Нюрнберг для Володимира Путіна

Дванадцять смертних вироків, зокрема й один заочний. Сім вироків до позбавлення волі на різні строки: від довічного ув'язнення до десяти років тюрми. Три виправдувальні вироки.

Такими були підсумки найзнаменитішого судового процесу ХХ століття - Нюрнберзького трибуналу над нацистськими військовими злочинцями.

Нещодавно світ відсвяткував вісімдесят років з моменту завершення Нюрнберзького процесу. Цей історичний етап неминуче викликає асоціації з сучасними подіями: найбільшою війною в Європі після Другої світової та питанням можливого покарання для тих, хто розпочав нинішні конфлікти.

Трохи використавши уяву, ми можемо побачити вражаючу сцену. Міжнародний суд займається слуханням справ проти російських воєнних злочинців.

Зала суду заповнена репортерами з усього світу. На лаві підсудних - обвинувачені в погонах та обвинувачені в цивільному; колишні високопосадовці-функціонери кремлівського режиму; безпосередні учасники нападу на Україну; ідеологи та пропагандисти збройної агресії.

Ніколай Патрушев разом із Олександром Бортніковим заявляють, що винуватцем у всіх негараздах є Путін, і лише він несе відповідальність за початок агресивної війни.

Валерій Герасимов і Сергій Шойгу повторюють заучену фразу: "Ми військові. Ми лише виконували вказівки. У нас не було іншого виходу."

Володіючи хорошими знаннями англійської мови, Сєргєй Лавров безуспішно намагається оскаржити легітимність рішення суду.

Володимир Соловйов підкреслює, що його діяльність обмежувалася традиційною журналістикою, і він не брав участі в жодних бойових діях або вбивствах.

Сумний Дмітрій Мєдвєдєв дуже страждає від симптомів відміни і не може зрозуміти, що саме відбувається навколо нього.

А може, серед осіб, яких судитимуть, опиниться й сам Владімір Путін, який не знайшов у собі сили піти слідами Гітлера та вчинити самогубство?

Замість грізного тирана на лаві підсудних з'являється звичайний плешивий дідусь, який виглядає жалюгідно і розгублено. Постійно покашлюючи і запинаючись, колишній очільник РФ намагається переконати всіх, що його підлеглі навмисно вводили його в оману, маніпулювали його рішеннями і штовхали до хибних вчинків, про які він щиро шкодує...

Наші земляки готові були б на багато, аби стати свідками цього на власні очі. Нюрнберг XXI століття, з новим обличчям, виглядає як ідеальна справедлива розв'язка агресії проти України.

І нам важко прийняти, що, ймовірно, нічого подібного вже не відбудеться.

80 років по тому Нюрнберзький процес сприймається як своєрідний еталон, із яким вільно чи мимоволі порівнюються можливі сценарії завершення нової війни. І коли вони не дотягують до цього зразка, ми страждаємо від фрустрації.

Проте парадокс полягає в тому, що стандарти, встановлені Нюрнбергом, в значній мірі є ілюзією. Люди XXI століття занадто часто витягують з подій, що сталися вісімдесят років тому, зовсім не ті висновки, які насправді варто було б зробити.

Для багатьох сучасників Нюрнберг-1946 символізує переконання, що будь-який злочинний режим зрештою зазнає поразки і не уникне відповідальності за свої вчинки.

Однак насправді Нюрнберзький процес демонструє інше: злочинний режим вважається таким лише після повного військового розгрому, що трапляється не так вже й часто.

В іншому сценарії подій канібальський режим може не лише уникнути покарання за свої дії, а й навіть зайняти позицію в суддівській комісії. Це сталося, наприклад, у Нюрнберзі, де тих, хто створив Аушвіц, змусили відповідати перед тими, хто організував ГУЛАГ.

Це не просто гарна метафора. Перше засідання міжнародного воєнного трибуналу відкрив радянський суддя Іона Нікітченко - активний учасник масових репресій 1930-х, чиї руки були по лікоть у крові безневинних жертв. Через 10 років після Нюрнберга, 1956-го, його діяльність навіть розслідувалася спеціальною комісією ЦК КПРС:

Виявлено випадки, коли Військова Колегія Верховного Суду СРСР ухвалювала рішення через телеграф. Один з колишніх членів цієї Колегії, Нікітченко, який наразі є генерал-майором у відставці, під час виїзної сесії на Далекому Сході, не маючи змоги ознайомитися зі справами чи обвинуваченими, виніс 102 вироки, спілкуючись лише по телеграфу. Більше того, Нікітченко, перебуваючи в цьому регіоні, не лише не виявляв масових фальсифікацій, які здійснювалися НКВС, але й активно підтримував цю шахрайську діяльність, сприяючи її впровадженню в роботу відомства. У НКВС по Далекосхідному краю діяла ретельно продумана система "підготовки" затриманих до засідань Військової Колегії, про що Нікітченко був обізнаний і навіть заохочував цю злочинну практику.

Але, ясна річ, жодного покарання за власні злочини заслужений пенсіонер Нікітченко так і не поніс. На відміну від нацистів, яких він сам судив у Нюрнберзі.

Для мільйонів наших сучасників Нюрнберг-1946 - це історія про те, що жертва воєнної агресії обов'язково досягне справедливості, оскільки на її боці правда.

Проте, насправді Нюрнберзький трибунал демонструє іншу істину: жертва агресії може отримати справедливість лише за певних обставин. Якщо ж ці обставини виявляться несприятливими, то жертву можуть позбавити навіть можливості визнати себе жертвою.

Отже, у Нюрнберзі анексія Австрії 1938 року визналася злочином, тоді як анексія Латвії, Литви та Естонії 1940 року залишилася без уваги. Також засуджувалися німецькі дії проти Польщі 1939 року, але не було згадано про радянське вторгнення у Фінляндію в тому ж році.

Особи, які зазнали шкоди від агресивних дій Кремля під час Другої світової війни, не мали жодної надії на те, що їхні страждання будуть враховані під час судового процесу.

Коли міжнародний трибунал розпочав допити підсудних, американський прокурор Роберт Джексон таємно запропонував колегам перерахувати небажані теми, які не варто порушувати на суді.

Головний обвинувач від СРСР Роман Руденко надіслав таку відповідь: "Згідно з висловленим у Вашому листі побажанням, повідомляю приблизний перелік питань, які за вказаними мотивами мають бути усунені від обговорення:

1. Теми, що стосуються політичної та соціальної організації Радянського Союзу.

2. Зовнішня стратегія СРСР:

а) Пакт про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною 1939 року та супутні питання, які його стосуються (угода про торгівлю, визначення кордонів, переговорний процес тощо);

б) візит Ріббентропа до Москви та зустрічі, що відбулися в листопаді 1940 року в Берліні;

в) Балканське питання;

г) радянсько-польські відносини.

3. Республіки Прибалтики в складі Радянського Союзу.

Ці таємні домовленості суворо виконувалися. Наприклад, адвокат підсудного Гесса, Альфред Зайдль, намагався розкрити інформацію про секретний додатковий протокол до пакту між СРСР і Німеччиною 1939 року, який визначав сфери впливу Берліна і Москви в Східній Європі.

Але на вимогу радянської сторони трибунал припинив спробу Зайдля, і документи, які компрометували СРСР, не були долучені до матеріалів Нюрнберзького процесу.

У результаті, затриманому злочинцю відмовили у можливості видати свого колишнього товариша, який тепер опинився в іншій ролі.

За іронією долі, Нюрнберг-1946 досі підштовхує мільйони наших сучасників до інфантильного ідеалізму. Підтримує віру в справедливий світ, де зло незмінно програє, а добро тріумфує.

Проте, в дійсності, історія Другої світової війни в цілому та Нюрнберзького процесу зокрема повинна допомогти нам уникнути ілюзійних уявлень.

Таким чином, наше існування в цинічному та несправедливому реальному світі стане значно легшим. У світі, де Путін та його спільники, найімовірніше, уникнуть суду і не отримають відповідальності за свої злочини.