Українська пастка: чому Путін не в змозі відновити статус Росії як "великої держави" - Politico.

Проєкт відновлення великої держави, який путін реалізовував два десятиліття, тріщить по швах. Війна в Україні затягнулася, а глобальна мережа союзників москви розсипається на очах: після падіння режиму Асада в Сирії кремль, як пише Politico, не зміг захистити ні Мадуро у Венесуелі, ні іранський режим від тиску Трампа. Стримана реакція москви на ці події може свідчити про готовність путіна торгуватися з американським президентом, обмінюючи Венесуелу й Іран на поступки щодо України.

Президент Росії не зміг забезпечити підтримку своїм партнерам у Венесуелі та Ірані перед обличчям несподівано агресивного президента США Дональда Трампа, як зазначає європейська редакція Politico. Коли путін розпочав вторгнення в Україну, він запевнив росіян, що вони "знову це зроблять" — відправлять свої війська на захід і здобудуть перемогу, подібно до того, як це зробив Радянський Союз у боротьбі з Німеччиною. Наразі президент Росії виконав лише частину цієї обіцянки. На цей момент війна, яку путін сподівався завершити за три дні, триває вже довше, ніж тривала боротьба Москви з нацистським режимом.

Ще гірше, зауважує Politico, навіть попри те, що Москва застрягла в Україні, глобальна мережа союзників, яку Путін формував протягом двох десятиліть, здається, починає розпадатися під тиском більш агресивної, ніж очікувалося, зовнішньої політики президента США Дональда Трампа.

Те, що спочатку планувалося як короткочасна військова операція в Україні, перетворилося на виснажливу війну. Конфлікт триває вже понад 1418 днів — це більше, ніж час, який радянські війська витратили на відбиття нацистської агресії, перш ніж дійшли до Берліна.

За майже чотири роки кампанії в Україні москва захопила лише невелику частину країни, втративши при цьому близько 1,1 мільйона російських військових і зазнавши значних збитків у себе вдома. Цього місяця майже 600 000 росіян залишилися без електроенергії у прикордонній Бєлгородській області після ракетного удару України.

Тим часом, пише Politico, на міжнародній арені путін, здається, мало що може зробити, щоб зупинити втрату своїх союзників один за одним. кремль перебуває у скрутному становищі на Близькому Сході з кінця 2024 року, коли падіння режиму Башара Асада в Сирії позбавило його надійного партнера в регіоні. москва також, здавалося б, не змогла захистити свого найближчого друга у Південній Америці на початку цього місяця, коли США захопили Ніколаса Мадуро з Венесуели - політика, який прибув до москви на парад на честь Дня перемоги путіна в травні минулого року. Ба більше, москва навіть не змогла відреагувати на безпрецедентне захоплення США нафтового танкера під російським прапором.

Видання зазначає, що всього рік тому путін уклав угоду про стратегічне партнерство з Тегераном терміном на 20 років. Наразі режим, що постачав Росії дрони Shahed для ведення війни в Україні, опинився під загрозою повалення протестувальниками. Трамп, за його словами, може надати підтримку цим протестам шляхом військового втручання.

Politico підкреслює: росіяни це помітили. "Ціла епоха добігає кінця," - написав у неділю військовий блогер під псевдонімом Максім Калашніков, відображаючи зростаючу критику на адресу російського керівництва. Він зазначив, що влада Росії витратила забагато часу на створення образу великої держави, тоді як потрібно було вжити реальних заходів для досягнення цієї мети. Обіцянка "ми можемо зробити це знову" не виправдала очікувань, - резюмував Калашніков.

Журналісти, які підтримують іранський режим, повідомили, що в останні тижні Москва постачала Тегерану броньовані машини "Спартак" та бойові гелікоптери російського виробництва. Це, ймовірно, має на меті допомогти в придушенні протестів, як зазначив Нікіта Смагін, експерт з російсько-іранських відносин та співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир. "Однак іранці цілком усвідомлюють, що якщо ситуація стане критичною, Росія може просто відмовитися від підтримки, як це сталося з Башаром Асадом", - додав він, натякаючи на падіння режиму сирійського диктатора у 2024 році та його подальший виїзд до Росії.

Справжня ситуація полягає в тому, що альянс, що черпає натхнення з Москви, завжди залишався, в основному, ілюзією, зазначив екс-російський дипломат Боріс Бондарєв. "Венесуела та Іран не є частинами жодної російської імперії," - підкреслив він. Після початку війни в Україні "для Росії було критично важливо продемонструвати, що вона не є ізольованою, але це всього лише пропагандистський хід."

Смагін зазначив, що угода про партнерство між Іраном і росією не містить пункту про взаємну оборону, а їхні відносини описав як "стабільні" з відтінком "серйозної недовіри". "Ці дві країни насправді не є союзниками, вони є стратегічними партнерами з необхідності, оскільки обидві сторони мають мало інших варіантів", - підкреслив він.

Втім, як зауважує Politico, речники кремля намагалися подати ситуацію у позитивному світлі, стверджуючи, що очевидна зневага Вашингтона до міжнародного права свідчить про те, що росія мала рацію, вторгнувшись в Україну.

Інші коментатори намагаються применшити значення відносин між росією та її союзниками або підкреслюють відмінності між Другою світовою війною та війною в Україні, щоб виправдати відсутність прогресу. Вони стверджують, що військо країни не є слабким, просто росіяни вкладають у нього менше коштів, ніж тоді.

"У період Другої світової війни вся нація виступала проти нацистів, тоді як сьогодні ця проблема хвилює лише приблизно п'ять відсотків населення", - зазначає Telegram-канал під назвою "Не зупиняйте війну".

Путін поки що не висловився щодо ситуації у Венесуелі та Ірані, дотримуючись своєї звичної практики передавати коментарі про негативні новини своїм підлеглим, зазначив колишній дипломат Бондарєв. Він також підкреслив, що Кремль, ймовірно, сприймає дії США в Венесуелі та проти нафтового танкера як спроби ізолювати Росію.

Для того щоб продемонструвати свою стійкість до зовнішнього тиску, Росія шукатиме шляхи продемонструвати свою могутність, особливо в Україні, зазначив Бондарєв. Він навів приклад недавнього запуску Москвою гіперзвукової ракети "Орєшнік" по українських об'єктах минулого тижня.

Попри всі приниження, Бондарєв попередив, що не слід сподіватися на "пом'якшення" позицій Росії. "Навіть у разі своєї слабкості Кремль намагатиметься продемонструвати свою силу", - підкреслив колишній дипломат з Росії.

Загалом Кремль може бути задоволений останніми подіями у Венесуелі, зазначає у своїй колонці для Politico редактор і колумніст Джеймі Деттмер. Він вважає, що реакція Росії на військову дипломатію США в цьому регіоні була досить стриманою, що є нетиповим для Кремля, і носила формальний характер. Міністерство закордонних справ Росії випустило звичну заяву, в якій йшлося про "відкриті неоколоніальні загрози та зовнішню військову агресію". Безумовно, відомство вимагало від США звільнити затриманого Ніколаса Мадуро, а заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв охарактеризував це як "незаконне". Проте у його коментарях також можна почути нотки захоплення ситуацією.

Мєдвєдєв підкреслив непохитну позицію президента США Дональда Трампа, який відкрито відстоює національні інтереси Сполучених Штатів. Варто зазначити, що Путін досі не висловився щодо викрадення свого колишнього соратника. Кремль виступив на підтримку колишньої віцепрезидентки Делсі Родрігес як тимчасової лідерки Венесуели лише через два дні після арешту Мадуро в Нью-Йорку.

Загалом, зауважує колумніст, можна було очікувати набагато сильнішої реакції. Адже союз путіна з Венесуелою сягає 2005 року, коли він підтримав поопередника Мадуро Уго Чавеса. У 2018 році обидві країни підписали низку угод про співпрацю; росія продала Венесуелі військове обладнання на мільярди доларів; а відносини потеплішали завдяки провокаційним спільним військовим навчанням.

"Однополярний світ зазнає краху і завершує своє існування у всіх його вимірах, а співпраця з Росією є складовою частиною цих зусиль щодо створення багатополярного світу", - зазначив тоді Мадуро. Протягом періоду з 2006 по 2019 рік Москва надала Венесуелі фінансову підтримку у вигляді позик і кредитів на загальну суму 17 мільярдів доларів.

Чому ж тоді така обережність у висловлюваннях? Джеймі Деттмер припускає, що це може бути пов'язано з певними угодами, принаймні з точки зору Кремля.

Мoscow, ймовірно, прагне уникнути напруження у стосунках з Вашингтоном через Венесуелу, оскільки активно змагається з Києвом за підтримку Трампа. Крім того, Росія, мабуть, не має бажання відкрито визнавати своє військове втручання в Україні, адже це лише підкреслило б її власні слабкості у Латинській Америці та нездатність захистити свого колишнього союзника.

Безсумнівно, існують підстави вважати, що Кремль сприймає точно сплановане усунення Мадуро та вражаючу демонстрацію сили з боку США як образу. Російські ультранаціоналісти та прихильники жорсткої лінії у військових колах, безперечно, так і вважають: "Уся Росія запитує, чому ми не діємо з нашими ворогами так само", - зазначив неоімперіалістичний мислитель Олександр Дугін, закликаючи до дій "як Трамп, але краще і швидше". Навіть речниця Кремля Маргарита Сімоньян визнала, що є підстави для "заздрості".

З позиції Росії, це почуття є цілком зрозумілим, підкреслює автор, враховуючи, що "спеціальна військова операція" президента Путіна в Україні, ймовірно, планувалася як швидка акція для усунення Зеленського та встановлення замість нього прокремлівського ставленика. Проте, через чотири роки, ситуація все ще не має розв’язання.

По суті, це демонстрація військової могутності Америки, яка підкреслює обмеженість військової ефективності росії. Тож навіщо привертати до цього увагу?

Проте, за словами Бобо Ло, колишнього заступника глави австралійської місії в Москві та автора книги "Росія і новий світовий безлад", існують й інші причини для риторичної обережності. "Відсторонення Мадуро може бути досить делікатним питанням, але, чесно кажучи, Латинська Америка посідає найнижчий пріоритет у зовнішній політиці Росії", – підкреслив він.

Крім того, операція США має "ряд несподіваних, але в цілому вигідних наслідків для Кремля. Вона відволікає увагу від війни в Україні та зменшує тиск на Путіна, щоби він не йшов на будь-які компроміси. Вона також надає легітимність використанню сили для захисту критично важливих національних інтересів або сфер впливу. Крім того, вона підриває ліберальну концепцію міжнародного порядку, що базується на правилах", - зазначив він.

Фіона Гілл, експертка з питань Росії у Brookings Institution, яка займала посаду, що охоплювала європейські та російські справи в Білому домі під час частини першого терміну президентства Трампа, висловила свою підтримку цій думці: "Росія використовуватиме військову активність Трампа у Венесуелі та його прагнення контролювати країну з відстані, щоб продемонструвати, що якщо Америка може бути агресивною у своїй сфері впливу, то Росія має право чинити так само у своєму "близькому зарубіжжі".

Дійсно, ще у 2019 році Гілл зазначила перед комітетом Конгресу, що Кремль дав зрозуміти свою готовність до компромісу щодо Венесуели та України.

Все це викликає асоціації, зазначає автор статті, коли два мафіозні лідери опосередковано ведуть переговори про поділ впливових зон через своїх підлеглих та їхні дії.

Для кремля головним результатом ситуації у Венесуелі є "не втрата союзника, а закріплення нової логіки у зовнішній політиці США за адміністрації Трампа, яка ставить силу і національні інтереси вище за міжнародне право", як зазначив Центр нових євразійських стратегій Міхаіла Ходорковского, давнього опонента путіна. "Незважаючи на репутаційні збитки та деякі незначні негайні економічні втрати, кремль має підстави, зрештою, бути задоволеним останніми подіями: своїми діями Трамп фактично підтримав модель світового порядку, в якій сила має пріоритет над міжнародним правом", - йдеться в позиції організації.

Після усунення Мадуро, підкреслює Деттмер, радники Трампа ще чіткіше висловили цю думку. Обґрунтовуючи необхідність контролю США над Гренландією, незважаючи на думки гренландців, Данії чи інших зацікавлених сторін, впливовий заступник керівника адміністрації Білого дому Стівен Міллер заявив CNN: "Ми живемо в світі, де панують сила, примус і влада".

Це мова, яка зрозуміла Путіну. Отже, як зазначає Деттмер, можливі переговори можуть стартувати з Ірану.