Перший ядерний вибух в Україні: як дії Кучми призвели до уразливості країни
9 липня 1972 року в Харківській області відбувся перший ядерний вибух на українських землях. Радянська влада охрестила це подію "мирним" експериментом, однак операція під назвою "Факел" зазнала невдачі. Через багато років ядерна тематика знову постала перед Україною, але вже не в контексті радянських технічних експериментів, а як важливе питання національної безпеки для країни, яка відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі.
Перший ядерний вибух в Україні не стався в Чорнобилі, а відбувся поблизу села Хрестище на Харківщині. 9 липня 1972 року тут реалізували підземний проект під назвою "Факел", метою якого було ліквідувати аварійний газовий фонтан за допомогою ядерного заряду. Проте, експеримент не виправдав очікувань, а сама подія стала символом безвідповідального використання ядерних технологій у СРСР, де питання ризиків для населення та навколишнього середовища залишалися поза увагою.
Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала значний запас ядерної зброї, ставши володарем третього найбільшого арсеналу стратегічних озброєнь у світі. У 1990-х роках Київ вирішив відмовитися від цього арсеналу в обмін на міжнародні гарантії безпеки, а за часів президентства Леоніда Кучми цей процес було остаточно завершено. Це сприймалося як важливий крок у напрямку нової ери — ери без великих конфліктів у Європі, без безпосередньої загрози з боку Росії та з надією на ефективність дипломатичних зусиль.
Проте Будапештський меморандум не спинив агресивні дії Російської Федерації, і Україна опинилася у ситуації повномасштабної війни без ядерного стримування. У виданні «Фокус» розглядаються стратегічні помилки, які були допущені Леонідом Кучмою, а також причини, чому зовнішньополітичні досягнення 1990-х років не були підтримані належними внутрішніми реформами. Також аналізується, як втрачені можливості зробили Україну вразливою перед загрозою з боку Росії.
Де в Україні вперше пролунав ядерний вибух
Перший ядерний вибух на території України стався не в Чорнобилі й не на військовому полігоні, а біля села Хрестище на Харківщині. 9 липня 1972 року там провели операцію "Факел" -- один із радянських експериментів із так званого "мирного атома", коли ядерні заряди намагалися використовувати не для війни, а для промислових завдань.
Передумовою стала аварія на газовому родовищі. Під час буріння там виник потужний газовий фонтан, який не вдавалося загасити звичайними методами. Радянські фахівці вирішили вдатися до радикального способу: закласти під землею ядерний заряд і підірвати його поруч зі свердловиною. За задумом, вибух мав змістити гірські породи, перекрити аварійний канал і таким чином зупинити неконтрольований вихід газу.
Операцію планували як технічну спецоперацію, проте про небезпеки для місцевого населення не було жодних відкритих обговорень. Це був типовий підхід для радянської системи: стратегічні та технологічні експерименти здійснювалися в умовах секретності, а їхні наслідки для людей і навколишнього середовища залишалися на другому плані. Саме тому історія "Факела" надовго випала з колективної пам’яті, на відміну від Чорнобиля, який став всесвітньою катастрофою і символом загроз атомної ери.
Втім, експеримент не дав очікуваного результату. Після підземного ядерного вибуху газовий фонтан не зник одразу, а сама операція лише поповнила список небезпечних радянських спроб застосувати ядерні технології поза військовою сферою. "Мирний атом" у цьому випадку виявився не стільки доказом технічного прогресу, скільки прикладом того, як держава була готова ризикувати територіями та людьми заради демонстрації контролю над природою і промисловими аваріями.
Ця оповідь є важливою не тільки як маловідома частина радянської історії. Вона демонструє, що ядерна проблематика для України почалася задовго до катастрофи на Чорнобилі і до обговорень Будапештського меморандуму. Спочатку Україна була ареною, на якій СРСР здійснював небезпечні атомні дослідження. Після 1991 року країна стала державою, що успадкувала один з найбільших ядерних арсеналів у світі, і опинилася перед необхідністю визначити свою подальшу стратегію щодо цієї спадщини.
Леонід Кучма та його помилкові рішення.
Леонід Кучма став президентом України в липні 1994 року, коли країна переживала важкі часи — економічний крах, гіперінфляцію та політичну невизначеність. Третій рік незалежності, а державні кордони з Росією залишалися неясними, Чорноморський флот став джерелом конфліктів, а ядерна спадщина колишнього СРСР вимагала термінового вирішення. Кучма, колишній директор "Південмашу", прийшов до влади з репутацією практичного політика. Його зовнішня політика була спрямована на те, щоб вивести країну з ізоляції, зберігаючи при цьому економічні зв’язки з Москвою.
Перші кроки -- Будапештський меморандум і ядерне роззброєння. Україна успадкувала третій у світі ядерний арсенал, але не мала коштів на його утримання. Кравчук почав цей процес, а за першої каденції Кучми все було завершено. До 1996-го всі боєголовки вивезено до РФ. Захід пообіцяв гарантії безпеки. Тоді це виглядало логічно: ера "кінця історії", співпраці, а не конфронтації.
Паралельно відбувалася євроінтеграція. 1994-го Україною підписано Угоду про партнерство з ЄС. У 1998 році країна входить в Раду Європи. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997-го відкрила двері до навчань і миротворчих місій.
Протягом президентства Леоніда Кучми міжнародну політику України характеризували як багатовекторну. Він вміло балансував між Сполученими Штатами, Європейським Союзом і Росією. З одного боку, він ініціював створення ГУАМ — об'єднання пострадянських держав, яке слугувало противагою російському впливу в регіоні. З іншого боку, було укладено "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією", що визначив кордони та питання, пов'язані з флотом.
Кульмінацією напружених відносин з Росією став інцидент навколо острова Тузла у 2003 році. У той час Росія розпочала роботи зі спорудження дамби, прагнучи анексувати оспорювану територію. Президент Кучма особисто відвідав регіон, а Україна мобілізувала свої війська. Врешті-решт, криза була вирішена шляхом компромісу, що призвело до зупинки будівництва. Цей випадок став першим серйозним випробуванням для Путіна.
Зовнішні досягнення різко контрастували з внутрішнім застоїм. Польща, Чехія та Угорщина активно проводили реформи та долучалися до ЄС і НАТО, тоді як Україна залишалася осторонь. Олігархізація, корупційні схеми та повільні темпи реформ стримували прогрес. Якби реформи здійснювалися швидше, історичний шлях міг би бути зовсім іншим. Зовнішня політика Кучми забезпечила певний час та основи для розвитку, але без внутрішньої модернізації ці основи залишалися вразливими. Цей урок Україна продовжує вивчати й досі.
Кучма і перший конфлікт з Путіним
Політтехнолог Олег Постернак висловив думку, що президентство Леоніда Кучми стало етапом, коли досягнення в зовнішній політиці значно перевершували внутрішні проблеми. На його думку, друга половина 1990-х років і початок 2000-х створили унікальні можливості, які Україна ефективно використала для закріплення свого статусу як незалежної та суб'єктної держави.
Серед ключових досягнень Постернак називає запуск курсу на євроінтеграцію, вступ до Ради Європи, підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО, налагодження двостороннього співробітництва з усіма великими державами. Особливо важливим політолог вважає унормування відносин з Російською Федерацією -- від Великого договору 1997 року до конфлікту біля острова Тузла 2003-го. Тоді Україна впевнено дала зрозуміти новообраному президенту РФ Володимиру Путіну межі своєї державності.
Помилки Кучми, які досі формують розвиток України.
Також Постернак підкреслює, що роззброєння пояснювалося складним соціально-економічним станом країни, яка не могла забезпечити належне обслуговування та супровід наявного озброєння. Продаж зброї суттєво поповнював бюджет, хоча цей аспект потребує окремого аналізу.
"Відмова від ядерної зброї, закріплена в Будапештському меморандумі, не є помилкою лише Леоніда Кучми. Основи цього рішення заклав Леонід Кравчук, а Кучма, як новообраний президент, продовжив курс на зміцнення зовнішньополітичних позицій України. У той час існувала широка впевненість у початку епохи стабільних міжнародних відносин і міждержавного порозуміння на теренах пострадянського простору. Прогнозувати теперішній рівень конфлікту між Росією та Україною було практично неможливо", - коментує експерт.
Ключовою помилкою, яку зазначає Постернак, є недостатня швидкість внутрішньополітичних реформ за часів Кучми. На відміну від таких країн, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія та Румунія, що стали частиною Європейського Союзу на початку 2000-х, Україна не прискорила свої євроінтеграційні зусилля. Якби внутрішні перетворення відбувалися з більшою динамікою, то шанси на вступ до ЄС та намагання стати членом НАТО були б значно вищими. Це, можливо, змусило б Путіна ретельніше зважити свої дії перед початком масштабної агресії.
У той же час, фахівець вважає, що навіть вступ до НАТО навряд чи зміг би стримати Путіна в його агресивному настрої щодо України.
"Експерт підкреслив, що він міг би зробити сміливий крок і виступити проти країни Альянсу, готуючи до серйознішого континентального зіткнення."
Отже, зовнішня політика Кучми заклала основи для суверенітету України, але відсутність необхідних внутрішніх змін зробила країну вразливою до зовнішніх загроз. Сьогодні, розглядаючи цей період, суспільство повинно зрозуміти: без швидкого впровадження реформ жодні зовнішні гарантії не можуть забезпечити повну безпеку. Лише синергія зовнішньої активності та внутрішньої модернізації здатна була б змінити курс розвитку держави. Незважаючи на всі свої досягнення, Кучма не зміг знайти цей баланс, що стало важливим уроком для майбутніх поколінь лідерів.
Чи здатна Україна наразі розробити ядерну зброю?
Політолог Руслан Ключник нагадує: після добровільної відмови від третього у світі ядерного арсеналу тема повернення до атомної бомби знову проривається в дискусії -- на тлі російської агресії та провалу гарантій Будапештського меморандуму. Україна успадкувала не лише радянські боєголовки, а й потужну школу ядерної фізики, ракетобудування і матеріалознавства. Харківський фізико-технічний інститут, київські та дніпровські підприємства й досі мають фахівців, здатних відновити замкнений цикл виробництва -- від збагачення урану до носіїв.
Фінансовий аспект також не є вирішальним: під час повномасштабної війни країна інвестувала сотні мільярдів доларів у оборонні потреби, запустила широкомасштабне виробництво безпілотників і боєприпасів, а у 2024 році понад 50% державного бюджету було виділено на сектор безпеки. З точки зору прихильників ядерної програми, аналогічні ресурси можна було б знайти і для "ядерної" сфери.
Проте головний бар'єр -- не технології й не гроші, а геополітика. Спроба повернутися до ядерного статусу означала б міжнародну ізоляцію, санкції та ризик превентивного удару з боку РФ. Саме тому, за оцінками експертів, попри наявний потенціал, ядерний шлях для України залишається радше теоретичним, ніж реальним.
Згадаємо, що три десятиліття тому Кучма і Єльцин здійснили розподіл Чорноморського флоту. Україні дісталися лише залишки радянської епохи, які не пережили війну, а флагман "Гетьман Сагайдачний" був затоплений у 2022 році. Що залишилося від радянської спадщини та в якому напрямку розвиваються Військово-морські сили України — ці питання розглянув Фокус разом з експертом Максимом Паламарчуком.
