На серпень 2021 року чисельність Збройних Сил України складала близько 250 тисяч осіб, з яких приблизно 204 тисячі були військовими. Тим часом, чисельність російської армії з кожним роком зростала і на той момент перевищувала один мільйон військовослужбовців.

На момент мого призначення в Збройних Силах України існувало лише 24 бойових бригади. Це були загальновійськові бригади, які належали до Сухопутних військ, Десантно-штурмових військ та морської піхоти, і становили основу угрупувань для проведення наземних операцій. Станом на серпень 2021 року, 12 з цих бригад вже виконували бойові завдання на сході та півдні України. Таким чином, залишалося лише 12 бойових бригад, які перебували на полігонах та у пунктах постійної дислокації, і які могли бути направлені на боротьбу з ворогом під час повномасштабної агресії.

Усе це надавало Росії можливість реалізувати стратегію розгрому задля досягнення своїх політичних цілей. Тому в 2021 році країна почала активно збільшувати кількість своїх військових сил біля кордонів України. До серпня вже вимальовувалася картина можливих напрямків для вторгнення. За даними розвідки, кількість російських військ, зосереджених поблизу українських кордонів, дозволяла створити до шести оперативних угруповань, готових до агресії. Крім того, війська також концентрувалися в тимчасово окупованому Криму для атак на Таврійському та Азовському напрямках.

Перед початком вторгнення загальна чисельність наступального угруповання російських військ оцінювалася приблизно в 102 батальйонні тактичні групи, що відповідало близько 135 000 військовослужбовців. Це включало 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, майже 2 000 танків, 5 319 броньованих машин, 2 000 артилерійських систем та близько 700 одиниць реактивних систем залпового вогню.

Перед початком війни Росія мала значну перевагу в кількості засобів повітряного нападу та протиповітряної оборони. Вона модернізувала свій авіаційний склад, переоснастивши його сучаснішими технологіями. За даними розвідки, противник міг задіяти до 342 літаків оперативно-тактичної авіації і приблизно 187 вертольотів для вторгнення. Крім того, російські сили сформували морські угруповання для виконання операцій у Чорному та Азовському морях.

Ось якою була ситуація наприкінці 2021 року. Ми значно відставали від противника в кількості озброєння, військової техніки, боєприпасів та особового складу. На відміну від російських сил, у нас було дуже обмежене число сучасних військових засобів.

На початку 2022 року Генеральний штаб провів розрахунки, які показали, що загальна потреба в коштах для відбиття агресії, зокрема для відновлення та поповнення запасів ракет і боєприпасів, обчислювалася в сотні мільярдів гривень. Яких у ЗСУ не було. Важко сказати, якій політичній меті відповідав такий стан найважливішої інституції у державі.

Отже, російська стратегія розгрому включала в себе чітко визначені військові дії, які мали достатній потенціал для досягнення політичних цілей як через швидкі удари по столиці, так і в інших напрямках. Однією з характерних рис цієї стратегії, окрім значного, але обмеженого потенціалу, є відсутність стратегічних резервів у противника, які не передбачалося формувати та використовувати в рамках стратегії розгрому.

Оперативні резерви, притаманні військовим формуванням, входять до складу бойових угруповань і слугують як виділений ресурс. Таким чином, реалізація політичних цілей відбувалася, в основному, через військові засоби, що поєднувалися з традиційними інформаційно-психологічними кампаніями, а також з діями агентивних структур і п’ятої колони.

Однак обставини складалися інакше.

Україна, що зазнала нападу з боку значно більшого за розмірами, економічною потужністю, чисельністю населення, військовим бюджетом та чисельністю армії противника, змогла вистояти. Цьому сприяли насамперед героїзм українського народу, інноваційні рішення та досягнутий завдяки підтримці союзників баланс сил.

Безумовно, наша реакція повинна була відповідати політичним цілям. Адже саме неймовірний героїзм українських громадян став основою для досягнення перемоги і мав би бути відображенням нашої незламності на політичній арені.

Не дозволити противнику втілити свою стратегію для досягнення політичних цілей є безумовною перемогою. Ця перемога, яка, хоч і забрала життя найкращих українців і частину нашої території, все ж зберегла державу та подарувала найцінніше — можливість для боротьби та досягнення миру на наших умовах. Цю можливість ми використовуємо і далі.

З того моменту потрібно звернутися до воєнної науки. А вона знову нагадує, що для досягнення тієї самої політичної мети, коли розрахунок на стратегію розгрому не справджується, стратегія змінюється на виснаження.

Як виявиться згодом, це зовсім не ставить під сумнів рішучість досягнення кінцевих цілей. Сьогодні в цьому вже переконався весь світ, а не лише ми.

З 17 квітня 2022 року, в той час як агентурні структури та п'ята колона в Україні працювали над формуванням основ для нової стратегії, російські збройні сили зосередили свої дії на здійсненні військових операцій у північно-східних, східних і південних регіонах. Метою цього було створення сприятливих умов для реалізації планів, що стосуються тактики виснаження.

З військової точки зору ситуація виглядала цілком зрозумілою. Російські військові, використовуючи залишки своїх ресурсів, намагалися зберегти ініціативу шляхом завдання дедалі більш потужних ударів. На деяких ділянках, зокрема на правому березі Дніпра та на півдні, вони переходили до оборонних дій, що створювало умови для затяжної війни. Війни на виснаження. Наприкінці 2022 року ці дії мали місце майже по всій лінії фронту, проте без значних оперативних досягнень, окрім звільнення Харківської області та правобережної частини України.

Переважно такі дії були результатом використання нами залишків оперативних запасів і тих, які дозовано надходили від партнерів, а також частковим використанням Росією власних обмежених стратегічних запасів. Наслідком цього стала втрата нами більшої частини Луганської області та лівобережної частини Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно стратегія розгрому вичерпала себе через відсутність сил і засобів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Це, до речі, є ще однією причиною настання саме позиційності у війні. Коли недостатньо матеріальних запасів, а підготовка з обох сторін недостатня, з великою ймовірністю така війна стане позиційною. Згодом під силою інших факторів так і сталося.

При вивченні цих двох концепцій можна дійти висновку, що стратегія виснаження може бути використана для формування обставин, що сприяють перемозі. Саме тому з осені 2022 року Україна активно працює над створенням умов для впровадження стратегії розгрому у 2023 році.

Проте, з огляду на відсутність чіткої політичної мети, підготовка наразі зосереджується виключно на військових аспектах, що включає в себе стратегічне розгортання та розвиток потенціалу для виконання завдань у 2023 році. Наші ресурси обмежені підтримкою з Заходу, економіка не здатна повністю задовольнити потреби фронту, а суспільство прагне швидкої перемоги вже в 2023 році, наповнене завищеними сподіваннями та очікуваннями.

Вже зараз викликає здивування намагання Росії у 2023 році зосередитися на формуванні потужної оборонної системи. Це, з одного боку, виглядає логічно, адже має на меті відбити можливий напад з нашого боку, але з іншого – відволікає нашу увагу від найбільш важливого, а саме від накопичення необхідних матеріальних ресурсів для ведення виснажливої війни. Поки ми готувалися до дій у Криму, плануючи завершення конфлікту у 2023 році та спостерігаючи за спробами захоплення Бахмута, Росія переорієнтовувала свою економіку на військові потреби, активізувала пропаганду, змінювала законодавство та створювала стратегічні запаси, затягуваючи нас у війну, до якої, як і у 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження.

Саме в вересні 2022 року, коли перші "шахеди" почали атакувати українську територію, а проросійські групи запустили кампанію з дискредитації українського військового командування, розпочалася нова етап у війнах, що запам'ятаються в історії людства. Війни, які спрямовані на виснаження супротивника. До кінця 2023 року ця стратегія була вдосконалена і доведена до максимального ефекту. Події 2024 року, а особливо 2025 року, незважаючи на незначні успіхи на фронті, свідчать про ефективність цієї стратегії для Росії в її прагненні досягти політичних цілей.

Що ж це за стратегія виснаження? Визначення, які дають теоретики військового мистецтва, дуже складні. І для розуміння потрібно провести історичні аналогії. Бо змінилися інструменти і форми реалізації, проте не змінилася суть.

"Ворогів, які не є сильними, можна подолати, ліквідувавши їхні збройні сили. Проте найпростіший шлях до перемоги може полягати у затягуванні конфлікту, що здатне призвести до політичної дестабілізації противника. Щодо потужних держав, то їх повалення за допомогою прямого розгрому малоймовірне без значних витрат та виснаження", - зазначають військові теоретики.

Також зазначається: "Війна на виснаження переважно базується на запасах, зібраних у мирний час; замовлення з-за кордону для термінового поповнення перед початком конфлікту можуть виявитися надзвичайно корисними. Велика держава здатна організувати боротьбу за виснаження, покладаючись виключно на ресурси власної промисловості під час самого конфлікту. Військова промисловість може розвиватися виключно за рахунок військових контрактів".

Підготовка до війни на виснаження повинна бути зосереджена переважно на комплексному, збалансованому розвитку та зміцненні економіки країни, адже слабка економічна база, безсумнівно, не витримає тяжких випробувань виснаження.

Зрозуміти ці цитати, датовані 1927 роком, не провівши аналогію з цими днями, практично неможливо. Проте це абсолютно так. Надто дорога і спустошлива війна має швидко закінчитися. Це ж і є головний постулат доктрини НАТО: немає сенсу вести довгу війну, бо у тебе ресурсів і можливостей завдавати ураження більше.

Однак, досвід нашої війни свідчить про те, що складний процес виснаження, який вимагає значно більших витрат ресурсів, зазвичай обирається лише в ситуаціях, коли неможливо вирішити конфлікт швидким і нищівним ударом.

Важливо усвідомлювати, що операції стратегії виснаження не є лише прямими кроками до досягнення фінальної військової мети. Це, скоріше, етапи, спрямовані на створення матеріальної переваги, яка в кінцевому підсумку позбавляє супротивника можливостей для ефективного опору.

Ось і відповідь на питання про те, скільки буде коштувати знищення 9 000 повітряних цілей, які Україна отримує щомісяця. Це є частиною стратегії виснаження.

Однак боротьба на виснаження також триває на політичному фронті. Як я вже зазначав, ключовою фігурою тут є український народ і його здатність до опору, зокрема через активну участь у мобілізаційних процесах. Внаслідок цього, перспективи політичного розпаду стають дедалі більш явними.

Щодо військових операцій у стратегії виснаження, то вони залишаються важливим елементом для реалізації політичних цілей. Однак ці дії не є ні основним, ні остаточним етапом.

Це свідчить про те, що, наприклад, навіть у разі повної окупації Росією Донецької чи інших регіонів, конфлікт продовжиться як у політичній, так і в економічній сферах, оскільки політичні цілі залишаться недосяжними.

Або уявімо вихід ЗСУ на кордони 1991 року. Чи означатиме це завершення війни? Так, це змінить конфігурацію лінії фронту, яка проходитиме по державному кордону. Проте чи закінчиться на цьому війна, коли і економіка, і населення Росії будуть готові її продовжувати?

І навпаки, при стабільній економіці та ефективній внутрішній і зовнішній політиці існує можливість змінювати конфігурацію фронту, безумовно впливаючи на економічну ситуацію та населення Росії. Таким чином, мета військових операцій у стратегії виснаження полягає у створенні умов для нанесення вирішального удару, який має на меті одночасний розвал країни на економічному та політичному рівнях.

Простіше кажучи, противник веденням військових дій сьогодні намагається створити соціальну напругу, завдати втрат у живій силі та непомірних витрат фінансового ресурсу. Боротьба за символічні географічні і культурні об'єкти, а не за ділянки місцевості, є найвигіднішою у такому разі. Перетворення таких об'єктів у фортецю лише підтверджує і підтримує ворожу стратегію.

Мабуть, варто зазначити останнє про стратегію виснаження. Насправді, в межах цієї стратегії всі дії мають чітко визначену мету. Війна не зводиться до одного вирішального удару, а є тривалою боротьбою за контроль на військових, політичних і економічних фронтах, з яких, врешті-решт, можна буде здійснити той самий удар.

У стратегії виснаження є свій вирішальний удар. І якщо для противника - це доведення країни до розпаду через військові дії, політичну й економічну ситуацію, що ж тоді є рішучим ударом у цій ситуації?

Якщо згадати історію, то відповідь очевидна. Це громадянська війна.

Отже, це і є той критичний момент, який Росія послідовно реалізує через свою стратегію виснаження. Ця війна, до речі, без наявності єдиного бачення нової системи безпеки принаймні в Європі, може тривати не лише через досягнення політичних цілей, але й, як дивно це не звучить, завдяки "справедливому миру". Однак без належних гарантій безпеки та реальних фінансових ініціатив це неминуче призведе до нового етапу конфлікту з Росією — вже в формі громадянської війни.

Отже, саме майбутні загрози й ризики кажуть про те, що визначення чіткої політичної мети - це не лише завдання діяльності збройних сил, а й директива для політичної підготовки війни, яка широко охоплює питання економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. Оцінка перспектив війни має сформувати єдину ціль, що об'єднає військовий, політичний і економічний фронт.

Наприклад, якщо розглянути основні етапи розвитку воєнно-політичної та воєнно-стратегічної ситуації навколо України, то можна було б розглянути такі варіанти політичної мети:

1. Часовий проміжок з лютого 2015 року по лютий 2022 року. Фаза, спрямована на запобігання та уникнення конфлікту. Політичними завданнями цього етапу повинні були стати: запобігання війні через зміцнення власних збройних сил, підготовку населення та економіки, а також реалізація зовнішньополітичних стратегій для обмеження військових потужностей Росії.

Серед ключових дій на практиці повинна бути підготовка держави до можливого конфлікту в усіх аспектах. Завершальним етапом цього процесу могло б стати оголошення воєнного стану та своєчасне розгортання військових сил у небезпечних зонах.

2. Проміжок часу з 24 лютого 2022 року по грудень 2023 року. Фаза реалізації стратегії руйнування. Політична мета могла б полягати в досягненні стабільного миру та запобіганні розширенню конфлікту на інші регіони України. Якщо це виявиться неможливим, то слід готуватися до виснажливої війни.

3. Проміжок часу з лютого 2024 року по січень 2025 року. Розробка стратегічної оборони та укладання альянсів для реалізації активних дій у рамках стратегії виснаження з метою досягнення справедливого миру.

4. Період з січня 2025 року до серпня 2025 року. Стратегічна оборона з завданням не дати Росії використати свої військові досягнення у формуванні мирних перемовин.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Забезпечення стабільності держави шляхом підтримки військових, політичних та економічних позицій. Створення альянсів і коаліцій для обмеження військових можливостей Росії.

Ситуація виглядає доволі парадоксальною, коли обговорення завершення війни під впливом нових інформаційних приводів стає предметом роздумів для чергових аналітиків в Україні.

Для формування самого терміну закінчення війни одних інформаційних приводів явно недостатньо. Закінчення або зупинка війни, особливо війни на виснаження, залежатиме від сукупності досягнень чи втрат на військовому, економічному і політичному фронтах. Звісно, обвал на одному з них може спричинити появу лише передумов для її закінчення.

Однак, стабільність усієї системи безпосередньо залежить від стійкості та можливостей інших учасників. Наприклад, швидко прогнозований мир в Україні може поставити перед Росією серйозні питання щодо кількості людських втрат – пояснити це буде так само важко, як і роз'яснити ситуацію з корупцією в Україні сьогодні. І цілком природно, що політична ситуація в Росії ускладнить досягнення миру без значних компромісів або повної поразки з нашого боку.

Сьогодні важко визначити, чи усвідомлюють це посередники, які намагаються сформувати плани для України. Проте очевидно, що з кожним разом умови для нашої країни не покращуються.

Визначаючи політичні цілі війни, слід усвідомлювати, що конфлікти не завжди закінчуються перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Хоча це сталося під час Другої світової війни, такі випадки є радше винятком, оскільки в історії людства подібне траплялося нечасто. Більшість війн закінчується або взаємними втратами, або кожен з учасників залишається з ілюзією перемоги, або ж виникають інші сценарії.

Отже, говорячи про перемогу, важливо зазначити наступне: перемога означає крах Російської імперії, тоді як поразка призведе до повної окупації України, що стане наслідком її розпаду. Усе інше – це просто затягування війни.

Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги - розпаду Російської імперії. Але не можемо й відкидати варіант довгострокового (на роки) припинення війни, бо саме це надто поширений в історії воєн спосіб їх завершення. Разом з тим мир, навіть в очікуванні наступної війни, дає шанс на політичні зміни, на глибокі реформи, на повноцінне відновлення, економічне зростання, повернення громадян.

Можна навіть вести мову про початок формування безпечної, максимально захищеної держави завдяки інноваціям і технологіям. Формування і укріплення основ справедливої держави через боротьбу з корупцією та створення справедливого суду. Економічний розвиток країни, зокрема, на основі міжнародних економічних програм відновлення країни.

Ще одним ключовим елементом у визначенні політичної мети в сучасних умовах є забезпечення безпеки.

Саме поняття припинення війни сьогодні не лише очевидне, а й витребуване певними причинами. Ці причини носять як регіональний, так і глобальний характер. Сам шлях реалізації зусиль для досягнення цього сьогодні, на жаль, малоймовірний.

Перш за все, для цього відсутні передумови. Чи не основною з них є активні бойові дії високої інтенсивності та удари по економіці з обох сторін, які досі тривають. Саме тому зміщення акценту з переговорів про припинення вогню до укладання остаточної мирної угоди несе неможливість навіть їх сприйняття в Україні через неприпустимі для нас умови. Бо ми вже заплатили занадто високу ціну.

По-друге, в ситуації, де концепція міжнародного права та механізми його підтримки більше не функціонують, укладення подібних угод без забезпечення гарантій тривалої безпеки є абсолютно неможливим.

Такими гарантіями безпеки могли бути: вступ України до НАТО, розміщення на території України ядерної зброї або розміщення великого, здатного протистояти Росії військового контингенту. Проте сьогодні про це не йдеться. А з урахуванням і технологічної, і доктринальної неготовності будь-якої країни - учасниці НАТО або іншої, окрім Росії, України та Китаю, це питання принципово не може розглядатися. А отже, імовірно, війна триватиме. І не лише у військовій, а й у політичній та економічній сферах.

Ще одним аспектом є поступове здешевлення війни завдяки розвитку технологій, з одного боку, та збільшенню сумарних ударних можливостей, з іншого. Це, врешті, може привести до ситуації, коли Росії з часом потрібні будуть такі ж гарантії безпеки. Як би це дивно не звучало. Тоді, імовірно, основою гарантій безпеки мають бути капітали, що зможуть взаємно гарантувати їх збереження. Які, зі свого боку, не допустять колапсу у повоєнні роки як в Україні, так і в Росії. Бо, звісно, такі економічні збитки матимуть і політичні наслідки. Це вже було на початку XX століття.

Таким чином, визначення політичної мети війни є найважчим тестом для політичного мислення. У цьому контексті можуть виникати найбільш помилкові уявлення. Як зазначав Вінстон Черчилль, війна - це збірник серйозних помилок.

Проте чи не головною тоді політичною метою для України є позбавлення Росії можливості здійснювати акти агресії проти України в осяжній перспективі.

Водночас потрібно врахувати, що реалізовувати такі наміри Росія може, обравши одну з двох стратегій. У будь-якому разі, такий акт агресії здійснюватиметься як на військовому, так і на політичному й економічному фронтах. Інструменти та форми такої агресії змінюються, проте всі вони слугуватимуть одній і тій самій політичній меті.

Якщо важко передбачити, якою буде майбутня війна, то чітко усвідомлюється, яким має бути мир, в якому житимуть наші діти. Адже, як зазначала Олена Теліга: "Держави не тримаються на династіях, а на внутрішній гармонії та силі нації".