Територіальні амбіції: вирішення не на Алясці, а на передовій.
Керівник Центру вивчення національної стійкості, український дипломат та експерт у галузі політики.
Перед зустріччю президента США Дональда Трампа і російського лідера Володимира Путіна на Алясці в медіапейзаже почали з’являтися розмови про фактичне визнання російської окупації українських територій. Зокрема, представники Міністерства закордонних справ Росії висловили намір повністю анексувати Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області.
Але слід пам'ятати, що незалежно від заяв, які лунають з Кремля, не варто дивуватися — це характерна риса їхньої політики. Крім того, це елемент тиску в інформаційній війні: російська сторона намагається сформувати громадську думку як в Україні, так і, можливо, на міжнародній сцені...
Разом з тим, поки що ситуація виглядає таким чином, що якоїсь чіткої, однозначної інформації, яка би свідчила про досягнутий консенсус між Сполученими Штатами і агресором - Росією (не кажучи вже про якісь прийняті рішення), немає. Тобто не треба падати раніше за постріл і розповсюджувати панічні настрої. І зарано казати, що на Алясці може відбутись якась змова чи "зрада". Адже з останніх повідомлень з-за океану можна зробити висновок, що Трамп хоче особисто почути позицію хазяїна Кремля щодо всього цього.
Звісно, мусимо розглядати різні варіанти. Але не думаю, що Сполучені Штати без України погодяться на якісь територіальні претензії, які нам висуває Москва.
Загалом, корені цих "претензій" треба шукати ще у 2014 році. Ми тоді підписали Мінські домовленості, окупованим Росією територіям надавався якийсь окремий статус... Тобто, фактично, це можна було вважати де-факто визнанням окупації. Принаймні, так воно виглядає, бо Україна ще тоді не зробила відповідних кроків в рамках, у тому числі, ООН... І все, що відбувається сьогодні, воно не відбувається, як кажуть, з чистої сторінки. Це має далекі коріння.
Декілька років тому, коли наші сусіди та країни Балтії впевнено заявляли: "Ми приєднуємося до НАТО" (і дійсно це зробили), ми залишалися в полоні сумнівної політики багатовекторності. Це, безперечно, мало свої наслідки.
Ми повинні пам’ятати, що, на жаль, у міжнародному правовому контексті у нас немає справжніх союзників, незважаючи на наш досвід, накопичений за тридцять, двадцять чи навіть десять років. Хоча партнери присутні, але союзників, які б могли надати нам реальну підтримку, немає. Відтак, ми не маємо надійних і чітко визначених гарантій безпеки. Ситуація, безумовно, є складною. Незважаючи на те, що обставини наразі все ж виглядають більш позитивно для нас, існують і певні вразливі моменти, які мають місце не перший рік і не одне десятиліття.
Але головне - ситуація вирішується не на Алясці. Тобто, після зустрічі Трампа з Путіним кардинальним чином для нас мало, що змінюється. Адже ситуація сьогодні вирішується на фронті. І тут я приєднуюсь до тих, хто пише і каже, що у лютому 2022 року у нас була критична ситуація, і ми вистояли. Тож, думаю, що вистоїмо і зараз.
