"Не впевнена, чи сміятися, чи переживати": депутатка Наталія Піпа висловила свою думку щодо сексизму в парламенті, кнопкодавства та колег, які б ніколи не стали б її вибором у професійному плані.
Дні в українському парламенті через призму погляду нардепки.
Іноді за кулісами Верховної Ради відбувається безліч подій одночасно: від боротьби за підтримку проукраїнських ініціатив до спроб блокування важливих рішень, а також випадки сексизму.
Про те, як живе парламент ізсередини, "Телеграфу" розповіла народна депутатка від партії "Голос" Наталія Піпа у межах нашої серії коротких інтерв'ю про будні ВР.
Вона характеризує ситуацію фразою: "Не впевнена, чи сміятися, чи сльозами обливатись", і відверто визнає, що з близько 400 парламентарів готова б взяти на роботу не більше ніж п’ятдесят.
-- Ви одна з небагатьох жінок-депутаток. Чи відчуваєте ви дискримінацію у Раді? Що має змінитися, щоб у парламенті було більше жінок?
-- Ви знаєте, це дуже цікаве питання, я його собі часто ставила. Спершу мені здавалося, що юридичних перепон для того, щоб у Верховній Раді було більше народних депутаток, немає. Але згодом я почала уважніше придивлятися до способу життя своїх подруг, які теж добре навчалися у школі, в університеті, мають гарні ідеї та знання.
Я помічаю, що в нашому суспільстві все ще зберігаються певні стереотипи та уявлення: жінка, мовляв, повинна в першу чергу займатися вихованням дітей і домашніми справами. Ми рідко обговорюємо можливість поєднання сімейних обов'язків із професійним зростанням та активною участю в суспільному житті.
Тому, якщо говорити про те, що має змінитися юридично, то, мабуть, перш за все -- політика, тобто підхід до цього питання. І починати потрібно зі школи: з виховання розуміння, що чоловіки і жінки це рівні члени суспільства, і що кожен може мати різні можливості для роботи й самореалізації. Це певною мірою має бути частиною освітньої програми.
Власне, у законодавстві квотний принцип, який було введено, вже показав свою ефективність – у Верховній Раді дійсно збільшилася кількість жінок. Дослідження свідчать, що в тих випадках, коли жінок у політиці стає більше, політичні рішення стають більш спрямованими на соціальні потреби та досягають кращих результатів.
Мова не йде про те, що жінки переважають, а про відмінності в їхніх підходах. Як показують результати різноманітних досліджень, зокрема з проведених у рамках Європейського Союзу, чоловіки зазвичай більше зосереджені на досягненні фінансового успіху, тоді як жінки виявляють більшу увагу до соціальних аспектів: взаємовідносин, благополуччя та виховання дітей.
Отже, у нашій політичній сфері, без сумніву, необхідно забезпечити більшу участь жінок. Це питання, ймовірно, виходить за межі лише законодавчих змін і стосується також нестачі профілактичних програм, зокрема в галузі антибулінгу, гендерної рівності та психологічної підтримки.
Зараз я не бачу гострої потреби у змінах до законодавства щодо гендерної політики, оскільки у цій сфері вже багато зроблено. Але потрібно змінювати суспільну думку, формувати розуміння, що політика це не лише "чоловіча справа", а спільна справа і чоловіків, і жінок. І тут ще справді багато роботи.
Чи помічаєте ви в цілому в чоловічій частині парламенту прояви сексизму?
Звісно. Інакше бути не може. Проте, розумієте, чим менше ви на це зосереджуєтеся, тим ефективніше це діє.
Я ще з дитинства пам'ятаю: у школі нас учили -- хто обзивається, той так себе й називає. Тому я стараюся не реагувати, але подумки часто думаю саме про це. Наприклад, буває таке: один народний депутат каже мені -- "О, Наталю, я подумав, що це ти мені каву несеш". А я відповідаю: "Я якраз чекаю, щоб ви мені принесли". І все стає на свої місця.
Такі ситуації не рідкість. Чоловіки часто вступають у змагання, намагаючись зменшити гідність один одного, і подібну поведінку можуть демонструвати і щодо жінок, особливо своїх політичних суперниць.
Признаюся, що це мене не сильно турбує. Іноді, можливо, це й викликає дискомфорт, але не настільки, щоб вплинути на мене. Я не приділяю цьому особливу увагу і знаю, як реагувати. Насправді, подібні моменти більше говорять про ступінь зрілості самих чоловіків.
Інколи одного лише погляду вистачає, щоб передати, що я відчуваю щодо слів певного депутата.
-- Якби вам потрібно було описати атмосферу нинішньої Верховної Ради кількома словами -- які б це були слова?
"Не впевнений, чи варто сміятися або жити в сльозах". Мабуть, це те, що перш за все приходить на розум.
По-друге, я відчуваю нестачу цінних і професійних особистостей у цьому середовищі, що також впливає на загальну атмосферу. Таким чином, мені не вистачає в суспільстві людей, які глибше розмірковують над своїм вибором та тим, за кого вони віддають свої голоси.
Отже, в загальному, ситуація в Верховній Раді, на мою думку, потребує трансформацій — і більш усвідомлених, і людей з високими моральними цінностями.
З ким у Верховній Раді у вас кардинально не складається спілкування? Або хто з ваших колег найбільше дивує вас тим, що опинився в парламенті?
На жаль, таких колег чимало. Багато з тих, хто став депутатом, викликають сумніви щодо того, яким чином вони потрапили до парламенту.
Мабуть, найскладніше взаємодіяти з Максимом Бужанським — він докладає чимало зусиль, щоб зупинити всі проукраїнські ініціативи. До того ж, він має певний вплив у правоохоронному комітеті.
Якщо говорити відверто, у нашому парламенті на даний момент налічується приблизно 400 депутатів – здається, точна цифра 398, якщо я не помиляюся. Якби я мала можливість самостійно підбирати команду, напевно, обрала б лише близько 50 з них. Але український народ зробив свій вибір, і мені залишається лише змиритися з цим.
На жаль, багато депутатів не в змозі адекватно оцінити політики, за які віддають свої голоси.
Отже, парламент, безумовно, потребує реформування. Проте для цього необхідно, щоб трансформувалося й саме суспільство, адже саме воно є джерелом обрання цих представників.
-- Якщо говорити про останні парламентські рішення -- чи було щось, що викликало у вас найбільше внутрішніх суперечностей? Можливо, ви навіть за щось проголосували, але досі сумніваєтеся у правильності рішення?
-- Ні, не можу сказати, що сумніваюся у власних голосуваннях. Але найскладніше мені було прийняти ситуацію, коли намагалися позбавити повноважень НАБУ. Це зробили дуже швидко й, відверто кажучи, цинічно.
Хочу ще раз підкреслити: пан Бужанський відіграв важливу роль у цій ситуації, оскільки він є членом правоохоронного комітету, і саме його фракція активно підтримувала це рішення. Це, напевно, найбільше вразило мене.
Якщо ж говорити про інші складні рішення -- наприклад, питання скорочення кількості шкіл. Хотілося б, звісно, щоб у кожному селі була школа. Але технічно це зараз неможливо.
Ще до початку повномасштабної агресії, коли населення України становило приблизно 40 мільйонів осіб (а тепер, за різними даними, його чисельність коливається від 26 до 35 мільйонів), кількість шкіл у нашій країні була в чотири рази більшою, ніж у Німеччині, де проживає понад 80 мільйонів людей.
І дуже важко забезпечити якісну освіту, коли в школі вчиться зовсім мало дітей. Демографічна ситуація в Україні, якщо чесно, не просто сумна -- вона жахлива.
Через це виникає необхідність об'єднувати навчальні заклади. Це, безумовно, важкий процес. Проте, якщо ми прагнемо надати дітям якісну освіту, нам потрібно зосередити ресурси та інвестувати їх у ті школи, які здатні забезпечити потрібний рівень навчання.
Якщо б у вас була можливість внести одну зміни у функціонування парламенту (будь то механізм, процедура або культурний аспект), що б ви вирішили змінити?
Відверто зізнаюся, що мені вдалося здійснити одну значну зміну. Я стала однією з ініціаторок, які, реагуючи на випадок кнопкодавства під час голосування за міністра Сергія Шкарлета, домоглися того, що в теперішній час у Верховній Раді це явище практично зникло.
Тепер голосувати доводиться двома руками, і зробити це одночасно на двох пультах просто неможливо -- система враховує лише останні чотири секунди голосування. Тому фізично кнопкодавити нереально.
На мою думку, це є однією з найзначніших реформ, які вдалося реалізувати в парламенті.
Після закінчення війни, чи маєте намір продовжувати свою діяльність у політичній сфері, чи, можливо, знову оберете шлях у громадському секторі? Які причини стоять за вашим вибором?
-- Насправді це дуже залежатиме від внутрішніх ресурсів -- чи буде в мене сила залишатися в політиці, чи буде команда, з якою можна працювати далі. Від цього й залежатиме моє рішення.
