Сергій Жадан: "Я усвідомлюю, які ризики чекають на мене, якщо оберу політичний шлях" (відео)

Про Жолдака: "На мою думку, цій особі варто просто замовкнути."

Не можу визначити, як тебе охарактеризувати: автор, солдат, товариш...

Друг мені подобається. Це ж не порожні слова - стільки років. А зараз ми ще й колеги. Хочу подякувати, що ви берете наш контент. (за цим посиланням можна почитати текстові версії відео-інтервю Сергія Жадана та його колег з радіо "Хартія").

Він справді вражає своєю якістю на "Радіо Хартія". Проте я не можу погодитися з тим, що ви характеризуєте його як "регіональний проєкт".

Я ніколи не вживав термін "регіональний", адже в контексті сучасної України це слово втрачає своє значення. Харків — це що? Обласний центр? Навряд чи. Насправді це важливий вузол для лівого берега. Я навіть не назву його "столицею", оскільки це слово вже не відображає всієї реальності. Це місто виконує адміністративні та логістичні ролі не лише для своєї області, але й для Луганщини, Донеччини та Харківщини; воно також підтримує Полтавську та Дніпропетровську області. По суті, це справжня цитадель, яка зараз оберігає пів України.

Отже, дозволь нагадати нашим читачам і глядачам: ми зустрічаємось приблизно кожні 8-10 місяців, щоб обговорити, як змінюється наше суспільство в умовах цієї війни. Це можливість зафіксувати момент, в якому ми перебуваємо.

Але нині почати хочу з того, що обговорює вся культурна тусовка. Нещодавно на одному публічному заході ти послав на хуй режисера Андрія Жолдака. Це стосувалося його репліки щодо того, що тобі не пишеться?

Ні, я маю на увазі не цю фразу. Ти не слухала його виступ?

Зображення: кадр з відео Сергій Жадан та Соня Кошкіна.

Я не відвідала захід, хоча отримала запрошення.

У тому висловлюванні йшлося про те, що українська культура бракує відваги.

Справді?! Він це вимовив?

Практично таке ж саме. Особа, яка не відвідувала цю країну протягом 18 років, не була тут у 2014 році, відсутня у 2022 році і після 2014-го працювала в Росії, приїжджає в Україну, ставить театральну виставу про війну і стверджує, що українська культура не є сміливою?

Мене миттєво охопили спогади про Володю Вакуленка, Віку Амеліну та їхніх товаришів по театру — режисерів і акторів, які зараз на фронті. Багато з них загинули, інші ж, переживши поранення, повернулися до своєї праці.

І тут на сцену виходить гастролер, для якого ці 18 років здаються безпосередньо втраченими: він залишився в минулому та продовжує шокувати. Він розмірковує, чи є у нашій культурі "сміливість". На мою думку, цій людині варто просто замовкнути.

Якщо є бажання працювати - нехай працює. Закон не порушений - ніхто й не заважає. Проте, судити про цілу культуру, з якою він не був знайомий протягом 18 років, йому не личить.

Безумовно, я міг би висловити свою думку так: "Пане Андрію, ви не в праві судити українську культуру з моральної точки зору". Але я обрав більш стисле формулювання.

Изображение: detector.media

Ти все зробив вірно! Якби я була поряд, також відреагувала б так. Я запитала ще й тому, що почула: "тобі не вдається написати".

Це не зовсім коректна цитата. Малося на увазі не те, що "слова не приходять", а скоріше "не вдається писати". Проте, у мене є книги, які виходять. Нещодавно була опублікована "Арабески", її переклали більше ніж на 20 мов. Це свідчить про те, що людина, яка не в контексті, не усвідомлює, що насправді відбувається. Приїхав і почав давати нам поради.

Це схоже на ситуацію з "позитивними росіянами", які стверджують, що вони "також переживають труднощі".

Не хочу вішати ярлик "хороший руський" -- це звучить як присуд. Але такт і етика необхідні, перш ніж торкатись болючих тем. Тому що сьогодні це вже не культура 2010-го чи навіть після Помаранчевої революції. Все змінилося. Ми змінилися.

Та я не про нього, то загалом параллель. Але поговоримо про оці зміни з точки зору культурної оптики. На початку війни ти казав, що письменнику важливо всотувати й спостерігати, щоб згодом видати велику форму. Півтора-два роки тому -- що "цей дощ надовго", тож треба діяти одночасно. Ти якраз тоді мобілізувався, доєднався до "Хартії", якій допомагав раніше як волонтер.

У своєму недавньому інтерв'ю ти зазначив, що на написання великого роману просто не вистачає часу, адже для цього потрібно повністю зануритися в "велику форму". Наразі ти зосередився на есеях та коротких текстах під час подорожей, і це цілком прийнятно. Чимало авторів "високої" літератури висловлюють схожі думки.

Проте мене хвилює інше питання: наслідки цієї війни в західній літературі можуть бути підсумовані саме "доброзичливими росіянами". У них є не лише час, але й натхнення, адже вони також переживають труднощі. Як ми можемо протидіяти цій потенційній загрозі?

Вони активно займаються створенням ігрових та документальних фільмів, отримуючи можливості для реалізації своїх проектів. Світ спостерігає за нашими подіями з певною відстанню та власним сприйняттям.

Запросять, умовно кажучи, російського режисера Кирила Серебренникова, який поділиться своєю перспективою. Західні експерти вважають, що його думка "має право на існування". Крім того, планується представлення ряду книг і фільмів від іноземних авторів, що базуються на нашому матеріалі.

Це вже відбувається, і це зовсім не завжди щось негативне. Наприклад, виставка фотографій Говарда Баффетта на "Укрзалізниці" вражає своєю силою, чесністю та глибиною. Хоча він приїхав як турист, його емпатійний підхід відчувається в кожному знімку.

Зображення: кадр з відео Сергій Жадан.

Знаєш, твоя промова після інтерв'ю з Ай Вейвеєм справді викликала у мене сильні емоції. Протягом семи хвилин ти говорив про те, як він на нашій стороні, підтримує нас, адже знає, що таке диктатура та комуністичний Китай. Але, незважаючи на це, відчувається інше підходження та інша перспектива.

На початку війни ти казав: "Я все життя працював зі словом, але виявилося, що не все можна висловити, виразити словами".

Так, можливо, це ми за 3,5 роки не знайшли правильних слів, аби пояснити світові, що "не все так однозначно"?

Не варто зараз звинувачувати себе. Ми в цей період не сиділи за комп'ютерами й не займалися редагуванням текстів — у нас було багато інших справ. Навіть для тих, хто не служить у війську: 3,5 роки під повітряними тривогами — це питання виживання, а не пошуку слів.

Фраза "громадянин світу" вже не може дати чітке уявлення про щось конкретне. Світ охоплює такі різні країни, як Іран і Канада, Північна та Південна Кореї. Яким саме "світом" ти є громадянином? Після розвалу Берлінського муру здавалося, що шлях до спільних цінностей став неминучим.

Виявилося, що ситуація має протилежний характер: реваншизм знову набирає обертів. Отже, термін "громадянин світу" швидше за все вказує на відмову чітко висловлювати свої політичні погляди.

Коли я висловлюю думку "ми не спромоглися" — це не стосується лише митців, а охоплює нас усіх як суспільство та владу. Нас не слухають — зрозуміло, що деяким це, можливо, і не потрібно. Проте, можливо, нам слід переглянути, як ми формулюємо свої думки та повідомлення: 2022 рік був одним, 2023 — іншим, а зараз вже підходить до завершення 2025.

Я згоден. Атмосфера змінюється, змінюється світова ситуація. Три роки тому не було війни між Ізраїлем і Палестиною -- зараз є. Відповідно зміщуються акценти й увага.

Імідж жертви, навіть якщо він виправданий, не можна використовувати безкінечно. Потрібні зміни. Настав момент продемонструвати Україну як потужну націю, яка витримала випробування. Тепер вона здатна запропонувати щось значуще.

Мене захоплює ініціатива продажу зброї: це не лише бізнес, а й можливість. Ви вважали, що ми протримаємося "два-три дні", а ми вже більш ніж на половину забезпечуємо себе дронами та ракетами -- і відкриті до співпраці. Це про потужність і гідність.

Зрештою, все почалося з гідності. Коли про неї забуваємо -- нас звинувачують у всьому. Коли пам'ятаємо -- розмова зовсім інша.

Зображення: кадр з відео Соні Кошкіної.

Це, по суті, основа. Це те, що залишалося незрозумілим для світу, і саме на цьому "спотикнулася" Росія. Але давайте зосередимося на цій темі в локальному контексті трохи пізніше. А наразі я б хотів завершити розмову про Захід.

Які конкретні кроки слід зробити далі? Необхідно не лише коригувати старі методи, а й створювати нові, які дійсно принесуть результати. Я ж не без причини згадала про "добрих руських". Давайте будемо відверті: Ремарк з нашої перспективи – це типовий "добрий руський", який описував звичайних німецьких "наших хлопців", яких відправили на погибель.

Матриця ХХ століття не дає адекватного пояснення нашій війні. Паралелі з Першою світовою, творами Ремарка, Селіна чи Аполлінера не спрацьовують у буквальному сенсі. Наша реальність зовсім інша: альтернатива – це наше знищення.

Тут я згоден: росіяни навряд чи коли-небудь відчують каяття. Ми обидва поділяємо думку, що не варто сподіватися на умовного Віллі Бранта, який через 25 років схилить голову перед пам'ятником жертвам варшавського гетто, аналогічно до тих, що в Бучі.

Біда в тому, що географічно росіяни від нас нікуди не дінуться. І нам треба буде якось пояснювати, чому ми прагнемо кенселінг і не хочемо мати з ними нічого спільного.

Фото: EPA/UPG

Більше того, вони захопили частину наших земель. Навіть якщо завтра буде укладено мирну угоду, свідомі громадяни України не визнають Луганщину "Росією". Вони завжди усвідомлюватимуть, що це - наші території.

Це не означає, що "я не вважаю цю територію російською, тому готовий узяти шаблю і йти в кавалерійську атаку". Це стосується загального сприйняття на рівні суспільства.

"Політичні проєкти, які існували до 2014 року, більше не матимуть успіху."

Давайте поговоримо про те, з якою метою ми зібралися — зміни в суспільстві. Ти є і письменником, і лідером думок, служиш у війську, активно займаєшся журналістикою, отже, твої погляди багатогранні. Мене особливо цікавлять перетворення молодого покоління. Чому пісня "Автозак" стала фактично гімном "картонних" протестів? Чому молодь так захоплено підспівує, коли "Жадан і собаки" виступають у метро? Важливе питання звучить так: "нащо мені система, що діє проти мене?"

Я можу запевнити тебе, що військові також вживають заходів.

Ну, бо ця фраза - про гідність. Ми з цього починали. Але дивись, це загострилось в останній час, мені здається.

Там, де розпочинається активне політичне життя, виникає й суспільне незадоволення. У перші два-три роки повномасштабного конфлікту існував своєрідний, неофіційний суспільний консенсус щодо спільних зусиль. Однак тепер, коли громадськість помічає, що політична активність в Україні десь присутня, стає очевидним, що це викликає підвищену увагу та чутливість у суспільстві.

Українське суспільство, яке стало свідком початку цієї історії на Майдані, продовжує обговорювати її. Незважаючи на те, що відбулися численні зміни — кілька урядів, прем'єрів і двоє президентів — для багатьох ця тема залишається важливою. Адже вона стосується питань гідності та справедливості.

Фото: facebook/Сергій Жадан [офіційна сторінка] Сергій Жадан під час Літературного ярмарку в Харкові, 2 вересня 2025 року.

Які основні зміни в настроях українців ти спостерігаєш у цей момент?

Ми з "Хартією" відвідали практично всі регіони України: на наших заходах зібралося близько 20 тисяч учасників, в основному молодих людей. Що я помічаю в першу чергу? Беззаперечну підтримку оборонних сил, а отже – і держави.

Ось чому, розумієш, можна мати різні думки з цього приводу. Ти згадуєш про молодь, що вийшла на акції протесту. Інші ж обговорюють молодь, яка продовжує споживати контент з російського YouTube та TikTok. Існує безліч поглядів на те, яким є сучасне молоде покоління.

Я спостерігаю за абсолютно безумовною підтримкою своєї нації. І я не відхиляюся від твоєї теми — мені здається, що ця складова є ключовою, головним пріоритетом: перш за все, забезпечити цілісність держави та зберегти її кордони.

Молодь є надзвичайно активною, а ті, хто залишився в цьому місці, демонструють цю усвідомленість.

Я розумію, що слово "свідомість" трохи відлунює 90-ми -- "свідомий українець" і так далі. Тоді наші вороги перетворили його на антимем. Але, незважаючи на це, ця свідомість є і присутня дуже широко.

Безумовно, я не намагаюся створити ідеальну картину. Ми опинилися в непростій ситуації, де утримувати баланс стає справжнім викликом. Зараз ми схожі на дужого акробата: потрібно наполегливо працювати, щоб не втратити рівновагу.

Бо ми не знаємо, скільки це триватиме. Фрази про те, що це -- "марафон", уже не працюють.

Про те, як довго це триватиме, розмірковуємо лише ми, дорослі. Молодь віком 15-17 років просто насолоджується життям — і це їхнє право. Для них війна стала невід'ємною частиною повсякденності, адже з 2014 року таке життя стало нормою. Додатково, пандемія та повномасштабне вторгнення суттєво вплинули на їхню соціалізацію: навчання в школах і університетах часто змінюється між офлайн та онлайн форматами, а на лівобережжі навчання здебільшого проходить лише дистанційно.

Зараз знову буду тебе цитувати. Тепер - "Радіо Промінь": "Різні культурні коди - ще той головняк". Пісня ніби про стосунки, але так і про покоління можна сказати.

Якщо відсутні спільні культурні коди, як їх формувати і трансформувати? Це питання стає особливо актуальним у контексті молоді: значна кількість молодих людей наразі знаходиться за межами країни, і з часом деякі з них повернуться. Не всі, звісно, але ті, хто повернеться, матимуть вже інші уявлення про ці коди.

Слухай, я усвідомлюю, про що ти мовиш. Мені здається, що дійсно існує значний розрив між поколіннями. У звичайних умовах це була б серйозна суспільна проблема — щось на зразок прихованої загрози. Проте, на мою думку, в нашій ситуації не все так критично.

Чому так сталося? Тому що цей розкол став наслідком руйнування самої реальності. Ми всі потрапили в нову, незнайому обстановку. Сотні тисяч дітей і підлітків, які раніше не звертали уваги на свою культурну або національну приналежність, раптом опинилися перед цим питанням у критично важливий момент їхнього життя.

Коли дитина бачить, що її тато або мама пішли воювати, ці питання перестають бути просто темою для кухонних розмов. Це стає серйозним вибором. Для багатьох підлітків це перший момент, коли їм доводиться обирати свою політичну позицію -- вибір, який у нормальних обставинах роблять уже дорослі.

Так, це болісно й травматично, когось ламає. Але для багатьох все навпаки -- стає простішим після визначення. І багато хто відкриває для себе українську музику, культуру, історію, церкву, політику -- саме через межову ситуацію загроженості.

Маємо нове покоління, для якого підручники стали невід'ємною частиною життя. Вони майже "з нічого" відновлюють наші традиції та зв'язки. Вони не мають спогадів про 90-ті чи 2000-ні роки — і це цілком природно.

Зображення: кадр з відео Сергій Жадан.

Мені здається, проблема не в тому, що не знають, що було в 90-ті та нульові, а що було ще раніше. Знаєш, я згадую виставку Алли Горської минулого року в Києві. Мене вразило, що більшість відвідувачів - молодь. Ясно, майже всі - украіномовні. Я собі раніше таке й уявити не могла.

Звісно, люди прийшли на виставку, присвячену Горській, насамперед через її художні роботи, але в залі "Бикивні" відбувалося щось особливе. Я провела там чимало часу, спостерігаючи, як відвідувачі, які прийшли на перегляд ескізів до театральних вистав і картин, виходили з "Биківні" зовсім іншими. Хоча я не зменшую значення творчості Горської, для мене зал "Биківні" став справжнім центром уваги.

Необхідно бути обізнаним у всьому: про Івасюка, Стуса, ранні "Гадюкіни", дисидентський рух та ОУН. Адже це і є суть нашого світу. Тут немає місця для обмеженої спеціалізації. Для свідомого громадянина важлива широка перспектива, а не вузька фахова діяльність.

Давайте спробуємо уявити, до чого це може призвести. Для початку я поділюсь історією, про яку наші глядачі, безсумнівно, не мають уявлення.

Спочатку фестиваль "Хартія", який ви організовували наприкінці літа, мав відбутися на Подолі. Усі деталі були узгоджені. Проте згодом влада тихо заборонила проведення заходу в цьому місці, оскільки поруч розташований університет Могилянки.

На жаль, я не в змозі висловити свою думку з цього приводу.

Я не прошу вас коментувати. Дайте мені закінчити свою думку. Отже, поруч знаходиться Могилянка. Здається, що тут такого? Я спочатку не зрозуміла. Виявляється, хтось підрахував, що на "картонному майдані" зібралося багато студентів з Могилянки. І якщо вони знову зберуться на музичний фестиваль, то важко спрогнозувати, які рішення можуть прийняти і куди всі разом підуть. Логіка в цьому абсолютно відсутня. Чесно кажучи, мене турбують такі підозри з боку влади. Просто лякають.

Це, скоріше, категорія, 2004 року. Ну, я маю на увазі, коли була влада, яку не приймали і яку не розуміли, проти якої виступали, і була частина суспільства, яка проти цього виступала.

Вважаю, що це, скоріше, свідчить про те, що влада не готова прислухатися до голосу суспільства. Йдеться про саму суть влади в цілому.

Зображення: кадр з відео Сергій Жадан та Соня Кошкіна.

Сьогоднішня влада -- в певних моментах, так. З цим я абсолютно згоден. Я просто говорю, що сама модель оцього нерозуміння: з одного боку -- влади, з іншого боку -- суспільства, має зовсім іншу природу.

Мені здається, що ми переживаємо значні зміни. Ця трансформація охоплює всі аспекти: від можливих сценаріїв політичного майбутнього, яке, безумовно, відновиться рано чи пізно.

В певний момент, припустимо, воєнний стан буде скасовано, і будуть оголошені вибори. На ці вибори, безперечно, окрім традиційних партій, з'являться численні нові політичні сили.

У мене є чітке відчуття, що їхня структура не нагадуватиме політичні проекти, які існували до 2014 року. Мені здається, що такі підходи вже не будуть ефективними, оскільки запити суспільства суттєво змінилися.

Цей парламент складатиметься з представників військових і волонтерів.

Прислухайся до того, що ти маєш на увазі під терміном "парламент військових". Пригадай вибори 2014 року, коли у кожній п'ятірці значилась особа з військовим минулим. І раптом військові стали численними у Верховній Раді. Але чи можна було вважати цей парламент справжнім парламентом військових? Напевно, ні.

Дехто може спробувати "зіграти карту військових" на виборах, залучаючи відомих бойових командирів. Але це навряд чи спрацює: армія у нас перебуває поза політикою і втягування її у політичні процеси -- небезпечне.

З більшою ймовірністю нові політичні сили виникнуть без військової підтримки. Особи з бойовим досвідом можуть використовувати його в політичній сфері, проте це не перетворює армію на політичну платформу.

У складі війська є люди з власними ідеологічними позиціями, і на їхній основі можуть виникнути політичні проєкти. Головне, що сама армія залишатиметься поза політикою.

Фото: facebook/Сергій Жадан [офіційна сторінка] Сергій Жадан та бійці бригади "Спартан", яка влилася до Другого корпусу НГУ "Хартія".

Коли ми обговорювали можливість зустрічі, ти зауважив, що не бажаєш порушувати тему політики. Відверто кажучи, це мене трохи стривожило.

Чому так?

Я замислилась: чи не виникає у тебе бажання зайнятися політикою? Прошу, підтверди, що це не у твоїх планах.

Ні, я не планую цього робити.

Благодарим небеса!

Я прагну повернутися до своєї діяльності, яка була актуальною до 2022 року: освіта, культура, співпраця з громадами, українізація Лівобережжя. Тепер, після служби, я готовий відновити ці проекти, адже маю чітке уявлення про те, з ким і як працювати. Мій військовий досвід навчив мене розуміти, з ким варто співпрацювати, а з ким краще уникати спілкування.

А що, як би генерал Залужний чи генерал Буданов вирішили заснувати власну політичну силу і запросили б Сергія приєднатися до них для роботи над українізацією лівобережної України, освітою та культурними питаннями?

Моє сприйняття державних інститутів трансформувалося після 2014 року. Тоді стало зрозуміло, що підтримка цих структур є вкрай важливою, навіть якщо раніше в культурному середовищі панувала думка про те, що державу слід лише критикувати чи висміювати. Тепер я усвідомлюю їхню значущість і розумію, чому це важливо.

Я усвідомлюю, які втрати чекають на мене, якщо я вирішу зайнятися політикою. І мені абсолютно зрозуміло, що не отримаю певні перспективи для своєї професійної діяльності. Тому я об'єктивно аналізую свої шанси.

Давай підсумуємо політичну тему. Найважливіше для мене, щоб майбутній парламент формувався не за принципом "піксель чи не піксель", а за якістю людей. Щоб там були компетентні й відповідальні -- як цивільні, так і ті, хто має військовий досвід.

Разом з тим, все одно завжди знайдеться частина, яка проголосує за умовне ОПЗЖ. Це, мабуть, і є найбільша небезпека.

Ти ж усвідомлюєш, що справа йде не просто про партійні структури, а про конкретних особистостей, які можуть зайняти цю позицію та застосувати наративи примирення, прощення та "повернення до минулого". Частина населення вже до цього готова — і це undeniable.

Ну, от питання: що ще має статися, щоб це змінилося?

Схоже, що ми вже переступили межу, після якої неможливо повернутися назад. Звичайно, суспільство не може бути одностайним у своїх поглядах. Візьмемо, наприклад, вибори, на яких Гітлер здобув владу – насправді його перемога була настільки близькою до рівноваги, що це можна вважати похибкою. Фактично, це було майже 50 на 50. Тобто, всього лише вчора половина німців виступала проти нацизму, а вже за рік їхня позиція змінилася настільки, що вони зникли з цього дискурсу?

Я багато спілкуюся з людьми з різних регіонів - це частина моєї роботи. І моє відчуття таке: моделі політичного, економічного, соціального та культурного життя вже змінилися. Точку неповернення пройдено. Просто зараз ми цього не бачимо через війну.

Зображення: кадр з відео Сергій Жадан.

Ми існуємо в "темряві", коли світло згасло. Але після нашої перемоги воно знову засяє — і ми спостерігатимемо зовсім інший пейзаж. Він не нагадуватиме те, що було до війни. Деякі речі залишаться, проте з'явиться й безліч нових.

Це не свідчить про те, що все стане простіше. Насправді, нас очікують труднощі, адже в багатьох ситуаціях ми можемо виявитися не підготовленими. Усі підсвідомо сподіваються, що закінчення війни принесе кінець стресу. Проте це не так, і це очевидно. Так, життя стане легшим і теплішим. Але багато аспектів нашого буття поступово зміняться — вони не зникнуть, а просто отримають нове сприйняття.

І ти ж не забувай, що в нас щодня відбувається? Щодня підростають ті, хто на виборах 2019-го ще не голосував. Тоді вони активно підтримували "Слугу народу" -- вона була їхнім "проти всіх", протестна сила проти старої системи. Але сьогодні я не впевнений, що вони й далі сприймають цю партію як свою.

У них може бути певне ставлення до президента. Він у нас дуже специфічний: певною мірою випадає з політичної системи, тоді як сама "Слуга народу" ніколи не була справжньою партією. Це не політична сила, і тим паче не лідерська. Це радше набір людей, зібраних навколо одного імені, яке їх і об'єднувало.

У цьому контексті відбуваються значні зміни. І виникає питання: хто стане лідером для цієї молоді, кого вони сприйматимуть як своїх представників у політиці?

Найбільш імовірним сценарієм є те, що для них основним пріоритетом стане охорона власної території та держави. Іншими словами, це стосується військових аспектів.

Проте така ситуація триватиме доти, поки їхні батьки перебувають на фронті. Коли вони повернуться, то висловлять підтримку місцевим політикам, молодим лідерам та новій політичній силі. Але не буде партії, яка б називалася "Збройні сили України".

Не буде єдиного, буде кілька. І не "Збройні сили", а їхні окремі члени.

Можливо, ти маєш рацію. І тут важко говорити... Мені видається, що буде великий запит на це питання справедливості. Паралельно з цим відкривається широкий простір для популізму, але й для реальних управлінських рішень, які покажуть прорив.

Маю серйозні сумніви, що молоді виборці стануть на бік політичних партій, які нагадують про 2014 рік — для них вони вже виглядають як "динозаври", що спілкуються мовою минулого і не здатні запропонувати рішення для викликів, з якими стикається майбутнє. Молоде покоління віддасть голос за тих, хто зможе вести діалог їхньою мовою та надавати відповіді, які дійсно важливі для сучасної післявоєнної України.

Зображення: кадр з відео Соні Кошкіної. "Нашу надію розхитують, нас її позбавляють, але вона -- ресурс не менш важливий, ніж зброя, бомбосховища чи економіка"

Оскільки ми розмірковуємо про майбутнє... Які зміни відбулися у твоєму сприйнятті перемоги? Яким чином виглядає перемога для Сергія Жадана у 2025 році?

Складне питання... Очевидно, що якщо Україні вдасться зберегти свою незалежність, отримати міжнародну підтримку та гарантії безпеки, це можна буде вважати перемогою. Розумію, що багато людей можуть засмутитися і вирішити відключити цей канал.

Оскільки ми не згадуємо про межі 1991 року.

Ми не забуваємо про них, проте не концентруємося на них. Я вже висловлював свою думку з цього приводу: навряд чи більшість українців зможе прийняти факт втрати частини своїх земель. Я впевнений, що це не трапиться.

Недостатня справедливість здатна впливати на емоційний стан певної частини населення. Це не є позитивним явищем, оскільки може призвести до розчарувань і депресивних настроїв. Проте важливо зосередитися на тому, що ми маємо: наша країна, її землі, наші громадяни та діти — це наші цінності та ресурси.

Ми можемо спробувати на території, яку контролюємо, побудувати процвітаючу державу.

По-перше, необхідно забезпечити охорону цих земель. По-друге, важливо усвідомлювати, що навіть ті території, які наразі не перебувають під нашим контролем, залишаються частиною нашої спадщини, і відмовлятися від них не варто. Історичний досвід доводить: нам слід вчитися бути терплячими, витривалими та рішучими.

Питання лише в тому, чи чекатимуть на це люди, які там знаходяться.

Послухай, це важливе питання, безперечно. Але я не думаю, що українці сьогодні мають питати в когось дозволу на повернення свого.

Безумовно!

Це питання честі. Ми не обговорюємо чужі речі, ми говоримо про те, що належить нам. Саме в цьому й полягає справедливість.

Фото: facebook/Генеральний штаб ЗСУ

Розглянемо, наприклад, ситуацію з Кримом. У 2015 році регіон відвідало понад 800 тисяч росіян, яким надавали фінансову підтримку, робочі місця та організовували переселення з різних регіонів. Серед цих осіб були й сім'ї військовослужбовців, деякі з яких можуть залишити півострів, тоді як інші залишаться. Вони отримають російські паспорти, і, хоча не братимуть участі у виборах, їхня присутність вплине на загальну атмосферу в регіоні.

Це питання можна розглянути з різних кутів зору. Згадаємо Крим 80-х років минулого століття. У 1985 році, перед приходом Горбачова та початком перетворень, навряд чи хтось міг уявити, що "радянський" Крим знову стане місцем проживання кримських татар. Лише небагато людей, як, наприклад, пан Джемлієв, вірило в цю можливість і вжило реальних заходів для її реалізації.

Я говорю про те, що багато речей у моменті здаються неможливими, але все може швидко змінитись. Насправді проводити історичні паралелі -- невдячна справа: вони неточні, суб'єктивні й часто притягнуті.

Подивися на значні конфлікти, що відбулися за останні 50 років, наприклад, на Балканах чи в Кавказькому регіоні. Хто міг би уявити, що ситуація розвиватиметься таким чином?

І, знаєш, це дійсно чудовий фінал нашої бесіди – ти подарував надію. Знову нагадаю про слова з "Метро": "Це - метро, що дарує надію. Десь у глибині станції моє серце бʼється". Нам сьогодні так не вистачає простих сподівань.

Нашу надію розхитують, нас її позбавляють, але вона -- ресурс не менш важливий, ніж зброя, бомбосховища чи економіка. Втративши себе емоційно, ми стаємо безпорадні.

Я дивлюся на Харків -- там знову понад мільйон людей, які повертаються й хочуть жити. Уявляю, як тільки завершиться війна чи її гаряча фаза, для Харкова почнеться нова історія. Не обов'язково гарна -- ми за неї вже платимо високу ціну: життя, міста, економіка. Але місто залишилося, люди залишилися -- і є шанс. І цим шансом треба скористатися.

На мій погляд, це абсолютно нові перспективи та зовсім інша наратива для Харкова.

Для інших міст існує своя, проте також нова перспектива. Надію потрібно плекати і постійно нагадувати про неї. Дякую, що ти сьогодні зробив це – для нас, для глядачів і слухачів. Маємо надію, що наступного разу розмовлятимемо вже про тріумф.

Знаєш, коли стартує виборчий процес, мені б дуже хотілося обговорити це з тобою, поділитися своїми думками. У мене є одна цікава ідея на цю тему.

Отже, в такому разі ти будеш проводити зі мною інтерв'ю, а не навпаки.

Договорились!