Росія готує ґрунт для майбутніх конфліктів, і заради цього готова на компроміси, що викликають приниження.
Переговори про закінчення війни, які протягом минулих місяців ішли незбагненними шляхами, нагадують біг по колу, вибратися з якого нікому з учасників та посередників наразі не вдалося. На якому етапі перебуває узгодження позицій, якщо взагалі перебуває, невідомо. Україна висуває свої пропозиції, Росія -- черговий ультиматум, США -- чергового Віткоффа. Проте аналіз навіть тієї обмеженої інформації, яка просочується крізь зачинені двері, дає змогу дещо зрозуміти про цілі й тактику дій Росії. Це важливо, оскільки безвідносно до кількості повторень тих самих безглуздих вимог Путіна вустами Лаврова і так само безрезультатних закликів Трампа "сісти й підписати угоду" жити поряд із фашистським монстром доведеться нам. Глибоке розуміння намірів Москви може допомогти переконати хоча б партнерів із Європи, що вони також здатні виробити протягом року 5 мільйонів снарядів паритетно з Північною Кореєю, яка не припиняє виконувати свій "священний" обов'язок перед РФ. Про далекобійні ракети годі й згадувати.
Росія активно готується до нових військових конфліктів. Хоча невідомо, коли й проти кого вони можуть початися, очевидно, що тотальне перенаправлення суспільства, економіки, освіти та культури на військові рейки свідчить про те, що Путін не має наміру змінювати нову реальність, що виникла після трьох років війни й його успішного, на його думку, протистояння Заходу. Якщо б у осінній період 2022 року ми отримали достатню кількість зброї, провели контрнаступ і відібрали в агресора стратегічну ініціативу, ситуація сьогодні могла б виглядати інакше. Але історія не знає, як виправити наші безкінечні "якби". Путін засвоїв уроки минулого, і всі його дії на даний момент спрямовані на підвищення зовнішньополітичної гнучкості, що стає ключовим фактором у його стратегії.
З цього ракурсу варто аналізувати стратегічні угоди з Північною Кореєю та Іраном, а також показові закордонні поїздки, зокрема до країн-учасниць Міжнародного кримінального суду, які, однак, не наважилися його арештувати. Серед важливих аспектів – обміни візитами з Китаєм та співпраця з терористичними організаціями, такими як Талібан і ХАМАС. Підготовка до вторгнення в Україну супроводжувалася створенням зовнішньополітичних важелів і пасток на випадок потреби, а також бажанням зберегти гнучкість і свободу дій. Одним із ключових компонентів, які були розроблені заздалегідь, стала тісна дружба з Китаєм, що спрацювала відповідно до плану, тоді як присутність у Сирії не виправдала сподівань.
Але сьогодні ситуація змінилася. У США новий президент, котрий, як і Путін, вірить у волю особистості та право сильного, зневажає багатосторонні інституції й надає перевагу персональним відносинам порівняно з системною розбудовою міждержавних контактів. І хоча Дональд Трамп не любить війни, він мислить категоріями бізнесу, з ним Путіну має бути легше, бо він розуміє -- за Трампа США не оголошуватимуть Росії війни. Якщо відчують поразку, то просто відійдуть убік, але за ідеали не воюватимуть.
Наразі у світі налічується близько дюжини ревізіоністських держав із автократичними, якщо не диктаторськими, режимами, які протистоять демократичному світу. Її ядро становить основна антиамериканська четвірка -- Росія, Китай, Північна Корея та Іран. Але їхні роль і вага абсолютно різні. Росія, КНДР та Іран безпосередньо беруть участь у війні. Китай свою участь заперечує, але відіграє роль центра сили, який створює стратегічну противагу США. Росія здатна створювати проблеми США та їхнім союзникам у Європі й робить це, Північна Корея "відповідає" за Східну Азію, Іран -- за Близький Схід. Усе це -- зони стратегічних інтересів США. Але саме підтримка з боку Китаю перетворює цей дивний неформальний альянс на виклик, який демократичний світ і досі не наважується прийняти.
Китай вважається майстром адаптації. Яким ще чином можна охарактеризувати його політику, яка передбачає геополітичну та ідеологічну суперечку з державами, які водночас є найбільшими торговельними партнерами й інвесторами? Це вимагає підтримки тісних зв'язків з усіма конфліктуючими сторонами, наприклад, з Об'єднаними Арабськими Еміратами, Саудівською Аравією та Іраном, а також одночасної підтримки та стримування Північної Кореї. Для Китаю поразка Росії є неприпустимою, оскільки це може призвести до зміни політичного режиму на прозахідний. Саме тому Пекін підтримує Москву. Проте, з прагматичних міркувань, Китай не посилює напруженість у відносинах із Заходом і Україною, за винятком відповідних заходів у відповідь на дії США щодо тарифів.
Росія повністю підтримує політику гнучкості, але, на відміну від Китаю, їй бракує ресурсів для її впровадження. Китай може дозволити собі ігнорувати економічні аспекти на користь геополітичних інтересів, не зважаючи на Росію. Проте сама Росія, без підтримки Китаю, не має достатньої сили, щоб діяти самостійно в цьому напрямку. Це одна з причин, чому Москва погодилась на приниження та звернулась до Пхеньяна за допомогою. У відповідь на надані живу силу, ракети та боєприпаси, Росія постачає Північній Кореї паливо та сучасні технології в галузі оборонної промисловості. Китай завжди дбає про те, щоб його нестабільний сусід, єдиний, кому Пекін надає гарантії безпеки, був захищений (адже необхідно мати буфер із проамериканською Південною Кореєю), але при цьому не виявляв надмірної агресії (щоб не дати США підстав для збільшення військової присутності в регіоні). Пекін не задоволений зближенням Росії та КНДР, але не втручається. На даному етапі тісна дружба з Росією є пріоритетнішою для Китаю.
На цьому етапі конфлікту Росія активно досліджує межі слабкості західних країн, що, безсумнівно, вигідно Китаю. Саме тому з боку КНР спостерігається поблажливість до російських дій у їхній зоні впливу. Китай уважно слідкує за подіями в Європі, адже ситуація безпосередньо стосується його інтересів. Росія залучила до війни Північну Корею, на що демократичний світ реагує з побоюванням. Ракетні удари з КНДР вже призвели до загибелі десятків людей у Києві, Сумах та Харкові, і хоча світ висловлює співчуття, наслідки угоди між Москвою та Пхеньяном, яка може загрожувати глобальній безпеці, залишаються без уваги. Росія оголошує про перемир'я, після чого на територію України обрушується безпрецедентна кількість ракет і дронів. В результаті лунають гучні заяви та скликаються саміти, але нових санкцій не запроваджують. Допомога переходить на двосторонній рівень, а ЄС зосереджує всі зусилля на боротьбі з митами Трампа. Росія порушує санкції проти Ірану та Північної Кореї, відкрито ігноруючи різні пропозиції, які привозить Віткофф, та вимагаючи прямих переговорів з Києвом, щоб продемонструвати, що їх лідер має здатність контролювати ситуацію, на що у відповідь чують лише: "обговоримо на наступному саміті".
У той же час інші учасники квартету відчувають неабиякий азарт. Кім Чен Ин відкрито оголосив про відправлення військових до Росії; Китай захопив атол у Південно-Китайському морі, який належить Філіппінам, разом із прилеглими територіальними водами; Іран подав позов до Міжнародного суду проти Канади, Швеції, України та Великої Британії через рішення авіаційного органу ООН, пов'язане зі збиттям пасажирського літака МАУ у 2020 році. Тегеран стверджує, що його збройні сили перебували в "підвищеній бойовій готовності... у зв'язку з можливим нападом з боку США", через що сталася помилка. Дійсно, з ким таке не трапляється?
Проблема в тому, що необхідної реакції з боку цивілізованого світу немає. В кожному конкретному випадку знаходяться цілком обґрунтовані пояснення, чому ставити на місце порушника міжнародного права "не на часі". Тому Путін і не припиняє обстрілів -- він отримує задоволення, спостерігаючи за тим, як, на його переконання, недієздатна співдружність європейських демократій бореться з тарифним тиском і ніяк не домовиться про спільну й непохитну позицію щодо війни й Трампа. Його економіка не залежить від митних тарифів, тому що їх більше, то краще. В російському баченні світу це стосується й Китаю, який в умовах протидії торговельній війні зі США не протидіятиме різко витівкам Росії в Північній Кореї. Поки нафта продається, а російський народ погоджується на війну, Путін бачить себе щонайменше Чингісханом. Для нього мир -- це продовження війни іншими способами. Цю ідею треба донести до наших партнерів. Для них вона буде зрозумілою.
Ліберальний інфантилізм, який панував у повоєнній Європі протягом кількох десятиліть, став на руку Путіну. З його точки зору, Європа виглядає слабкою, нерішучою та надмірно обтяженою економічними і соціальними викликами. Нещодавнє зникнення електрики в кількох провідних країнах ЄС — навіть якщо це сталося через технічні причини — слугує додатковим підтвердженням нестабільності тих, хто намагався нав'язати йому свої умови.
Свого часу США припустилися помилки, запросивши Росію до "клубу демократій", а Європа хибно вважала Росію частиною європейського культурного простору й тому не може усвідомити, чому війна та пов'язане із цим погіршення соціально-економічних умов не призводять до протестів і, можливо, зміни влади. Відбувається прямо протилежне -- збільшення підтримки та зростання "національної гордості великоросів" за вбивства українських дітей. Цілодобова цинічна пропаганда зробила свою справу. Геббельса не взяли б на російське телебачення через недостатню кваліфікованість.
У свій час радянська "цивілізація цивілізацій", подібно до потужних США, виявилася безсила перед моджахедами в Афганістані. Раніше американці також не змогли перемогти ні корейських, ні в'єтнамських партизанів, що свідчить про важливість висновків. Досвід Фінляндії у її війні проти СРСР, а також нинішній високий рівень підготовки країни до можливих агресій — це ще один приклад, який варто вивчити.
У ситуації, коли політичний і економічний прагматизм витіснив ідеологію та захист цінностей, важливо розробляти нестандартні стратегії протидії тим, хто загрожує світовому порядку, заснованому на правилах. Можливо, нам варто звернутися до досвіду асиметричних конфліктів минулого, який міг би виявитися корисним.
