Політичні та військові конфлікти: справжність vs. сподівання.

Посол України у Великій Британії роз'яснив, чому визначення політичної мети є надзвичайно важливим у контексті війни.

Думка про цю статтю часто приходила до мене наприкінці 2023 року, коли ми разом з колективом намагалися підбити підсумки буремного 2023-го, а найголовніше - спробувати сформувати нашу стратегію на майбутній 2024 рік.

Цей рік став справжнім випробуванням. Ми не усвідомлювали, чому з кожним днем стає дедалі складніше, незважаючи на те, що наші позиції суттєво змінилися в порівнянні з 2022 роком. Щось йшло не так. Треба було щось помітити і передбачити, що могло б кардинально змінити ситуацію або хоча б допомогти утриматись у час, коли ще є шанс.

Війна 2023 року зазнала суттєвих змін. Хоча фізичні аспекти конфлікту стали цілком зрозумілими, що дозволило нам вплинути на його подальший хід, зокрема через комплексний підхід до безпілотних літальних апаратів та космічну розвідку, розробити всебічну стратегію нашої майбутньої діяльності поки що не вдалося.

Залежність від економічних ресурсів ставала все більш очевидною, а їх активніше залучення до військових дій набувало нових масштабів.

Ми також усвідомили, що постійна залежність від постачання зброї з боку західних партнерів є недоцільною. І справа тут не лише в тому, що рано чи пізно запаси зброї в них можуть вичерпатися, а насамперед у тому, що сама технологія озброєння змінюється з часом, і наші партнери можуть не мати нових моделей. У нашій стратегії не вистачало чогось принципового для її якісної побудови.

Зрештою, коли наслідки рішень, ухвалених у контексті мобілізації, почали завдавати значної шкоди, все стало на свої місця.

Мені відразу на думку спали уроки з академічної сфери. Згідно з Клаузевіцем, коли мова йде про війну як продовження політики іншими методами, це означає, що стратегічні рішення не можуть бути обґрунтованими, поки не встановлені ясні цілі, яких слід досягти.

Політична мета війни - ось що дає відповіді на всі запитання. Саме цей термін дає можливість побачити не тільки, що робить противник, а і як рухатися самим далі. І якщо за тим самим Клаузевіцом, війна - це "трійця": населення, збройні сили та державне управління, тоді ці аспекти є трьома різними кодексами законів і серед цих сторін саме населення є найчутливішою стороною в сенсі підтримки війни.

Для успішного ведення війни критично важливо мати підтримку суспільства. Однією з ключових складових цієї підтримки є ставлення громадян до процесу мобілізації, який почав стикається з труднощами та проблемами.

Клаузевіц підкреслював, що для отримання підтримки від народу важливо забезпечити громадськість достовірною інформацією, щоб вона могла розпізнати "правильне" і "неправильне", "своє" і "чужe". Звісно, підтримка населення є найпотужнішою та найвідчутнішою стосовно "свого" і "правильного", тобто національного, і стає безумовною, коли воно стикається з конкретною загрозою. Така загроза може проявлятися в будь-якій формі, що сприймається як безпосередня небезпека для суверенітету країни.

Таким чином, стає зрозумілим, що незважаючи на всі зусилля військового керівництва у розробці стратегій на визначений термін, досягти успіху не вдасться без наявності політичної волі, яка, в свою чергу, визначається політичними цілями.

Повертаючись до Клаузевіца, в основі його теорії лежить те, що війни зазвичай ведуться з політичними, а не військовими цілями, і приводяться в дію не стільки фізичними, скільки ідеологічними силами.

Одного вечора я віддав розпорядження зібрати всі директивні документи, що надходили до Генерального штабу ЗСУ, щоб з'ясувати, яка політична мета була визначена у контексті війни. Чи, можливо, ми щось не помітили. Адже лише визначивши політичні цілі, всі учасники державного процесу зможуть зосередитися на досягненні поставлених цілей. Це може стати основою для нашої перемоги. На жаль, ми не виявили нічого нового...

Саме в той час я намагався визначити політичну мету нашої війни, щоб окреслити стратегію для її реалізації. Я написав об'ємну статтю, яка так і залишилася недоторканою на верхній полиці мого робочого столу. Її назва звучала: "Політична мета війни для України наприкінці 2023 року".

Один із ключових принципів Клаузевіца стверджує, що війна є динамічним явищем, що підлягає трансформаціям відповідно до політичних змін. Це свідчить про те, що зміни, які відбуваються на полях битв, вимагають також адаптацій на політичному та економічному рівнях.

Проте рівень політичної напруги у той час так і не дав можливості моїй совісті втілити цю статтю в життя. Внутрішня політична ситуація була занадто нестабільною. Проте деякі її аспекти все ж стали основою для наших планів на 2024 рік. На жаль, вони так і залишилися лише на папері. Згодом інша команда створила свій власний план і втілила його у реальність...

На сьогоднішній день, наприкінці 2025 року, конфлікт в Україні продовжується вже дванадцятий рік. І з упевненістю можна стверджувати, що він все більше набуває рис глобального масштабу. Хоча кількість жертв поки що не досягла світових масштабів, проте його вплив на міжнародну арені та наслідки стають дедалі серйознішими, загрожуючи запустити небезпечні процеси в усьому світі.

Яскравим прикладом цього є момент з нашої історії, коли так звані впливові особистості сучасності запевняли у можливості швидкого вирішення конфліктів та досягнення бажаного миру.

Мир, який і досі не настав.

Україна є у надскладному положенні, де за швидким миром точно стоятиме лише нищівна поразка і втрата незалежності. Проте як показав час, і його досягти не вдалося.

Зараз виникає питання, чи не пов'язані ці події з амбіціями Росії, які можуть виходити за межі України? Відповідь, очевидно, ствердна. Це пояснюється нерозумінням політичних цілей Росії та відсутністю чіткої політичної стратегії, яка, ймовірно, базувалася на інтересах великих міжнародних гравців. Проте, навіть якщо вдасться досягти такого розуміння, згідно з теорією ведення війни, будь-яка затримка у бойових діях шкодить атакуючій стороні. Росія не може собі цього дозволити – в іншому випадку, досягнення бажаного миру в Україні без створення нової архітектури безпеки принаймні в Східній Європі стане неможливим.

Не можу не згадати слова Бенджаміна Франкліна, коли мова йде про європейців: "Ті, хто жертвують свободою заради короткочасної безпеки, не варті ані свободи, ані безпеки". Подібним чином, на мій погляд, сьогодні формують свою політику в Європі Сполучені Штати.

Поки західні політики були захоплені власними ілюзіями, малюючи оптимістичні сценарії та підтримуючи один одного, вони обговорювали відновлення України. Водночас їхні експерти, у тандемі з українськими колегами, прогнозували майбутні вибори в нашій країні. Тим часом лінія фронту вперто просувалася до Дніпра, а сьогодні вже підходить до Запоріжжя та Харкова. Це викликає дедалі менше уваги. Іноді складається враження, що навіть на передовій, як і сто років тому, люди чекають не на перемогу, а на довгоочікуваний мир. Однак російський теоретик військового мистецтва Свєчин стверджував інакше ще сто років тому. Тут прихована складніша картина.

Його особиста історія також має багато цікавого. Як царський генерал, він прагнув знайти своє місце в новій комуністичній системі, і в 1927 році випустив книгу під назвою "Стратегія", де виклав власні погляди на підготовку та ведення державних військових дій. Його досвід може стати цінним уроком у сучасних складних умовах. Олександра Свєчина заарештували та стратили в 1938 році ті ж комуністи, яким він намагався служити. Але сьогодні мова піде не про нього, а про саму стратегію та її взаємозв’язок з політикою.

У творчості вказаного автора можна знайти досить захоплююче визначення: "Будь-яка боротьба за свої інтереси може здійснюватись лише свідомо та систематично, якщо усвідомлювати її цілі". Це стає першим кроком до глибшого розуміння дій Російської Федерації. Подальший аналіз подій підтверджує, що, використовуючи вразливості колективного заходу та міжнародних інститутів, російське керівництво визначило зрозумілу мету, яка виходить за межі простого вирішення територіальних спірів або "захисту" російськомовного населення України. Росія не має справи з Донецькою чи Луганською областями, за винятком їхнього мобілізаційного потенціалу. Тисячі "свєчиних" поповнили ряди борців за російський мир і стали частиною цієї кампанії.

Основною метою Росії залишається Україна. Це саме вона, зі своєю самостійністю, незалежністю та величезними можливостями, повинна стати мостом до Європи. Чи не через це сьогодні так складно досягти згоди щодо припинення конфлікту? На основі тієї ж логіки, такі цілі зазвичай не оголошуються відкрито або свідомо спотворюються, щоб залучити якомога більше прихильників.

З'ясувати, у якій формі передбачалося позбавлення України суверенності і відновлення імперських амбіцій, згодом зможуть історики. Але характер подій з осені 2021 року, протягом 2022 року і дотепер, особливо поширення недовіри до ЗСУ, виявлені корупційні зв'язки окремих членів РНБО, а також риторика і поведінка російського керівництва, не залишають сумнівів щодо цілі Росії: Україна має припинити своє існування як незалежна держава.

Цей висновок маємо запам'ятати саме ми, українці. Його розуміння має лягти в основу побудови власної стратегії збереження держави. А вона має бути побудована з політичної мети, яку визначить вище військово-політичне керівництво держави.

Виникає закономірне запитання: що ж таке політична мета? І чому недостатньо лише військової стратегії, яка і так зачіпає економіку?

Вся суть полягає в основах військової науки. Вона стверджує: "Основне завдання вищого командування – знищити військові сили супротивника. Мета війни полягає в досягненні миру, що відповідає політичним інтересам держави". Отже, війна не є самоціллю, що ведеться виключно військовими, а слугує засобом для встановлення миру на вигідних умовах.

Політик, формулюючи політичні цілі війни, повинен враховувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному рівнях. Завоювання цих позицій створить необхідні умови для успішних мирних переговорів. Таким чином, важливо не лише захищати всі ці фронти, а й проводити цілеспрямовані атаки на кожен з них, аби досягти успіху, особливо в умовах війни на виснаження. Цей аспект варто мати на увазі.

Отже, для чіткого формулювання політичної мети війни важливо не лише окреслити завдання, але й об'єднати управлінські структури в сферах політичної, економічної та військової діяльності.

Що ж робила Росія? Вже маючи чітко сформовану ціль війни, враховуючи власні можливості та стан нашої держави, за гаслами про завершення війни, розпочатої у 2014 році, грубо порушуючи міжнародне право, вона з середини 2019 року розпочинає безпрецедентну підготовку до вторгнення в Україну, розгортаючи вздовж наших кордонів війська.

Стратегія є витвором мистецтва, що об'єднує підготовку до збройних конфліктів і проведення операцій для досягнення визначених цілей. Вона вирішує завдання, що стосуються застосування не лише військових сил, а й усіх ресурсів держави для реалізації фінальної мети.

Ось перший камінь, об який розбивається оборона України. Стратегія має використати всі необхідні ресурси. Але чи може вона ними володіти у повному обсязі?

Відповідно до аргументів Свєчина, для досягнення політичних цілей існують лише два основні види стратегій: знищення противника та виснаження його ресурсів. Історично людство не винайшло нічого нового в цьому плані. Чому ж ми повинні згадувати про цього забутого російського теоретика? Саме через призму цих двох стратегій можна проаналізувати хід нашої війни і, що найважливіше, визначити оптимальну стратегію наших дій, яка базувалася б на чітко сформульованій політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я вступив на посаду Головнокомандувача ЗСУ, війна між Росією та Україною тривала вже сім років. Хоча Збройні Сили України проходили етапи трансформації та набували бойового досвіду, вони все ще стикалися з численними викликами в різних сферах. Тим часом, російська армія швидко збільшувала свої військові потужності та ресурси. Наприкінці 2021 року аналітичний портал Global Firepower Index опублікував рейтинг, у якому збройні сили РФ посідали друге місце серед найсильніших армій світу, поступаючись лише США, тоді як Збройні Сили України займали 25-те місце.

Росія з року в рік збільшувала військовий бюджет, вкладала ресурси в оборонно-промисловий комплекс, купувала дедалі більше зброї та техніки. Вони суттєво переважали нас як за чисельністю, так і за оснащеністю. Починаючи з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали.

В Україні ситуація розвивалася зовсім інакше: у 2021 році бюджети на потреби армії були навіть нижчими, ніж у попередньому році. Попри гучні заяви політиків про те, що на сектор безпеки та оборони виділено понад 5% ВВП, слід зазначити, що ці кошти не стосуються виключно Збройних Сил – до них також входять Національна поліція, Служба безпеки України, Національна гвардія та прикордонники.

З 260 млрд грн для Міноборони було менше половини. Фінансування розробки та закупівлі зброї і техніки не збільшували, переважна частина грошей традиційно йшла на грошове забезпечення військових. Через це ЗСУ були у стані стагнації: фінансів на розвиток та підвищення боєготовності не вистачало, була проблема відтоку кадрів і недоукомплектованості військових частин.

Бюджет на 2022 рік був затверджений Верховною Радою в умовах загострення ситуації та скупчення російських військових сил поблизу кордонів України. У результаті, обсяг бюджету збільшився лише на 10%, досягнувши 133 мільярдів гривень.

Проте це нічого в порівнянні з тими труднощами, які очікували на Україну та Збройні Сили України в умовах повномасштабної агресії з боку Росії. Час покаже, що постійне недофінансування армії стало причиною виникнення безлічі проблем.

Збройні Сили України зіткнулися з повномасштабним вторгненням Росії, маючи значний брак ресурсів, починаючи від особового складу та закінчуючи озброєнням.

На кінець 2021 року чисельність збройних сил Росії була в п’ять разів більшою, ніж в України. Вони мали на чотири рази більше танків і бойових броньованих машин, на 3,4 рази більше артилерійських систем, а кількість ударних вертольотів перевищувала нашу в 4,5 рази. Ситуація у Військово-морських силах України була ще гіршою: у нас не було ані авіаносців, ані есмінців, корветів чи підводних човнів.

Станом на серпень 2021 року чисельність Збройних Сил України налічувала 250 000 осіб, з них близько 204 000 - це військовослужбовці. Чисельність російської армії з року в рік збільшувалась і становила на той час вже понад мільйон військовослужбовців.

На момент мого призначення в складі Збройних Сил України налічувалося лише 24 бойові бригади. Це були загальновійськові формування Сухопутних військ, Десантно-штурмових сил та морської піхоти, що становили основу для проведення наземних операцій. Станом на серпень 2021 року, 12 з цих бригад вже брали участь у бойових діях на східних та південних рубежах України. Таким чином, нам залишалося лише 12 бойових бригад, які перебували на полігонах або у пунктах постійної дислокації і могли бути направлені на фронт у разі повномасштабної агресії.

Ці обставини надавали Росії всі шанси реалізувати стратегію розгрому з метою досягнення своїх політичних цілей. Тому у 2021 році Росія почала активно збільшувати чисельність своїх військ на кордоні з Україною. До серпня вже простежувалися можливі напрямки для вторгнення. За даними розвідки, кількість російських військ, зосереджених поблизу українських кордонів, дозволяла створити до шести оперативних угруповань, готових до нападу. Крім того, війська також накопичувалися в тимчасово окупованому Криму, що свідчило про плани наступу в Таврійському та Азовському напрямках.

Перед початком вторгнення загальна чисельність наступального угруповання російських військ була оцінена щонайменше у 102 батальйонні тактичні групи, що відповідало приблизно 135 000 солдатів. У складі угруповання також налічувалося 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, близько 2 000 танків, 5 319 броньованих машин, 2 000 артилерійських установок та майже 700 систем реактивної артилерії.

Перед початком війни Росія мала значну перевагу в кількості засобів повітряного нападу та систем протиповітряної оборони. Країна оновила свій бойовий авіаційний склад, переозброївши його на сучасні технології. За даними розвідки, противник міг задіяти до 342 літаків оперативно-тактичної авіації та близько 187 вертольотів для проведення вторгнення. Крім того, Росія сформувала морські угрупування для здійснення військових операцій у Чорному та Азовському морях.

Ось така була картина на кінець 2021 року. Ми значно відставали від супротивника за кількістю озброєння, військової техніки, боєприпасів і особового складу. На відміну від російських сил, у нас було вкрай обмежене сучасне озброєння.

На початку 2022 року Генеральний штаб здійснив аналіз, результати якого вказували на те, що для протидії агресії, а також для відновлення та поповнення запасів ракет і боєприпасів, було необхідно кілька сотень мільярдів гривень. Ці кошти були відсутні в Збройних Силах України. Важко визначити, яку політичну мету могла переслідувати ситуація, що склалася в цій ключовій державній інституції.

Отже, російська стратегія розгрому включала в себе ясні та рішучі військові кампанії, здатні досягти політичних цілей як шляхом раптового нападу на столицю, так і через інші фронти. Однією з основних характеристик цієї стратегії, крім високого, але обмеженого потенціалу, є відсутність стратегічних резервів у супротивника, які не планується формувати та використовувати в рамках стратегії розгрому.

Характерні для військових оперативні резерви належать до складу угруповань і залишаються виділеним потенціалом. Отже, досягнення політичної мети здійснювалося переважно військовими методами у поєднанні з класичними інформаційно-психологічними акціями, діями агентури й п'ятої колони.

Проте ситуація розвивалася по-іншому.

Україна, що зіткнулася з агресією значно більшого ворога за всіма показниками — від економіки до чисельності військових — змогла витримати цю непросту ситуацію. Це стало можливим насамперед завдяки мужності українського народу, інноваційним рішенням та підтримці союзників, які допомогли досягти стратегічного балансу.

Звичайно, наша відповідь повинна була бути складовою частиною політичної стратегії. Адже саме безпрецедентна відвага українських громадян забезпечила перемогу і повинна була стати наслідком непохитної позиції на політичній арені.

Не дозволити ворогу здійснити свої плани для досягнення політичних цілей є безумовною перемогою. Хоча ця перемога обійшлася Україні в життя її найсміливіших громадян і частину території, вона зберегла державність і подарувала найважливіше — можливість боротися та домагатися миру на своїх умовах. Цю можливість ми використовуємо й досі.

З того моменту потрібно звернутися до воєнної науки. А вона знову нагадує, що для досягнення тієї самої політичної мети, коли розрахунок на стратегію розгрому не справджується, стратегія змінюється на виснаження.

Як виявиться згодом, це анітрохи не підриває рішучість досягнення поставлених цілей. Сьогодні в цьому переконалися не лише ми, а й увесь світ.

З 17 квітня 2022 року, поки агентура та п'ята колона в Україні готували підґрунтя до нової стратегії, російські війська зосередили свої зусилля на проведенні військових дій у північно-східних, східних і південних районах, де мали створити умови для підготовки до виконання завдань у межах стратегії виснаження.

З військового погляду все здавалось зрозумілим. Російські війська, використовуючи залишки збереженого потенціалу, шляхом завдавання дедалі більш концентрованих ударів, намагалися не втратити ініціативу, а на деяких ділянках, наприклад на правому березі Дніпра та півдні, переходили до оборони, створюючи умови для затяжної війни. Війни на виснаження. До кінця 2022 року такі дії відбувались майже по усій лінії фронту, без значних оперативних успіхів, крім звільнення Харківщини та правобережжя України.

Такі дії в основному стали наслідком використання залишків оперативних запасів, а також тих, що надходили від наших партнерів у контрольованих обсягах, поряд із частковим залученням Росією своїх обмежених стратегічних резервів. Це призвело до втрати значної частини Луганської області, а також лівобережних районів Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно, стратегія активних бойових дій вичерпала свої можливості через брак сил і ресурсів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Саме це стало ще однією причиною переходу до позиційної війни. Коли матеріальних запасів недостатньо, а підготовка з обох сторін є незадовільною, висока ймовірність того, що конфлікт перейде в позиційну фазу. З часом, під впливом інших факторів, це й справді сталося.

Імовірно, досліджуючи ці дві теорії, необхідно зробити висновок, що стратегія виснаження може бути застосована з метою створення умов для розгрому. Тому з осені 2022 року Україна і намагається створити умови для реалізації стратегії розгрому у наступному, 2023 році.

Однак, у зв'язку з відсутністю чіткої політичної мети, підготовка зосереджується виключно на військовій сфері, з акцентом на стратегічне розгортання та розвиток можливостей для виконання завдань у 2023 році. Наші резерви залежать від допомоги з Заходу, економіка не здатна забезпечити потреби фронту, а суспільство прагне швидкої перемоги вже цього року, сповнене завищених сподівань і надій.

Вже зараз не дивне намагання Росії у 2023 році сконцентруватися на створенні потужної оборони, яка, з одного боку, була логічною, начебто слугувала для відбиття нашого імовірного наступу, а з іншого - відвертала нашу увагу від головного, від формування необхідного матеріального резерву для ведення війни на виснаження. У той час коли ми готувалися до кави у Криму, завершення війни у 2023 році та спостерігали за намаганням захопити Бахмут, Росія переводила економіку на військові рейки, запускала пропаганду і змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження.

Саме у вересні 2022 року, коли перші "шахеди" залетіли на територію України, а групи російського впливу розпочали дискредитаційну кампанію проти військового керівництва України, розпочалася нова ера воєн в історії людства. Війни на виснаження. До кінця 2023 року ця стратегія була абсолютно відточена й доведена до досконалості. Події 2024-го, а особливо 2025 року, попри незначні здобутки на фронті, вказують на абсолютну дієвість такої стратегії для Росії у намаганні досягнути своєї політичної мети.

Що ж це за стратегія виснаження? Визначення, які дають теоретики військового мистецтва, дуже складні. І для розуміння потрібно провести історичні аналогії. Бо змінилися інструменти і форми реалізації, проте не змінилася суть.

"Слабкого супротивника можна здолати, ліквідувавши його військові потужності. Проте, шлях до перемоги може виявитися непростим і вимагати тривалого конфлікту, що зрештою може призвести до політичного розпаду противника. Що стосується сильної і впливової нації, то її не так просто знищити за допомогою звичайного розгрому, адже це потребує значних зусиль і ресурсів", - стверджують військові класики.

Також зазначається: "Конфлікт на виснаження реалізується, в основному, завдяки резервам, створеним у мирний час; закордонні замовлення, що виконуються терміново перед початком війни, можуть виявитися надзвичайно корисними. Велика країна здатна вести боротьбу за виснаження, покладаючись виключно на ресурси власної промисловості під час активних бойових дій. Військова промисловість може розвиватися виключно за рахунок державних замовлень на озброєння".

"Підготовка до війни на виснаження повинна акцентувати увагу переважно на всебічному та збалансованому розвитку економіки країни, адже крихка економіка не зможе витримати суворі випробування, пов'язані з виснаженням."

Зрозуміти ці цитати, датовані 1927 роком, не провівши аналогію з цими днями, практично неможливо. Проте це абсолютно так. Надто дорога і спустошлива війна має швидко закінчитися. Це ж і є головний постулат доктрини НАТО: немає сенсу вести довгу війну, бо у тебе ресурсів і можливостей завдавати ураження більше.

Однак хроніка нашого конфлікту свідчить, що заплутаний шлях стратегії виснаження, який вимагає значно більше ресурсів, ніж швидкий руйнівний напад, зазвичай обирається лише тоді, коли неможливо вирішити війну одним єдиним способом.

Важливо усвідомлювати, що операції стратегії виснаження не є лише проміжними кроками на шляху до досягнення фінальної військової мети. Насправді, вони слугують етапами для створення матеріальної переваги, яка в кінцевому підсумку позбавить противника можливості успішно чинити опір.

Ось і відповідь на питання, скільки коштуватиме знищення 9 000 повітряних об'єктів, які Україна отримує щомісяця. Це є втіленням стратегії виснаження.

Проте боротьба на виснаження триває і на політичному рівні. Як я вже зазначав, ключовою фігурою є український народ та його здатність чинити опір, зокрема через участь у мобілізаційних процесах. Таким чином, перспектива політичного розпаду стає все більш очевидною.

Що стосується військових операцій у контексті стратегії виснаження, то вони залишаються суттєвим компонентом для реалізації політичних цілей. Проте, варто зазначити, що ці дії не є основною або остаточною стадією процесу.

Це означає, що, наприклад, якщо Росія повністю окупує Донецьку або інші області, війна триватиме як на політичному, так і економічному фронті, оскільки політична мета не буде досягнута.

Або ж розглянемо можливість, що ЗСУ вийдуть на кордони 1991 року. Чи стане це кінцем війни? Безумовно, це змінить розташування фронтових ліній, які тепер проходитимуть по державному кордону. Але чи дійсно це призведе до завершення конфлікту, якщо і економіка, і населення Росії залишатимуться готовими до його продовження?

Навпаки, при стабільній економіці та ефективній внутрішній і зовнішній політиці можна змінювати фронтову конфігурацію, впливаючи на економічну ситуацію та населення Росії. Таким чином, стратегічною метою військових дій в рамках виснаження є формування обставин, які дозволяють завдати вирішального удару, націленого на одночасний крах країни в економічній і політичній сферах.

Простіше кажучи, противник веденням військових дій сьогодні намагається створити соціальну напругу, завдати втрат у живій силі та непомірних витрат фінансового ресурсу. Боротьба за символічні географічні і культурні об'єкти, а не за ділянки місцевості, є найвигіднішою у такому разі. Перетворення таких об'єктів у фортецю лише підтверджує і підтримує ворожу стратегію.

Мабуть, останнє, що потрібно додати про стратегію виснаження. Справді, у рамках такої стратегії всі операції характеризуються тим, що мають обмежену мету. Війна не є вирішальним ударом, а є боротьбою за позиції на військовому, політичному й економічному фронтах, з яких, зрештою, можна було б завдати цього удару.

Стратегія виснаження має свій ключовий момент. Якщо для супротивника це означає довести країну до краху через військові дії та ускладнення політичної й економічної ситуації, то що ж тоді можна вважати вирішальним ударом у такому контексті?

Якщо згадати історію, то відповідь очевидна. Це громадянська війна.

Отже, це і є той критичний момент, до якого Росія прагне, реалізуючи свою стратегію виснаження. Ця війна, варто зазначити, можлива не лише через досягнення певних політичних цілей, але й, парадоксально, через так званий "справедливий мир". За відсутності єдиного бачення нової системи безпеки, принаймні в Європі, та без належних гарантій безпеки і реальних фінансових програм, конфлікт з Росією може перейти в нову стадію - етап громадянської війни.

Отже, саме майбутні загрози й ризики кажуть про те, що визначення чіткої політичної мети - це не лише завдання діяльності збройних сил, а й директива для політичної підготовки війни, яка широко охоплює питання економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. Оцінка перспектив війни має сформувати єдину ціль, що об'єднає військовий, політичний і економічний фронт.

Наприклад, якщо проаналізувати ключові стадії еволюції воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки в Україні, можна виділити кілька можливих напрямків політичних цілей:

1. Період з лютого 2015 року до лютого 2022 року. Етап уникнення та запобігання війни. Політичною метою цього періоду мали б бути: уникнення війни шляхом підготовки власних збройних сил, населення та економіки, вжиття зовнішньополітичних заходів для обмеження військових можливостей Росії.

Серед ключових дій у практиці повинна бути підготовка держави до війни в усіх сферах. Завершальною стадією цього процесу могло б стати оголошення військового стану та попереднє розгортання збройних сил у стратегічно важливих напрямках.

2. Часовий проміжок від 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року. Фаза реалізації стратегії знищення. Політична мета могла б включати: досягнення стабільного миру та запобігання розширенню конфлікту на інші регіони України. У випадку, якщо це виявиться неможливим, слід підготуватися до війни на виснаження.

3. Проміжок часу з лютого 2024 до січня 2025 року. Розробка стратегічних оборонних заходів та створення альянсів для виконання активних дій в рамках стратегії виснаження з метою досягнення справедливого миру.

4. Період з січня 2025 року до серпня 2025 року. Стратегічна оборона з завданням не дати Росії використати свої військові досягнення у формуванні мирних перемовин.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Захист держави шляхом підтримки військових, політичних і економічних позицій. Створення альянсів і коаліцій з метою позбавлення Росії можливостей для ведення військових дій.

Дуже дивною є ситуація, коли питання закінчення війни під тиском чергових інформаційних приводів стають темою для чергових провісників в Україні.

Щоб визначити термін завершення війни, недостатньо покладатися лише на окремі інформаційні фактори. Завершення або припинення конфлікту, особливо якщо йдеться про війну на виснаження, буде залежати від комплексного аналізу досягнень і втрат на військових, економічних і політичних рівнях. Звичайно, серйозні проблеми в одній з цих сфер можуть лише створити умови для можливого завершення війни.

Однак стабільність всієї системи цілком залежить від надійності та можливостей інших її складових. Наприклад, швидко передбачуваний мир в Україні поставить Росію перед складними питаннями щодо кількості загиблих – це буде так само важко пояснити, як і нинішні корупційні проблеми в Україні. Цілком зрозуміло, що політична обстановка в Росії не дозволить досягти цього без серйозних компромісів або повної поразки з нашої сторони.

Сьогодні важко сказати, чи розуміють це посередники, які намагаються вималювати сценарії для України. Але той факт, що кожного разу умови не стають кращими для України, - очевидний.

Визначаючи політичні цілі війни, слід усвідомлювати, що результат конфлікту не завжди полягає в тріумфі однієї сторони та поразці іншої. Хоча Другa світова війна є прикладом такої ситуації, це радше виняток, аніж правило в історії людства. Більшість військових конфліктів закінчується або взаємними втратами, або ж кожна сторона залишається з відчуттям перемоги, або ж існують інші варіанти результату.

Отже, коли ми обговорюємо питання перемоги, слід відверто зазначити: перемога означає розпад Російської імперії, тоді як поразка виявляється цілковитою окупацією України внаслідок її дезінтеграції. Усе інше – це лише продовження конфлікту.

Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги - розпаду Російської імперії. Але не можемо й відкидати варіант довгострокового (на роки) припинення війни, бо саме це надто поширений в історії воєн спосіб їх завершення. Разом з тим мир, навіть в очікуванні наступної війни, дає шанс на політичні зміни, на глибокі реформи, на повноцінне відновлення, економічне зростання, повернення громадян.

Можна навіть вести мову про початок формування безпечної, максимально захищеної держави завдяки інноваціям і технологіям. Формування і укріплення основ справедливої держави через боротьбу з корупцією та створення справедливого суду. Економічний розвиток країни, зокрема, на основі міжнародних економічних програм відновлення країни.

Ще один важливий аспект формування політичної мети сьогодні - це гарантії безпеки.

Сьогодні концепція завершення війни є не лише зрозумілою, а й актуальною через ряд факторів. Ці фактори мають як регіональне, так і міжнародне значення. Проте, на жаль, можливості для реалізації зусиль у напрямку досягнення миру на даний момент виглядають малоймовірними.

Насамперед, для цього немає необхідних умов. Однією з ключових причин є активні бойові дії високої інтенсивності та удари по економіці з обох сторін, які продовжуються. Тому перенесення акценту з переговорів про припинення вогню на укладення остаточної мирної угоди викликає сумніви в Україні, оскільки умови, які пропонуються, є неприйнятними для нас. Ми вже заплатили занадто велику ціну за це.

По-друге, в ситуації, коли концепція міжнародного права та механізми його підтримки більше не діють, підписання таких угод без забезпечення гарантій тривалої безпеки стає повністю неможливим.

Серед можливих гарантій безпеки для України можна виділити: приєднання до НАТО, розташування ядерної зброї на українській території або створення потужного військового контингенту, здатного протистояти Росії. Проте наразі ці варіанти не обговорюються. З огляду на технологічну та доктринальну неготовність будь-якої держави, що входить до НАТО, а також тих, які не є Росією, Україною чи Китаєм, дане питання не може бути розглянуте. Таким чином, існує ймовірність, що конфлікт продовжиться, охоплюючи не лише військову, а й політичну та економічну сфери.

Ще одним важливим моментом є поступове зменшення витрат на війну завдяки технологічному прогресу з одного боку, та зростанню загальних ударних можливостей з іншого. В результаті, це може призвести до ситуації, коли і Росії знадобляться аналогічні гарантії безпеки, навіть якщо це звучить парадоксально. У такому випадку, основою цих гарантій повинні стати фінансові ресурси, які зможуть забезпечити їхню стабільність. Це, своєю чергою, допоможе уникнути економічного колапсу в повоєнний період як в Україні, так і в Росії. Адже такі економічні втрати можуть спричинити серйозні політичні наслідки, що вже було на початку XX століття.

Таким чином, визначення політичної мети війни постає як одне з найскладніших випробувань для політичного мислення. Саме в цьому контексті можуть виникати найбільш серйозні помилки. Як зазначав Вінстон Черчилль, війна є збіркою тяжких помилок.

Проте чи не головною тоді політичною метою для України є позбавлення Росії можливості здійснювати акти агресії проти України в осяжній перспективі.

Водночас важливо пам’ятати, що Росія може втілювати свої наміри, обираючи одну з двох стратегій. У будь-якому випадку, така агресія відбуватиметься на військовому, політичному та економічному рівнях. Хоча інструменти та методи агресії можуть варіюватись, всі вони переслідують одну й ту ж політичну мету.

Якщо складно уявити, якою буде війна в майбутньому, то абсолютно зрозуміло, яким має бути мир для наших дітей. Як зазначала Олена Теліга: "Держави тримаються не на династіях, а на внутрішній єдності та силі народу".