На чашечку кави з особою, що вчинила військові злочини.
12 серпня 2025 року стало ще однією знаковою датою в історії, яку міжнародна дипломатія, ймовірно, не хотіла б бачити в хроніках. Білий дім прямо заявив: запланована зустріч між президентом Трампом і Путіним на Алясці не приносить жодних надій на встановлення миру.
Скромні сподівання, обережні висловлювання та відсутність чіткої стратегії — все це лише фоновий шум, що намагається заглушити основне запитання: якою є причина, чому президент США сидить за одним столом з людиною, проти якої Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт за депортацію українських дітей? Чому лідер держави, що втілює принципи свободи, вступає в діалог з диктатором, чиє ім'я викликає асоціації з руйнуваннями, масовими вбивствами та насильством?
Ні, це не просто "дипломатичний жест" і не "ініціатива миру". Це не питання складних геополітичних механізмів. Це свідчення морального краху. Це відображення системного розкладу етики у міжнародних відносинах. І знову світова політика починає віддавати не духом переговорів, а хитромудрими маневрами. Маневрами з гнітючим присмаком.
Усе, що зараз робить Трамп, супроводжується завуальованою фразою: "Ми хочемо зрозуміти, наскільки серйозні наміри Путіна". Але які ще наміри потрібно з'ясувати, коли за останні три роки їх можна почути з кожного підвалу зруйнованого міста, з кожного тіла, знайденого у братських могилах, з кожного плачу української дитини, яку насильно вивезли вглиб Росії для "перевиховання"?
Трамп не може не усвідомлювати ситуації. Спецслужби надають інформацію. Конгрес у курсі подій. НАТО піднімає тривогу. Україна демонструє свою позицію. Європа виставляє вимоги. Але він вирушає не в Київ, не у Варшаву, не до штаб-квартири ООН. Його шлях веде в Анкоридж, на крижану периферію Америки, щоб зустрітися з людиною, яка щодня обстрілює житлові райони. Це не випадковість — це свідомий вибір. Отже, і відповідальність за цей вибір також буде усвідомленою.
Коли Трамп знову зайняв свою посаду в Білому домі в січні цього року, він впевнено заявив: "Всі війни зупиняться, як тільки я сяду за переговорний стіл". Це звучало так, наче він був казино-магнатом, що розкриває карти перед публікою, усвідомлюючи, що гра ведеться без жодних правил. Світ сподівався на диво. Україна прагнула бодай якогось пришвидшення своєї перемоги. Але за півроку від президента не було жодного чіткого стратегічного плану. Лише загальні фрази - "ми працюємо", "поговоримо з обома сторонами", "потрібно знайти компроміс".
Але з ким саме він прагне знайти спільну мову? З Путіним — людиною, для якої "компроміс" означає капітуляцію України, відмову від її територій, зняття санкцій і, врешті-решт, загрозу для всієї системи міжнародної безпеки? Президент США демонструє, що вважає можливим існування "середини" між Україною та Росією. Але як можна бути посередником між тими, хто захищається, і тими, хто завдає руйнувань?
Ця зустріч на Алясці не стала першою спробою Трампа вирішити конфлікт, як він сам його називає. Раніше він хоча б намагався дотримуватися певної об'єктивності. Зараз ситуація змінилася. Його слова тепер відображають явну особисту зацікавленість. Коли він заявляє, що "Путін запропонував план", навіть якщо "він не ідеальний", це звучить так, ніби він вірить у миролюбність свого друга Путіна. І це вже не просто наївність, а активна участь у грі, правила якої встановлює Кремль.
Пам'ятаю, як Трамп, ще будучи кандидатом на пост президента, висловився на одному з передвиборчих мітингів про Путіна, назвавши його розумним політиком, який розуміє, що виграє більше з ним, ніж з Байденом. Тоді це виглядало як провокаційна заява. Сьогодні ж це стало геополітичною реальністю. Путін отримує: зустрічі, увагу світової спільноти, а також час для перегрупування. Водночас Україна стикається з тривогою, нервозністю своїх союзників, затримками в постачанні зброї та відкладеними пакетами допомоги.
У цьому полягає основа. Протягом останніх трьох років слова Трампа неодноразово звучали як заклик: "зачекайте", "не поспішайте з введенням санкцій", "давайте вислухаємо Росію". Кожен з таких закликів лише зміцнював позиції Путіна. Це дозволяло йому затягувати конфлікт, накопичувати ресурси, деморалізувати українську підтримку. І тепер, коли ситуація на фронті знову загострилася, ми знову стикаємося з тією ж ситуацією. Знову "план". Знову відсутність конкретики, окрім загального висловлювання: "Вірте інстинктам Трампа".
Однак ці інстинкти вже не раз підводили. Він обіцяв боротися з агресією, але насправді вдаряв по союзникам. Він стверджував, що "США не буде фінансувати чужі війни", але забув, що війна в Україні - це не чужа справа. Це - поле битви, на якому вирішується майбутнє світового порядку. Якщо Україна зазнає поразки, наступними стануть країни Балтії. Потім - Польща. І, можливо, хтось ще. Це не через те, що Путін так вирішив, а тому, що його дії говорять самі за себе. Він не зупиниться самостійно. Його можна лише зупинити. І для цього не потрібно "оцінювати його емоції" - потрібна рішучість.
Проте, видається, що наміри нинішнього президента США зосереджені на зовсім іншому. Не на протистоянні агресії, а на контролі над порядком денним, де він виступає не як частина глобальної коаліції, а як самостійний гравець. Міжнародний месія, здатний вести переговори навіть з дияволом і залишатися неушкодженим. Але за цей трюк платитимуть не він, а ті, хто переживає обстріли.
Є в цій зустрічі на Алясці щось до болю радянське. Не за формою, а за духом. Показуха. Імітація процесу. Велична, але абсолютно порожня сцена, за якою ховається не мирний прорив, а всього лише вигідна пауза - для Путіна, і персональний спектакль - для Трампа. Білий дім заздалегідь повідомляє: жодних угод, жодних заяв, усе - заради "оцінки намірів". У перекладі з дипломатичного: ми не хочемо нічого обіцяти, але створюємо платформу, де диктатору знову дозволено говорити. Не в суді. Не в клітці. А як рівному.
Але Путіну вже нема чого "оцінювати". Він сам раз по раз публічно формулює умови свого "миру": визнання анексії, нейтралітет України, "демілітаризація", "денацифікація", ревізія кордонів і - вдумайтеся - роззброєння Європи через руйнування НАТО. Це не ультиматум - це програма руйнування всієї післявоєнної архітектури безпеки. Він її не приховує. Він її вербалізує у своїх виступах, у заявах МЗС, в устах різноманітних телевізійних "солов'їв". Це і є його "мирний план".
Тепер поставимо запитання прямо: які вигоди отримає Україна від цієї зустрічі?
Відповідь: нічого. Оскільки вона не є частиною процесу. Вона не має впливу на формування порядку денного. Більше того, чуємо лише невизначене "можливо, згодом відбудеться тристороння зустріч із Зеленським". Згодом. Можливо. Якщо. Схоже, що Україна сприймається не як активний учасник, а як об'єкт, який спочатку обговорюють, а потім запрошують, щоб представити вже ухвалене рішення.
Це не просто образливо. Це небезпечно. Якщо головний гарант світового порядку сам іде в тінь, щоб "відчути настрій убивці" - хто повинен залишатися твердим?
Саме так розкладаються альянси. Саме так ламаються моральні координати. Саме так Путін виграє - без наступу, без снарядів, без дронів. Просто сідає в крісло навпроти американського президента і каже: "Ну що, поговоримо по-чоловічому?".
Однак існує ще один, значно більш інтимний рівень. Відносно Трампа сформувався образ особи, яка не довіряє інституціям, але покладається на сильні особистості. Його ставлення до багатосторонніх організацій завжди було критичним: він відкрито виступав проти НАТО, зневажав ООН і ставився з недовірою до Європейського парламенту. Натомість, його повага відноситься до таких лідерів, як Путін, Сі Цзіньпін, Ердоган та Кім Чен Ин. Він шанує тих, хто утримує владу в жорстких рамках і демонструє, що закон визначається волею лідера. Для Трампа це не викривлення влади, а її вища форма. У цьому контексті його зустріч із Путіним не є простими переговорами, а радше відображенням його політичного світогляду.
Отже, він не буде спілкуватися з Путіним у строгій манері. Ультиматуми не будуть висунуті. Він не підніме теми Бучі, Іловайська, депортацій, чи тортур у Бердянську та Токмаку. Жодне з питань, які мав би задати справжній лідер вільного світу, не буде озвучено. Він просто "оцінить" ситуацію. І, можливо, як це вже траплялося раніше, знайде "мудрі зерна" в цій складній ситуації.
Ця сцена втілює глибоке приниження для самої Америки. Якщо Трамп дійсно вважає себе єдиним, хто здатен "вирішити" конфлікт, ігноруючи Конгрес, союзників та інституційні механізми, він підриває саму суть американської зовнішньої політики. Він трансформує державу в особистий бренд, президента в шоумена, а війну в серіал, де можна завершити сезон, якщо рейтинг впав.
Трамп намагається виступити в якості "миротворця", але його підходи не відображають справжнє прагнення до миру. Це радше шантаж, що виникає з втоми людей, які постійно терплять удари, а також тих, хто щиро бажає покласти край насильству.
