Сюмар розмірковує про виклики демократії та концепцію цифрової Агорі.
Всі вже, напевно, чули про те, що політичне лідерство у світі опинилося в кризі. Це явище настільки поширене, що варто розглянути його корені, адже воно стосується навіть найбільш розвинених держав з ефективними інститутами та високою якістю освіти.
Однією з причин є те, що ми непомітно для себе трансформували саму структуру, за якою суспільства обирають своїх керівників.
Невеличка історична довідка. Демократія виникла на Агорі, де громадяни мали можливість слухати, обговорювати, переконувати один одного та приймати рішення. Пройшло більше двох з половиною тисяч років, і ми знову опинилися... на Агору. Але тепер вона віртуальна.
Мова йде про соціальні мережі, які усунули бар'єри професійної журналістики з інформаційного потоку, споживаного суспільством. У цій новій віртуальній арені діє інший принцип: не той, хто має важливі думки, а той, хто вміє привертати максимальну увагу. Іншими словами, це нагадує стародавню Грецію, де перемагав той, хто міг голосніше всіх вигукнути.
Увага стала головною політичною валютою. А найпростіший спосіб її отримати -- викликати сильну емоцію. Страх, обурення, ненависть, захват. Байдуже яку. Головне, щоб людина не пройшла повз, натиснула, прокоментувала, поширила.
Ще 1967 року французький філософ Гі Дебор у "Суспільстві спектаклю" описував світ, у якому образи дедалі більше визначають наше сприйняття реальності. Політична дія починає конкурувати з її видовищною репрезентацією.
Якщо застосувати цю концепцію в політичному контексті, виникає ризик небезпечної заміни понять:
Управління країною відступає перед показом управлінських процесів. Політичні дії поступаються місцем медійним репрезентаціям. Фактичні досягнення змагаються з ефектним візуальним образом.
Ще один дослідник медіа, Ніл Постман, у книжці Amusing Ourselves to Death 1985 року попереджав, що форма комунікації змінює не лише спосіб передачі інформації, а й сам характер суспільного мислення.
Він аналізував дві різні антиутопічні тривоги: Орвелл, який остерігався суспільства, де істина стане забороненою, і Гакслі, який малював картину світу, де правда затоплюється в безмежному морі розваг і інформаційного галасу. Постман вважав, що другий варіант є особливо загрозливим для культури свого часу.
Алгоритми соціальних мереж не роблять різниці між політичними лідерами та демагогами, оцінюючи лише рівень залучення аудиторії. Це призводить до серйозних викликів для сучасної демократії.
Якщо політичний успіх дедалі більше залежить від здатності викликати емоції, суспільство починає відбирати лідерів за якостями, які не обов'язково потрібні для управління державою.
Здатність спростити складні питання виявляється важливішою за вміння їх вирішувати. Впевненість, навіть у своїй найпростіший формі, має більше ваги, ніж справжня компетентність. Емоційна обіцянка виглядає привабливішою, ніж реалістичний план дій.
Вміння висловити неприємну правду може бути сприйняте як політична вразливість. Політик, який намагається роз'яснити складність ситуації, часто втрачає популярність на користь того, хто вказує на одного винуватця і пропонує просте, зрозуміле рішення. У періоди великих глобальних викликів прості відповіді завжди виглядають привабливішими для широкої аудиторії.
Проте найсерйозніша загроза полягає не лише в тому, що до керівних посад можуть потрапити особи, які володіють даром привертати увагу, але не здатні ефективно управляти. Найважливіше те, що навіть досвідчені політики вимушені підлаштовуватися під ці нові реалії, аби зберегти свою конкурентоспроможність у політичному середовищі.
Таким чином, політичний ландшафт зазнає значних змін. Довгострокові рішення відходять на другий план, поступаючись місцем миттєвим ефектам. Складні компроміси сприймаються як ознака вразливості. Політична відповідальність дедалі частіше програє битву за увагу на користь видовищності. Адже відповідальність може здаватися нудною, тоді як нам хочеться емоцій, швидкого задоволення і коротких, але вражаючих висловлювань.
У цей час, коли світ стикається з необхідністю ухвалення надзвичайно складних рішень — стосовно війни та миру, майбутнього демократії, розвитку штучного інтелекту, змін клімату та глобальної безпеки — все це набуває особливого значення.
Одним із найбільших парадоксів сучасності є те, що у міру ускладнення світу ми все частіше прагнемо простих рішень від наших керівників. Це відкриває широкі можливості для тих, хто готовий обіцяти ці прості відповіді.
Звідси дуже багато явищ в сучасній політиці, щодо яких ми часто кажемо: як взагалі це стало можливим? Від твітів Трампа до росту популярності популістських партій в Німеччині, Франції та навіть колисці англосаксонського світу -- Великій Британії. Та й Україна не є винятком.
Стратегічний лідер іноді змушений висловлювати думки, які можуть бути непопулярними серед громадськості. Він повинен приймати рішення, наслідки яких стануть очевидними лише через кілька років, до наступних виборів. Також важливо, щоб він готовий був відповідати за результати, які можуть проявитися лише через десятиліття.
Ми формуємо інформаційний та політичний контекст, де стратегічне лідерство перетворюється на конкурентну вразливість...
