Збільшення чисельності армії - це завдання, яке має виконувати сама армія. Пора вносити зміни в існуючі правила.
Мобілізація в Україні вже третій рік підряд зазнає серйозних невдач. На відміну від початкових місяців після початку повномасштабної агресії, нині не спостерігається черг до територіальних центрів комплектування. Виявляється, питання вербування до армії – як в Україні, так і за її межами, а також покарання за ухилення від служби, чомусь лягає на плечі бойових генералів. Можливо, їм просто немає чим зайнятися, або ж влада перекладає відповідальність з однієї сторони на іншу? Чи не настав час виправити цю ситуацію, поки не стало занадто пізно?
ХТО НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРОЦЕС МОБІЛІЗАЦІЇ? Чому ми стикаємося з такими труднощами в цій сфері?
Тому що нею не займається ніхто! Так, це дивний, але факт. Зараз, коли армія так кричуще потребує поповнення, коли Росія постійно нарощує живу силу своїх полчищ - в нашій державі немає нікого, хто б реально займався політикою залучення людей у військо.
ТЦК - це не державний орган, котрий має повноваження проводити якусь політику в галузі мобілізації чи рекрутингу. Він, за задумом законотворців, лише ВИКОНАВЕЦЬ, який обробляє потік мобілізованих і рекрутів. А цей потік якраз має генерувати певна ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА у цій галузі, певний комплекс заходів. ТЦК працює з результатом "мобілізаційної політики". Але сама ця політика у нас ніким не здійснюється.
Чомусь склалася ситуація, коли всі покладають на ТЦК відповідальність за розв’язання питань мобілізації. Армія, яка, по суті, повинна зосереджуватися на фронтових справах, стала останньою ланкою в процесі, що стосується тилового забезпечення та організації життєдіяльності країни в цілому.
Уявіть ситуацію: на штабному пункті військового формування перебуває командир, який безперервно видає бойові накази — наприклад, перемістити артилерію та підрозділи безпілотників на межу двох бригад поблизу Покровська, куди зараз спрямовується російський наступ. Водночас йому необхідно знайти способи, як ТЦК реалізувати мобілізаційні плани в умовах, коли мобілізовані не мають ані належних стимулів, ані реальних покарань за ухилення.
Нонсенс? Абсурд? Ні, це реальність. Прізвище цього командира - Драпатий. Він одночасно командує напрямом на фронті, керує цілим родом військ (сухопутка) і при цьому має займатися забезпеченням Сил оборони України новим особовим складом.
Чи це нормально? Що, більше в державі немає фахівців із державного управління, котрі могли б взяти на себе це питання? Невже, окрім бойових воєначальників Сирського і Драпатого, нікому немає часу зараз цим зайнятися? Треба обов'язково скинути це на тих, хто зараз воює 24/7?
Мобілізація є складним і багатогранним процесом, що потребує широкого спектру дій, які наразі виходять за межі можливостей і повноважень армії. Адже, як відомо, вона зараз зайнята іншими справами. Наприклад, існує нагальна необхідність аналізувати суспільні настрої, проводити соціологічні дослідження, в тому числі й глибинні. Чи є це відповідальністю Генерального штабу?
Так само треба рахувати фінансові плани, тому що матеріальне заохочення - важливий фактор рекрутингу. Це можуть зробити Мінфін, Нацбанк, Мінекономіки. Але вони не у складі Генштабу. Або треба дати різки правоохоронній системі, котра нині самоусунулася від покарання ухилянтів, СЗЧшників і дезертирів - то хіба Генштаб може це зробити?
Або варто вводити санкції щодо цих груп, наприклад, у вигляді арешту активів, але чи це взагалі під силу Генеральному штабові? Адже цими питаннями мають займатися суди, прокуратура та інші правоохоронні органи. Суди, прокуратура, Державне бюро розслідувань і Бюро економічної безпеки разом із Національним антикорупційним бюро — це не структурні одиниці Генштабу.
Або ще один яскравий приклад: для масового залучення іноземців існує безліч бажаючих, їх десятки тисяч. Але потрапити в Україну в них немає можливості, адже необхідно специфічне сприяння з боку Міністерства закордонних справ. А це відомство не підпорядковується Генеральному штабу.
Потрібно, щоб хтось на вищому рівні державної влади узяв на себе ініціативу, організував взаємодію між Кабінетом Міністрів, РНБО, Верховною Радою, а також численними державними структурами та установами. Генеральний штаб, хоч і має свій авторитет, не зможе впоратися самостійно з цими завданнями.
І тоді, можливо, постануть цікаві, раніше небачені речі. Можливо, виявиться, що країна не так вже й стомилася від війни, що її верхівка і низи ще готові дати належний кадровий ресурс, перекрити не тільки поточні потреби, але й дати змогу тимчасово відпочити тим, хто безперестанку воює вже четвертий рік?
