"Трансформаційна політика": свіжий підхід до давньої проблеми - Vatican News

У цьому випуску нашої рубрики "Ойкономія. Християнський погляд на економічне життя" ми представляємо роздуми колишнього Президента Папської Академії суспільних наук щодо необхідних змін у сучасній економічній системі, які допоможуть подолати численні виклики, що стоять перед нами.

Ми вже звикли до термінів, таких як "кліматична криза", "зміна клімату" та "глобальне потепління". Але що, якщо основи нашого економічного мислення виявляються хибними? Що, якщо зростання, яке ми вважаємо показником успіху, насправді є ознакою духовної обмеженості? Ці думки висловлює італійський економіст Стефано Дзамані, член Папської академії соціальних наук і її президент у період з 2019 по 2023 рік. У своєму недавньому виступі він закликає перейти від традиційних підходів до пом'якшення і адаптації до справжньої трансформації суспільства, стилю життя, системи освіти та економічної моделі. Ця трансформація має бути не лише екологічною чи технічною, а й антропологічною та духовною.

Дзамані підкреслює, що сучасна ринкова економіка базується на міфі безперервного зростання, який набув майже культового статусу. У рамках цього дискурсу терміни "економічний ріст" і "розвиток" часто ототожнюються, незважаючи на їхню суттєву відмінність. Ріст означає кількісне накопичення ресурсів, тоді як розвиток передбачає реалізацію потенціалу індивіда та суспільства в цілому.

Використовуючи біологічні метафори, ми нерідко забуваємо, що кожен живий організм проходить етапи народження, зростання, досягнення піку та згасання. Однак у світі економіки ця природна логіка часто переривається. Нас постійно закликають до безмежного "зростання" — у споживанні, прибутках та виробництві. Подібна риторика призвела до того, що ми стали жертвами "великої сліпоти", як зазначив Амітай Гош, що означає нездатність усвідомлювати довгострокові наслідки короткочасних вигод.

Пандемія COVID-19, як зазначає Дзамані, виявила вразливість цієї структури: всього лише два тижні зупинки призвели до серйозних коливань у світовій економіці. Якщо врахувати також енергетичні кризи, військові конфлікти та численні кліматичні катастрофи, стає очевидним, що ця система не є стабільною ані з етичної, ані з економічної перспективи.

Папа Франциск ще у 2015 році в енцикліці Laudato si' говорив про проблематику економічного мислення, яке відокремлює технічний прогрес від етичного виміру. Але тепер цей розрив став не просто інтелектуальним - а життєво небезпечним. Модель зростання, не врівноважена братерством, веде не до добробуту, а до хаосу.

Незважаючи на численні міжнародні конференції, істотні зміни залишаються на маргінесах з кількох причин. По-перше, як підкреслює Дзамані, кліматичні моделі, що використовуються в міжнародній політиці, не пов’язані з макроекономічними моделями. Це призводить до помилкового планування: витрати на перетворення сприймаються як "негайні та значні", тоді як втрати від кліматичних катастроф вважаються віддаленими та малоймовірними.

Крім того, замість впровадження справедливих глобальних механізмів, таких як Global Carbon Incentive, запропонований Р. Раджаном, розвинуті країни ухиляються від виконання своїх зобов'язань, які були прийняті ще в 2009 році, щодо щорічної фінансової підтримки у розмірі $100 млрд для країн, що розвиваються. Це викликає серйозну кризу довіри, особливо між Глобальним Північчю та Півднем. Таким чином, попри заявлену мету обмежити підвищення температури до +1,5°C, світ насправді рухається у бік сценарію з підвищенням температури до +2,5°C або навіть вище. І тут виникає питання: якщо технічні адаптаційні заходи та поступова декарбонізація не приносять результатів, які подальші кроки?

Трансформаційна політика виходить за межі простого переходу до екологічності. Це глибоке переосмислення основних цілей економічної системи. Вона охоплює:

· перетворення способу життя, звичок споживання та методів спілкування;

· популяризацію освіти, що підтримує концепцію "екологічного громадянства";

· розуміння її функції як служіння, а не владарювання;

· модернізація інституційної структури (зокрема, реформа Світової торгівельної організації, Міжнародного валютного фонду та заснування Всесвітньої організації з охорони навколишнього середовища - див. W. Pace, V. Clarke, "Аргументи на користь створення Всесвітньої організації з охорони навколишнього середовища").

Необхідно не лише оновити регулювання ринку, а й формувати нову культурну парадигму, яка поєднує моральні цінності, технічні знання та духовний погляд на життя. "Ми повинні навчитися думати як архітектори соборів", - зазначає Дзамані. Це ті люди, які, хоч і не бачили плоди своєї праці, все ж вірять у важливість свого внеску для наступних поколінь.

Це бачення гармонійно відображає ідеї, викладені в енцикліці Fratelli tutti Папи Франциска, де ключовим поняттям є братерство. Воно розглядається не лише як почуття, а як соціальна структура, яка виступає проти індивідуалізму, націоналізму та корпоративного егоїзму.

Однією з найбільш гострих проблем сучасної екологічної несправедливості є ситуація країн Глобального Півдня. Сьогодні вони стикаються не лише з дилемою між переходом на екологічно чисті технології та збереженням традиційних моделей розвитку, але й опинилися в умовах, де екологічна деградація загрожує їхньому виживанню. За даними організації Debt Justice, з 2010 по 2021 рік державний борг цих країн збільшився з 35% до 60% їхнього ВВП, а витрати на обслуговування боргу зросли на 150%. Це означає, що економічний тягар перетворюється на екологічну самопідривну динаміку: для того, щоб погасити борги, ці країни вимушені діяти всупереч кліматичним зобов'язанням, які вони самі підтримують у міжнародних угодах. Це не вибір, а вимушене пристосування до нерівної фінансової системи.

Ось чому Дзамані підкреслює: звільнення Глобального Півдня від боргового тягаря – це не просто акт милосердя, а необхідний крок до глобальної справедливості, що поєднує в собі правду і мудрість. У цьому контексті Папа Франциск не раз закликав до "боргового ювілею", наголошуючи на потребі суттєвої реформи міжнародної фінансової системи, яка нині не сприяє розвитку, а радше його стримує. У місцях, де відчувається нестача фінансової свободи, екологічна відповідальність стає недосяжною розкішшю. Тут братерство повинно проявитися у найконкретніший спосіб через прощення, солідарність і оновлення системи, адже поки одні країни інвестують у вітряні електростанції, інші змушені бурити свердловини не з власної волі, а через боргові зобов'язання.

Останній виклик, на якому Дзамані зосереджує увагу - це виклик уяви. Ми не можемо збудувати нову систему, якщо не здатні її уявити. Економіка, в якій ринок служить людині, а не людина ринку. Суспільство, в якому розвага не переважає над духовністю. Екологія, в якій ми живемо не як "господарі природи", а як відповідальні учасники Божого творіння.

Як стверджується в Компендіумі соціальної доктрини Церкви: економіка має бути функцією суспільства, а не навпаки. Це означає не зростання заради зростання, а розвиток заради гідності людини. Як зазначено в Laudato si', віра не пропонує технічних рішень. Але вона дає світло, щоб бачити далі.

Сьогодні ми стикаємось не стільки з браком технологій, скільки з відсутністю надії. Проте саме християнське вчення доводить, що братерство можливе, якщо воно ґрунтується на любові та справедливості.