США припинили фінансування: як змінилася підтримка України і хто тепер надає кошти та озброєння
З приходом Дональда Трампа гасло "Америка понад усе" припиняє бути лише риторикою і прямо б'є по обсягах підтримки України. Допомога різко скорочується, а сама її логіка змінюється: замість безумовної підтримки -- прагматичний розрахунок. Європа, яка роками вагалася, змушена була різко "дорослішати" і взяти на себе основний фінансовий тягар війни. Але як тепер працює ця нова реальність? Хто насправді підтримує український бюджет і за рахунок яких інструментів? Скільки дає Європа, скільки -- США, і що з цього є допомогою, а що -- кредитами чи закупівлями? Хто платить за зброю, яка потрапляє на фронт: Вашингтон чи європейські столиці? Зрештою, головне запитання: чи стала ця нова система більш стійкою -- чи, навпаки, більш крихкою, ніж попередня?
Про все це читайте -- в матеріалі TСН.ua.
У перші роки масштабного конфлікту в Україні Сполучені Штати стали основним двигуном міжнародної підтримки, особливо у військовій галузі. Вашингтон оперативно відповів на агресію та задав стандарт для своїх партнерів, відіграючи ключову координаційну роль через ініціативу "Рамштайн". Проте, якщо розглядати загальний обсяг допомоги, європейські держави також надали Україні значну підтримку, зокрема в фінансовому аспекті. Саме спільні зусилля США, Європейського Союзу та міжнародних організацій допомогли Україні уникнути фінансових криз у цей важкий час.
Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента", у коментарі для TСН.ua зазначив, що під час президентства Джо Байдена США надавали Україні допомогу через різноманітні програми. В рамках цього процесу існували окремі бюджетні статті та специфічні механізми фінансування. При цьому, варто відзначити, що значна частина фінансових ресурсів фактично не йшла безпосередньо в Україну, а використовувалася для укладення контрактів і замовлень, переважно на виробництво озброєння. Сполучені Штати покривали значну частину витрат на військову техніку, яку згодом отримувала Україна, і в основному ця підтримка була безкоштовною. Окрім військової допомоги, також надавалися бюджетні гранти та фінансування для громадського сектора, зокрема через агенції, пов’язані з USAID – Агентством США з міжнародного розвитку.
У Вашингтоні чітко усвідомлювали не лише безпосередні наслідки російської агресії, а й ширший стратегічний контекст -- передусім ризики для безпеки НАТО та всієї євроатлантичної спільноти. Поразка України розглядалася не як локальний сценарій, а як фактор, що радикально змінює баланс сил у Європі. Цю логіку підкріплювали й аналітичні оцінки. Зокрема, 2023 року в матеріалах American Enterprise Institute зазначалося, що у разі падіння України та просування російських військ до кордонів країн НАТО витрати США на посилення оборони Європи можуть перевищити 800 мільярдів доларів. Йшлося не лише про прямі військові витрати, а й про довгострокове розгортання додаткових сил, переозброєння союзників та зміцнення східного флангу Альянсу. Про це в коментарі TСН.ua розповів співзасновник і виконавчий директор Українського інституту майбутнього Анатолій Амелін.
Саме з цієї причини, за словами фахівця, підтримка України сприймалася у Вашингтоні як економічно обґрунтована та стратегічно доцільна інвестиція в стримування агресії Росії. Допомога Києву фактично дозволила Сполученим Штатам уникнути значно витратнішого сценарію безпосереднього зміцнення оборонних можливостей Європи у випадку ескалації конфлікту. У цьому контексті американська політика щодо України виступала складовою більшої стратегії стримування, де підтримка союзника на передовій розглядалась як ефективний механізм для збереження стабільності в рамках загальної системи безпеки.
Водночас роль США виходила далеко за межі фінансової та військової допомоги. Вашингтон значною мірою формував політичну рамку та визначав рівень допустимих ризиків для союзників, особливо у питаннях постачання складних і потенційно ескалаційних видів озброєння. У багатьох випадках позиція США справді ставала орієнтиром: рішення щодо передавання сучасних танків, далекобійних ракет чи авіації рідко ухвалювалися без урахування американської позиції. Водночас не йшлося про повний контроль або "дозвіл" з боку Вашингтона. Окремі європейські країни неодноразово виступали ініціаторами більш рішучих кроків і подекуди навіть випереджали США у питаннях постачання зброї.
Існує ряд яскравих прикладів, коли країни Європи проявляли ініціативу або автономність у наданні військової допомоги Україні. Наприклад, ще до початку повномасштабного вторгнення Велика Британія оперативно розпочала постачання протитанкових комплексів NLAW, проявивши швидкість і рішучість, що перевищила дії багатьох інших держав-партнерів. У 2023 році Лондон також передав Україні далекобійні ракети Storm Shadow, випередивши США, які лише згодом погодили передачу аналогічних систем ATACMS. Франція підтримала цю ініціативу, надавши ракети SCALP, а також раніше забезпечила Україну легкими броньованими машинами AMX-10 RC ще до ухвалення рішень про постачання основних бойових танків.
Польща зіграла важливу роль у питанні поставок танків Leopard 2, фактично сформувавши політичний тиск на Німеччину та оголосивши про готовність передати цю техніку навіть без офіційного дозволу з Берліна. Це стало одним із чинників, які зрештою призвели до ухвалення рішення про поставки танків. Німеччина, незважаючи на свою обережну позицію, також діяла самостійно в деяких аспектах, зокрема, передавши Україні сучасні системи протиповітряної оборони IRIS-T, які не мали аналогів у США для експорту. Варто також відзначити ініціативу європейських країн щодо передачі винищувачів F-16: Данія та Нідерланди стали ключовими гравцями в цьому процесі, тоді як США тривалий час утримувались від рішучих дій і зрештою лише дали згоду на реекспорт.
Варто зазначити, що багато з цих рішень ухвалювалися з неприйнятною затримкою. Поки в європейських столицях та Вашингтоні тривали тривалі дебати й оцінки можливих "ризиків ескалації", Україна сплачувала цю обережність дорогою ціною на фронті. Допомога часто приходила із запізненням і в розмірах, які були достатніми, щоб уникнути поразки, але не вистачало для швидкої зміни ходу війни. Складається враження, що союзники довгий час дотримувалися принципу обмеженої підтримки — надаючи рівно стільки, щоб Україна могла витримати, але не настільки, щоб різко змінити ситуацію на свою користь. Кожне нове рішення доводилося виборювати протягом тижнів і місяців замість того, щоб діяти проактивно.
Однак, свіже оновлення Ukraine Support Tracker від Кільського інституту світової економіки показує: центр ваги міжнародної допомоги Україні поступово зміщується. Європа у цій історії не просто адаптується -- вона змінюється.
Риторика Дональда Трампа щодо України у 2025 році чітко зводилася до трьох основних положень: конфлікт має бути врегульований через переговори; США не повинні ставати "інструментом" у цій справі, адже вони вже несуть найбільше навантаження; і Європа повинна взяти на себе більшу відповідальність за витрати на безпеку та фінансування.
Перший сигнал надійшов із Вашингтона ще на самому старті 2025 року. Білий дім фактично заморозив систему: нові зобов'язання і виплати за програмами зовнішньої допомоги розвитку були поставлені на 90-денну паузу. За кілька тижнів Держдеп уточнив масштаби рішення -- під замороження потрапила вся допомога, що фінансується через нього та USAID. Формально -- аудит на відповідність курсу "America First". По суті -- ревізія самої ролі США у підтримці союзників. За цим рішенням читається одразу кілька мотивів: зовнішньополітичний перерозподіл пріоритетів, спроба жорсткішого бюджетного контролю, використання допомоги як інструменту переговорного тиску, а також банальна перевірка власних оборонних ресурсів і запасів.
Водночас у політичних колах це рішення сприймали не лише як стратегічний крок, а й як реакцію на конкретний тригер. Чимало джерел пов'язували березневу паузу із напруженням після конфлікту в Овальному кабінеті 28 лютого -- подією, яка могла стати неофіційним, але цілком реальним каталізатором жорсткішого курсу. Єдиним винятком США залишили "гуманітарний клапан" -- emergency waiver для критично необхідної допомоги. Але навіть він лише підкреслив головне: стара система більше не працює автоматично.
"З приходом Трампа ця безоплатна допомога фактично припинилася. Залишилися лише окремі суми -- не більше, ніж півмільярда доларів, а часто й менше. Це кошти, передбачені ще раніше затвердженими програмами. Фактично це той рівень підтримки, який існував ще до повномасштабного вторгнення. Тобто, масштабна військова, фінансова і бюджетна допомога, яка була за адміністрації Байдена, була зупинена. Те, що зараз надходить із США, -- це мінімальні обсяги, які суттєво не впливають на загальну ситуацію", -- пояснює Фесенко.
3 березня 2025 року було зупинено вже і військову допомогу Україні -- до того ж не лише нові пакети, а й постачання, які фізично вже перебували в дорозі. Це був демонстративний розрив ланцюга постачання. Втім, реакція Європи виявилася швидкою і показовою. Уже 6 березня Європейська рада публічно підтвердила "подальшу та непохитну" підтримку України -- фактично сигналізуючи про готовність підхопити ініціативу. За два тижні, 19 березня, Єврокомісія перейшла від заяв до інструментів, розгорнувши ReArm Europe / Readiness 2030 -- пакет, спрямований на масштабування оборонних інвестицій держав-членів. Це була відповідь не лише на російську загрозу, а й на нову невизначеність з боку США.
11 березня, після зустрічей у Джидді, США та Україна офіційно повернулися до попередньої ситуації – допомога відновилася. Проте насправді статус-кво вже зазнав змін. Коротка перерва виявилася достатньою, щоб підірвати основну передумову попередньої системи: переконання в автоматичності та безперервності американської підтримки. Саме в цей період почала трансформуватися фінансова структура підтримки. Ця зміна не була випадковою – вона поступово формувалася в нову політичну стратегію Вашингтона. Трамп послідовно висловлює вимогу, що Європа повинна більше інвестувати у власну безпеку та у підтримку України. Після мирного саміту в серпні 2025 року Дональд Трамп відзначив, що європейці "значно активніше залучені до цього процесу, ніж ми", підкресливши, що певні гарантії безпеки для України можливі, але не в рамках НАТО. Ця позиція фактично переосмислює роль США: з головного гаранта та донора – на ключового дипломатичного посередника, який закликає Європу взяти на себе більшу відповідальність.
Сполучені Штати не розглядають себе як безпосередню сторону війни. Цей меседж системно закріплювався на рівні Білого дому через заяви адміністрації, які подавалися як частина президентської лінії: "This is not our war". У більш формалізованому вигляді ця позиція прозвучала в серпні 2025 року, коли було наголошено: безпекові гарантії для Києва можливі, але їх мають насамперед забезпечувати європейські країни (через механізм front-load), тоді як США не планують розгортати свої війська на українському кордоні. Логіка нової моделі підтримки дедалі чіткіше формулюється так: якщо США забезпечують технології та військові спроможності, то фінансовий тягар має переходити до Європи.
У другому кварталі 2025 року Європейський Союз фактично став основним стабілізуючим чинником фінансової ситуації в Україні. У той же час столиці європейських країн активно зміцнювали свої фінансові лінії підтримки. 28 травня Німеччина анонсувала новий пакет допомоги обсягом близько €5 млрд, зосередившись на фінансуванні виробництва далекобійних озброєнь безпосередньо в Україні. 2 липня Державний департамент США підтвердив, що частина поставок озброєнь призупинена, що закріпило нову реальність: підтримка з боку США стала менш передбачуваною. Саме в цей момент почалася нова етап, коли союзники змушені були не лише реагувати на рішення Вашингтона, але й створювати власну, більш незалежну систему підтримки.
У 2025 році концепція підтримки України зазнала суттєвих змін: значна частина допомоги наразі надається не безпосередньо, а через закупівлі, здебільшого за рахунок європейських механізмів, зокрема в рамках ініціатив, подібних до PURL. У цій схемі ролі чітко розмежовані: НАТО займається координацією закупівель, європейські союзники фінансують ці процеси, тоді як США залишаються основним постачальником критично важливих озброєнь. Це дозволяє країнам Європи активніше брати участь у забезпеченні України ресурсами, не маючи при цьому повного контролю над виробництвом складних оборонних систем. Однак така структура також підкреслює збереження залежності від Вашингтона в галузі складних озброєнь і окреслює межі нинішньої стратегічної автономії Європи.
Володимир Фесенко наголошує, що в результаті головним джерелом підтримки став саме ЄС і окремі європейські країни, які фінансують як закупівлю озброєння, так і український бюджет. Водночас аналітик заперечує твердження, що Європа раніше "не допомагала". У 2022-2024 роках США і ЄС діяли на співставному рівні, хоча з різною спеціалізацією: Європа більше забезпечувала фінансову підтримку, а також надавала озброєння -- від радянських запасів до боєприпасів і спеціальних фондів. Зараз баланс змістився. Після скорочення масштабної американської допомоги основний тягар перейшов на Європу -- включно з такими країнами, як Велика Британія та Норвегія. США ж не зникли з цієї моделі, але змінили роль: Україна й надалі отримує американське озброєння, однак переважно у форматі закупівель. "Фактично сьогодні Україна купує американську зброю -- здебільшого за європейські кошти. Це свідчить про те, що США вже не є для нас тим партнером, яким були раніше. Партнери допомагають, а тут допомога стала обмеженою", -- каже Фесенко.
У 2025 році фінансова архітектура підтримки України зазнала кардинальних змін. Згідно з даними Міністерства фінансів, загальна сума зовнішнього фінансування досягла 52,4 мільярда доларів, проте важливими є не лише обсяги, а й джерела цих коштів. Більше 70% фінансування забезпечили так звані ERA loans — механізм, що фактично ґрунтується на доходах від заморожених активів росії. Крім того, Україна отримала ще 12,1 мільярда доларів у рамках Ukraine Facility — структурованого фінансового механізму Європейського Союзу. Це свідчить про те, що основні функції держави — виплата пенсій, зарплат та підтримка соціальної сфери — у 2025 році фінансувалися вже не завдяки традиційній ролі США як головного донорського джерела. Натомість, значення європейських та ширших G7-інструментів зросло, і вони все більше функціонують як інтегрована система підтримки, зокрема за рахунок доходів від російських активів. У цьому контексті участь США у фінансовій допомозі виглядає набагато скромніше: за рік обсяг чистої двосторонньої підтримки становив лише 873 мільйони доларів.
Не менш важливою є і трансформація механізмів управління допомогою. Якщо в попередні роки Сполучені Штати поєднували дві ключові ролі -- найбільшого постачальника озброєнь і центрального координатора всієї системи підтримки, -- то у 2025-2026 роках ці функції почали інституційно розділятися. НАТО, розгорнувши NSATU (Ініціатива НАТО з безпекової допомоги та навчання для України), поступово перебрало на себе значну частину операційного управління: логістику, ремонт, навчання, а також координацію постачань. Показовим є те, що Альянс взяв під контроль навіть повітряну оборону критичних логістичних вузлів у Польщі, які забезпечують функціонування цієї системи.
Ще одна зміна стосується самої структури допомоги. У 2025 році США діють нерегулярно: періоди затишшя, часткове відновлення, спроби переформатувати участь через Reconstruction Investment Fund — це вже не традиційна допомога, а скоріше інвестиція в майбутнє. У той же час Європа, навпаки, рухається в напрямку жорсткої систематизації — не одноразові пакети, а багаторічні програми. Ukraine Facility, ERA, MFA, €90 мільярдів кредитів на 2026-2027 роки, національні ініціативи, синергія з міжнародними фінансовими установами — все це починає функціонувати як єдиний фінансовий механізм. Без різких рухів, але з акцентом на "довгу дистанцію". Важливо також відзначити, що у 2025 році Європа вперше перевершила США за обсягом загальної підтримки України — фінансової, гуманітарної та військової.
Анатолій Амелін зазначає, що основна відмінність між США та Європою полягає в процесі ухвалення рішень. "В Америці рішення приймаються вузьким колом осіб: президентом і Конгресом. А з огляду на те, що Трамп контролює і Конгрес, і Сенат, цей процес стає ще більш централізованим", -- пояснює він. Натомість в Європі все виглядає зовсім інакше: для ухвалення рішень необхідно досягти згоди між багатьма державами. Одна країна, як-от Угорщина, має можливість заблокувати важливі рішення. Це є причиною, чому ЄС діє повільніше. На початку війни це було особливо очевидно, додає експерт. Європа довго займала вичікувальну позицію, зокрема через економічну залежність від Росії: енергетичні ресурси, ринки та виробничі зв'язки. Лише у 2024 році, за словами Амеліна, відбувся стратегічний перелом.
Європейські країни усвідомили, що підтримка України є насправді інвестицією у власну безпеку. У цей же час змінюється роль Сполучених Штатів. Вашингтон поступово переводить свою увагу з Європи на інші регіони, такі як Індо-Тихоокеанський та Близький Схід. В цьому світлі Україна вже не є для США пріоритетним напрямком. "Американці фактично кажуть: європейці, вирішуйте свої питання самостійно", -- підкреслює він.
Однак проблема Європи полягає в тому, що вона все ще залежить від американських технологій. Наприклад, системи ППО Patriot не мають повноцінних аналогів у ЄС. Те саме стосується окремих видів авіації, озброєнь і високотехнологічних систем. Це результат попередніх десятиліть: Європа, перебуваючи під безпековою "парасолькою" НАТО, скорочувала власне оборонне виробництво. "Вони розслабилися і закривали військові підприємства", -- констатує експерт. Зараз ситуація змінюється. Європа активно нарощує оборонні витрати, запускає нові виробництва і розвиває співпрацю з Україною, зокрема, у сфері спільного виробництва озброєнь. "Вони почали рухатися, хоч і запізно. Але краще пізно, ніж ніколи", -- додає Амелін.
Водночас, на думку аналітика, повноцінно замінити США Європа поки не здатна. В окремих сферах -- наприклад, у бойовій авіації чи безпілотниках -- конкуренція можлива. Але загалом, за оцінкою експерта, ЄС знадобиться щонайменше 4-5 років, щоб вийти на рівень технологій і виробництва, який раніше забезпечували Сполучені Штати.
"З українського досвіду видно, що сама парадигма війни змінилася. Танки вже не є тією рушійною силою, якою були раніше -- те саме стосується і авіації. Натомість ключову роль відіграють дрони, "діпстрайки", "мідлстрайки", високоточні удари, системи середньої дальності, дрони-перехоплювачі, а також засоби радіоелектронної боротьби і протидії їй", -- пояснює експерт.
Він додає, що саме в цих технологічних нішах Україна може бути не лише користувачем, а й співтворцем рішень, зокрема, у масштабуванні виробництва. За його словами, якщо Європа спростить процедури і скоротить терміни запуску оборонних виробництв із кількох років до одного, це дозволить швидко наростити випуск озброєння і сформувати власні запаси для оборони. Водночас, хоча Європа має власні системи ППО, вони поки що поступаються американським -- як за ефективністю, так і за масштабами виробництва, зокрема, через обмежену кількість ракет і технологічні можливості.
На фоні війни з Іраном загострення конфлікту між США та їхніми союзниками стало ще відчутнішим. Дональд Трамп прямо називав європейські країни "боягузами", висловлюючи незадоволення їхньою відмовою долучитися до захисту Ормузької протоки. Європейці, в свою чергу, відчували роздратування через те, що їх поставили перед фактом без попередніх переговорів. Це призвело до того, що криза охопила не лише зовнішню політику, але й внутрішні питання Альянсу. Як зазначає експерт Володимир Фесенко, критика НАТО з боку Трампа часто є дещо неправильною. Альянс не завжди діє як єдина військова сила — в багатьох ситуаціях, зокрема на Близькому Сході, США здійснювали свої дії через коаліції, а не через НАТО як організацію. "Трамп часто нехтував внутрішніми процедурами Альянсу, зокрема механізмами консультацій, діючи самостійно і потім покладаючи відповідальність на партнерів", — пояснює він. Водночас, експерт визнає, що в деяких аспектах критика має підстави. Зокрема, це стосується використання військових баз — формально механізми співпраці існують, але на практиці їхня ефективність залишає бажати кращого, що викликає напруженість у рамках Альянсу. За словами Фесенка, нинішні події свідчать про більш суттєву трансформацію: США почали переглядати свою роль у НАТО ще до останніх криз. Сполучені Штати, ймовірно, збережуть статус ядерного гаранта безпеки для Європи, проте за звичайних, конвенційних конфліктів, таких як ситуація між Росією та Україною, відповідальність дедалі більше перекладається на європейські країни. "Це фактично означає, що США зменшують свою безпосередню участь у таких конфліктах і надають більше можливостей для Європи", — підсумовує Фесенко.
Для України це відкриває як нові горизонти, так і потенційні загрози: з одного боку, залишається можливість отримання американського озброєння, хоча дедалі частіше через систему закупівель; з іншого — загальна євроатлантична єдність ослаблюється. "Проте наразі сценарій виходу США з НАТО виглядає малоймовірним — для цього потрібно одержати підтримку Конгресу, якої немає. Навіть серед республіканців є ті, хто виступає проти ідеї виходу, адже Альянс залишається важливим інструментом американського впливу", — зазначає експерт. Однак криза довіри всередині НАТО вже стала очевидною. І саме вона, на думку аналітика, створює довгострокові загрози — не стільки військові, скільки політичні. "Якщо Путін відчує, що Альянс справді слабшає, це може спонукати його до нових дій — перш за все в рамках гібридних операцій", — попереджає Фесенко.
На цьому етапі Росія навряд чи відкриватиме другий фронт, однак ризики для країн Балтії зберігаються. І саме тут, за логікою експерта, проходитиме тест на міцність нової моделі безпеки Європи. Паралельно Україна вже шукає альтернативи. Київ активізує оборонні партнерства з окремими країнами -- від Німеччини до Великої Британії та Норвегії, роблячи ставку на спільне виробництво і довгострокові безпекові угоди. "Це ще не військові союзи, але вже фундамент для їх появи", -- підсумовує він. У перспективі саме такі формати -- разом із ініціативами на кшталт Coalition of the willing -- можуть стати основою нової архітектури безпеки в Європі, особливо якщо роль США в НАТО і надалі зменшуватиметься.
Щодо альтернативних форматів безпеки: Україна завжди прагнула до інтеграції в НАТО, що закріплено в її Конституції. Основна ідея полягала в тому, що членство в Альянсі забезпечить автоматичну колективну оборону у випадку нападу на Україну, що, в свою чергу, має стримувати агресію з боку Росії. Однак нинішня ситуація змінилася. Виникають сумніви щодо того, чи НАТО разом із США будуть беззастережно захищати всіх своїх членів. Це створює нову реальність для України. До того ж, Дональд Трамп відкрито виступає проти членства України в НАТО. На цьому фоні питання про вступ до Альянсу фактично втратило актуальність — його не підтримують ані США, ані деякі європейські країни, які також не готові піти на цей крок, — зазначає Фесенко.
Аналітик каже: вже є розмови про можливе "Євро-НАТО" -- сценарій, за якого роль США в Альянсі суттєво зменшується. Повний вихід Вашингтона з НАТО наразі видається малоймовірним, але навіть часткове послаблення американської участі змінює баланс: ключову роль у безпековій архітектурі почнуть відігравати європейські країни. Парадоксально, але в такій конфігурації можуть зрости і шанси України на інтеграцію до нових військово-політичних форматів. Подібні ідеї вже активно обговорюються -- зокрема, про можливість створення альтернативних альянсів за участі європейських держав. Наприклад, генерал Кіт Келлог, колишній спецпосланник Трампа, допускав, що поряд із НАТО можуть з'явитися нові безпекові союзи, до яких потенційно може долучитися і Україна. Втім, це радше перспектива майбутнього -- і, найімовірніше, вже після завершення війни.
Заяви Дональда Трампа про можливий вихід Сполучених Штатів з НАТО можуть виглядати екстремальними, проте не слід розглядати їх як невідворотний сценарій. Як підкреслює Анатолій Амелін, навіть якщо така концепція виникає на політичній арені, її втілення є складним і не таким очевидним процесом. "З Трампом можна очікувати будь-яких рішень, але навіть якщо така ініціатива з’явиться, це не гарантує підтримки Конгресу", -- зазначає експерт. Однак, навіть без формального виходу США можуть змінити внутрішній баланс в Альянсі, зокрема через фінансову підтримку, що вже може створити ризики для стабільності НАТО. Амелін зауважує, що в такій ситуації інші держави можуть почати переглядати свою роль у системі безпеки. Наприклад, Туреччина може спрямувати свої зусилля на розвиток власних або регіональних ініціатив. Одночасно, ця нестабільність має і позитивний аспект — вона змушує Європу ставати більш зрілою. Концепція "стратегічної автономії" з теоретичної стає необхідністю. Європейські країни дедалі більше усвідомлюють, що покладатися виключно на США більше не є доцільним. У цьому новому контексті змінюється і роль України. "Україна вже не сприймається як проблема для Європи, а стає частиною її рішення", -- підсумовує Амелін.
Мова йде не тільки про військові сили, які нині вважаються одними з найпотужніших у Європі, а й про передові технології. Україна фактично перетворилася на майданчик для швидких військових інновацій — від безпілотників до систем середнього радіусу дії. "У світі немає нічого подібного до швидкості, з якою в Україні розробляються та вдосконалюються оборонні рішення — іноді це займає лише кілька тижнів", — підкреслює фахівець.
Ця комбінація бойового досвіду, технологічних досягнень та масштабування відкриває Україні нові горизонти, перетворюючи її на потенційного постачальника безпеки для Європи. У партнерстві з європейським капіталом це може стати основою для спільної оборонної інфраструктури, охоплюючи як виробництво озброєнь, так і багаторівневі системи протиповітряної оборони. Важливо зазначити, що відмінність між 2022 роком і сьогоднішнім часом є суттєвою. На початку повномасштабної війни Європа часто вичікувала і сумнівалася в здатності України витримати натиск, тоді як тепер ситуація змінилася кардинально. Експерти підкреслюють, що європейські країни все більше усвідомлюють загрози, які стосуються не тільки України, але й їх самих. Головний висновок, до якого вони доходять: підтримка України — це не просто міжнародна політика, а стратегічна інвестиція у власну безпеку.
На цьому тлі навіть радикальні заяви Трампа мають подвійний ефект. Вони підривають стару систему, але водночас прискорюють формування нової. І питання лише в тому, чи встигне Європа перебудуватися достатньо швидко.
