План "Бармаглот" можно переформулировать как "Стратегия Бармаглота".
Невідомо, чи є в реалі ніби-то американський план із 28 пунктів, сформований у консультаціях із РФ, про який останніми днями так активно пишуть ЗМІ. Але більшість його позицій на цьому етапі виглядають як чистий абсурд.
По-перше, план, що ігнорує позиції України та Європи, приречений залишитися безрезультатним. З моменту, коли адміністрація Дональда Трампа розпочала переговорний процес, Європа разом з Україною та США пройшла через серйозні етапи, адже тема стосується війни та безпеки в поствоєнний період на європейському континенті. Трамп підкреслював необхідність більшої фінансової підтримки оборонних витрат з боку Європи, і вона з цим погодилася; існує також тристоронній механізм PURL. Чому ж тепер Європа та Україна повинні залишитися поза цими процесами – залишається загадкою.
По-друге, вимога щодо скорочення українських збройних сил та армії виглядає абсурдною. Погрози знищити Українську державність, постійні напади на цивільних громадян та інфраструктуру, жорсткі умови щодо недопущення України до НАТО, а в той же час заперечення права країни на власні збройні сили – це точно не конструктивний підхід і не адекватне сприйняття сучасних реалій. Адже всі, включаючи США, визнали, що однією з найнадійніших гарантій безпеки України в майбутньому є наші Збройні сили. Відбувається активне налагодження двостороннього виробництва, Європа суттєво переглядає свою стратегію стримування, в якій обороноздатність України (особливо в умовах зростаючих гібридних загроз з боку Заходу) стає ключовим елементом безпеки регіону. У цьому контексті вимога про скорочення військових сил виглядає так, ніби реалії не враховуються, чого, звісно, дуже хотілося б Росії, але факти залишаються незмінними.
Третє питання стосується двосторонніх поступок, про які нещодавно говорив Марко Рубіо. Принципова різниця між позиціями України/Європи та Росії полягає в основних підходах до ситуації. Україна відкрита до обговорення лінії розмежування; наше поступлення полягає в тому, що частина наших територій наразі під окупацією, але ми готові припинити військові дії. Натомість Росія має намір обговорювати не лінію розмежування та зупинку бойових дій, а, по суті, новий державний кордон (тобто, статус де-юре), представляючи це як "поступку", а насправді маючи на меті захоплення нових територій. Зупинка бойових дій не є знаком перемоги; це лише спроба зупинити конфлікт в умовах кардинально різних позицій сторін. Перемога ж, на мою думку, настане в післявоєнний період і залежатиме від розвитку кожної з країн. Росія прагне не лише уникнути відповідальності за окупацію наших територій, але й нав'язати всім ідею нехтування міжнародним правом.
І, зрештою, по-четверте. Щодо таймінгу. Якщо хтось вважає, що зараз настав вдалий момент для тиску на Україну з метою односторонніх поступок (особливо в контексті анти/корупційної теми), то це абсолютно хибна стратегія, за якою проглядаються не лише російські вуха, а й роги з копитами. Це типовий російський підхід, де всі рішення ухвалює вертикаль влади, а точніше, її лідер, і суспільство разом із політичними силами не мають жодного впливу на прийняття рішень, що стосуються долі країни. Питання територіальних змін чи інших аспектів Конституції потребують схвалення як з політичної, так і з суспільної сторін.
Якщо такий план справді має місце, то він однозначно не є шляхом до миру. У ньому відсутні будь-які конструктивні елементи та позиції, які могли б слугувати основою для реальних переговорів. Як зазначав видатний абсурдист Льюїс Керрол, "щоб просто залишитися на місці, потрібно бігти з усіх сил".
