Політика та конфлікти: дійсність всупереч сподіванням. Стаття Валерія Залужного - Українська газета Час.

Посол України в Сполученому Королівстві, який раніше обіймав посаду головнокомандувача Збройних сил України.

Думка про цю статтю часто приходила до мене наприкінці 2023 року, коли ми разом з колективом намагалися підбити підсумки буремного 2023-го, а найголовніше - спробувати сформувати нашу стратегію на майбутній 2024 рік.

Цей рік виявився надзвичайно складним. Ми ще не усвідомлювали, чому з кожним днем стає все важче, навіть незважаючи на те, що наші позиції значно відрізнялися від тих, що були в 2022 році. Щось було не на своєму місці. Нам потрібно було помітити щось важливе та заглянути в майбутнє. Щось, що могло б змінити ситуацію або хоча б допомогти втриматися на плаву в умовах, коли ще залишалась надія.

Війна 2023 року зазнала суттєвих трансформацій. Хоча фізичні аспекти конфлікту стали для нас цілком зрозумілими, що дало змогу вплинути на розвиток подій, зокрема через інтеграцію безпілотних літальних апаратів та космічну розвідку, створення комплексної стратегії для нашої подальшої поведінки досі залишається викликом.

Залежність від економічних ресурсів і їх активніше використання в контексті війни ставали все більш помітними.

Ми усвідомили, що тривала залежність від постачання озброєнь з боку західних партнерів є непрактичною. І справа не лише в тому, що рано чи пізно запаси зброї можуть вичерпатися, а в тому, що з часом самі види озброєння змінюються, і те, що сьогодні доступно партнерам, може зникнути з їх арсеналу. Нам не вистачало чогось істотного у нашому підході до формування ефективної стратегії.

Нарешті, коли наслідки прийнятих рішень у галузі мобілізації почали спричиняти серйозні проблеми, все з'ясувалося.

Мене одразу потягнуло на спогади про академічні заняття. Адже, згідно з Клаузевіцем, війна є лише продовженням політичних дій іншими методами. Це означає, що стратегічний підхід не може бути обґрунтованим, якщо не встановлені ясні цілі, які потрібно досягнути.

Політичні цілі війни – це ключ до розуміння багатьох питань. Цей понятійний інструмент дозволяє не лише аналізувати дії противника, а й визначати власні подальші кроки. Якщо звернутися до ідей Клаузевіца, то війна виступає як "трійця", що складається з населення, збройних сил та державного управління. У цьому контексті ці три елементи можна вважати окремими кодексами законів, і серед них саме населення є найвразливішим і найважливішим чинником з точки зору підтримки військових дій.

Успішне ведення війни неможливе без підтримки з боку суспільства. Отже, одним із ключових аспектів цієї підтримки є громадська реакція, зокрема, на процес мобілізації, який почав швидко стикатися з проблемами.

Клаузевіц наголошував: щоб мати підтримку населення, важливо, щоб громадськість була добре поінформована, могла відрізнити "правильне" від "неправильного", "своє" від "чужого". Природно, що підтримка населення найбільш сильна та відчутна до "свого" і "правильного", тобто національного - на практиці вона стає безумовною, коли воно безпосередньо наражається на небезпеку. Небезпекою може бути будь-яка загроза, що сприймається як пряма загроза незалежності держави.

Отже, очевидно, що скільки б не намагалося військове командування сформувати військову стратегію на певний період, усе це не матиме жодного результату без політичної волі, яка якраз і формується через політичну мету.

Повертаючись до Клаузевіца, можна відзначити, що основою його теорії є твердження, що війни, як правило, ведуться з політичними, а не військовими мотивами, і їх ініціюють скоріше ідеологічні, ніж фізичні фактори.

Якось увечері я дав команду підняти всі директивні документи, які надходили до Генерального штабу ЗСУ, щоб з'ясувати, яка ж політична мета війни була визначена. Чи, можливо, ми щось пропустили. Бо лише з формуванням політичної мети усі суб'єкти держави намагатимуться досягти окресленої лінії на горизонті. Яка може вже тоді претендувати на перемогу. На жаль, тоді ми нічого не пропустили...

У той момент я намагався визначити політичну мету нашої війни, щоб окреслити стратегію для її реалізації. Я написав об'ємну статтю, яка так і залишилася без уваги на верхній полиці мого робочого столу. Її назва звучала як "Політична мета війни для України в кінці 2023 року".

Правильність є одним з ключових принципів, висунутих Клаузевіцем. Цей принцип стверджує, що війна є динамічним явищем, яке адаптується відповідно до змін у політичному середовищі. Адже трансформації, що відбуваються у військових конфліктах, вимагають також корекцій на політичному та економічному рівнях.

Але градус політичної напруги тоді так і не дозволив моїй совісті дати рух цій статті. Надто крихкою була внутрішньо-політична ситуація. Та окремі її положення все ж таки лягли в основу замислу наших дій на 2024 рік. Який, на жаль, так і залишився на папері. Вже згодом інша команда розробляла свій замисел і втілювала його в життя...

Сьогодні, наприкінці 2025 року, війна в Україні триває вже дванадцять років. І з упевненістю можна стверджувати, що вона все більше набирає рис міжнародного конфлікту. Хоча за числом жертв вона ще не досягла масштабів глобального масштабу, але її наслідки та вплив на світову політику вже готові перейти в небезпечну фазу.

Підтвердженням цього, наприклад, може бути епізод з нашої історії, коли начебто сильні особистості сучасного світу стверджували про можливі швидкі рішення і довгоочікуваний мир.

Всесвіт, що ще не з'явився.

Україна опинилася в дуже важкій ситуації, де прагнення до швидкого миру може призвести лише до катастрофічної поразки та втрати незалежності. Однак, як підкреслив досвід, це так і не вдалося реалізувати.

Зараз виникає цікаве питання: чи можуть амбіції Росії виходити за межі України? Відповідь, очевидно, позитивна. Це пов'язано з нерозумінням політичних цілей Росії та відсутністю чіткого власного бачення, яке, ймовірно, базувалося на інтересах глобальних акторів. Однак навіть якщо таке усвідомлення прийде, за логікою військових конфліктів, будь-яке затягування війни негативно вплине на наступаючу сторону. Росії не можна цього допустити — в іншому випадку, досягнення бажаного миру в Україні без створення нової системи безпеки в Східній Європі буде неможливим.

Не можу не згадати висловлювання Бенджаміна Франкліна, яке буде доречним для європейців: "Ті, хто відмовляється від свободи в обмін на короткочасну безпеку, не заслуговують ані на свободу, ані на безпеку". Саме так, в певному сенсі, сьогодні у США формують свою політику щодо Європи.

У той момент, коли західні політики були захоплені власними ілюзіями, малюючи оптимістичні сценарії та граючи на роялі один одному, вони обговорювали відновлення України, а їхні експерти, синхронно з українськими колегами, прогнозували майбутні вибори в країні. Проте, лінія бойових дій вперто просувалася в напрямку Дніпра, а сьогодні вже й до Запоріжжя та Харкова. На це мало хто звертає увагу. Іноді складається враження, що навіть на фронті, як і сто років тому, більше чекають не на перемогу, а на давно очікуваний мир. Водночас російський теоретик військового мистецтва Свєчин ще багато років тому мав зовсім іншу думку. За цим криється дещо більш складна ситуація.

Його власна історія також цікава. Будучи царським генералом і сподіваючись бути корисним комуністичному режиму, у 1927 році він опублікував книгу "Стратегія", в якій виклав свій погляд на систему підготовки та ведення війни державою. Його історія може бути повчальною у наші складні часи. Олександра Свєчина заарештували і розстріляли в 1938 році ті самі комуністи, яким він вирішив послужити. Але зараз не про нього, а про саму стратегію і про її зв'язок з політикою.

У вищезгаданого автора ми знаходимо досить цікаве визначення: "Будь-яка боротьба за власні інтереси може вестися лише свідомо і планомірно, якщо розуміти її цілі". Ось і перший крок до розуміння суті дій Росії. Увесь подальший опис подій підтверджує, що використовуючи передусім слабкість колективного заходу та міжнародних інститутів, російське керівництво сформувало досить зрозумілу не тільки для військового керівництва ціль, яка не стосується вирішення окремих територіальних претензій або "захисту російськомовних" громадян України. Росію не цікавить Донецька або Луганська області, хіба їхній мобілізаційний потенціал. Тисячі "свєчиних" вже поповнили лави борців за руський мир і приєдналися до нього самого.

Основною метою Росії є Україна. Це саме ця країна, з її самостійністю та незалежністю, а також величезним потенціалом, має стати мостом до Європи. Чи не тому сьогодні так складно досягти згоди щодо завершення конфлікту? Відповідно до логіки того ж автора, такі амбіції зазвичай не озвучуються відкрито або навмисно спотворюються, щоб залучити якомога більше прихильників.

З'ясувати, у якій формі передбачалося позбавлення України суверенності і відновлення імперських амбіцій, згодом зможуть історики. Але характер подій з осені 2021 року, протягом 2022 року і дотепер, особливо поширення недовіри до ЗСУ, виявлені корупційні зв'язки окремих членів РНБО, а також риторика і поведінка російського керівництва, не залишають сумнівів щодо цілі Росії: Україна має припинити своє існування як незалежна держава.

Цей висновок маємо запам'ятати саме ми, українці. Його розуміння має лягти в основу побудови власної стратегії збереження держави. А вона має бути побудована з політичної мети, яку визначить вище військово-політичне керівництво держави.

Виникає закономірне запитання: що ж таке політична мета? І чому недостатньо лише військової стратегії, яка і так зачіпає економіку?

Усе починається з основ військової науки. Вона стверджує: «Головне завдання вищого військового командування полягає в знищенні військових сил противника. Метою війни є досягнення миру, що відповідає політичним умовам, підтримуваним державою». Таким чином, війна не є самоціллю, яка реалізується виключно військовими, а є засобом для досягнення миру на вигідних умовах.

Політик, формулюючи стратегічну мету війни, повинен враховувати ситуацію на військовому, соціальному та економічному рівнях. Оволодіння цими аспектами може створити умови, що сприяють укладенню мирних угод. Таким чином, важливо не лише захищати всі ці фронти, а й активно атакувати кожен із сегментів противника. Це особливо критично в умовах війни на виснаження. Це варто мати на увазі.

Отже, для чіткого окреслення політичної мети війни важливо не лише сформулювати завдання, але й об'єднати керівництво в сферах політичної, економічної та військової діяльності.

Які кроки вживала Росія? Вже маючи чітке уявлення про свої цілі в цій війні, враховуючи власні ресурси та ситуацію в Україні, під прикриттям закликів до завершення конфлікту, розпочатого в 2014 році, грубо ігноруючи міжнародні норми, з початку 2019 року вона активно готувалася до агресії проти України, стягуючи війська до своїх кордонів.

Стратегія - це мистецтво поєднання підготовки до війни і ведення операцій для досягнення її мети. Стратегія розв'язує питання, пов'язані з використанням як збройних сил, так і всіх ресурсів країни для досягнення кінцевої мети.

Ось перший камінь, на якому тріщить оборона України. Стратегія повинна задіяти всі доступні ресурси. Проте, чи здатна вона насправді їх повністю контролювати?

Відповідно до думок Свєчина, для досягнення політичних цілей існують лише два основні типи стратегій: знищення противника та виснаження його ресурсів. Люство не придумало нічого іншого. Чому ж нам варто згадувати цього давно забутого російського теоретика в Україні? Власне, через ці дві стратегії ми можемо проаналізувати хід нашої війни та, що найважливіше, визначити єдину стратегію наших дій, яка базуватиметься на чітко сформульованій політичній меті.

У серпні 2021 року, коли я очолив Збройні Сили України, війна між Росією та Україною вже тривала сім років. Хоча українські збройні сили проходили через трансформацію і здобували важливий бойовий досвід, вони все ще стикалися з численними викликами в різних сферах. Тим часом російська армія активно збільшувала свої військові потужності та матеріально-технічне забезпечення. Восени 2021 року аналітичний портал Global Firepower Index опублікував рейтинг, у якому збройні сили РФ посідали друге місце серед найсильніших армій світу після США, тоді як Збройні Сили України займали 25-ту позицію.

Росія з року в рік збільшувала військовий бюджет, вкладала ресурси в оборонно-промисловий комплекс, купувала дедалі більше зброї та техніки. Вони суттєво переважали нас як за чисельністю, так і за оснащеністю. Починаючи з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали.

В Україні ситуація розвивалася зовсім інакше: у 2021 році бюджет на армію виявився навіть меншим, ніж у попередньому році. Незважаючи на гучні заяви політиків про те, що на безпеку та оборону виділено понад 5% ВВП, слід враховувати, що ці кошти стосуються не лише Збройних Сил, але й Національної поліції, Служби безпеки України, Національної гвардії та прикордонників.

З 260 мільярдів гривень, виділених на потреби Міністерства оборони, менше половини пішло на фактичне фінансування. Збільшення бюджетних витрат на розробку та закупівлю озброєння і техніки не відбулося, і більшість коштів традиційно витрачалася на грошове забезпечення військовослужбовців. Як наслідок, Збройні сили України опинилися в стані стагнації: коштів для розвитку та підвищення бойової готовності було недостатньо, що призвело до проблем з відтоком кадрів і нестачею персоналу в військових частинах.

Бюджет на 2022 рік приймався парламентом вже в умовах ескалації ситуації та накопичення російських військ біля українських кордонів. Як наслідок - він зріс всього на 10% і досяг 133 млрд грн.

Проте це не йде в жодне порівняння з тими труднощами, які постали перед Україною та Збройними Силами у контексті повномасштабної агресії з боку Росії. Час продемонструє, що постійне недостатнє фінансування військових призвело до утворення багатьох серйозних проблем.

Збройні Сили України зіткнулися з широкомасштабним вторгненням Росії, маючи значні нестачі в усіх аспектах — від особового складу до озброєння.

На кінець 2021 року чисельність збройних сил Росії була в п'ять разів більшою, ніж в України, а кількість танків і бойових броньованих машин перевищувала українські показники в чотири рази. Що стосується артилерії, то її було на 3,4 рази більше, а ударних вертольотів – у 4,5 рази. Ситуація у Військово-морських силах України була ще більш тривожною: країна не мала жодного авіаносця, есмінця, корвета чи підводного човна.

На серпень 2021 року чисельність Збройних Сил України складала 250 тисяч осіб, серед яких приблизно 204 тисячі – це військовослужбовці. Водночас чисельність російської армії постійно зростала і на той момент перевищувала мільйон військових.

На момент мого призначення в складі Збройних Сил України налічувалося всього 24 бойові бригади. Це були загальновійськові підрозділи Сухопутних військ, Десантно-штурмових військ та морської піхоти, які становлять основу для проведення наземних операцій. Станом на серпень 2021 року 12 з цих бригад активно виконували бойові завдання на сході та півдні країни. Таким чином, залишалися лише 12 бригад, які знаходилися на полігонах або в місцях постійної дислокації і могли бути направлені на фронт під час повномасштабної агресії.

Усе це давало Росії всі можливості використати саме стратегію розгрому для досягнення сформованої політичної мети. Тому Росія у 2021 році почала суттєво нарощувати кількість військ вздовж кордону з Україною. І вже на серпень вимальовувалася конфігурація ймовірних напрямків вторгнення. За оцінками розвідки, наявна кількість російських військ біля українських кордонів дозволяла противнику створити до шести оперативних угруповань військ, які могли бути залучені до вторгнення. Окрім того, війська накопичувалися і в тимчасово окупованому Криму для наступу на Таврійському та Азовському напрямках.

Загалом, перед початком агресії, наступальна група російських військ була оцінена в щонайменше 102 батальйонні тактичні групи, що відповідало приблизно 135 тисячам особового складу. До її складу входило 48 оперативно-тактичних ракетних комплексів, близько 2 тисяч танків, 5 319 броньованих машин, 2 тисячі артилерійських систем та майже 700 установок реактивної системи залпового вогню.

Росія мала абсолютну перевагу у кількості засобів повітряного нападу та засобів ППО, перед війною вона оновила бойовий склад авіації та переозброїла її на сучаснішу техніку. За оцінками розвідки, всього для вторгнення противник міг залучити до 342 літаків оперативно-тактичної авіації та до 187 вертольотів. До того ж росіяни створили корабельні угрупування для проведення операцій у Чорному та Азовському морях.

Ось якою була реальність наприкінці 2021 року. Ми значно відставали від супротивника за кількістю озброєнь, військової техніки, боєприпасів і особового складу. На відміну від російських сил, у нас було всього лише кілька сучасних зразків озброєння.

На початку 2022 року Генеральний штаб здійснив аналіз, який виявив, що для ефективної протидії агресії, а також для відновлення і поповнення запасів ракет і боєприпасів, Україні знадобиться величезна сума, що вимірюється сотнями мільярдів гривень. Однак ці кошти в Збройних Силах України були відсутні. Важко визначити, яку політичну мету відображав цей критичний стан однієї з найважливіших інституцій країни.

Отже, російська стратегія розгрому передбачала конкретні та завершені військові дії, які мали достатньо сили для досягнення політичних цілей як через швидкий удар по столиці, так і в інших напрямках. Однією з ключових рис цієї стратегії, окрім значного, але обмеженого потенціалу, є відсутність стратегічних резервів у противника, які не планувалося створювати або використовувати в рамках стратегії розгрому.

Військові оперативні резерви, що є характерними для військових формувань, входять до складу угруповань і виступають як спеціально виокремлений потенціал. Таким чином, реалізація політичних цілей в основному здійснювалася через військові засоби, поєднані з традиційними інформаційно-психологічними кампаніями, активностями агентів та представників п'ятої колони.

Проте ситуація розвивалася по-іншому.

Україна, яка зазнала агресії з боку ворога, що значно перевищує її за розмірами, економічними показниками, чисельністю населення, військовими витратами та силою армії, змогла витримати цей натиск. Це стало можливим, насамперед, завдяки відвазі українців, впровадженню інновацій та забезпеченню стратегічного паритету завдяки підтримці міжнародних партнерів.

Безумовно, наша реакція повинна була стати складовою частиною політичної стратегії. Адже саме винятковий героїзм українських громадян забезпечив нашу перемогу і мав би бути наслідком рішучої позиції на політичному фронті.

Запобігання реалізації стратегічних планів супротивника для досягнення його політичних цілей є безумовною перемогою. Ця перемога, яка, хоч і потребувала від України жертв найкращих її синів і частини території, зберегла державність і подарувала найцінніше — можливість для боротьби та укладення миру на власних умовах. Цю можливість ми використовуємо і донині.

Від цього моменту варто звернути увагу на військову науку. Вона знову нагадує, що коли стратегія повного розгрому не приносить результатів у досягненні певної політичної мети, то виникає необхідність переходити до стратегії виснаження.

Як з'ясується в подальшому, це зовсім не ставить під сумнів рішучість досягнення наших остаточних цілей. У цьому вже переконався весь світ, а не тільки ми.

З 17 квітня 2022 року, в той час як агентурні структури та п'ята колона в Україні працювали над створенням основ для нової стратегії, російські війська зосередили свої зусилля на військових операціях у північно-східних, східних та південних регіонах. Це було необхідно для формування умов, які б сприяли реалізації завдань у рамках стратегії виснаження.

З військової перспективи ситуація виглядала доволі зрозумілою. Російські війська, використовуючи залишки свого потенціалу, намагалися зберегти ініціативу, завдаючи дедалі більш інтенсивних ударів. Водночас, на певних ділянках, зокрема на правому березі Дніпра та на півдні, вони переходили до оборонних дій, створюючи умови для затяжної війни, що нагадувала війну на виснаження. До кінця 2022 року подібні дії спостерігалися майже по всій лінії фронту, проте не принесли значних оперативних досягнень, за винятком звільнення Харківської області та правобережної частини України.

Переважно такі дії були результатом використання нами залишків оперативних запасів і тих, які дозовано надходили від партнерів, а також частковим використанням Росією власних обмежених стратегічних запасів. Наслідком цього стала втрата нами більшої частини Луганської області та лівобережної частини Запорізької та Херсонської областей. Об'єктивно стратегія розгрому вичерпала себе через відсутність сил і засобів, а також стратегічних резервів з обох сторін. Це, до речі, є ще однією причиною настання саме позиційності у війні. Коли недостатньо матеріальних запасів, а підготовка з обох сторін недостатня, з великою ймовірністю така війна стане позиційною. Згодом під силою інших факторів так і сталося.

Вивчаючи ці дві теорії, можна дійти висновку, що стратегія виснаження може бути використана для формування умов, що сприятимуть розгрому. Саме тому з осені 2022 року Україна активно працює над створенням передумов для впровадження стратегії розгрому в наступному, 2023 році.

Проте, через брак чіткої політичної мети, підготовка зосереджується лише на військових аспектах, охоплюючи виключно стратегічне розгортання та розвиток потенціалу для виконання завдань у 2023 році. Наші ресурси залежать від допомоги з боку Заходу, економіка не в змозі повністю задовольнити потреби фронту, а суспільство прагне швидкої перемоги вже цього року, сповнене завищених сподівань та надій.

У 2023 році стало очевидним, що Росія прагне зосередитися на створенні потужної оборонної системи. Це, з одного боку, виглядало як логічний крок для відбиття можливого наступу з нашого боку, а з іншого – відволікало нашу увагу від справжньої мети: формування необхідних матеріальних резервів для ведення війни на виснаження. Поки ми готувалися до активних дій у Криму, сподіваючись на завершення конфлікту у 2023 році та спостерігаючи за спробами Росії захопити Бахмут, вона переводила свою економіку на військові рейки, активізувала пропаганду, змінювала законодавство, формувала стратегічні запаси та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми виявилися не готові. Це була війна на виснаження.

Вересень 2022 року став знаковим моментом, коли перші дрони-камікадзе "шахеди" проникли на територію України, і в цей час російські групи почали кампанію з дискредитації українського військового командування. Цей період ознаменував початок нової ери війни в історії людства — ери виснажливих конфліктів. До кінця 2023 року ця стратегія була вдосконалена до досконалості. Події 2024 та, особливо, 2025 років, незважаючи на незначні успіхи на фронті, свідчать про вражаючу ефективність цієї тактики для Росії в її прагненні реалізувати свої політичні цілі.

Що ж це за стратегія виснаження? Визначення, які дають теоретики військового мистецтва, дуже складні. І для розуміння потрібно провести історичні аналогії. Бо змінилися інструменти і форми реалізації, проте не змінилася суть.

"Слабкого... ворога можна перемагати, знищивши його збройні сили. Але лінія найменшого опору до перемоги може пройти через певне затягування війни, що може призвести до політичного розпаду ворога. Сильну і значну державу навряд чи можна повалити методами розгрому без виснаження", - так кажуть військові класики.

Також зазначають: "Війна на випередження здебільшого підтримується резервами, зібраними в мирний час; іноземні контракти для термінового поповнення запасів перед початком конфлікту можуть виявитися надзвичайно корисними. Велика нація має можливість вести боротьбу за виснаження, спираючись виключно на ресурси власної промисловості під час війни. Військова промисловість може розвиватися лише завдяки військовим замовленням".

Підготовка до війни на виснаження повинна бути зосереджена в першу чергу на збалансованому та поступовому зміцненні економіки країни, адже нестійка економічна база не витримає суворих випробувань, пов’язаних з виснаженням.

Важко осмислити ці цитати, що належать до 1927 року, без паралелей з сучасністю. Проте це дійсно так. Війна, яка забирає надто багато життів і сил, повинна завершитися якомога швидше. Це й є основний принцип НАТО: тривала війна не має сенсу, адже ресурси та можливості для завдання ударів вичерпуються.

Проте історія нашої війни підтверджує, що складний шлях стратегії виснаження, що веде до витрат набагато більших ресурсів, ніж короткий нищівний удар, зазвичай обирається лише тоді, коли війну неможливо завершити одним способом.

Необхідно усвідомлювати ключовий момент: операції стратегії виснаження не є лише прямими кроками до досягнення остаточної військової цілі, а швидше етапами, які забезпечують накопичення матеріальної переваги. Це, в свою чергу, позбавить супротивника можливості для ефективного опору.

Ось і відповідь на запитання, скільки коштуватиме збиття 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна. Це і є реалізацією стратегії виснаження.

Однак війна на витривалість також триває на політичному фронті. Як я вже зазначав, ключовим чинником є народ України та його можливість чинити опір за рахунок активної участі в мобілізаційних процесах. Таким чином, перспектива політичного розпаду стає все більш очевидною.

Щодо військових операцій у контексті стратегії виснаження, то вони залишаються суттєвим елементом для реалізації політичних цілей. Однак ці дії не є основною метою і фінальною стадією.

Це свідчить про те, що, наприклад, у разі повної окупації Росією Донецької чи інших областей, конфлікт продовжиться як у політичному, так і в економічному аспектах, адже політичні цілі залишаться недосяжними.

Або розгляньмо ситуацію, коли ЗСУ досягають кордонів, встановлених у 1991 році. Чи буде це сигналом до завершення війни? Безумовно, це змінить структуру фронту, яка проходитиме по державному кордону. Однак, чи справді це покладе край конфлікту, якщо економіка та населення Росії залишатимуться готовими до його продовження?

Протилежним чином, у разі стабільної економіки та правильно сформульованої внутрішньої і зовнішньої політики, можливо змінювати структуру фронту, безумовно, впливаючи на економічну ситуацію та населення Росії. Таким чином, мета військових дій у стратегії виснаження полягає в створенні таких умов, які дозволять завдати рішучого удару, що призведе до розпаду країни на економічному та політичному рівнях одночасно.

Іншими словами, супротивник, ведучи бойові дії, прагне викликати соціальну напругу, завдати втрат у людських ресурсах та спричинити значні фінансові витрати. У цьому контексті боротьба за символічні географічні та культурні об’єкти, а не за конкретні території, є найбільш вигідною. Перетворення таких об’єктів на фортеці лише зміцнює і підтримує ворожу тактику.

Мабуть, останнє, що потрібно додати про стратегію виснаження. Справді, у рамках такої стратегії всі операції характеризуються тим, що мають обмежену мету. Війна не є вирішальним ударом, а є боротьбою за позиції на військовому, політичному й економічному фронтах, з яких, зрештою, можна було б завдати цього удару.

Стратегія виснаження має свій ключовий момент. Якщо для супротивника це означає довести державу до руйнації через військові дії та ускладнення політичної й економічної обстановки, то що ж тоді виступає у ролі вирішального удару в такій ситуації?

Якщо згадати історію, то відповідь очевидна. Це громадянська війна.

Таким чином, це є тим ключовим ударом, якого Росія постійно добивається шляхом реалізації стратегії виснаження. Ця війна, до речі, за відсутності узгодженого бачення нової архітектури безпеки, хоча б на території Європи, може тривати не лише через досягнення політичних цілей, а й, що може здатися дивним, завдяки "справедливому миру". Однак без належних гарантій безпеки та реальних фінансових програм це неодмінно призведе до переходу війни з Росією в наступну стадію – вже до громадянського конфлікту.

Отже, саме майбутні загрози й ризики кажуть про те, що визначення чіткої політичної мети - це не лише завдання діяльності збройних сил, а й директива для політичної підготовки війни, яка широко охоплює питання економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. Оцінка перспектив війни має сформувати єдину ціль, що об'єднає військовий, політичний і економічний фронт.

Наприклад, аналізуючи ключові етапи еволюції воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки в Україні, можна виділити кілька можливих політичних цілей:

1. Часовий проміжок від лютого 2015 року до лютого 2022 року. Етап, спрямований на уникнення та запобігання конфлікту. Політичними завданнями цього періоду мали стати: забезпечення миру шляхом зміцнення власних збройних сил, підготовки населення та адаптації економіки, а також реалізація зовнішньої політики, що передбачає обмеження військових потенціалів Росії.

Серед ключових дій у практичному контексті повинна бути підготовка держави до війни в усіх аспектах. Остаточною практичною стадією могло б стати введення воєнного стану та своєчасне розгортання збройних сил на потенційно небезпечних напрямках.

2. Проміжок часу з 24 лютого 2022 року до грудня 2023 року. Фаза реалізації стратегії знищення. Політична мета могла б бути: досягнення сталого миру та запобігання розширенню конфлікту на інші регіони України. Якщо це неможливо, то слід готуватися до війни на виснаження.

3. Період з лютого 2024 року до січня 2025 року. Стратегічна оборона та формування альянсів до активних дій в стратегії виснаження для пошуку справедливого миру.

4. Період з січня 2025 року до серпня 2025 року. Стратегічна оборона з завданням не дати Росії використати свої військові досягнення у формуванні мирних перемовин.

5. Починаючи з серпня 2025 року. Збереження держави шляхом підтримки військового, політичного та економічного фронтів. Створення альянсів і коаліцій для обмеження можливостей Росії в веденні війни.

Дуже незвичайною виглядає ситуація, коли обговорення завершення війни, під впливом нових інформаційних приводів, стає предметом уваги чергових пророків в Україні.

Щоб визначити термін завершення війни, недостатньо покладатися тільки на окремі інформаційні чинники. Завершення або призупинення конфлікту, особливо такого, що триває на виснаження, буде залежати від комплексного аналізу досягнень і втрат у військовій, економічній та політичній сферах. Звичайно, криза в одній з цих областей може стати лише початковим етапом для можливого завершення війни.

Однак стійкість усієї системи повністю залежить від стабільності та можливостей інших учасників. Наприклад, якщо мир в Україні буде встановлено швидше, це викликатиме серйозні питання в Росії щодо кількості людських втрат – пояснити це буде так само складно, як і розкрити проблему корупції в Україні сьогодні. І, звичайно, політична ситуація в Росії не дозволить цього без суттєвих поступок з нашого боку або ж повної поразки.

Сьогодні важко визначити, чи усвідомлюють це посередники, які намагаються створити сценарії для України. Проте очевидно, що з кожним разом умови не покращуються для нашої країни.

Формуючи політичну мету війни, важливо пам'ятати, що війна не завжди завершується перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Так було у Другій світовій, але це рідкісний виняток, бо так майже ніколи не бувало в людській історії. Переважна більшість воєн завершується або взаємною поразкою, або кожен впевнений, що переміг, або інші варіанти.

Отже, говорячи про перемогу, варто відзначити таке: перемога означає крах Російської імперії, тоді як поразка призведе до повної окупації України внаслідок її розпаду. Усе інше є лише тривалістю конфлікту.

Ми, українці, звичайно, прагнемо повної перемоги - розпаду Російської імперії. Але не можемо й відкидати варіант довгострокового (на роки) припинення війни, бо саме це надто поширений в історії воєн спосіб їх завершення. Разом з тим мир, навіть в очікуванні наступної війни, дає шанс на політичні зміни, на глибокі реформи, на повноцінне відновлення, економічне зростання, повернення громадян.

Можна навіть вести мову про початок формування безпечної, максимально захищеної держави завдяки інноваціям і технологіям. Формування і укріплення основ справедливої держави через боротьбу з корупцією та створення справедливого суду. Економічний розвиток країни, зокрема, на основі міжнародних економічних програм відновлення країни.

Однією з ключових складових встановлення політичної мети в сучасних умовах є забезпечення гарантій безпеки.

Саме поняття завершення конфлікту сьогодні є не лише зрозумілим, а й актуальним через низку факторів. Ці фактори мають як місцевий, так і міжнародний вплив. На жаль, реалізація зусиль для досягнення цього результату наразі виглядає малоймовірною.

Перш за все, для цього відсутні передумови. Чи не основною з них є активні бойові дії високої інтенсивності та удари по економіці з обох сторін, які досі тривають. Саме тому зміщення акценту з переговорів про припинення вогню до укладання остаточної мирної угоди несе неможливість навіть їх сприйняття в Україні через неприпустимі для нас умови. Бо ми вже заплатили занадто високу ціну.

По-друге, в ситуації, коли концепція міжнародного права і механізми його підтримки більше не функціонують, укладення подібних угод без забезпечення довгострокових гарантій безпеки стає цілковито неможливим.

Можливими гарантіями безпеки для України могли б бути: вступ до НАТО, розміщення ядерної зброї на її території або створення потужного військового контингенту, здатного протистояти Росії. Однак на сьогодні це питання не обговорюється. Враховуючи технологічну та доктринальну нездатність будь-якої країни-члена НАТО або іншої, окрім Росії, України та Китаю, це питання залишається нерозв’язаним. Таким чином, ймовірність продовження війни залишається високою, охоплюючи не лише військові, але й політичні та економічні аспекти.

Ще один важливий аспект полягає в поступовому зниженні витрат на ведення війни завдяки технологічному прогресу з одного боку та збільшенню загальних ударних можливостей з іншого. Це може призвести до того, що Росії в майбутньому знадобляться аналогічні гарантії безпеки, хоч це може здаватись дивним. У такому разі, основою цих гарантій можуть стати фінансові ресурси, які забезпечать їхню стабільність. Це, в свою чергу, допоможе уникнути економічного колапсу в повоєнний період, як для України, так і для Росії. Адже, очевидно, такі економічні втрати матимуть серйозні політичні наслідки, як це вже спостерігалося на початку XX століття.

Отже, визначення політичної мети війни є одним із найскладніших викликів для політичного мислення. У цьому контексті можна зіткнутися з безліччю неправильних уявлень. Як зазначав Вінстон Черчилль, війна – це сукупність серйозних помилок.

Проте ключовою політичною метою для України залишається недопущення агресивних дій з боку Росії в найближчій перспективі.

Водночас потрібно врахувати, що реалізовувати такі наміри Росія може, обравши одну з двох стратегій. У будь-якому разі, такий акт агресії здійснюватиметься як на військовому, так і на політичному й економічному фронтах. Інструменти та форми такої агресії змінюються, проте всі вони слугуватимуть одній і тій самій політичній меті.

Якщо уявити, яким буде характер війни в майбутньому, може бути складно, але чітко зрозуміло, яким має бути мир для наших дітей. Адже, як зазначала Олена Теліга: "Держави тримаються не на династіях, а на глибинній єдності та силі народу".