Мрія про ядерну зброю призвела до руйнування в Ірані.
Спостерігаючи зі сумом і тривогою за тим, що відбувається на Близькому Сході, не можу позбутися думки: нам усім, схоже, дуже пощастило, що США та Ізраїль завдали удару по Ірану, який колись захопили релігійні фанатики. Допустити, щоб у їхніх руках з'явилася ядерна зброя, - означає поставити під загрозу не лише цей регіон, а й безпеку всієї планети. Давати таким режимам зброю масового ураження - безумство. Жодна релігія того не варта.
Однак постає питання: якщо ситуація дійшла до військових дій, чому міжнародні механізми стримування не спрацювали раніше? Чому світ знову реагує лише тоді, коли обставини досягають критичної точки? І скільки ще криз повинно трапитися, перш ніж буде створена ефективна система, що запобігає розповсюдженню ядерної зброї?
Ці запитання не слід вважати незначними. Кожна така криза має й інший, менш очевидний вплив - вона поволі трансформує спосіб мислення державних еліт. Чим частіше світ стикається з загрозою ядерної зброї, тим більше країн починають сприймати її не як табу, а як останній і єдиний засіб забезпечення власної безпеки. І ця логіка дедалі більше проявляється у політичних обговореннях.
У Польщі дедалі частіше обговорюється важливість розвитку національних можливостей у галузі ядерних технологій, а також ймовірність отримання ядерного статусу в майбутньому. Міністр оборони Владислав Косиняк-Камиш зазначив, що необхідно удосконалювати наукові та дослідницькі навички в цій сфері, акцентуючи на тому, що забезпечення безпеки вимагає не лише міжнародних союзів, а й власних технологічних досягнень.
Анджей Дуда, перебуваючи на посту президента Польщі, висловлював готовність країни обговорити можливість розміщення ядерної зброї союзників на своїй території в межах ядерного стримування НАТО, якщо буде ухвалено відповідне рішення. Він зазначав, що це могло б посилити безпеку східного флангу Альянсу.
Це лише один із багатьох прикладів. У Франції вже оголосили про плани щодо розширення власного ядерного арсеналу та активнішого залучення європейських партнерів до системи ядерного стримування. Париж веде переговори про участь у такій безпековій структурі з Німеччиною, Польщею, Нідерландами, Швецією та декількома іншими країнами, підкреслюючи, що питання ядерної політики в Європі стає спільною справою, що виходить за рамки окремих держав.
Схожа логіка виявляється і в інших регіонах світу. Принц-спадкоємець Мохаммед бін Салман відкрито висловив позицію Саудівської Аравії: "Якщо Іран розробить ядерну зброю, ми зробимо те ж саме без зволікань". Іншими словами, ядерна зброя знову розглядається як засіб, за допомогою якого країни прагнуть контролювати загрози. Але чи дійсно це ефективно? І чи не призведе це до виникнення нових джерел небезпеки, враховуючи, що Саудівська Аравія не є демократичною державою, де рішення приймаються колективно?
У Південній Кореї ситуація обговорюється з подібною інтенсивністю. Попередній президент Юн Сок Йоль визнавав, що його країна має технічні можливості для розробки власної ядерної зброї у разі загострення безпекової ситуації. "Якщо обставини ускладняться, ми могли б розглянути варіант розташування тактичної ядерної зброї або навіть почати розробку власної", – зауважував він, підкреслюючи, що наразі це лише теоретичний варіант. Це "поки" викликає занепокоєння, адже всім відомо, що поруч з Південною Кореєю знаходиться країна з агресивним авторитарним режимом.
Ці висловлювання звучали в різних куточках планети, проте їх об'єднує спільна ідея: коли міжнародні системи безпеки починають давати збій, країни прагнуть отримати більш надійні гарантії. Саме з цієї причини розмова неминуче переходить до ще одного, значно трагічнішого прикладу – України.
Слова президента Володимира Зеленського про те, що він "із задоволенням" прийняв би ядерну зброю, якби така можливість з'явилася, багато хто сприйняв як гучну політичну заяву. Але якщо прислухатися уважніше, у них звучить не стільки стратегія, скільки втома й відчай країни, яка вже кілька років живе у стані війни.
Україна воює з ядерною державою - путінською Росією, у якій звикли грубо порушувати міжнародне право. І при цьому українці добре пам'ятають власну історію відмови від ядерної зброї. Це сталося, як відомо, 1994 року. Підписавши тоді Будапештський меморандум, Україна погодилася передати третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії своєї безпеки, територіальної цілісності та суверенітету з боку США, Великої Британії і Російської Федерації.
Через кілька років після того, як був підписаний Будапештський меморандум, Росією почав керувати Путін. Занурений у мрії про відновлення імперських амбіцій та спокушений значними "вуглеводневими" доходами, які Захід постачав до РФ, цей чекіст-фанатик перетворив країну з гаранта на агресора. Для українського народу це стало не лише простим дипломатичним моментом, а серйозною історичною травмою. Держава добровільно відмовилася від зброї, здатної змінити розклад сил, оскільки покладалася на міжнародні "авторитети". Коли ж війна все-таки настала, з'ясувалося, що їхні обіцянки не варті навіть паперу, на якому вони написані.
Отже, дискусії про "повернення бомби" не є просто демонстрацією сили чи політичним шоу. Це відповідь на відчуття беззахисності та невдоволення фальшивими гарантіями.
Тут постає основний парадокс. Ядерна зброя може виглядати як остання лінія оборони. Однак у країні, що вже переживає військові дії, вона швидше стає не гарантією захисту, а додатковим джерелом небезпеки. Будь-яка інформація про її можливе створення чи розміщення може спровокувати превентивний удар. Адже відомо, що в умовах війни часто діє безжальний принцип: краще нанести удар першим, ніж дозволити супротивнику здобути нову вигоду.
І ось ми знову звертаємося до того ж основного питання, яке є в центрі багатьох сучасних криз. Світ переживає тривогу через можливе поширення ядерної зброї — настільки, що іноді готовий вдатися до військових дій, аби запобігти цьому. Цей страх і є причиною рішучих дій проти ядерних прагнень Ірану, що спонукало США та Ізраїль обрати силовий підхід.
Але одночасно цей страх парадоксально підштовхує інші держави до протилежного висновку: якщо бомба робить країну практично недоторканною, можливо, саме вона є єдиною справжньою гарантією безпеки.
У цьому полягає одна з найтривожніших дилем сучасної світової політики. Що більше світ намагається зупинити поширення ядерної зброї силою, то більше держав починають замислюватися, що без неї вони можуть бути надто вразливими. А значить, зростає ризик того, що одного дня хтось вирішить, що натиснути кнопку - це теж "питання безпеки".
У цей складний час перед Україною відкривається надзвичайна перспектива — не шукати шлях до набуття ядерної зброї, а стати провідним гравцем у справі її нерозповсюдження. У ситуації, коли сусідні країни та навіть важливі союзники ведуть дискусії про свої ядерні можливості, саме Київ має можливість запропонувати альтернативний підхід, що ґрунтується на високих стандартах дипломатії, моральній відповідальності та стратегічному мисленні. Така стратегія не тільки забезпечить безпеку держави, але й зробить її впливовим голосом на світовій арені, здатним формувати рішення, які приймають найбільші країни світу.
Сьогодні Україна рухається в правильному напрямку, намагаючись створювати нові моделі звичайної зброї та розширювати їх виробництво. Проте участь у безперервній гонці "ядерних озброєнь" є для неї недосяжною розкішшю з огляду на економічну та політичну залежність від Заходу. Замість того щоб піддаватися ілюзіям, Україні варто зосередитися на зміцненні міжнародних механізмів контролю, посиленні важливості Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та впровадженні інноваційних ініціатив для ядерної безпеки. Це не є утопічною ідеєю, а реалістичною стратегією впливу: країна, яка демонструє готовність відмовитися від зброї масового знищення заради загальної безпеки, автоматично отримує повагу та політичний вплив, яких не досягне навіть з власним ядерним арсеналом.
Подібна стратегія може перетворити Україну на приклад для Європи та всього світу, демонструючи, що справжня сила держави не вимірюється лише кількістю ядерних боєголовок, а й здатністю створювати ефективні системи довіри та запобігання загрозам. У цьому сенсі Київ має всі шанси стати важливим центром міжнародної співпраці в царині нерозповсюдження ядерної зброї, формуючи альянси та встановлюючи стандарти, які реально знижують ризики глобальних конфліктів. Питання безпеки вже давно вийшло за межі локальних проблем, і саме лідерство України в сфері нерозповсюдження ядерної зброї може стати історичним шансом для зміцнення миру та розширення її впливу, не заважаючи при цьому забезпеченню власної обороноздатності в умовах конвенційних війн.
