Сергій Фоменко — це талановитий артист та режисер.

"НАЙЕФЕКТИВНІШИМ Є СПІЛКУВАННЯ FACE-TO-FACE - ВІЧ-НА-ВІЧ"

Сергію, спочатку ми планували, що ваш тур по кіно в США охопить 13 міст.

- Фільм "Люди зі сталі" доїхав у 13 міст США, відбулося 15 показів, у двох містах були повторні. Це не спеціальна цифра, так сталося. Американська частина туру тривала з березня майже до середини травня. Кілька подій додалися, яких заздалегідь не планували.

У Сполучених Штатах налічується не менше 50 значущих міст, які стануть чудовими майданчиками для демонстрації фільму "Люди зі сталі". Іноземці найкраще розуміють суть сучасної російсько-української війни, коли їм безпосередньо демонструються документальні свідчення на екрані.

Найбільш продуктивним способом спілкування є особиста зустріч, тобто віч-на-віч. Часто люди задають непрості питання, що є позитивним моментом, адже отримавши відповіді, іноземці можуть краще осягнути суть подій.

Нам потрібна стратегічна підтримка Америки, незалежно від того, хто є Президентом США нині, і які в нього можуть бути погляди. Наше завдання - комунікації з людьми. Відповідно українська присутність за кордоном має бути стратегією.

Культура є тим фактором, який формує емпатію до України та викликає симпатію до народу, який веде боротьбу в умовах жахливої війни. Немає нічого більш універсального та дієвого, ніж культурна дипломатія.

Власна Росія сформувала переконання, що вона є наймогутнішою країною з "величною" культурою, і це стереотип важко зламати. Причина криється в тому, що протягом кількох століть вона активно займалася пропагандою, продовжуючи спотворювати й переписувати, зокрема, історію України. Як ви оцінюєте теперішню боротьбу з інформаційним впливом РФ за межами країни?

- Ми знищили міф про Росію, який був дуже дієвим і ефективним для іноземних країн. У деяких він досі превалює - як у Латинській Америці, наприклад.

Ми повинні невпинно розширювати присутність української культури за межами нашої країни. Слід створювати як горизонтальні, так і вертикальні зв’язки. Україні необхідно бути представлена в медіа та культурному середовищі у всіх куточках світу.

Фільм "Люди зі сталі" є не просто контрпропагандою, а відображенням реальної правди та відповіддю на дезінформацію з боку Росії. Це щира історія захисників Маріуполя, їхніх близьких та товаришів по службі, що висвітлює оборону міста, трагедію полону, боротьбу за свободу, гідність і життя. Одночасно стрічка проводить глядача через хронологію російсько-української війни, починаючи з 2014 року і до наших днів.

Чи помітили ви в США та інших країнах, де ви особисто презентували фільм, що ця війна стосується не лише нас?

У травні минулого року минуло вже десять місяців з моменту завершення першого етапу світового туру нашого фільму. Його демонстрували у Страсбурзі, в приміщеннях Ради Європи, де виступали колишні в'язні російського полону "азовці" Алла Березницька та її чоловік Макс. Також фільм був показаний у Парижі, під час Олімпіади, в українському павільйоні "Volia Space", а ще в кількох великих містах Іспанії та Польщі. Спеціальні покази відбулися в Бухаресті, зокрема на телебаченні Euronews Romania з румунськими субтитрами, а також в Ірландії. Нещодавно фільм транзитувався у В'єтнамі та Канаді. Я також фізично відвідав Німеччину, Великобританію та Сполучені Штати Америки.

Основною сутністю моїх переживань є усвідомлення того, що повномасштабна агресія Росії проти України — це не лише наша війна. Вона розгортається на нашій землі, оскільки ми є найближчими сусідами країни-агресора.

Внутрішньополітичне завдання нового фашистського режиму Путіна полягає в руйнуванні геополітичної безпеки та архітектури Європи і світу, включно зі Сполученими Штатами, використовуючи різноманітні методи гібридної війни. Хоча Америка розташована за океаном, сучасні високоточні ракети не знають перешкод.

До того ж Північна Корея та Іран - радикальні диктатури, побудовані ще Радянським Союзом, є союзниками РФ у цій війні. І якщо, наприклад, умовна Росія може не вдарити ядерними ракетами по Америці, то Північна Корея та Іран залюбки це зроблять, - от і все. Я все це розповідав американцям. Мене уважно слухали, задавали запитання.

Чи доводилося вам спілкуватися з американцями через перекладачів?

Я спілкуюсь англійською. Постійно слідкую за розвитком подій у російсько-українській війні та за глобальними змінами. Вважаю, що такий сценарій цілком можливий. Багато українців до 24 лютого 2022 року були впевнені, що Росія ніколи не розпочне агресію проти України, і це виявилося помилкою.

Логіка терористів і маніяків-вбивць є абсолютно нерозумілою для звичайних людей. Диктатори в країнах, що практикують тероризм, мислять зовсім по-іншому. Їхня мотивація та цілі радикально відрізняються від ваших уявлень. Для вас є цілком зрозумілим прагнення України або будь-якої іншої держави до розвитку, економічного процвітання, миру та благополуччя. Натомість їхні амбіції спрямовані на війну, поневолення, знищення прав людини та встановлення глобальної влади.

ФІКСУВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ ЗЛОЧИНІВ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

Ідея для фільму "Люди зі сталі" зародилася у вас у 2022 році. Чи могли б ви поділитися більше подробицями про цей процес?

Невдовзі після того, як українські захисники залишили "Азовсталь" за наказом, і Росія порушила свої зобов'язання дотримуватися норм міжнародного права щодо них, була заснована асоціація родин військових: матерів і дружин, які розпочали активну боротьбу за звільнення своїх близьких з полону. Першою, з ким ми детально обговорили цю ситуацію, стала відома кастинг-директорка Алла Самойленко, мама "азовця" Іллі Самойленка. Після цього ми спілкувалися з Катериною Прокопенко, дружиною Дениса Прокопенка, командира полку "Азов". Згодом ми розпочали роботу над створенням документального фільму.

Чи з'явилася концепція фільму, коли ви ще перебували в теробороні?

Конечно.

- Які оборонні завдання ви виконували?

Протягом трьох місяців, не підписуючи контракт, я був у теробороні під час київської кампанії. Моя діяльність охоплювала Київ, Ірпінь, Бучу, Бородянку, село Андріївка та інші населені пункти, де ми виконували різноманітні завдання. Ми супроводжували важливі вантажі, чергували на блокпостах, патрулювали територію, а також брали участь в евакуації людей з Ірпеня. Першими заходили в населені пункти після підрозділів ССО та тих, хто безпосередньо боровся з ворогом.

- У якийсь момент для себе вирішили, що ефективнішим будете, коли працюватимете над документальним кіно та здійснюватимете інформаційну роботу?

Я вважаю свою діяльність надзвичайно значущою. Моя робота спрямована на забезпечення інформаційної безпеки України та налагодження зв'язків із нашими партнерами. Мені важливо фіксувати події, адже ця війна є історичною та масштабною: це несправедлива, терористична та геноцидна агресія Росії проти України.

Теперішній досвід показує, що я можу робити ті речі, які допомагають нам воювати й боротися. Бо увага суспільства до теми війни і суспільств країн-союзників і політиків країн-союзників, і громад тощо - є дуже важливою, щоб вистояти до завершення війни, до нашої перемоги, яка має бути в тій чи іншій формі.

Безумовно, під час активних бойових дій першочергову роль у досягненні перемоги відіграють солдати на передовій, волонтери та медичні працівники. Проте існує безліч інших важливих аспектів. Наприклад, настрої в сусідніх країнах, в держави Європейського Союзу, а також у стратегічних партнерах; загальне розуміння ситуації. Це також є частиною моєї роботи, поряд із численними іншими зусиллями.

Чи ви стали частиною команди проєкту "Культура проти війни"?

- Я амбасадор проєкту "Культура проти війни". Це мої давні друзі, колеги, однодумці. Люди, які роблять дуже багато правильної інформаційної роботи під час війни, фактично не використовуючи державний бюджет, і це теж дуже важливо.

Можна сказати, це громадська ініціатива, яку реалізують патріотичні й інтелектуальні професіонали. У проєкті "Культура проти війни" беруть участь багато найкращих українських митців: Тарас Компаніченко, Ахтем Сеїтаблаєв, Сергій Михальчук та багато інших. Це постійна робота, яка тримає фокус уваги на темі України, - за допомогою документальних фільмів, мистецьких виставок та фотовиставок, інших проєктів.

У стрічці "Люди зі сталі" можна побачити графіку знаменитого митця Матвія Вайсберга. Хто ж стоїть за цією концепцією?

"Хроніки війни" були створені Матвієм Вайсбергом спеціально для цього фільму за моїм запитом. Він справді обдарований художник, який вміє надзвичайно точно передати той невловимий, але водночас виразний настрій подій.

Глядачі можуть спостерігати у фільмі також сцени, що зображують Оленівку.

- Фото- і документальна частина є дуже важливою. Теракт в Оленівці 29 липня 2022 року є однією з найстрашніших подій історії про "азовців" у полоні. Тоді загинуло 53 людини - їх спалили живцем.

Єдиною знімальною групою із цивілізованого світу, яка була після цих подій в Оленівці, - це були фотокореспонденти агенції Reuters. Упродовж 4,5 місяців я докладав зусиль, щоб отримати ці кадри - купити пожиттєву ліцензію на ці кадри для фільму "Люди зі сталі".

Ми здійснили підбір документальних фотографій та відео з численних джерел. Наприклад, кадри з бункерів "Азовсталі" були отримані з архівів "Азов - медіа".

ІНФОРМАЦІЙНО-КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА СТАНОВИТЬ ОДИН ІЗ ТРЬОХ ГОЛОВНИХ ПРІОРИТЕТІВ ДЛЯ КОЖНОЇ КРАЇНИ.

Чимало людей вважають, що зараз не час для культури. Які у вас є заперечення до цього?

Найбільш потужним інструментом російської держави залишається пропаганда. Протягом століть, починаючи з епохи Івана Грозного і закінчуючи Петром І, Росія інвестувала значні фінансові ресурси в залучення інтелектуалів та творчих особистостей. У радянський період митці та інтелігенція отримували від Москви лише два варіанти: гроші, популярність і відносну безпеку або ж неминучість смерті й концтаборів. Світ, на жаль, закривав очі на жорстокі дії внутрішнього терору в СРСР, такі як Голодомор і масові репресії. Ця політика не була засуджена так, як нацизм, але з часом трансформувалася в рашизм та путінізм.

Після кількох років відносної невизначеності після розпаду Радянського Союзу, з 1998 року РФ розпочала активну експансію в Україну, бо зрозуміли, що треба брати під контроль інформаційне поле. Запустили великі гроші, скуповували медіа, частоти на радіо, запускали своїх кураторів і програмних директорів. Це вже була цілеспрямована стратегія країни-нападника.

Варто підкреслити, що інформаційно-культурна політика є однією з ключових складових для будь-якої нації, незважаючи на спроби деяких переконати в протилежному. Існує три основні стовпи: військова сила та безпека, культура і інформація, які формують ідеологічні основи, а також економіка.

Інші країни світу допомагатимуть тим, чию культуру вони знають. Тобто культура - це не один, два чи п'ять проєктів. Це постійна стратегія з масштабною географією, як усередині країни, так і за її межами.

Які дії потрібно вжити, щоб українська культура не втратила свої шанси на розвиток за кордоном?

Присутність української культури на європейській та світовій арені є надзвичайно важливою стратегією. Необхідно забезпечити активну інтеграцію та культурну дипломатію, що передбачає співпрацю між митцями та реалізацію спільних проєктів.

Завжди ефективні дні та ярмарки культури, фестивалі, художні виставки, гастролі оркестрів, театрів, музичних гуртів, діджеїв (треба залучати молоду аудиторію). Треба показувати документальне / художнє кіно. До речі, необов'язково нове, може бути якісне старе.

Необхідно усвідомити, що значна кількість людей не прагне споживати контент, зосереджений виключно на війні. Вони шукають більше позитивних та надихаючих історій. Хоча всередині нас присутні ненависть, сльози та справедливе прагнення до помсти, ми повинні представляти інформацію про війну в більш прийнятному форматі. Важливо детальніше висвітлювати факти та проводити аналітичні розгляди. Це дозволить людям в інших країнах краще зрозуміти, що у нас відбувається, та хто ми є насправді.

Протягом тривалого часу українська культура виглядала, як покинута дитина на роздоріжжі, немов жебрачка, що звертається: "Гей, я така чудова, у мене є багато скарбів!" А у відповідь чують: "Зараз не до цього, нам потрібно займатися..." Якщо хтось так міркує сьогодні, то він насправді грає на руку ворогу.

- Чому місія культури - стратегічна, а не просто "послухали пісні, подивилися кіно"?

- Культура - це спілкування на рівні сенсів, історії, почуттів, емоцій. Це та річ, яка тримає наш дух, нашу психіку, наші емоції та формує нас як людей. Натомість у країні-агресорці за допомогою пропаганди та брехні за 25 років диктатури Путіна створили стадо "зомбі", які йдуть вбивати, ґвалтувати, катувати й нищити.

Ми – нація поетів, воїнів, митців та працівників, спільнота людей, які створюють цінності і невтомно трудяться. Єдиними, хто готовий боротися там, де інші втрачають мужність. Ми ефективно протистоїмо агресорам, знищивши вже мільйон ворогів. Це досягають люди, які до війни займалися цивільними професіями і не мали військового досвіду.

Культурні події на міжнародних майданчиках часто є висхідною точкою для подальшої комунікації між політиками, дипломатами, військовими експертами та іншими діячами. Фільмом "Люди зі сталі" ми постійно створюємо такі стартові дискусії, щоб не зникла з інформаційного простору тема полонених Росією українських захисників Маріуполя.

Який новий документальний фільм Сергія Фоменка з'явиться на екранах для глядачів?

"Маріупольський щоденник" — це оповідь про юного Єгора Кравцова, який записував свої думки в щоденнику на початку військових дій у Маріуполі у 2022 році. Ця сімейна історія стала мені відома, як і багатьом іншим, завдяки публікаціям у Facebook.

Але потім дізнався про все трошки глибше, тому що з дядьком цього хлопчика - відомим фотографом Євгеном Сосновським - я був знайомий ще з першого свого приїзду в Маріуполь у 2014-му. Євген, із яким після початку повномасштабної війни деякий час не було зв'язку, через два місяці виклав у фейсбуці першу інформацію про щоденник хлопчика з Маріуполя, а пізніше, коли родина виїхала з окупації, написав, що це історія родини його племінника.

Їм вдалося виїхати з Маріуполя після того, як загоїлися поранення. Але дідусь загинув, стік кров'ю. Його поховали біля розбомбленого будинку...

Коли родина вперше прибула до Києва, ми зустрілися. Я відчув, що цю історію варто розповісти. Ми почали проводити час разом: гуляли, смакували морозиво та обмінювалися думками. Згодом я запропонував їм зняти кілька днів для документального фільму.

Цей фільм розкриває, як дитина бачить війну; він розповідає про звичайну родину з Маріуполя, яка, хоча й говорить російською, займає проукраїнську позицію. Це оповідь про одну з тисяч родин, що переживають ці складні часи в Маріуполі.

Сестра Єгора, яка зазнала поранення голови, приїхала до Києва і не могла вимовити ані слова через пережитий стрес. Їхня мати плакала кожні десять хвилин. Єгор, натомість, залишався найспокійнішим і найвитривалішим серед усіх.

- Коли глядачі зможуть побачити фільм?

- Тепер відбувається фінальний етап роботи над фільмом "Маріупольський щоденник". Пройшло якраз три роки від часу зйомок: було багато інтерв'ю, в кожному хлопчик читав свій щоденник тощо.

Деякий час я не міг точно визначити, що саме хочу побачити в кіно, яким має бути цей фільм. Ми провели кілька етапів попереднього монтажу. Потім на певний період зосередилися на стрічці "Люди зі сталі".

- Плануєте до осені завершити?

Маю намір до осені, але... як воно вийде.

Чи є плани на створення серії документальних стрічок?

- Так, серія "Між світлом і злом", яка розповідатиме про нинішню російсько-українську війну і про нашу багатосотрічну українську боротьбу за незалежність.

- Я багато нині пишу. Просто під час служби в ТрО, ще в лютому 2022 року на блокпостах у мене почали з'являтися пісні.

- Коли, що можна почути нове?

- Сподіваюся, що вже цього літа. Мав тиждень часу в Києві між закінченням туру в Британії і початком у США - зайшов на студію й записав кілька пісень під гітару; для однієї навіть устиг зробити деякі аранжування.

Чи можете поділитися кількома новими рядками?

- Не маю наміру. Це стосується нашого теперішнього моменту, того, що відбувається, і наших бажань. Я завжди створюю музику, спираючись на те, що оточує мене, і на власний досвід — це стає джерелом натхнення. Написати пісні на примусову тему мені не цікаво.

Валентина Самченко, місто Київ