Німеччина на перехресті солідарності та тривоги: підготовка до потенційного конфлікту, підтримка України та відновлення комунікації з Москвою. Інтерв'ю з експертом Умландом.
З допомогою Україні з боку Німеччини формально все виглядає більш ніж переконливо. Берлін залишається найбільшим європейським донором Києва - як у військовому, так і в економічному вимірі. Рішення правлячої коаліції збільшити фінансування України у бюджеті 2026 року до рекордних 11,5 мільярда євро лише підкреслює цю лінію: артилерія, дрони, бронетехніка, Patriot. Паралельно Німеччина різко нарощує власні оборонні витрати, готуючись до сценарію прямого зіткнення Росії з НАТО у перспективі найближчих років.
Проте за маскою стратегічної рішучості все більше виявляється внутрішня напруга. Німеччина залишається глибоко розділеною в поглядах на Росію. Східні регіони країни значно скептичніше ставляться до військової підтримки України, санкцій і навіть до самого розуміння причин конфлікту. На цьому фоні набирає популярності партія "Альтернатива для Німеччини", яка відкрито ставить під сумнів допомогу Києву, обговорює відновлення енергетичних зв'язків з Москвою і отримує звинувачення у сприянні Кремлю.
Водночас Німеччина швидко відходить від іміджу виключно економічного гіганта і готується стати повноцінною військовою силою. У контексті прогнозів можливого конфлікту між Росією та НАТО в найближчі 2-3 роки Берлін активно збільшує оборонний бюджет, модернізує бундесвер і розширює чисельність армії. Процес переозброєння стає не лише реакцією на російську загрозу, а й спробою перетворити Німеччину на одного з головних військових лідерів Європейського Союзу, змінивши традиційний баланс сил на континенті.
У такій конфігурації Берлін намагається одночасно бути лідером Європи, гарантом безпеки та арбітром внутрішніх протиріч. Питання лише в тому, чи вистачить Німеччині політичної єдності й стратегічної витримки, аби втримати цей баланс - і що станеться з українським питанням, якщо внутрішній маятник хитнеться в інший бік.
У ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень при Шведському інституті міжнародних відносин Андреас Умланд поділився своїми поглядами на ці та інші актуальні питання.
Німеччина займає провідні позиції в наданні економічної та військової підтримки Україні. На 2026 рік коаліційний уряд вирішив підвищити обсяг допомоги з 8,5 до 11,5 мільярдів євро. Проте, виникає питання, чи зможе ця підтримка надалі надходити без затримок, враховуючи, що деякі політичні сили виступають проти продовження цього процесу?
Ці показники дійсно виглядають вражаюче, але варто врахувати, що Німеччина є найбільшою економікою Європи, тому вона здатна надавати значно більше. Для неї ці суми не є такими вже величезними. Якщо ж порівняти їх з ВВП, то, наприклад, країни Скандинавії та Балтії надають Україні навіть більшу підтримку, ніж Німеччина.
Щодо проблем, пов'язаних із цією допомогою, то вони дійсно є. Одна з них, як ви правильно зазначили, політичний чинник. Передусім ідеться про правопопулістську, правоекстремістську партію "Альтернатива для Німеччини", яка особливо сильна в східних землях, колишній території радянського блоку. Але є й лівопопулістські сили, які розглядають Німеччину як країну, що має ізолюватися від європейських і світових процесів, не допомагати таким державам, як Україна, і зосередитися виключно на власних проблемах. На жаль, цей наратив досить популярний, особливо в східній Німеччині. Це одна з причин, чому питання допомоги Україні є політично чутливим. Вона велика в абсолютних цифрах, але не є надмірною для Німеччини.
Ще одна проблема полягає в обмежених можливостях німецького військово-промислового комплексу, який значно відстає в розвитку від американського. Внаслідок цього багато американської зброї, що постачається в Україну, фактично закуповується Німеччиною та іншими європейськими країнами безпосередньо у США.
Українські біженці: наскільки це актуальна проблема для Німеччини? Відомо, що в Європі відчувається певна втома від цього явища. Нещодавно канцлер Мерц висловився на адресу президента Зеленського, закликавши його вжити заходів, щоб молодь залишалася в Україні, а не вирушала до Німеччини, оскільки кількість біженців продовжує зростати. Правляча коаліція також ввела деякі, хоч і незначні, обмеження на підтримку українців, які прибули раніше. Наскільки гостро німецьке суспільство сприймає це питання сьогодні? Чи відчувається справжня втома від присутності українців у Німеччині?
Питання міграції та біженців займає важливе місце в Німеччині, подібно до інших західних держав. Проте воно охоплює не лише українців, які опинилися в особливій ситуації, відмінній від мігрантів з Близького Сходу, Африки чи Азії. Внаслідок цього не спостерігається яскраво вираженого антагонізму щодо українців. Звичайно, існують окремі негативні настрої, але українці набагато швидше адаптуються до нового середовища.
Існує також аспект історичної відповідальності. Чимало німців пам'ятають про злочини, вчинені Вермахтом та СС на українських землях, і це формує у них відчуття відповідальності в сучасності. Крім того, у Німеччині усвідомлюють, які дії Росія здійснює в Україні, і це сприяє більш толерантному ставленню до ситуації.
До нещодавнього часу існувала ще одна важлива особливість: перша хвиля українських біженців, які втекли після початку масштабної війни у 2022 році, отримувала соціальну підтримку на рівні німецьких громадян, на відміну від інших категорій біженців. Проте ситуація змінилася. Сьогодні українці отримують трохи менше підтримки, ніж німці, але все ж більше, ніж інші біженці. Водночас активно обговорюється питання, чи повинна Німеччина приймати значну кількість чоловіків з України, які мали б можливість залишитися вдома та підлягати мобілізації. Однак наразі я не спостерігаю масового чи системного негативного ставлення до українських біженців.
Українці успішно адаптуються до німецького суспільства, знаходячи роботу та вносячи свій внесок в економіку. Це має велике значення для Німеччини, яка, як і багато інших сучасних країн, стикається з серйозними демографічними викликами. Залучення мігрантів з Африки чи Азії у цьому контексті є складнішим, оскільки їхня інтеграція відбувається повільніше. Натомість українці швидко опановують мову, здобувають освіту та успішно працевлаштовуються.
- Українське членство в Європейському Союзі. Відзначається, що навіть у так званому мирному плані Трампа міститься пропозиція про швидше приєднання України, можливо, вже у 2027 році. Однак Фрідріх Мерц підкреслив, що цей термін є малоймовірним і що Україні потрібно пройти всі необхідні процедури, як і іншим державам. Яке нині ставлення німецької влади до перспективи вступу України до ЄС?
- Я думаю, що ідея швидкого вступу України до ЄС з американського боку виникла через недостатнє розуміння того, як функціонує Європейський Союз. У США часто не усвідомлюють, що ЄС - це зовсім інша організація, ніж НАТО, де виконання умов вступу є відносно швидким процесом. У ЄС же перед вступом необхідно повністю адаптувати законодавство та систему державного управління. Тому ця ідея, хоч і популярна в Україні, на жаль, виглядає малореалістичною.
Обговорюється варіант часткового вступу, але я теж погано уявляю, як це може працювати. До того ж Європейський Союз формально має статтю про взаємну оборону, подібну до статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Але ЄС де-факто не створений як оборонний союз. Проблема в тому, що у випадку вступу України ця стаття автоматично набула б принципово іншого значення. До війни з Росією питання її практичного застосування фактично не існувало. Тепер же воно стало ключовим. Я не уявляю, щоб Україна вступила в ЄС, а блок був готовий реально забезпечувати серйозні оборонні гарантії. Тому, коли Мерц говорить про нереалістичність 2027 року, він, швидше за все, має на увазі саме глибину і тривалість реформ - передусім у законодавстві та державному управлінні України.
- У Німеччині зараз чіткий розлам. Канцлер виходить із того, що діалог із Путіним можливий лише після війни і "за певних умов". Натомість про діалог з Кремлем говорять не тільки у проросійській АдН, але й у СДПН, де Мерцу пропонують "виявити більше сміливості та ініціативи в українському питанні" та запропонувати прямі переговори з Путіним. Виникає просте питання: що саме відновлювати і в якому вигляді?
На мою думку, центральним питанням є те, який саме діалог повинен відбутися і з якою метою. Якщо мова йде про пошук компромісів для досягнення мирного врегулювання, то, ймовірно, навіть Мерц не виступав би проти цього. Проте, якщо мова заходить про відновлення тієї тісної співпраці між Росією та Німеччиною, яка існувала до 2022 року і зберігалася навіть після 2014-го, то це вже стає неможливим.
Те, що я зараз бачу в Німеччині - це масштабне переосмислення попередньої політики щодо Росії. І це стосується не лише Мерца чи окремих політиків, а й суспільства загалом. Все більше людей усвідомлюють, що ця політика була помилковою і що співпраця з Росією в такому форматі була стратегічною помилкою. Я думаю, що того партнерства, а я б навіть сказав, своєрідної "дружби" між Німеччиною і Росією - більше не буде. Принаймні доти, доки не відбудеться не просто зміна президента, а зміна самого режиму в Росії. А можливо, вже й після розпаду Росії як держави.
- Але ж очевидно, що Німеччина досі розділена у ставленні до Росії. Водорозділ між Східною і Західною Німеччиною зберігається навіть після десятиліть об'єднання. Якщо брати ставлення до України, то мешканці східних земель менш схильні підтримувати допомогу і частіше, умовно кажучи, виправдовують дії Путіна.
Це питання, напевно, більше стосується психологів і істориків, ніж політологів. Однак, ось моя точка зору. Ми вже майже 35 років після об'єднання Німеччини, але східнонімецьке суспільство в багатьох аспектах залишається менш ліберальним. На мою думку, деякі риси, що існували ще до 1945 року в Німеччині, частково збереглися у культурі східних земель. Як наслідок, сьогодні близько половини мешканців Східної Німеччини не підтримують допомогу Україні і виступають проти санкцій проти Росії.
Є й інші пояснення: помилки під час об'єднання, радянський досвід, соціально-економічні фактори. Але, на мій погляд, ключове - це відсутність тієї ліберальної трансформації, яка відбулася на Заході наприкінці 60-х років. Саме вона й досі розділяє Схід і Захід - не лише в питанні України чи Росії, а й у ширшому світоглядному сенсі.
Щодо готовності Німеччини до потенційної агресії з боку Росії на НАТО, останніми місяцями в Європі активно обговорюється ймовірність такого сценарію в найближчі 2-3 роки. Берлін оголосив про плани модернізації Бундесверу, збільшення військового бюджету та чисельності збройних сил. Чи можна вважати це реальними кроками у підготовці, чи це лише декларації та наміри?
- Реальні кроки є, але проблема схожа на ту, що існує з допомогою Україні. У Німеччині залишаються сильні політичні сили, які виступають проти переозброєння. Вони вважають, що слід зосередитися на соціальній системі, освіті, підтримці бідних, а не вкладати кошти в оборону. У багатьох німців досі живе уявлення, що війни в Європі були тому, що Німеччина до 1945 року була агресивною, а миру після 1945 року вдалося досягти саме тому, що Німеччина стала пацифістською. Звідси логіка: якщо ми залишимося мирними, то й нас не чіпатимуть. Це, до речі, дуже нагадує українські настрої до 2014 року - мовляв, ми нікого не чіпаємо, отже, й нас не зачеплять. У Німеччині ця філософія, на жаль, досі зберігається у значної частини суспільства.
Іншою суттєвою проблемою є фактичний стан Бундесверу. За останні три десятиліття він опинився в дуже поганому стані. Для його відновлення необхідні значні реформи, величезні фінансові вливання і, що найважливіше, час. Саме тому зміни відбуваються повільно, хоча рух у правильному напрямку вже розпочато.
Отже, чи можна стверджувати, що існує політична рішучість для того, щоб переоснастити країну та змінити обличчя Німеччини?
Отже, незважаючи на пацифістські настрої, сьогодні понад 50% населення підтримує реформу Бундесверу та інвестиції в оборонний сектор. Однак реалізація цих реформ вимагає часу. Після закінчення холодної війни Бундесвер став занадто бюрократизованим. Існує навіть жарт, що Бундесвер більше побоюється перевірок з боку свого уряду, аніж загрози з боку Росії. Систему намагаються реформувати, але стартові умови були досить складними, тому процес відбувається повільно.
Яким чином масштабне переозброєння Німеччини може вплинути на напруженість всередині Європейського Союзу? Протягом багатьох років Німеччина слугувала фінансовим центром ЄС і продовжує відігравати цю роль. Тепер вона прагне, так би мовити, взяти зброю до рук. Це викликає занепокоєння, зокрема у Франції, враховуючи історичні контексти, а також в Польщі. Чи може посилення військової потужності Німеччини стати каталізатором внутрішніх конфліктів у Європі, якщо її армія здобуде статус найсильнішої на континенті?
- Це радше схематичний підхід. До речі, він досить популярний у США. Наприклад, теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер у книзі "Трагедія великих держав" ще у 2001 році спекулював, що переозброєння Німеччини може призвести навіть до альянсу Франції з Росією проти Берліна. Але сьогодні ця логіка виглядає застарілою. Зараз усе навпаки. І поляки, і французи, і італійці радше хочуть бачити сильнішу Німеччину. Вони очікують від неї лідерства. Проблемою є не сила Німеччини, а її відсутність у військовому вимірі.
Німеччина продовжує виконувати роль фінансового центру ЄС, водночас демонструючи свою сильну проєвропейську позицію, яка включає підтримку ідеї подальшої інтеграції Європейського Союзу. На сьогодні вона не викликає побоювань, адже такі часи вже відійшли у минуле.
Після виборчої перемоги, Мерц миттєво встановив новий, більш жорсткий тон, відрізняючись від стилю Меркель і Шольца. Він прагне зайняти лідируючу позицію в Європі, активно протистоячи як Путіну, так і Трампу. Чи зможе він насправді перетворити Німеччину на політичного та безпекового лідера ЄС?
На мою думку, це було б позитивним кроком, і Мерц став для мене певним приємним відкриттям. Він прийшов у німецьку політику з економічного сектору, тому я не мав великих сподівань щодо нього. Крім того, в його біографії є деякі висловлювання про Росію з минулого, які, м’яко кажучи, виглядали досить дивно. Проте сьогодні він проявив себе як відданий захисник європейських цінностей, підтримки України та міжнародного права. Він дійсно відіграє, як у риториці, так і на практиці, важливу лідерську роль. Однак я б не став переоцінювати вплив однієї країни. Історично Німеччина завжди діяла в рамках співпраці з іншими країнами в ЄС.
Традиційно Франція була ключовим партнером. Проте сьогодні ситуація, ймовірно, зазнає змін. Італія раптово почала відігравати більш помітну роль. Щодо Великої Британії, то її майбутнє залишається невизначеним, адже після Брекзиту країна знову переосмислює своє ставлення до Європейського Союзу.
Крім того, існують різноманітні інституційні механізми, такі як Єврокомісія, Європейський парламент і Рада ЄС. В цих органах вплив окремих осіб на загальноєвропейську політику постійно зростає. Тому я сумніваюся, що Мерц зможе стати єдиним лідером. Безумовно, він матиме важливу роль у риториці та політичному управлінні, але сам процес функціонування Європейського Союзу базується на колективному лідерстві. Це не одна країна, навіть така потужна, як Німеччина, а кілька держав, які спільно виконують цю функцію.
Проте хтось повинен визначати напрямок навіть у рамках Європейського Союзу. Колективні рішення виглядають привабливо, але, як показують останні події, вони часто виявляються неефективними. Навіть якщо не брати до уваги Угорщину чи Словаччину — ситуація там більш-менш зрозуміла. Існує також приклад Бельгії, яка відмовилася від використання заморожених активів. Загалом, світ зазнав значних змін, тоді як ЄС, здається, залишився на місці.
Важко дати однозначну відповідь. Це новий виклик для Європейського Союзу, який не був спроектований для подібних обставин. Передусім, ЄС функціонує як економічний союз з певними політичними аспектами. Питання безпеки та оборони зазвичай перебували в сфері відповідальності НАТО та неформального трансатлантичного партнерства між Західною Європою і Сполученими Штатами.
Згоден, світ дуже змінився, а Європейський Союз досі функціонує в межах Лісабонського договору 2009 року, коли діяла стара система. Переробити чи перебудувати ЄС надзвичайно складно, бо для цього потрібна згода всіх держав-членів. А зараз є такі, умовно кажучи, "дисиденти", як Угорщина, Словаччина, і, можливо, згодом Чехія. Не зовсім зрозуміло, що буде з Австрією чи іншими країнами.
Мені видається, що в даний час важливу роль може відігравати так звана "коаліція охочих", що сформувалася на підтримку України. Цю коаліцію складають не лише європейські держави, а й країни поза Європою, такі як Японія, Австралія, Канада та інші. Можливо, ця спілка демократичних країн стане представником інтересів демократичного світу у майбутньому. Важливо зазначити, що Угорщина не входить до цієї коаліції. І, ймовірно, з’являться нові формати співпраці. Особливо в умовах, коли Європі дедалі більше потрібні партнери з інших частин світу. Якщо це не будуть Сполучені Штати, то Японія, Австралія та Канада, без сумніву, відіграватимуть дедалі важливішу роль.
- Щодо "Альтернативи для Німеччини". Ультраправа, проросійська партія, яка за деякими опитуваннями виходить на перше на федеральному рівні. Наскільки серйозною проблемою сьогодні є АдН для Німеччини?
На мою думку, це одна з найсерйозніших проблем для Німеччини, хоча не зовсім в тому ключі, в якому це часто обговорюється. Наприклад, малоймовірно, що Альтернатива для Німеччини (АдН) стане частиною урядової коаліції або висуне свого кандидата на пост канцлера. Причина цього полягає у виборчій системі Німеччини та особливостях правого політичного спектра. Насправді є лише одна партія, яка могла б теоретично стати союзником АдН на федеральному рівні — це Християнсько-демократичний союз (ХДС) під керівництвом Мерца. Але ХДС навряд чи погодиться на таку коаліцію, оскільки це могло б призвести до внутрішніх конфліктів і фактичного розпаду партії.
АдН могла б стати урядовою партією лише в разі принципової трансформації - так, як це сталося зі "Шведськими демократами". У Швеції ця партія починала як правоекстремістська, навіть неонацистська, але згодом перетворилася на правоконсервативну силу, з якою нині співпрацюють правоцентристські партії. У Німеччині такого поки що не видно. Тому АдН залишатиметься проблемою для німецької політики, ймовірно, увійде до земельних урядів у деяких регіонах, але прямого впливу на федеральну урядову політику вона не матиме. Спроба союзу з нею призвела б до серйозного розколу в самій ХДС. Єдиний сценарій, за якого це могло б стати можливим, - якщо АдН сама перетвориться на іншу партію, зокрема змінить свою позицію щодо України та Росії.
- В АдН суперечливі сигнали від лідерів партії: Вайдель критикує контакти з РФ, а Хрупалла називає Путіна "нормальним" і заперечує загрозу. Лунають ідеї повернути газ і забрати допомогу Україні. Певна зміна риторики від частини партії - намагання сподобатися виборцям у західних землях?
Дійсно, існує широкий спектр думок. Проте на даний момент проросійське крило має значніший вплив. Однак є також політики, серед яких і Аліса Вайдель, які все більше усвідомлюють, що це представляє серйозну загрозу для прогресу партії. Вона усвідомлює, що проросійська орієнтація ускладнює можливість створення коаліції з ХДС.
Хрупалла - політичний діяч зі Східної Німеччини, який уособлює погляди значної частини виборців Альтернативи для Німеччини (АдН) у цьому регіоні. Для багатьох з них Путін та сучасна Росія стали символами минулого, уявленого порядку, коли "все було на своїх місцях", без іммігрантів і без хаосу. Вони проектують свої власні розчарування на образ Путіна, тому підтримка проросійських настроїв у АдН залишається актуальною.
Енергетичне партнерство між Німеччиною та Росією. Ви зазначали, що повернення до політики, яка існувала до 2022 року, є неможливим. Проте, такі ініціативи виникають не лише з боку АдН, але й від деяких представників СДПН. Вони стверджують, що німецька економіка страждає, а американські обмеження часів Трампа негативно впливають на промисловий сектор, тому країні необхідні доступні енергетичні ресурси. Чи це принципово неможливо, чи є все ж можливість реалізувати такий сценарій у найближчі роки?
Я вважаю, що це стане можливим тільки при зміні влади в Росії. Співпраця з нинішнім режимом, який продовжує дотримуватися імперських прагнень, видається мені абсолютно немислимою. Безумовно, між Росією та Німеччиною є певна природна економічна взаємодія — ресурси з одного боку та технологічні досягнення з іншого. Але це може реалізуватися лише за умови, що Росія зміниться.
Заява про 70 мільярдів, які АдН прагне "відшкодувати" з України, викликає питання: чи це просто популістський крок, чи насправді існує реальна загроза?
- Це популізм. Юридичних підстав для цього немає, бо більшість цієї допомоги не була кредитами. Але людям легко продати ідею, що гроші "віддали чужим", замість витратити на власні школи, інфраструктуру чи дітей.
