Уроки, которые Украина может извлечь из опыта Дубровника.
Я представляю Хорватію, а також ще 15 країн, серед яких є й Україна, у Раді директорів Міжнародного валютного фонду. Кілька років тому я опублікував статтю для Atlantic Council, у якій зазначав, що Україні є чим надихнутися з досвіду Хорватії.
Держава, яка у 1990-х роках пережила війну, часткову окупацію, економічну кризу та масштабні зміни, за одне покоління змогла інтегруватися в Європейський Союз і Єврозону, стабілізувати свої інституції та забезпечити економічний розвиток. Її досвід демонструє, що перехід від конфлікту до відновлення можливий за умови стратегічного планування та вдалого поєднання внутрішніх реформ із зовнішньою інтеграцією. На жаль, такого балансу не вдалося досягти, наприклад, Боснії і Герцеговині, яка мала подібні вихідні умови, успадковані з Югославії, але протягом останніх трьох десятиліть так і не змогла здійснити свій прорив до Європейського Союзу.
Але хорватський урок - це не лише про останні два-три десятиріччя. Нещодавно я взяв участь у регіональній конференції в Дубровнику, організованій МВФ та Національним банком Хорватії. У вступному слові Голова центробанку Хорватії Борис Вуйчіч (Boris Vujčić) розповів історію міста Дубровник у XV-XVI століттях, яка була для мене новою.
Вуйчіч підкреслив, що ще до виникнення ідей розумних міст та стійкої інфраструктури, Дубровник, точніше середньовічна республіка Рагуза, що існувала на його місці, вже була активним політичним і торговим суб'єктом у складних умовах суперництва між Венеційською республікою та Османською імперією.
Завдяки своєму стратегічному географічному розташуванню, Рагуза перетворилася на важливий міст між Сходом і Заходом. Місцеві торговці активно співпрацювали як з християнськими, так і з мусульманськими ринками, гарантуючи безпечний перевіз товарів та правовий захист угод.
Це стало можливим завдяки тому, що ще до виникнення міжнародного торговельного права Рагуза створила власну систему передбачуваних угод та забезпечила стабільне регуляторне середовище, яке високо цінували іноземні купці. Як наслідок, репутація, а не фортеця (яка досі є символом міста), стала головним активом і основною валютою Рагузи. Тому багато хто віддавав перевагу співпраці саме з цим містом.
Вуйчіч також звернув увагу на трактат "Про торгівлю і досконалого купця" Бенедикта Котрульєвича, в якому описується роль торговця Рагузи як символу довіри та носія етичних норм, а не лише як особи, що прагне прибутку. Комерційна етика в цьому місті була дуже практичною: без армії та колоній, Рагуза створила модель, що ґрунтувалася на торгових і дипломатичних відносинах, а не на військовій силі чи експансії. Торгівля базувалася не на випадкових вигодах, а на передбачуваності та стабільності, що стало важливим елементом державної політики.
Митні та податкові системи в місті відзначалися стабільністю, з акцентом на непрямі податки. Палац Спонза, розташований у центрі фортеці, виконував функції не лише митного офісу, а й фінансового центру, надаючи банківські послуги купцям. Наявність власної монетарної системи та розвинутої фінансової інфраструктури, яка включала монетний двір, облік і страхування, дозволяла місту бути менш вразливим до зовнішніх потрясінь. Така організація сприяла створенню атмосфери порядку і професіоналізму, що залучало торговців навіть в часи імперських конфліктів.
Прямі податки були структуровані так, щоб не пригнічувати бізнес, але водночас забезпечувати ресурс для публічних інвестицій. Однією з ключових сфер була підтримка суднобудування, яке мало стратегічне значення для розвитку морських маршрутів. У період свого розквіту торговельний флот Рагузи налічував сотні кораблів, що обслуговували маршрути до Леванту, Італії, Іспанії та Балкан: Рагуза експортувала метали, сіль, віск і деревину, а імпортувала спеції, шовк, тканини, зброю.
В рамках тієї ж концепції управління базовими ресурсами функціонувала система водопостачання. Вода визнавалася спільним ресурсом, що мала обмежені запаси. Підприємці, зокрема ремісники, які використовували воду для виробничих процесів (таких як фарбування тканин або обробка шкіри), сплачували спеціальну ренту або податок за її забір з фонтанів і цистерн. Це не лише сприяло збільшенню доходів міського бюджету, а й дозволяло контролювати навантаження на інфраструктуру, знижуючи ризик виникнення конфліктів між побутовим та комерційним використанням води.
Міська адміністрація також усвідомлювала свої обмеження. Наприклад, спроба розвинути конкурентоспроможний текстильний сектор виявилася невдалою і була швидко згорнута. Пріоритет надавали тим сферам, в яких місто дійсно мало переваги. Сьогодні це можна охарактеризувати як політику, що базується на фактичних даних, або ж як смарт-спеціалізацію, орієнтовану на конкурентні переваги.
Особливої уваги заслуговує стратегія Рагузи щодо довгострокової безпеки. У XVI столітті місто зробило інвестиції в підземні сховища зерна (Rupe), вирізьблені у скелях. Ця система забезпечувала продовольство для мешканців у випадках блокад або посух. Це було проявом стратегічної незалежності, яка підсилювала позиції Рагузи під час переговорів із більш потужними державами. Для бізнес-середовища це означало зменшення ризиків дестабілізації: у періоди криз торговці могли планувати свої операції навіть в умовах зовнішнього тиску, що підвищувало довіру до Рагузи як надійного торговельного центру.
Історія Дубровника є не лише свідченням успіху минулого, а й важливою моделлю для сучасності, особливо в контексті пошуку стійких шляхів відновлення в Україні. Уроки Рагузи щодо гармонії між відкритістю та обережністю, амбіціями та усвідомленням обмежень, інтеграцією і стратегічною автономією залишаються надзвичайно актуальними для нашої країни. Саме ці питання ми також піднімали під час нашої спільної вечері з Головою центробанку.
Подібно до Дубровника в XV столітті, Україна протягом тривалого часу перебуває на перетині значних геополітичних сил. Сучасна світова карта знову зазнає фрагментації, а глобальні ланцюги доданої вартості перестають бути універсальними для нас. Ми вже не можемо залишатися логістичним мостом між Сходом і Заходом. Це свідчить про те, що українська модель розвитку повинна адаптуватися до більш нестабільного середовища, де швидкість змін у торгівлі, промисловості та доступі до ринків може суттєво варіюватися. Для України це означає кілька важливих аспектів.
Перш за все, важливо зазначити інституційну передбачуваність. Дубровник здобував свої переваги не лише завдяки вигідному географічному розташуванню чи низьким податкам, а передусім завдяки стабільним та зрозумілим правилам гри. Сучасній Україні слід взяти це до уваги: інвестиційний клімат формується не тільки на основі податкових ставок, а, в першу чергу, через довіру до регуляторних механізмів. У ситуації, коли ресурси обмежені, а конкуренція за інвесторів на глобальному та локальному рівнях зростає, прозорість процесів, виконання угод, передбачуваність адміністративних рішень і зменшення неформальних бар'єрів стають набагато важливішими за різноманітні пільги. Це стосується як національного рівня, так і функціонування місцевих органів влади та громад, адже саме вони все частіше виступають першою ланкою взаємодії для бізнесу та партнерів.
По-друге, адаптивна економічна спеціалізація. Рагуза не намагалася розвивати всі сектори одночасно. Навпаки, вона зосереджувалася на тих напрямках, де мала реальні конкурентні переваги: у логістиці, суднобудуванні, обробці товарів і морському страхуванні. Подібний підхід до "смарт спеціалізації" сьогодні потрібен і українським регіонам, з урахуванням нової географії, зміни логістичних маршрутів, трансформації ринку праці та безпекових ризиків. Йдеться не лише про агросектор або IT.
Україні необхідно інтегруватися в нові європейські ланцюги створення додаткової вартості, зосередившись на таких кластерах, як відновлювальна та ядерна енергетика, виробництво матеріалів для акумуляторів, зелена металургія (зокрема HBI), а також мілтех. Не варто намагатися охопити всі напрямки одночасно; важливо, щоб наші регіони та міста змогли зосередитися на 1-2 областях, які найбільше відповідають їх ресурсам, географічному положенню та людському капіталу. Саша Кравченко з McKinsey написав цікаву статтю на цю тему, яку варто прочитати та обговорити. Разом з колегами ми також працюємо над проектом RADAR, що має на меті допомогти українським містам виявити їх ключові активи, щоб потрапити в європейські індекси регіональної інвестиційної привабливості.
По-третє, українські міста повинні стати ключовими гравцями у процесі відновлення. Як зазначили ми з Валерою Пекрем, саме міста відповідають на важливі сучасні виклики: від інтеграції внутрішньо переміщених осіб до залучення інвестицій у відбудову. Вони перетворюються на не лише місце надання послуг, а й на простір для нових моделей управління та співпраці з бізнесом і міжнародними партнерами. Уроки, отримані з досвіду Рагузи, також мають значення для нас: навіть маленьке місто, виступаючи як надійний і передбачуваний учасник, може визначати свою траєкторію розвитку за рахунок якісних інституцій, чіткої стратегії та відкритості до зовнішнього світу. Українські громади вже мають необхідні інструменти: децентралізацію, безпосередні контакти з донорами, міжнародні партнерства. Проблема полягає в здатності перетворити це на нову міську економіку і, можливо, сформувати нові українські міста.
Нарешті, наша інтеграція в ширший регіональний європейський контекст має бути одночасно гнучкою й стратегічно скоординованою. Україна ще не є членом ЄС, але вже де-факто бере участь у спільному економічному просторі є Європою. Як і Рагуза, Україна має навчитися поєднувати інтеграцію в західні структури з відкритістю до ширшого геоекономічного середовища - наша географія дозволяє працювати з країнами Азії, приймати участь в вирішенні проблем продовольчої безпеки в Африці. Подальший успіх інтеграції в глобальні ланцюжки створення вартості залежатиме також від формування спільної регіональної стратегії: післявоєнне відновлення не повинно стати суто виключно нашим внутрішнім проєктом. Воно потребуватиме узгоджених рішень із сусідами, спільних інвестицій у критичну інфраструктуру, побудови спільних інституцій координації та фінансування відбудови та нових форматів співпраці, як економічної, так і політичної і навіть безпекової.
Дослідження історії середньовічної Рагузи демонструє, що справжня стійкість полягає не у відсутності загроз, а в умінні ефективно їх долати. Це місто не просто виживало, а й розвивалося завдяки вмінню управляти ризиками, а не уникати їх. Цей урок, без сумніву, є важливим для українських міст та країни в цілому, адже досвід Хорватії та Дубровника може стати цінним джерелом натхнення.
