Сподівайся на Трампа, але не забувай про Китай.
На тлі очікувань реальних кроків з боку нової адміністрації США дедалі актуальнішим стає питання про те, хто може вплинути на російського диктатора Путіна, щоб він припинив агресію проти України. Багато хто покладає надії на Дональда Трампа. Причому, складається враження, - тільки на нього. Але чи розумно складати все в один "кошик"? Адже сигнали з Білого дому часом дуже суперечливі. За таких умов цілком логічно, що українська влада може шукати й інші шляхи вирішення проблеми.
В Європейському Союзі, здається, усвідомлюють, що сподіватися виключно на нового президента США в питанні підтримки України — це короткозоро. Нещодавно, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн підкреслила: "Ми будемо продовжувати нашу підтримку України без жодних сумнівів. Незалежно від обставин, для нас критично важливо, щоб Україна залишалася суверенною, і щоб вона сама мала право ухвалювати рішення стосовно своїх територій. Це зобов'язання залишається в силі — ми будемо з Україною стільки, скільки буде потрібно".
Той факт, що Україна не залишиться наодинці з агресором, навіть якщо Трамп зменшить свою активність у питаннях мирних переговорів (що цілком ймовірно, враховуючи непередбачуваність Ілона Маска), вселяє певну надію. Проте, навіть у такій ситуації, терміни закінчення конфлікту залишаються вкрай невизначеними. Тим часом, на фронті та в тилу продовжують гинути люди, і це потрібно зупинити. Але чи існують інші способи впливу на Кремль, окрім американського?
Існує альтернатива, і це Китай. Чому обирають саме його? Відповідь доволі очевидна: Китай має ряд інструментів впливу на Росію, які можуть бути недоступними або малоефективними для інших держав, включаючи США. По-перше, ці дві країни вже давно мають міцні економічні та торговельні зв'язки. Китай виступає найбільшим торговим партнером Росії, і це стосується не лише постачання нафти та газу. Пекін зацікавлений у стабільності на російському ринку, але водночас прагне не допустити, щоб Росія стала надто потужним гравцем, який може загрожувати китайському домінуванню в регіоні. Влада Китаю неодноразово демонструвала готовність підтримувати Росію, однак лише в тих ситуаціях, які не суперечать їхнім національним інтересам.
По-друге, суттєвим чинником є військова потужність Китаю. Сучасні збройні сили Китаю не лише вирізняються великою чисельністю особового складу, але й володіють інноваційними технологіями, а також значною кількістю сучасних озброєнь і стратегічних ресурсів. Якщо Китай оцінить, що агресивні дії Кремля ставлять під загрозу його інтереси в регіоні, він здатен чинити суттєвий тиск на Росію.
У цьому контексті варто згадати про внутрішні заворушення, що сталися в Казахстані в січні 2022 року на фоні зростання цін на газ для населення. Для контролю за протестами в країну були введені війська ОДКБ, серед яких були й російські спецпідрозділи. Незрозуміло, як довго вони могли б залишитися, якби Китай не висловив своє невдоволення. Лише після цього російські військові швидко покинули територію Казахстану.
Росія вже тривалий час знаходиться під уважним оком Китаю, який готовий втрутитися у разі необхідності. Важливо пам’ятати, що військова потужність Росії значно поступається китайській, і в разі відкритого конфлікту Китай може стати ключовим гравцем у визначенні результату ситуації.
Тож Китай має всі ресурси для того, щоб впливати на Росію, і в певні моменти може ухвалити рішення про це. Однак для того, щоб Китай погодився зіграти реальну миротворчу роль у випадку з війною в Україні, йому потрібно буде переконатися, що така ситуація вигідна для нього.
Яку роль у цьому процесі може відіграти Америка? Як це пов'язано з особистістю Трампа і його, скажімо так, не зовсім звичними підходами до зовнішньої політики?
Насамперед не варто очікувати якогось великого прориву у справі зупинення війни в разі прямого контакту Трампа з Путіним. Головний кремлівський бандит - це не просто політик, це людина з психікою, від якої можна тільки жахатися. Його невгамовні амбіції, схильність до ризику (за рахунок життів тисяч людей) і націленість на відновлення імперської могутності Росії роблять його абсолютно некерованим у межах звичних дипломатичних норм.
Путін, напевно, давно усвідомив, що західні санкції та навіть військові погрози не є настільки небезпечними для нього, як для інших держав. Хоча Захід може запроваджувати нові економічні обмеження і обмежувати доступ до ринків та технологій, ці заходи діють досить повільно.
Статистичні показники з Росії демонструють, що, хоча її економіка стикається з серйозними викликами, вона все ще має достатній запас стабільності для того, щоб витримати санкції, принаймні в середньостроковій перспективі. Не випадково французький президент Емманюель Макрон нещодавно попередив, що повномасштабна війна Росії проти України не завершиться "завтра чи післязавтра", незважаючи на обіцянки президента Трампа щодо швидкого вирішення конфлікту.
Щодо військових загроз, особливо з боку Збройних сил України, варто зберігати реалістичний підхід. Очевидно, що НАТО не вступить у безпосереднє військове протистояння з ядерною Росією. Україна ж не може дозволити загибель великої кількості своїх громадян, яку готовий пожертвувати безумний кремлівський лідер. Крім того, у постачанні "гарматного м'яса" йому став активно допомагати ще один диктатор — північнокорейський. Це суттєво змінило характер конфлікту, надавши йому риси глобальної війни та віддаливши перспективу його завершення. У будь-якому випадку, Путін постійно демонструє прагнення не до деескалації, а до нарощування військових дій.
Що ж тоді може змусити його змінити курс? Один із можливих варіантів - це зовнішня небезпека, яка буде виходити не від Заходу, а від Сходу. У цьому контексті Китай - той геополітичний гравець, який може мати значний вплив на Путіна.
І ось тут на сцену виходять США і, зокрема, той же Дональд Трамп. Здається дивним, але саме Америка, під керівництвом Трампа, може зіграти вирішальну роль у тому, щоб Китай став активнішим у стримуванні російської агресії.
Для Путіна та його оточення США самі по собі не є настільки серйозною загрозою, щоб терміново скорочувати військові операції в Україні. Але якщо американці вирішать співпрацювати з китайцями в цьому контексті...
Китай завжди ретельно оцінює свої кроки, прагнучи знизити ризики та уникнути зайвих небезпек. Ймовірно, китайські лідери усвідомлюють, що Росія є не просто сусідньою державою, з якою можна досягти угоди. Це країна, що володіє ядерною зброєю, яка може стати непередбачуваним фактором у глобальній політиці, якщо це їй вигідно. І вже стала. У цьому контексті Сполучені Штати, незважаючи на свою традиційну конкуренцію з Китаєм, можуть відіграти важливу роль у спонуканні Пекіна до правильних дій.
Щоправда, у цій непростій справі не можна покладатися тільки на погрози або легковажні заяви, як це робить Трамп у своїх частих випадах у бік Росії або Китаю. Навпаки, для успішного впливу на Китай потрібно діяти стримано, розраховуючи на довгострокові цілі та реальні стратегічні інтереси.
У контексті залучення Китаю до співпраці Сполученим Штатам необхідно об'єднати зусилля з усіма ключовими країнами світу. Серед них Індія, Бразилія, Мексика, Туреччина, африканські держави та, звичайно, Європейський Союз. США мають всі ресурси для реалізації цієї стратегії. Зовнішня політика Китаю має прагматичний характер. Якщо численні країни чітко і однозначно покажуть Китаю, що його майбутня роль у світовій політиці залежить від здатності стримувати російську агресію, це суттєво підвищить ймовірність його "віддалення" від Росії. На сьогоднішній день такого тиску на Китай не спостерігається.
Але найголовніше - у контактах із Китаєм потрібно не просто погрожувати ізоляцією або вести дипломатію в стилі словесного "партнерства". США мають бути готові запропонувати Китаю реальні вигоди, якщо той візьметься за стримування Росії.
Чи зможуть Сполучені Штати реалізувати цю політику, не завдаючи шкоди своїм національним інтересам, залишається відкритим питанням для експертів. Для нас важливо усвідомити, що Китаю слід запропонувати такі альтернативи, які будуть більш привабливими, ніж ті переваги, які він отримує від співпраці з Кремлем.
Україна також може зробити свій внесок у справу "перетягування" Китаю на свій бік. До речі, раніше їй уже надавався такий шанс, але вона його бездарно змарнувала. Це було, нагадаю, в той час, коли президент Зеленський просував свій "План миру".
Той документ, якщо хто пам'ятає, ґрунтувався на таких ключових принципах, як повне відновлення кордонів незалежної України, виведення російських військ і покарання винних у військових злочинах. Для України він був не просто пропозицією, а й вираженням позиції, підкріпленої міжнародним правом і підтримкою значної частини світової спільноти. Однак був у цього документа і великий недолік: його абсолютна непримиренність у деяких аспектах, особливо вимога про повну капітуляцію Росії. Такі вимоги зробили мирний план завідомо нездійсненним у найближчому майбутньому. Це важко визнавати, але зараз усе це абсолютно очевидно.
На такому похмурому тлі ініціатива Китаю мала особливе значення. Вона містила понад десяток пунктів, які, незважаючи на властиву Піднебесній м'якість формулювань, торкалися ключових аспектів врегулювання військового конфлікту. Серед них - заклик до припинення вогню, повага до суверенітету всіх країн, відмова від ядерної ескалації та забезпечення гуманітарної допомоги. Нічого такого, що не відповідало б інтересам України, у китайському плані не було. А те, чого в ньому не вистачало, могло стати предметом широкого обговорення.
Проте команда Зеленського розглянула китайський план як перешкоду на шляху до остаточної перемоги України над зовнішнім агресором. Хоча така реакція виправдана з точки зору глибокої ненависті до ворога та прагнення до справедливості, вона також виявила певні стратегічні помилки.
Китай, будучи однією з провідних світових держав і постійним членом Ради Безпеки ООН, має значний вплив на міжнародну політику. Його нейтральна, але водночас прагматична позиція могла б зіграти ключову роль у досягненні дипломатичного прогресу. Адже Китай активно підтримує економічні відносини не тільки з Росією, а й із Заходом. Це дає йому можливість бути посередником, здатним запропонувати компромісне рішення, прийнятне для обох воюючих сторін.
Однак замість спроби налагодити діалог і знайти точки дотику з Китаєм у питанні зупинення війни, Україна вирішила дистанціюватися від запропонованої ним мирної ініціативи. Водночас президент Зеленський у безсторонній формі заявив, що "це не план", а тільки, мовляв, "всього лише щось на папері".
Це була не просто помилка, це був перебір. Відсутність взаєморозуміння з Китаєм послаблює шанси на залучення його до активної ролі в мирному процесі. Це особливо важливо, якщо враховувати, що Китай володіє необхідними ресурсами і впливом для чинення тиску на Росію.
Не знаю, чи пройдена "точка неповернення" в питанні об'єднання зазначеного "Плану миру" з китайською ініціативою. Думаю, що не зовсім. Хоча про "План миру" Зеленського, здається, всі вже забули, навіть сам він про нього вже не згадує, але з Китаєм усе може розвиватися зовсім за іншим сценарієм. Китай вкрай рідко, майже ніколи не зачиняє двері наглухо і безповоротно. Тож усе залежить від того, чи розуміють в Офісі президента України, що в таких справах, як пошук шляхів до справедливого миру, не можна все складати в один "кошик". Навіть якщо він американський.
В Україні існує потреба в більшій гнучкості у сфері дипломатії. Звісно, немає жодних гарантій, що Китай зможе запропонувати оптимальне рішення для зупинки Путіна, але й зовсім ігнорувати цю можливість було б необачно. Вкрай важливо, щоб Україна, США та інші держави усвідомлювали: вирішення цієї проблеми не може залежати лише від однієї країни, будь то Китай чи Америка. Дипломатична мудрість, як стверджують, полягає в умінні знаходити компроміси та діяти проактивно. Розумно підходячи до справи і уникнувши ірраціональних емоцій, можна швидше досягти бажаного миру.
