Пострадянський період наближається до свого завершення.
Моя перша подорож до Грузії відбулася влітку 2003 року, всього за кілька місяців до відомої Революції троянд. Я зійшла на берег у чорноморському порту Поті після ночі в морі з російського Сочі. Місто вразило мене своєю занедбаністю. Після тривалих пошуків мені вдалося натрапити на бар, що знаходився в службовому приміщенні непоштукатуреного багатоквартирного будинку. У дворі, серед пластикових столів, які майже всі мали по три ніжки, гралися брудні діти та поросята, підносячи клуби пилу, що осідали на апетитних хачапурі — традиційних кавказьких коржиках із сиром. Інші міста, які я відвідала, виглядали краще, але Грузія все ж здавалася мені символом пострадянського занепаду, хаосу і руйнувань. Я опинилася там лише через два місяці після повернення з Таджикистану, де нещодавно завершилася одна з найкривавіших громадянських війн в історії колишнього СРСР. (Там загинуло десятки тисяч людей, а сотні тисяч змушені були покинути свою країну. У багатьох регіонах періодично виникали проблеми з голодом, а інфраструктура була знищена, зокрема пересохли зрошувальні канали, перетворивши колись родючі землі на пустелі.) Проте, навіть Таджикистан виглядав більш привабливо, ніж Грузія: багатоквартирні будинки виглядали менш занедбаними, інфраструктура була в кращому стані, а автомобілі — не такими побитими.
Хаос у поєднанні з розпадом - ось чим був для мене пострадянський простір у той час. Вперше я зіткнувся з ним у Литві 1994 року. Однак у цьому литовському безладі вже були деякі ознаки нового порядку. Відчувалося, що старе має впасти, щоб на його руїнах постало нове і краще. Усі костели Вільнюса перебували на ремонті, стояли відкриті й понищені. До багатьох із них можна було зайти безперешкодно. Пам'ятаю, що в костелі Святого Казимира, здається, ми знайшли купу людських черепів. Вони просто лежали на підлозі, і ми навіть на мить завагалися, чи не взяти один з них на пам'ять (єдине виправдання, яке я маю, - це наш юний вік, ми були в третьому класі ліцею).
Мій наступний досвід з пострадянською деградацією трапився в Чернівцях, через три роки після попереднього. Я прибула з Румунії і відразу відчула себе дуже незручно. З огляду на те, як вражаюче виглядають Чернівці сьогодні, це може здаватися дивним. Проте тоді це місто Буковини переживало важкі часи. Після майже п'яти десятиліть радянського режиму та його швидкого занепаду, Чернівці втратили свою колишню велич. Бруківка, яка, ймовірно, не бачила ремонту з часів Брежнєва, була всіяна глибокими ямами, через які беззубий таксист віз мене з автовокзалу до залізничного. Кожного разу, коли стара "Волга" підстрибувала, касета з російським шансоном на деякий час зупинялася, поки водій не вставляв її назад у магнітолу. На вокзалі я зустріла безліч п'яних, які блукали без мети. Час від часу виникали бійки, а в головному залі, під касами, безпритульні собаки сновигали в пошуках їжі.
Пізніше я ще багато разів відвідувала колишній СРСР. Я бачила, як виглядали "лихі 90-ті", як називали перше десятиліття перехідного періоду після розпаду СРСР, у південносибірському місті Барнаулі та Суздалі, що входить до Золотого кільця навколо Москви, у Криму і Карпатах, у Трускавці, у Баликчі на озері Іссик-Куль та в узбецькому Ургенчусі. Навіть у першому десятилітті ХХІ століття я була переконана, що якщо ви помістите мене в будь-який куточок колишнього Радянського Союзу, не кажучи, що це пострадянська територія, я все одно впізнаю його.
Різноманітні моделі, різні амбіції.
Однак термін "пострадянський" або "постсовєцький" означає набагато більше, ніж форма публічного простору й естетичні рішення (чи, радше, їх відсутність). Ідеться про всю спадщину тоталітарної, а згодом, після Сталіна, і жорстко авторитарної епохи. Вважалося, що вона сформувала певний тип політичної культури, схильність до такої, а не іншої соціальної поведінки і, як наслідок, обтяжує, як тінь, суспільства колишніх радянських республік і слугує для їхньої стигматизації. Водночас - і це, мабуть, найгірше - вона може бути використана як виправдання: адже це пострадянська країна, вона приречена на корупцію, зарозумілість влади, придушення громадянських свобод. І боротьба із цими негараздами - це боротьба з вітряками.
Лише пам'ятаючи про цей вимір слова "пострадянський", легко зрозуміти, чому в деяких країнах, що колись входили до складу СРСР, так уникають цього терміна.
В одному з інтерв'ю зі збірника "Союз рушимий. Радянський Союз через 30 років після його розпаду" Домінік Вільчевський запитав литовського політичного філософа Нерію Путінайте, чи не є образливим для литовців називати Литву пострадянською країною, на що вона відповіла: "За ці тридцять років [після розпаду СРСР, - прим. Л. В.] у Литві відбулося багато процесів, відбулися величезні економічні й соціальні зміни, ми стали повноправним членом ЄУ і НАТО. А тавро "пострадянської" країни начебто означає, що ми все ще є якоюсь колонією Москви. Це тим більше дратує, що сама Росія бачить нас як загублену провінцію, а отже, цей західний погляд резонує з російським. Що взагалі означає "пострадянський простір"? Чи повинні Сполучені Штати називати себе "постбританськими"?".
Декілька років потому, під час бесіди, вона висловила свою думку: "Ми не можемо вважатися пострадянськими, адже це не є нашою головною ідентичністю. Наші цілі та інтереси зосереджені на інших аспектах. Ми є частиною інших організацій, маємо інші моделі поведінки, і тому не бажаємо, щоб цей термін асоціювався з нами".
Водночас дослідниця не заперечує, що радянський досвід наклав відбиток на литовців. Вона визнає, що серед них "все ще присутні певні риси, характерні для всіх поставторитарних суспільств: ототожнення можновладців з державою, туга за покровительським стилем правління й сильними, навіть авторитарними політиками. Крім того, не робиться спроб створити правила, які були б прийнятні для широкої громадськості, натомість докладаються зусилля для того, щоб обійти вже наявні правила. Існує велика взаємна недовіра між приватним і державним секторами, а також сильна бюрократія". На її думку, саме остання є найпомітнішою ознакою радянського досвіду: "Це найсерйозніша проблема і найбільша причина невдоволення литовців. Чиновник ставиться до громадянина не як хтось, хто служить суспільству, а як хтось дуже важливий, хто має владу над нижчою кастою".
На думку Путінайте, досвід роботи в радянській системі також може бути цінною точкою відліку, яка дає змогу краще побачити небезпеки авторитаризму сьогодні. Так було у випадку зі солідарним ставленням литовців до прагнення до свободи білорусів та українців. "Прихильність литовців також визначається певним досвідом, назвемо його, як дехто сказав би, "пострадянським". Ми відчуваємо, що розуміємо українців чи білорусів краще, ніж їх розуміють інші європейські народи, у нас є культурна спорідненість. Ми здатні розпізнати пропаганду й маніпуляції, які досі практикуються в Білорусі", - поділилася вона своїми думками з Домініком Вільчевським.
"Ми краще, ніж багато західних суспільств, розуміємо, чому білорусам набридло бути радянськими, - сказала вона мені. - Ми хочемо підтримати їх у цьому прагненні. Ми хочемо допомогти іншим народам вирватися із цього пострадянського табору".
Нас уберегла радянська влада.
Нерія Путінайте вважає, що вихід із пострадянського стану нерозривно пов'язаний із процесом деколонізації. З цього погляду, пострадянські держави залишаються в зоні російського впливу. Це досить поширена позиція, але не єдина. У деяких з країн, які виникли в 1991 році, СРСР може сприйматися як колоніальна сила, або ж не сприйматися взагалі. У цьому контексті доречно навести слова киргизького аналітика Осмонакуна Ібраїмова, які він написав у 2015 році для порталу "Радио Азаттык", напередодні вступу Киргизстану до Євразійського економічного союзу — організації, що була заснована під егідою Москви в рамках політики економічної інтеграції пострадянського простору.
Ібраїмов створив свій текст на честь прем'єри фільму про киргизьку лідерку XIX століття Курманжан Датку, яка змушена була визнати підпорядкування Росії. Ця стрічка, представлена Бішкеком на конкурс "Оскар", отримала позитивні відгуки в США. Як зазначив Ібраїмов, успіх фільму зумовлений "популярністю фемінізму в американському суспільстві та загальним обуренням сучасною неоімперіалістичною політикою Росії, що базується на економічному тиску та анексії територій слабших держав у пострадянському просторі".
У ті непрості часи феодальних суперечностей та неминучого наступу російського впливу, - роз’яснював Ібраїмов мотиви дій Курманжан Датки, - мудра і рішуча правителька добровільно погодилася приєднатися до імперії на умовах угоди, не зважаючи на заперечення своїх синів, які готові були битися [з переважаючими силами ворога, - прим. Л.В.] до останнього киргиза. На жаль, колонізатори швидко забули про умови угоди, відчули себе єдиними господарями киргизької землі та почали діяти на власний розсуд. Усім відомо, що трапилося після встановлення царської адміністрації. До приходу радянської влади киргизи опинилися в ролі вигнанців на своїй же землі. Їх витіснили з найродючіших територій, називаючи тубільцями.
Ібраїмов ставить в контраст царську Росію, яку він вважає типовим представником колоніальної імперії, із Радянським Союзом. Він згадує про повстання 1916 року, яке спалахнуло в Центральній Азії внаслідок збільшення військових призовів. Мусульманам, які ще не були мобілізовані, було наказано прибути на фронт Першої світової війни для виконання допоміжних робіт, таких як копання окопів. "Коли відбулося повстання, російська колоніальна адміністрація вирішила повністю знищити корінне населення, - зазначає Ібраїмов. - Єдиним виходом залишалася втеча до Китаю. Радянська влада стала нашою рятівницею, виховала нас і принесла незалежність. Ми ніколи не повинні забувати про це".
Ібраїмов зазначає, що після розпаду Радянського Союзу Росія знову взялася за імперську політику. "Через півтора століття після проголошення російського суверенітету і 25 років незалежності ми знову опиняємося в зоні політичного та економічного ризику, що важко передбачити. Ми фактично вштовхуємо себе в зашморг, який поступово затягуватиметься," - підкреслює він. На його думку, цей зашморг уособлює собою вступ до Євразійського економічного союзу. Ібраїмов нагадав про досвід Курманжан Дати, яка стала свідком порушення умов угоди з росіянами, і попередив, що така ситуація може повторитися. Росія вводить киргизький народ в оману, обіцяючи вигоди від членства в Євразійському економічному союзі, тоді як насправді, за словами колумніста, це означає втрату економічної та політичної незалежності.
Водночас Ібраїмов наголошує, що Росія є ключовим партнером для Киргизстану, і проти союзу з нею може виступати лише божевільний. "Ми просто хотіли б, щоб вони не квапили нас і не тиснули на нас, щоб припинився постійний тиск і шантаж", - зазначає він і далі попереджає, що "увійти до митного союзу з Росією буде легко, а вийти з нього - надзвичайно складно". Сьогодні, коли російська економіка втратила динаміку внаслідок міжнародних санкцій, а рубль впав у ціні, робота в Росії вже коштує киргизам менше, проте легкий доступ до роботи був головною причиною вступу їхньої країни до союзу. Хоча така домовленість з Росією не зовсім вигідна Киргизстану, який багато імпортує, наприклад, з Китаю, країна навіть не намагається вийти з нього, адже на кону в цьому шлюбі за розрахунком стоїть не лише економіка, і обидві сторони це добре знають.
Якщо порівняти ситуацію Литви в 1940 році, коли вона була насильно включена до складу СРСР, зі ситуацією киргизького народу в 1917 році, коли в Центральній Азії з'явилася радянська влада, то киргизького публіциста легше зрозуміти. Литва раніше була незалежною державою. Киргизи в царській Росії не мали навіть автономії. Радянська влада дала їм спочатку автономну область, потім перетворила її на автономну республіку і, нарешті, 1936 року створила Киргизьку Радянську Соціалістичну Республіку з багатьма атрибутами, принаймні теоретично еквівалентними атрибутам незалежної держави: власний парламент, уряд, Академія наук, театр опери та балету, численні університети, бібліотеки й музеї. Автономія Киргизької РСР була ілюзорною, але вона фактично сприяла створенню киргизької національної ідентичності. До приходу більшовиків у Центральну Азію мислення в національних категоріях не було поширене, і, крім панкиргизької ідеології, яку сповідувала, зокрема, домінуюча в Казахстані група "Аллаш-Орда", ніхто не намагався поєднати етнічну належність з політичними правами.
Саме в Киргизькій РСР сформувалася інтелектуальна й політична еліта, з якої згодом вийшли лідери нинішнього незалежного Киргизстану. Водночас радянська влада переслідувала й утискала киргизів, як й інші національності, що перебували під її впливом. Насильницька колективізація і викликаний нею голод, а також хвиля еміграції за межі СРСР, сталінські чистки і, нарешті, масова русифікація, якої зазнали кілька поколінь киргизів, означали, що вони не лише втратили своїх найвидатніших представників, а й відвернулися від власної культури, прийнявши її вульгаризовану версію, пристосовану до потреб радянської урівнялівки.
Легенди про революцію
З цих причин серед киргизького населення, як і серед литовців, можна знайти інтелектуалів, які не бачать у СРСР порятунок від російського імперіалізму, а навпаки, вважають його продовженням. Киргизький філософ і активіст Елері Бітікчі у листопаді 2017 року в інтерв'ю для "Радио Азаттык" стверджує, що вірити в те, що Жовтнева революція врятувала киргизів від знищення, яке готувала царська Росія після 1916 року, - це всього лише міф. Він підкреслює, що радянська влада підтримувала цей міф, щоб забезпечити лояльність киргизького народу. Бітікчі зазначає, що насправді в Центральній Азії під час революції та громадянської війни, яка слідувала за нею, загинуло більше людей, ніж під час репресій, що відбулися після повстання 1916 року і уркуну (втечі від репресій за кордон, переважно до Китаю). Однак підтримка цього міфу, що все було навпаки, допомогла зберегти позитивний імідж СРСР серед залишених киргизів. "Ті, хто емігрував з радянського Киргизстану, мають зовсім інше сприйняття радянського періоду, - пояснює Бітікчі, - для них це просто три уркуни. Перший, великий уркун, стосується втечі після антицарського повстання 1916 року, середній уркун - це еміграція під час революції та громадянської війни, що пов'язана з так званим басмацьким повстанням і його придушенням. Третій, малий уркун, - це еміграція, що стала результатом колективізації". "Для киргизів, які живуть за кордоном, - наголошує Бітікчі, - немає суттєвої різниці між Російською імперією та СРСР".
У цій же розмові дослідник показує, як радянська історіографія поширювала серед киргизів переконання, що кочівництво було ознакою відсталості і що свободи й ресурси, які вони мали до приходу колонізаторів, такі як земля, чисте повітря і вода, були менш важливими, ніж так звані "блага цивілізації", такі як індустріалізація або загальна освіта. "Але найгірше, - за словами Бітікчі, - те, що ми перестали цінувати людське життя. Жертви, яких зазнали киргизи за радянських часів, виправдовуються тим, що в нашій країні були побудовані заводи, школи і лікарні". Він додає, що трагічна іронія історії полягає в тому, що всі ці зручності були побудовані в Центральній Азії не для корінного населення, а для росіян, які там оселилися: "Те, що матеріальні вигоди виявилися для нас важливішими за тисячі жертв, - це найгірше, що сталося з нами у ХХ столітті".
Відносно сучасної політики Росії, Бітікчі поділяє погляди свого співвітчизника Ібраїмова. Він висловлює негативне ставлення до участі Kyrgyzstan у Євразійському економічному союзі, вважаючи, що це відображає колоніальний світогляд, сформований у киргизів під впливом як царських, так і радянських колонізаторів.
Від представників влади до послідовників ісламу та кочових народів.
Зі сприйняттям радянського минулого, властивим для Бітікчі, я зустрічалася й у інших країнах Центральної Азії. У 2004 році я мала бесіду з таджицьким політиком Туйгуном Карімовим, який на той час обіймав посаду секретаря місцевої Комуністичної партії. Незважаючи на те, що Таджикистан вже вступив у друге десятиліття незалежності, Карімов залишався вірним прибічником радянської революції і з гордістю ідентифікував себе як "дитину Жовтня". Він зазначав: "Якщо ви знайомі з історією Центральної Азії, то знаєте, що Бухарський емірат був однією з найконсервативніших та найвідсталих частин царської Росії, а найменш розвиненим регіоном емірату був його схід, який сьогодні є Таджикистаном. Все, що було досягнуто за 75 років радянського режиму, сталося завдяки комуністам. Ці міста, дороги та промислові підприємства. Все це зроблено. І таджицький народ вдячний за такі зміни. (...) Лише найнеосвіченіші можуть заперечувати, що за радянських часів нічого не було і що ми втратили свою культуру. Насправді, ми отримали значно більше, ніж втратили. Ми виграли в усіх аспектах. Подивіться на Афганістан через річку. Порівняйте їхню ситуацію з нашою" [інтерв'ю увійшло до моєї книги про Центральну Азію "Просто перейдіть річку", виданої 2014 року, - прим. Л. В.].
Під час моїх розмов з Карімовим, Комуністична партія Таджикистану вже давно займала опозиційні позиції. Хоча Емомалі Рахмон, який і досі керує країною, походить з радянської адміністрації, він, на відміну від перших президентів сусідніх країн — Казахстану, Узбекистану та Туркменістану, які до розпаду СРСР були першими секретарями своїх республік, був апаратником нижчого рангу. Рахмон працював директором колгоспу. Після відставки першого президента, колишнього голови місцевого ЦК Рахмона Набієва, який став новим лідером держави в період громадянської війни восени 1992 року, він залишався маловідомим для широкої аудиторії. В умовах війни Рахмон, використовуючи структури та активи Комуністичної партії Таджикистану, створив свою політичну силу — Народно-демократичну партію Таджикистану, яка, як і раніше, є правлячою партією в країні. На відміну від Туркменістану, Комуністична партія не була заборонена і досі існує. Під час моїх зустрічей із Карімовим, коли інші справжні опозиційні сили ще діяли, партія іноді насмілювалася критикувати дії Рахмона. Сьогодні ж вона, як і деякі інші фіктивні опозиційні формування, виконує роль прикриття для його авторитарного режиму.
На початку своєї політичної кар'єри Рахмон зайняв позицію, схожу на ту, яку займав Туйгун Карімов, стосовно радянського минулого. Він проголошував себе охоронцем досягнень Жовтневого перевороту, виступаючи проти націоналізму та радикального ісламу, прагнучи асоціювати своїх опонентів у громадянській війні з цими екстремістськими рухами. Після підписання мирного договору в 1997 році, Рахмон поступово почав зменшувати акцент на славі Таджицької РСР, переходячи до використання націоналістичної риторики. Він навіть відібрав у опозиції право на заклик до ісламських цінностей, формуючи образ побожного мусульманина. Крім того, він випустив книги, які нібито сам написав, про життя та вчення Абу Ханіфи, видатного ісламського богослова та правознавця VIII століття, засновника ханіфітської школи, що вважається найбільш прогресивною. Цікаво, що Рахмон представив цього вченого, котрий народився в Куфі і провів більшість свого життя в Багдаді, як таджика, спираючись на перське походження Абу Ханіфи, згадане деякими істориками. Він також проголосив його засновником відкритого і діалогічного ісламу, що мало підтвердити його позицію про те, що в ханіфському Таджикистані лише така інтерпретація релігії може бути визнана. У 2009 році в Душанбе, під егідою президента, навіть відбулася велика конференція на тему "Спадщина Абу Ханіфи та її роль у діалозі цивілізацій".
Протягом перших двадцяти років незалежності, лідери Центральної Азії демонстрували різноманітне та суперечливе ставлення до радянської спадщини. В Узбекистані, під управлінням Іслама Карімова, це виражалося, зокрема, у творчості таких фільмів, як "Оратор" Юсупа Разикова, випущеного у 1998 році. У ньому головний герой, випадково втягнутий у пропаганду радянської влади, переживає внутрішній конфлікт через її злочинну природу, втрачаючи при цьому своїй люблячій родині, яка складається з чотирьох дружин та сина. Хоча Разиков намагався підкреслити позитивні аспекти революції, такі як підвищення грамотності та розвиток жінок, загальний настрій фільму однозначний: комуністичний режим знищив традиційні узбецькі цінності та приніс хаос на узбецьку землю. Водночас, Карімов ніколи не відмовлявся від свого радянського минулого і продовжував правити за допомогою колишніх представників комуністичної номенклатури. На початку незалежності його найбільшим противником був поет і радянський дисидент Мохаммад Соліх, якого Карімов змусив покинути країну. Пізніше Соліха звинуватили в організації замаху на президента, нібито у співпраці з ісламськими екстремістами.
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв підходив до критики радянського спадку з великою обережністю, але водночас активно прагнув асоціювати свою владу з великими ханами минулого. З 2010 року він носить титул "Елбаси", що означає "батько нації". Ще раніше, у 2005 році, за значні кошти було створено фільм "Кочовик" під режисурою російського митця Сергія Бодрова. У цьому фільмі фрагменти промов Назарбаєва присутні в початкових і фінальних титрах, а образ мудрого хана, який закликає казахів до єдності, дивовижно нагадує першого президента. Використання терміна "кочовик", який у радянські часи вважався символом відсталості, свідчить про те, що Казахстан активно формує свою нову ідентичність, відкидаючи стереотипи, які були нав'язані йому в епоху Радянського Союзу.
Коли є на що посилатися.
У жодному іншому куточку колишнього Радянського Союзу не спостерігалася така виражена тенденція до переоцінки досягнень радянської епохи, як у Центральній Азії. Це, безсумнівно, пов’язано з негативним сприйняттям попередніх режимів, яке сприяло зміцненню радянської системи. Після завоювання регіону царською Росією, соціальні структури залишилися практично незмінними. Чивинське ханство та Бухарський емірат були збережені як протекторати, тоді як Кокандське ханство і влада кочових туркменських лідерів були ліквідовані не для встановлення нового порядку, а як покарання за опір російському завоюванню. Окрім короткочасних утворень, таких як "Аллаш-Орда" чи Кокандська автономія, яка намагалася створити незалежну адміністрацію до остаточного закріплення більшовиків у регіоні, тут не існувало жодних політичних традицій, які могли б стати основою для сучасного суспільства.
Інакше було в країнах Балтії, які були незалежними в міжвоєнний період, і, звичайно, в Україні, яка, зрештою, не змогла відстояти власну незалежність, але мала до чого апелювати. Білоруська національна й незалежницька традиція набагато ефемерніша, але вона, звісно, існує, і полягає не лише в постаті січневого повстанця Кастуся Калиновського чи Білоруській Народній Республіці, яка проіснувала кілька місяців. Однак було легше переконати Олександра Лукашенка, принаймні спочатку, що Білорусь без радянської спадщини - це приречена нездійсненна мрія, і що єдине розумне майбутнє для цієї країни лежить в союзі з Росією та вибаченнях перед власною радянською спадщиною. У великих масштабах це змінилося лише під час кампанії перед президентськими виборами 2020 року. Або, можливо, лише через жорстокі репресії (тисячі заарештованих, включно з важливими опозиційними і громадськими лідерами, розпуск неурядових організацій, масові звільнення і відрахування з університетів тих, хто брав участь у протестах або просто співчував їм, і, нарешті, сотні тисяч білорусів, змушених емігрувати), що були після сфальсифікованих Лукашенком виборів.
Після мого перебування в Грузії 2003 року, з якого я почала цю статтю, наступного разу я відвідала цю країну через шість років. Та сама країна, яка раніше була для мене символом пострадянської деградації й цивілізаційного занепаду, виглядала так, ніби її перетворили за помахом чарівної палички. Визнаю, що лише з перспективи центру Тбілісі, але про це я дізналася лише через кілька днів. На той час це була, мабуть, перша країна колишнього СРСР (якщо не брати до уваги Литву), яка не виглядала пострадянською. Там не було того, з огляду на що раніше я вважала, що відчувала би пострадянськість всюди, навіть якби якимось чином телепортувалася туди із зав'язаними очима в певне місце. Молоді грузини були схожі на іспанців чи італійців, а готель "Іверія", який лише шість років тому був схожий на привид, обшарпаний і брудний, заповнений біженцями замість туристів, завішаний білизною, тепер був бездоганним туристичним об'єктом під прапором розкішної міжнародної мережі. Щоправда, це було після програної війни 2008 року, і країні довелося розпрощатися з Південною Осетією й Абхазією, які потрапили в орбіту впливу Росії, але Грузією все ще правив прозахідний президент, хоча набагато менш популярний, ніж на початку.
"Саакашвілі запровадив величезні зміни в Грузії, все, чого він торкався, можна було тільки виправити, бо зіпсувати вже було неможливо. Візьмемо, наприклад, поліцію. Саакашвілі звільнив багато офіцерів, найняв нових, навчив їх за американськими стандартами. Він боровся з корупцією і був дійсно успішним у цій боротьбі. Він зробив своєрідне диво, він дав людям надію, що все може бути краще. Так, він зробив багато помилок, за які, до речі, платить дуже високу ціну, бо зараз перебуває у грузинській в'язниці, але я думаю, що історія оцінить його внесок. Я думаю, що одного дня, незважаючи на його численні помилки, він доживе до того, щоб побачити свій пам'ятник", - сказала репортерка Стася Будзіш у моїй програмі "Світ очима Людвіки" на Третій програмі Польського радіо.
Встановлення демократії – це складний процес, але ніхто не покладає надій на дружні зв’язки з Росією.
Приклад Грузії, де вже понад 12 років при владі перебуває партія російського бізнесмена-олігарха Бідзіни Іванішвілі "Грузинська мрія" і торік улітку парламент, попри вуличні протести й вето президентки, ухвалив закон про іноземних агентів, ідентичний тому, що діє в путінській Росії, який може слугувати "намордником" для неурядових організацій і незалежних медіа, показує, що пострадянськість не можна звести до певного вигляду публічного простору чи моди. Досвід кількох десятиліть авторитаризму, якому передував лише феодалізм, за відсутності будь-яких демократичних традицій, змушує навіть таких прозахідних й антирадянських політиків, як Саакашвілі, потрапляти в старі пострадянські патерни, такі як залякування незалежних ЗМІ або нечесна боротьба з політичною конкуренцією. (Серед іншого, його звинувачують у причетності до побиття опозиційного політика Валерія Гелашвілі та смерті іншого, Сандро Гіргвліані.) А це, своєю чергою, відкриває шлях до влади тим, хто ще більше спирається на політичну спадщину СРСР.
Навіть у тих країнах, де демократичні традиції є значно міцнішими, ніж у держав, що існували лише кілька місяців, як-от Закавказька Демократична Федеративна Республіка або Демократична Республіка Грузія, Україні важко будувати демократію після багатьох років радянського минулого. Нерія Путінайте зазначила це в розмові з Домініком Вільчевським, яку ми вже цитували: "Литовці ще не зовсім усвідомлюють справжню цінність демократії, а сама система в Литві залишається дуже вразливою. Справжню демократію можливо створити лише в суспільстві, що має демократичні традиції, де рівень освіти є достатнім; в країні, де налагоджена комунікація і політики не підпадають під корупцію. Для ефективного функціонування демократії недостатньо лише ухвалювати закони чи створювати інституції, такі як уряд чи парламент. Необхідно також, щоб суспільство діяло в демократичному ключі. Наразі демократичні традиції в литовському суспільстві розвиваються значно повільніше, ніж законодавство та інституції".
Мабуть, вже неможливо повернутися до одного з аспектів пострадянського досвіду в більшості країн, які колись входили до складу СРСР — наївної віри в те, що Росія здатна бути надійним старшим братом і вірним партнером. Ця віра була остаточно підірвана рішенням президента Росії Владіміра Путіна про початок військової агресії проти України.
Це, звичайно, не означає, що всі країни, які до 24 лютого 2022 року залишалися під впливом Росії, одразу ж прагнули його позбутися. Казахстанські незалежні політичні аналітики, такі як Досим Сатпаєв, закликали до розриву з Росією, але навіть вони усвідомлювали, що їхній державі не під силу істотно зменшити зв'язки з північним сусідом, з яким вона має майже 7600 кілометрів спільного кордону.
Проте риторика зазнала значних змін. Це стосується, зокрема, і керівних кіл. Президент Казахстану, який вважає свою країну достатньо багатою, зухвало заявив на економічному форумі в Санкт-Петербурзі в червні 2022 року, що анексія Донецької та Луганської народних республік суперечить міжнародному праву. Навіть скромний Рахмон, у якого під Душанбе розташована 201-а російська механізована дивізія, у вересні 2022 року на зустрічі з Путіним та лідерами регіону заявив, що Таджикистан більше не може терпіти російську зарозумілість і невдячність. З тих пір ситуація залишилася такою ж: після теракту в Красногорську під Москвою російська прокуратура розпочала власне розслідування в Таджикистані, не запитуючи дозволу у місцевих властей, оскільки останні є занадто слабкими для реального протистояння Кремлю. На сьогодні, ймовірно, на всьому пострадянському просторі, якщо хтось і підтримує союз з Росією, то це робиться з цинізму або під тиском, а не з віри у справжню дружбу з Москвою.
Не випадково, що з 2022 року роботи черкесько-узбецької дослідниці Мадіни Тлостанової, яка живе на Заході та займається деколоніальною теорією, привертають значну увагу в усіх пострадянських країнах. Також не дивно, що місцеві інтелектуали активно організовують дискусії на теми постколоніалізму. Це питання, яке майже не порушувалося в просторах колишнього СРСР у 1990-х, за останні десять років набуває все більшої популярності. Від лютого 2022 року воно стало невід'ємною частиною програми всіх конференцій і дебатів, присвячених цій регіональній тематиці.
Безсумнівно, зовнішні аспекти пострадянської дійсності, з яких я розпочала свою розповідь, тісно пов'язані з їх глибинами, що виражаються у системних рішеннях та ставленні до громадян. Причини естетичного занепаду, руйнування інфраструктури та соціальних негараздів у пострадянських країнах у період переходу можна зрозуміти через їхні пріоритети, які, в свою чергу, є наслідком політичної культури, що формувалася протягом багатьох років. Основною характеристикою радянської політичної культури була нехтування особистістю, про що влучно зазначав Елері Бітікчі: брак поваги до людського існування. Ця тенденція не завжди проявлялася в крайніх формах, таких як вбивства чи голодомори; іноді вона виявлялася в безвідповідальному ставленні до якості життя звичайних людей. Нікому не було справді цікаво, чи мають вони можливість дістатися до місця роботи, чи знайдеться де перепочити під час шляху до магазину, чи можуть вони безперешкодно пересуватися між автомобілями під час години пік, або ж чи не спіткнуться вони на сходах через відсутність освітлення.
Прірва між пострадянським світом та тими країнами, які вже вийшли з-під його впливу, стала особливо помітною в перші місяці після початку повномасштабної агресії Путіна проти України. Яскравим свідченням цього явища стало те, як російські солдати грабували побутові речі - пральні машини, холодильники, комп'ютери та інше. Україна, хоч і не належить до заможних країн, проте рівень життя її населення значно вищий, ніж у більшості громадян агресора. Шлях від репресивних спецслужб і ГУЛАГів до комфортних парків і організованих автобусних зупинок є досить довгим. Не дивно, що в багатьох колишніх республіках СРСР рік, коли Росія вторглася в Україну, став періодом очищення суспільного простору від залишків радянської ідеології та проявів російського домінування. У бесіді зі мною Нерія Путінайте зазначила, що в Литві, попри те, що перші демонтажі радянських пам'ятників розпочалися ще наприкінці 1980-х, у 2023 році був ухвалений новий жорсткий закон "Про заборону пропаганди тоталітарних і авторитарних режимів та їхніх ідеологій". Декілька рішень, прийнятих згідно з цим законом, викликали жваві суперечки. Наприклад, рішення про знесення пам'ятника видатній міжвоєнній поетесі Саломеї Неріс, яка, окрім своїх чудових віршів про любов до Литви, на жаль, була членом делегації, що 1940 року поїхала до Москви "просити" про приєднання Литви до СРСР. На момент написання цих рядків тривають дискусії щодо подальшої долі пам'ятника. Одна з ідей полягає в тому, щоб не зносити його зовсім, а додати інформаційну табличку, яка б пояснила прорадянську діяльність поетеси.
Я не впевнений, як оцінити цю десовєтизаційну енергію деяких литовських політиків. Вважаю, що в сучасній Литві навряд чи знайдеться людина, яка б щиро ностальгувала за радянським минулим. Досить лише порівняти життя литовців, які є частиною Європейського Союзу та НАТО, з їхніми сусідами з Калінінградської області та Білорусі. Одні стикаються з ризиком мобілізації і відправлення на фронт у будь-який момент, інші ж мешкають у пострадянському музеї під відкритим небом, що утримується Лукашенком у рамках безжального союзу з Росією. Спостерігаючи за вражаючими відмінностями в житті, політиці та естетиці цих суспільств, я приходжу до думки, що, можливо, іноді варто демонтувати хоча б один зайвий пам'ятник, аби люди завжди мали доступ до пральних машин, холодильників і туалетів із проточною водою, замість того, щоб жити в імперських мріях своїх правлячих еліт.
Цей матеріал був підготовлений в рамках співпраці між ZAXID.NET та польським виданням Nowa Europa Wschodnia.
