Україна опинилася в критичній ситуації, де поспішний мир може призвести до поразки та втрати незалежності, - зазначив Залужний.

Україна опинилася в складній ситуації, де швидке встановлення миру може призвести лише до катастрофічної поразки та втрати своєї незалежності. Однак, як показав досвід, досягти цього все ж таки не вдалося. Про це зазначає Валерій Залужний, колишній головнокомандувач Збройних сил України та посол України у Великій Британії, у своїй статті для LIGA.net.

Думка про цю статтю часто приходила до мене наприкінці 2023 року, коли ми разом з колективом намагалися підбити підсумки буремного 2023-го, а найголовніше - спробувати сформувати нашу стратегію на майбутній 2024 рік.

Це був важкий рік. Ми ще не розуміли, чому кожного дня стає дедалі важче і важче, попри абсолютно різні позиції в порівнянні з 2022 роком. Щось було не так. Щось потрібно було побачити і передбачити в майбутньому. Щось, що могло все змінити або хоч якось утримати в ситуації, коли все ще можливо.

Війна в 2023 році кардинально змінилася. І якщо її фізична природа нам була повністю зрозуміла, що дало змогу навіть вплинути на її подальший розвиток, наприклад об'ємним підходом до БпЛА, космічною розвідкою, то сформувати повноцінну стратегію нашої майбутньої поведінки поки не було можливим.

Залежність від економічних ресурсів і їх активне залучення у військові дії ставали дедалі очевиднішими.

Ми також зрозуміли, що постійно залежати від постачання зброї західними партнерами неможливо. І навіть не тому, що рано чи пізно така зброя у них закінчиться, а перш за все тому, що сама зброя з часом зміниться і її вже не буде у наших партнерів. Чогось фундаментального у підході до побудови якісної стратегії не вистачало.

Врешті-решт, коли негативні наслідки прийнятих рішень щодо мобілізації почали завдавати серйозної шкоди, все стало на свої місця.

Негайно сплили в пам’яті академічні заняття. Згідно з Клаузевіцем, коли мова йде про війну як про продовження політики іншими методами, це означає, що стратегічний підхід не може бути обґрунтованим, поки не сформульовані чіткі цілі, які потрібно реалізувати.

Політичні амбіції війни — ось ключ до розуміння всіх аспектів конфлікту. Цей термін відкриває можливість не лише аналізувати дії противника, але й визначати власну стратегію розвитку подій. Якщо слідувати думкам Клаузевіца, війна складається з "трійці": народу, збройних сил та урядових структур. У цьому контексті ці елементи можна розглядати як три різні кодекси законів, з яких народ є найвразливішим компонентом у контексті підтримки військових дій.

Відсутність суспільної підтримки ускладнює успішне ведення війни. Отже, одним із ключових аспектів цієї підтримки є ставлення населення до мобілізації, яка почала стикатися з проблемами.

Клаузевіц підкреслював, що для отримання підтримки суспільства важливо, щоб громадяни були належним чином проінформовані та могли розрізняти "правильне" від "неправильного", а також "своє" від "чужого". Звісно, підтримка населення є найміцнішою і найвідчутнішою, коли йдеться про "своє" та "правильне", тобто національні інтереси. Вона стає безумовною, коли нація стикається з безпосередньою загрозою. Небезпека може проявлятися у вигляді будь-якої загрози, що сприймається як пряма атака на незалежність держави.

Отже, очевидно, що скільки б не намагалося військове командування сформувати військову стратегію на певний період, усе це не матиме жодного результату без політичної волі, яка якраз і формується через політичну мету.

Звертаючись до думок Клаузевіца, можна зазначити, що основа його теорії полягає в тому, що війни в основному мають політичні, а не військові мотиви, і що їх ініціюють не лише фізичні, а й ідеологічні чинники.

Одного вечора я віддав розпорядження зібрати всі директивні документи, що надходили до Генерального штабу Збройних Сил України, аби зрозуміти, яку політичну мету війни було визначено. Можливо, ми щось не помітили. Адже тільки після формулювання політичної мети всі учасники державного процесу зможуть прагнути до досягнення наміченого орієнтира. Цей орієнтир може вже тоді стати підставою для визнання перемоги. На жаль, ми не виявили жодних нових деталей...

Саме в той момент я намагався визначити політичну мету нашої боротьби, щоб окреслити стратегію для її реалізації. Я написав об'ємну статтю, яка так і залишилася забутою на верхній полиці мого столу. Її назва була "Політична мета війни для України наприкінці 2023 року".

Одним із ключових постулатів Клаузевіца є ідея, що війна є динамічним явищем, яке підлягає еволюції в залежності від політичних змін. Це означає, що трансформації, які відбуваються у сфері військових дій, вимагають відповідних коригувань на політичних та економічних рівнях.

Але градус політичної напруги тоді так і не дозволив моїй совісті дати рух цій статті. Надто крихкою була внутрішньо-політична ситуація. Та окремі її положення все ж таки лягли в основу замислу наших дій на 2024 рік. Який, на жаль, так і залишився на папері. Вже згодом інша команда розробляла свій замисел і втілювала його в життя...

Сьогодні, наприкінці 2025 року, війна в Україні триває вже дванадцятий рік. Безсумнівно, вона набуває все більше ознак світового конфлікту. Хоча кількість жертв поки що не досягла характеристик глобальної війни, рівень її глобального впливу та наслідків вже може призвести до серйозних наслідків для усього світу.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Мир, який і досі не настав.

Україна опинилася в надзвичайно складній ситуації, де прагнення до швидкого миру може призвести лише до катастрофічної поразки та втрати суверенітету. Але, як засвідчив досвід, досягти цього все ж виявилось неможливим.

Цікаво, чи можуть амбіції Росії виходити за межі України. Виглядає, що так. Причиною цього є нерозуміння політичних цілей Росії та нестача власного політичного курсу, який, ймовірно, базувався на інтересах глобальних гравців. Однак навіть якщо таке усвідомлення з'явиться, варто пам'ятати, що відповідно до військових теорій, затримка у веденні війни негативно впливає на тих, хто атакує. Росія не може собі цього дозволити — без створення нової системи безпеки, принаймні в Східній Європі, досягнення бажаного миру в Україні стає практично неможливим.

Тут не можу для європейців не процитувати Бенджаміна Франкліна: "Ті, хто відмовляється від свободи заради тимчасової безпеки, не заслуговують ані свободи, ані безпеки". Десь так і формують сьогодні свою політику у Європі США.

У той час, коли західні політики перебували у полоні власних ілюзій, вимальовували рожеві сценарії чи підігравали один одному, розмірковували про відбудову України, а їхні експерти в унісон з українськими колегами малювали майбутні вибори в Україні, лінія бойового зіткнення впевнено рухалася у бік Дніпра, а вже сьогодні - й у бік Запоріжжя та Харкова. На це вже мало хто звертає увагу. Інколи складається враження, що навіть на фронті, як і сто років тому, вже чекають не перемоги, а довгоочікуваного миру. Разом з тим російський теоретик воєнного мистецтва Свєчин ще сто років тому так не вважав. За цим криється дещо складніше.

Його власна історія також цікава. Будучи царським генералом і сподіваючись бути корисним комуністичному режиму, у 1927 році він опублікував книгу "Стратегія", в якій виклав свій погляд на систему підготовки та ведення війни державою. Його історія може бути повчальною у наші складні часи. Олександра Свєчина заарештували і розстріляли в 1938 році ті самі комуністи, яким він вирішив послужити. Але зараз не про нього, а про саму стратегію і про її зв'язок з політикою.

У працях зазначеного автора присутнє доволі захопливе визначення: "Лише усвідомлена і запланована боротьба за свої інтереси може бути ефективною, якщо чітко усвідомлювати її цілі". Цей вислів слугує першим кроком до розуміння мотивацій Росії. Дальший аналіз подій підтверджує, що, експлуатуючи вразливість колективних зусиль та міжнародних організацій, російське керівництво сформувало зрозумілу, не лише для військових, мету. Ця мета виходить за межі вирішення конкретних територіальних суперечок або "захисту російськомовного населення" в Україні. Росію не цікавлять Донецька чи Луганська області, за винятком їхнього мобілізаційного потенціалу. Тисячі "свєчиних" вже приєдналися до лав борців за "руський мир" і безпосередньо стали частиною цього процесу.

Головною метою Росії є Україна. Це країна з власною суб'єктністю і незалежністю, яка має всі можливості стати мостом до Європи. Чи не тому сьогодні так складно досягти згоди щодо припинення війни? Відповідно до думки того ж автора, подібні цілі зазвичай не оголошуються відкрито або навмисно спотворюються, щоб залучити якомога більше прихильників.

Встановити, в якій формі планувалося позбавлення України її суверенності та відновлення імперських амбіцій, зможуть лише майбутні історики. Проте події, що мали місце з осені 2021 року і протягом 2022 року, а також до сьогодні, зокрема зростання недовіри до Збройних Сил України, виявлені корупційні зв'язки окремих осіб у Раді національної безпеки і оборони, а також риторика і дії російської влади, чітко вказують на справжні наміри Росії: Україна повинна перестати існувати як незалежна країна.

Цей висновок необхідно запам'ятати саме нам, українцям. Його усвідомлення повинно стати основою для формування нашої стратегії збереження державності. Ця стратегія повинна ґрунтуватися на політичних цілях, які встановить вищий військово-політичний керівний склад країни.

З’являється цілком логічне питання: що представляє собою політична мета? І чому однієї військової стратегії, яка вже включає в себе економічні аспекти, недостатньо?

Усе починається з фундаментальних принципів військової науки. Вона стверджує: "Основне завдання вищого військового командування полягає у знищенні ворожих бойових сил. Мета війни — досягнення миру, який відповідає політичним інтересам держави". Таким чином, війна не є самоціллю, що ведеться виключно військовими, а служить для того, щоб укласти мир на вигідних умовах.

Політик, визначаючи політичну мету війни, повинен враховувати позиції на військовому, соціальному та економічному фронтах, захоплення яких створить сприятливі умови для ведення мирних переговорів. Отже, не лише оборона на всіх цих фронтах важлива, а й цілеспрямовані атаки на кожний такий сегмент противника повинні мати успіх, особливо у війні на виснаження. Це потрібно запам'ятати.

Отже, щоб чітко окреслити політичну мету війни, необхідно не лише визначити конкретні завдання, але й забезпечити єдність керівництва в сферах політичної, економічної та військової діяльності.

Які дії вживала Росія? Визначивши свою мету у війні, з огляду на власні ресурси та ситуацію в нашій країні, під гаслами про завершення конфлікту, що триває з 2014 року, вона з грубим порушенням міжнародних норм з початку 2019 року починає безпрецедентну підготовку до агресії проти України, розміщуючи війська вздовж наших кордонів.

Стратегія - це мистецтво поєднання підготовки до війни і ведення операцій для досягнення її мети. Стратегія розв'язує питання, пов'язані з використанням як збройних сил, так і всіх ресурсів країни для досягнення кінцевої мети.

Ось перший виклик, який стикається з оборонними силами України. Тактика повинна задействувати всі доступні можливості. Проте, чи здатна вона повністю контролювати ці ресурси?

Відповідно до ідей Свєчина, для досягнення політичних цілей можна виділити два основних типи стратегій: розгром і виснаження. Люство не винайшло нічого іншого. Чому ж варто згадувати давно забутого російського теоретика в Україні? Саме через ці дві стратегії можна проаналізувати хід нашої війни та, що найважливіше, сформулювати єдину стратегію наших дій, що ґрунтується на чітко визначеній політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я став Головнокомандувачем ЗСУ, війна Росії проти України тривала вже сьомий рік. Збройні Сили України хоч і переживали трансформацію, здобували бойовий досвід, але мали ще велику кількість проблем в різних напрямках. Російська ж армія інтенсивними темпами нарощувала свої сили та забезпечення. Аналітичний ресурс Global Firepower Index оприлюднив восени 2021 року рейтинг, згідно з яким, збройні сили РФ займали друге місце серед найсильніших армій світу після США, тоді як Збройні Сили України - 25-те.

З року в рік Росія поступово нарощувала свій військовий бюджет, інвестуючи значні кошти в оборонну промисловість та закуповуючи все більше озброєнь і техніки. Внаслідок цього їхня армія стала значно сильнішою за нас як за чисельністю, так і за рівнем оснащення. Починаючи з 2019 року, військові витрати Російської Федерації стабільно збільшувалися протягом наступних трьох років.

Водночас в Україні все відбувалося навпаки: у 2021 році армії виділили грошей навіть менше, ніж в попередньому році. І хоча політики гучно заявляли, що на сектор безпеки та оборони виділили понад 5% ВВП - це не лише про Збройні Сили, це і про Нацполіцію, СБУ, Нацгвардію, прикордонників.

З 260 мільярдів гривень, які були виділені Міноборони, менше половини було направлено на реальні потреби. Інвестиції в розробку та придбання озброєння і техніки не збільшилися, а більшість фінансування традиційно використовувалася для виплати зарплат військовослужбовцям. Це призвело до стагнації Збройних Сил України: коштів на розвиток та поліпшення бойової готовності не вистачало, існували проблеми з відтоком кадрів та нестачею особового складу в підрозділах.

Бюджет на 2022 рік був затверджений парламентом у контексті загострення ситуації та збільшення кількості російських військових поблизу українських кордонів. В результаті цього, його обсяг зріс всього на 10% і склав 133 мільярди гривень.

Проте це не що інше, як дрібниця в порівнянні з тими труднощами, які постали перед Україною та Збройними силами у наслідок повномасштабної агресії з боку Росії. Час покаже, що систематичне недофінансування армії стало причиною виникнення багатьох серйозних проблем.

Збройні Сили України зіткнулися з повномасштабним вторгненням Росії в умовах гострого нестачі всього необхідного - від особового складу до озброєння.

На кінець 2021 року кількість військовослужбовців Росії була п'ятикратно більшою за українську, а їхня перевага у танках і бойових броньованих машинах становила чотири рази. Що стосується артилерії, то російські війська мали у 3,4 рази більше таких засобів, а в ударних вертольотах - у 4,5 рази. Ситуація у Військово-морських силах України була ще гіршою: у нас не виявилося авіаносців, есмінців, корветів або підводних човнів.

На серпень 2021 року чисельність Збройних Сил України становила 250 тисяч людей, з яких приблизно 204 тисячі були військовими. Водночас, чисельність російської армії з кожним роком росла і на той момент перевищувала один мільйон військовослужбовців.

На момент мого призначення в Збройних Силах України налічувалося всього 24 бойові бригади. Це були загальновійськові підрозділи Сухопутних військ, Десантно-штурмових сил та морської піхоти, які становлять основу для проведення наземних операцій. Станом на серпень 2021 року з цих бригад 12 вже виконували бойові завдання в східних і південних регіонах України. Таким чином, залишалося лише 12 бойових бригад, які перебували на навчальних полігонах або в пунктах постійної дислокації, і які могли бути направлені на фронт для боротьби з агресором під час масштабної військової ескалації.

Це все створювало для Росії можливість реалізувати стратегію розгрому з метою досягнення своїх політичних цілей. У 2021 році Росія почала значно збільшувати чисельність своїх військових сил уздовж українського кордону. До серпня вже можна було спостерігати певну картину можливих напрямків для вторгнення. За даними розвідки, кількість російських військ, зосереджених поблизу українських кордонів, дозволяла сформувати до шести оперативних угруповань, готових до атаки. Крім того, війська також концентрувалися в тимчасово окупованому Криму для наступу в напрямках Таврійського та Азовського регіонів.

Перед початком вторгнення загальна чисельність наступального угруповання російських військ оцінювалася щонайменше в 102 батальйонні тактичні групи, що відповідало приблизно 135 тисячам військовослужбовців. У їхньому арсеналі було 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, близько 2 тисяч танків, 5 319 бронетехніки, 2 тисячі артилерійських систем та майже 700 установок реактивної системи залпового вогню.

Росія мала абсолютну перевагу у кількості засобів повітряного нападу та засобів ППО, перед війною вона оновила бойовий склад авіації та переозброїла її на сучаснішу техніку. За оцінками розвідки, всього для вторгнення противник міг залучити до 342 літаків оперативно-тактичної авіації та до 187 вертольотів. До того ж росіяни створили корабельні угрупування для проведення операцій у Чорному та Азовському морях.

Так виглядала ситуація наприкінці 2021 року: ми істотно відставали від супротивника за кількістю озброєння, військової техніки, боєприпасів та особового складу. На відміну від російських сил, у нас було вкрай обмаль сучасних військових засобів.

На старті 2022 року Генеральний штаб здійснив аналіз, який виявив, що загальна сума коштів, необхідних для протидії агресії, а також для відновлення і поповнення запасів ракет і боєприпасів, становила сотні мільярдів гривень. Однак ці кошти були відсутні у Збройних Силах України. Визначити, яку політичну мету переслідував цей критичний стан однієї з найважливіших інституцій держави, досить складно.

Отже, російська стратегія швидкого розгрому передбачала чітко визначені військові дії, здатні досягти поставлених політичних цілей як у випадку раптового удару по столиці, так і в інших напрямках. Важливою рисою цієї стратегії, окрім значного, але обмеженого потенціалу, є відсутність стратегічних резервів у противника, що не планується створювати чи використовувати в рамках цієї стратегії розгрому.

Характерні для військових оперативні резерви належать до складу угруповань і залишаються виділеним потенціалом. Отже, досягнення політичної мети здійснювалося переважно військовими методами у поєднанні з класичними інформаційно-психологічними акціями, діями агентури й п'ятої колони.

Однак обставини складались інакше.

Україна, що зазнала нападу значно сильнішого супротивника в аспектах території, економіки, населення, військових витрат і чисельності армії, змогла вистояти. Це стало можливим завдяки відвазі українців, інноваційним підходам та досягнутому з підтримкою партнерів стратегічному балансу.

Звичайно, наша реакція повинна була стати складовою частиною політичних цілей. Адже саме неймовірний героїзм українських громадян забезпечив перемогу й мав би бути відображенням твердої позиції на політичному фронті.

Не дати противнику реалізувати свою стратегію для досягнення політичної мети є абсолютною перемогою. Перемогою, яка хоч і коштувала Україні життів найкращих її громадян і частини території, але зберегла державу та дала найголовніше - шанс на боротьбу і на мир на своїх умовах. Шанс, яким ми користуємося до сьогодні.

З того моменту потрібно звернутися до воєнної науки. А вона знову нагадує, що для досягнення тієї самої політичної мети, коли розрахунок на стратегію розгрому не справджується, стратегія змінюється на виснаження.

Як виявилося з часом, це ніяк не підриває рішучість у досягненні остаточних цілей. Сьогодні в це переконався увесь світ, а не лише ми.

З 17 квітня 2022 року, в той час як агентурні мережі та п'ята колона в Україні готувалися до реалізації нової стратегії, російські війська зосередили свої зусилля на активних військових операціях у північно-східних, східних та південних регіонах. Метою цих дій було створення сприятливих умов для реалізації планів у рамках стратегії виснаження.

З військової точки зору ситуація виглядала досить зрозумілою. Російські збройні сили, використовуючи залишки свого потенціалу, намагалися зберегти ініціативу шляхом проведення дедалі частіших і зосереджених атак. Водночас на деяких ділянках, зокрема на правому березі Дніпра та на півдні, вони переходили в оборонний режим, створюючи умови для затяжного конфлікту. Війни на виснаження. До кінця 2022 року подібні дії спостерігалися практично на всій лінії фронту, проте без істотних оперативних успіхів, окрім звільнення Харківської області та правобережної частини України.

Такі дії в основному були наслідком використання залишків оперативних запасів, а також тих, що надходили від партнерів у обмежених обсягах, разом із частковим залученням власних стратегічних запасів Росії. Це призвело до втрати значної частини Луганської області, а також лівобережних районів Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно кажучи, стратегія активних бойових дій вичерпала свої можливості через брак сил, ресурсів та стратегічних резервів з обох сторін. Це, до речі, стало ще однією причиною переходу до позиційної війни. Коли матеріальні ресурси обмежені, а підготовка військ з обох боків недостатня, ймовірність виникнення позиційного конфлікту зростає. Згодом, під впливом інших факторів, це й справді відбулося.

В процесі аналізу цих двох теорій можна дійти висновку, що стратегія виснаження має потенціал для використання з метою підготовки до розгрому. Саме тому з осені 2022 року Україна активно працює над створенням умов для втілення стратегії розгрому у 2023 році.

Але через відсутність політичної мети підготовка триває лише на військовому напрямку й охоплює лише стратегічне розгортання та формування потенціалу для вирішення завдань у 2023 році. Наші резерви обмежені західною допомогою, економіка не забезпечує потреб фронту, суспільство орієнтоване на швидку перемогу вже у 2023 році й сповнене завищених очікувань і надій.

У 2023 році Росія активно прагнула зміцнити свою обороноздатність, що виглядало логічно: з одного боку, це мало на меті захист від можливого наступу з нашої сторони, а з іншого – відволікало нас від справжніх викликів, зокрема, від необхідності створення матеріальних резервів для ведення війни на виснаження. Поки ми готувалися до дій у Криму та сподівалися на швидке завершення конфлікту, спостерігаючи за спробами захоплення Бахмута, Росія активно переводила свою економіку на військові рейки, запускала пропагандистські кампанії, змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у конфлікт, до якого, як і в 2022 році, ми не були готові. Війна на виснаження ставала реальністю.

Саме у вересні 2022 року, коли перші "шахеди" залетіли на територію України, а групи російського впливу розпочали дискредитаційну кампанію проти військового керівництва України, розпочалася нова ера воєн в історії людства. Війни на виснаження. До кінця 2023 року ця стратегія була абсолютно відточена й доведена до досконалості. Події 2024-го, а особливо 2025 року, попри незначні здобутки на фронті, вказують на абсолютну дієвість такої стратегії для Росії у намаганні досягнути своєї політичної мети.

Що таке стратегія виснаження? Визначення, які пропонують теоретики військової справи, є досить складними. Для кращого розуміння цього поняття корисно звернутися до історичних паралелей. Хоча інструменти та способи реалізації змінилися, сама суть залишилася незмінною.

"Ворог, який не має великої сили, може бути переможений шляхом знищення його військових формувань. Проте, найбільш ефективний шлях до перемоги може полягати в затягуванні конфлікту, що врешті-решт може призвести до політичних криз у його рядах. Щодо потужної та впливової держави, її навряд чи можна знищити простим розгромом, не вичерпавши її ресурси", - зазначають військові теоретики.

Також зазначають: "Війна, що ведеться з метою повного знищення, значною мірою залежить від резервів, накопичених у мирний період; іноземні замовлення для термінового поповнення запасів перед початком конфлікту можуть виявитися надзвичайно корисними. Потужна країна здатна організувати кампанію з виснаження, спираючись виключно на ресурси власної промисловості в умовах війни. Військова промисловість може стрімко розвиватися лише за рахунок державних замовлень".

"Підготовка до війни на виснаження має зосереджуватися головним чином на загальному, пропорційному розвитку та покращенні економіки держави, оскільки слабка економіка, звісно, не витримує суворих випробувань виснаження".

Осягнути ці цитати, які походять з 1927 року, без порівняння з сучасністю, майже неможливо. Але це дійсно так. Війна, що забирає занадто багато і залишає по собі пустку, мусить завершитися якомога швидше. Це і є основний принцип НАТО: не має сенсу вести тривалу війну, адже ресурси та можливості завдавати ударів вичерпуються.

Однак, досвід нашої війни свідчить, що стратегія виснаження, яка вимагає значно більше ресурсів, ніж швидкий і нищівний удар, зазвичай застосовується лише в тих випадках, коли неможливо вирішити конфлікт одним єдиним способом.

Важливо усвідомити, що операції, пов'язані зі стратегією виснаження, не є лише прямими кроками до досягнення основної військової мети. Вони слугують етапами для створення матеріальної переваги, яка в підсумку позбавляє противника можливостей для ефективного опору.

Ось і відповідь на запитання, скільки коштуватиме збиття 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна. Це і є реалізацією стратегії виснаження.

Однак війна на виснаження триває також на політичному фронті. Як я вже зазначав, ключовою фігурою тут є український народ та його здатність чинити опір, зокрема через активне залучення до мобілізаційних заходів. Таким чином, перспектива політичного розпаду стає все більш очевидною.

Щодо військових операцій у контексті стратегії виснаження, варто зазначити, що вони залишаються важливими для реалізації політичних цілей. Однак ці дії не є основною чи фінальною стадією процесу.

Це означає, що, наприклад, якщо Росія повністю окупує Донецьку або інші області, війна триватиме як на політичному, так і економічному фронті, оскільки політична мета не буде досягнута.

Або розгляньмо можливість, що ЗСУ зможуть вийти на кордони 1991 року. Чи буде це означати кінець війни? Безумовно, це змінить розташування фронту, який проходитиме по державному кордону. Однак чи дійсно це покладе край війні, якщо і економіка, і населення Росії матимуть готовність продовжувати конфлікт?

І навпаки - за здорової економіки і правильної внутрішньої та зовнішньої політики можливо змінювати і конфігурацію фронту, звісно, впливаючи на економіку і населення Росії. Отже, метою воєнних дій в стратегії виснаження є створення умов, за яких можливо завдавання рішучого удару, спрямованого на розвал країни на економічному і політичному фронтах одночасно.

Простіше кажучи, противник веденням військових дій сьогодні намагається створити соціальну напругу, завдати втрат у живій силі та непомірних витрат фінансового ресурсу. Боротьба за символічні географічні і культурні об'єкти, а не за ділянки місцевості, є найвигіднішою у такому разі. Перетворення таких об'єктів у фортецю лише підтверджує і підтримує ворожу стратегію.

Ймовірно, останнє, що варто зазначити щодо стратегії виснаження, полягає в тому, що всі дії в її рамках мають чітко визначену мету. Війна тут не є одноразовим вирішальним ударом, а скоріше тривалою боротьбою за позиції на військовій, політичній та економічній аренах, з яких у подальшому може бути здійснений цей вирішальний напад.

Стратегія виснаження має свій ключовий момент. Якщо для супротивника це проявляється у спробах дестабілізувати країну через військові конфлікти, політичні кризи та економічні труднощі, то що ж є тим вирішальним кроком у цій ситуації?

Якщо згадати історію, то відповідь очевидна. Це громадянська війна.

Саме це є тим вирішальним ударом, який Росія поступово реалізує через свою стратегію виснаження. Ця війна, до речі, може тривати не лише завдяки досягненню політичних цілей, але й, як це не парадоксально, через можливість "справедливого миру". Без надійних гарантій безпеки та реальних фінансових ініціатив, цей мир невідворотно призведе до ескалації конфлікту з Росією до стадії громадянської війни. У той же час, відсутність єдиного бачення нової архітектури безпеки, принаймні на європейському континенті, лише ускладнює ситуацію.

Таким чином, майбутні виклики та небезпеки свідчать про те, що встановлення ясної політичної мети є не лише завданням військових, а й ключовим елементом підготовки до війни, яка охоплює широкий спектр питань, включаючи економічні аспекти, а також внутрішню та зовнішню політику. Аналіз можливих сценаріїв війни повинен привести до формування єдиної мети, здатної об'єднати зусилля в галузі військової справи, політики та економіки.

Наприклад, аналізуючи ключові етапи еволюції воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки навколо України, можна виділити кілька варіантів політичних цілей:

1. Часовий проміжок з лютого 2015 року по лютий 2022 року. Етап запобігання та уникнення конфлікту. Основною політичною метою цього періоду було б: недопущення війни через зміцнення власних збройних сил, підготовку населення та стабілізацію економіки, а також реалізацію зовнішньополітичних стратегій для обмеження військових потенціалів Росії.

Серед основних заходів на практиці мала б бути підготовка країни до війни у всіх сферах. Кінцевою практичною фазою могло стати запровадження воєнного стану і завчасне розгортання збройних сил на загрозливих напрямках.

2. Проміжок часу від 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року. Фаза реалізації стратегії знищення. Політичною метою може бути: досягнення стабільного миру та запобігання розповсюдженню війни на інші регіони України. Якщо це виявиться неможливим, то слід підготуватися до війни на виснаження.

3. Проміжок часу з лютого 2024 року по січень 2025 року. Розробка стратегічної оборони та укладання альянсів для проведення активних дій в рамках стратегії виснаження з метою досягнення справедливого миру.

4. Проміжок часу між січнем і серпнем 2025 року. Стратегічна оборона, спрямована на запобігання використанню Росією своїх військових успіхів для впливу на процес мирних переговорів.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Захист держави шляхом підтримки військових, політичних та економічних позицій. Створення альянсів і коаліцій для обмеження можливостей Росії до ведення війни.

Ситуація, коли обговорення завершення війни під впливом нових інформаційних приводів стає приводом для чергових прогнозів в Україні, виглядає досить незвично.

Для визначення терміна завершення війни недостатньо лише одиничних інформаційних факторів. Завершення або призупинення конфлікту, зокрема війни на виснаження, залежить від комплексного аналізу результатів і втрат у військовій, економічній та політичній сферах. Безумовно, серйозні проблеми в одній з цих областей можуть стати лише основою для подальших переговорів про мир.

Однак стійкість усієї системи цілком залежить від стабільності та можливостей інших учасників. Наприклад, швидкий мир в Україні може поставити Росію перед серйозними запитаннями щодо втрат серед населення — пояснити це буде так само важко, як і роз'яснити нинішню корупцію в Україні. Цілком зрозуміло, що ситуація на політичному фронті в Росії не дозволить досягти миру без суттєвих поступок або повного програшу з нашого боку.

Сьогодні важко визначити, чи усвідомлюють це посередники, які намагаються створити сценарії для України. Проте очевидно, що умови щоразу не поліпшуються для нашої країни.

При визначенні політичних цілей війни важливо усвідомлювати, що результат не завжди полягає у перемозі однієї сторони та поразці іншої. Хоча це було характерно для Другої світової війни, такі випадки є винятками, адже в історії людства це траплялося вкрай рідко. Більшість конфліктів зазвичай завершуються або спільною поразкою, або кожна зі сторін вважає себе переможцем, або виникають інші варіанти результатів.

Таким чином, коли говоримо про перемогу, важливо зазначити наступне: перемога означає розпад Російської імперії, тоді як поразка призведе до повного захоплення України внаслідок її розпаду. Усе інше - це лише тривалість конфлікту.

Ми, українці, безумовно, прагнемо до остаточної перемоги – розпаду Російської імперії. Проте не можемо ігнорувати можливість тривалого (на роки) миру, адже це є досить поширеним способом завершення воєн в історії. Водночас, мир, навіть якщо він є тимчасовим перед новими конфліктами, відкриває можливості для політичних змін, глибоких реформ, повноцінного відновлення, економічного зростання та повернення наших громадян.

Можливо, навіть варто говорити про старт створення безпечної та максимально захищеної нації завдяки інноваційним рішенням і технологічним досягненням. Укріплення основ правової держави можливе через активну боротьбу з корупційними проявами та формування ефективної системи правосуддя. Економічний прогрес країни, зокрема, може базуватися на міжнародних програмах відновлення.

Ще один суттєвий елемент у процесі встановлення політичної мети в наш час - це забезпечення безпеки.

Саме поняття припинення війни сьогодні не лише очевидне, а й витребуване певними причинами. Ці причини носять як регіональний, так і глобальний характер. Сам шлях реалізації зусиль для досягнення цього сьогодні, на жаль, малоймовірний.

По-перше, для цього немає жодних підстав. Однією з основних причин є активні бойові дії великої інтенсивності та удари по економічним структурами з обох сторін, які продовжуються. Саме через це перенесення акценту з переговорів про припинення вогню на укладення остаточної мирної угоди викликатиме неможливість її сприйняття в Україні через неприйнятні для нас умови. Адже ми вже заплатили надто високу ціну.

По-друге, в умовах, коли концепція міжнародного права та механізми його підтримки більше не функціонують, підписання подібних угод без забезпечення гарантій тривалої безпеки стає абсолютно нереальним.

Такими гарантіями безпеки могли бути: вступ України до НАТО, розміщення на території України ядерної зброї або розміщення великого, здатного протистояти Росії військового контингенту. Проте сьогодні про це не йдеться. А з урахуванням і технологічної, і доктринальної неготовності будь-якої країни - учасниці НАТО або іншої, окрім Росії, України та Китаю, це питання принципово не може розглядатися. А отже, імовірно, війна триватиме. І не лише у військовій, а й у політичній та економічній сферах.

Ще одним важливим моментом є поступове зниження витрат на ведення війни завдяки технологічному прогресу, з одного боку, та зростанню загальних ударних можливостей, з іншого. Це, в свою чергу, може призвести до ситуації, коли Росії знадобляться подібні гарантії безпеки. Як би це не здавалося парадоксальним. У такому випадку, ймовірно, основою таких гарантій повинні стати фінансові ресурси, які зможуть забезпечити їхню стабільність. Це, в свою чергу, допоможе уникнути економічного колапсу в повоєнний період як в Україні, так і в Росії. Адже, звичайно, такі економічні втрати матимуть політичні наслідки. Подібні ситуації вже спостерігалися на початку XX століття.

Таким чином, визначення політичної мети війни є одним із найскладніших викликів для політичного мислення. У цьому контексті можуть виникнути численні хибні уявлення. Як зазначав Вінстон Черчилль, війна — це збірник суттєвих помилок.

Проте чи не ключовою політичною метою для України є усунення можливості Росії вчиняти агресивні дії проти нашої країни в найближчому майбутньому.

Водночас потрібно врахувати, що реалізовувати такі наміри Росія може, обравши одну з двох стратегій. У будь-якому разі, такий акт агресії здійснюватиметься як на військовому, так і на політичному й економічному фронтах. Інструменти та форми такої агресії змінюються, проте всі вони слугуватимуть одній і тій самій політичній меті.

Якщо уявити, якою буде війна в майбутньому, може бути складно, але однозначно ясно, яким має бути мир, у якому житимуть наші діти. Як зазначала Олена Теліга: "Держави тримаються не на династіях, а на внутрішній єдності та потужності народу".