Між небезпекою ззовні та внутрішньою пасивністю.
Після здобуття перемоги в Революції гідності існувала поширена думка, що українська політика зазнає кардинальних змін. Проте ці сподівання не зовсім справдилися. Аналогічні очікування виникають і щодо політичного майбутнього України після закінчення активних військових дій. Ці надії базуються на простій логіці: постійна загроза ззовні має стимулювати істотне поліпшення якості політичних еліт, оскільки йдеться про виживання нації. Однак такі висновки можуть бути занадто оптимістичними.
25 лютого дослідницька міжнародна компанія Ipsos опублікувала рейтинг довіри до відомих українських публічних осіб. Надзвичайний та повноважний посол України у Великій Британії, ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний користується найвищою популярністю суспільства. Йому довіряють 63% громадян України, не довіряють - 22%. На другому і третьому місці - боксер Олександр Усик і керівник Офісу президента України Кирило Буданов, яким довіряють відповідно 56% і 55% опитаних, а не довіряють близько 22-23%.
Рівень довіри до президента України Володимира Зеленського знизився до 49%. У рейтингу також присутні голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім, якому довіряють 39% опитаних, тоді як 29% не довіряють йому. Мер Харкова Ігор Терехов отримав 30% довіри, в той час як 25% респондентів висловили недовіру. Командиру Третього армійського корпусу Андрію Білецькому довіра та недовіра оцінилися однаково — по 26% від усіх опитаних. На цьому список публічних осіб з позитивним сальдо довіри завершується.
Незважаючи на те, що Сергій Притула, Віталій Кличко, Дмитро Разумков та Дмитро Кулеба мають певний рівень підтримки, цього недостатньо, щоб подолати обережне та скептичне ставлення до них в суспільстві. У нардепа від "Європейської Солідарності" Олексія Гончаренка співвідношення довіри та недовіри складає 15% на користь недовіри (26% проти 41%). У рейтингу також присутній український письменник Сергій Жадан, який має 20% довіри та 25% недовіри. Щодо решти опитаних, думка про них ще не сформована. Найгірші показники спостерігаються у політиків "старої школи". 70% населення не довіряє Юлії Тимошенко, 63% - Петру Порошенку, а 62% - Юрію Бойку. Хоча рівень недовіри до колишнього лідера ОПЗЖ кращий, ніж у Тимошенко та Порошенка, він все ж має найнижчий рівень довіри – лише 8%.
Як можна осмислити ці цифри? Здається, вони повинні свідчити про наявність суспільного запиту на якісні зміни в українській політиці. Адже серед лідерів довіри з'явилися нові обличчя, які раніше не мали жодного політичного досвіду. Проте, чи справді нові обличчя гарантують структурні та глибинні трансформації в країні? У 2019 році багато людей, які до того ніколи не займалися політикою, раптово стали депутатами Верховної Ради та зайняли високі посади. Однак, попри збільшення кількості нових осіб в українській політиці, якісних змін так і не відбулося. Якщо це не спрацювало до початку повномасштабної війни, чому ж ми повинні вірити, що це зміниться після?
Результати останніх соціологічних досліджень підтверджують не стільки запит українського суспільства на "нові обличчя", скільки демонструють його схильність до надмірної персоналізації політики. Особи, які перебувають на вершині рейтингу довіри, поки що не мають жодної структурно оформленої партії. Не заявляють про своє рішення йти в політику. Не декларують бачення розвитку країни, окрім загальних красивих фраз. І не висловлюють якоїсь структурно сформованої, цілісної ідеологічної позиції. А втім, якби вони завтра оголосили про наміри поборотися за президентську булаву чи за крісла в парламенті, то, безумовно, зуміли б конвертувати публічну довіру в електоральні відсотки.
Немає достатніх підстав стверджувати, що з завершенням бойових дій українська політика вступить у нову еру. Натомість, існує більше доказів на користь сценарію поступової еволюції. Післявоєнна політика в Україні, ймовірно, залишиться зосередженою на особистостях та емоційних реакціях, а не на ідеологічних переконаннях, розумних рішеннях та раціональному підході. Хоча вплив великих підприємств і олігархічних груп зменшиться, він не зникне зовсім. Олігархи продовжуватимуть прагнути до активної участі у політичних процесах та готуватимуть інвестиції для нових політичних проєктів. Тісні зв’язки з владою залишатимуться важливими, адже вони забезпечать пріоритетний доступ до фінансових ресурсів і інвестицій. На жаль, процес післявоєнного відновлення може призвести до нових корупційних скандалів, а не до справжніх змін.
В Україні розпочнеться активний процес політичних змін. Деякі особи, які раніше не проявляли особливої національної свідомості, раптово стануть запеклими "патріотами". Вони навіть намагатимуться навчати інших, як слід любити свою країну. Не можна виключати можливість виникнення партії, що пропагуватиме порозуміння з Росією, намагаючись приховати свої справжні наміри під популярними лозунгами про мир.
Як і під час парламентських виборів 2014 року, політичні сили намагатимуться для підвищення своєї популярності активно використовувати медійно відомих військовиків. Розгорнеться справжня конкуренція за впізнавані авторитетні обличчя, яких волітимуть бачити у виборчому списку основні політичні гравці. Партії задля досягнення максимальної довіри електорату хвалитимуться військовиками у своїй команді. Хоча мали б передусім дбати не про піар-ефекти, а про дієву підтримку армії, розвиток економіки, військово-промислового комплексу, збереження національної ідентичності, мінімізацію демографічної катастрофи.
Після чотирьох років масштабного конфлікту складно об'єктивно оцінити, які настрої та вимоги пануватимуть у суспільстві, якщо бойові дії зупиняться. Існує безліч невідомих аспектів, які ускладнюють прогнозування. Це може призвести до появи несподіваних альянсів і змін у лідерських уподобаннях населення. Проте це не обов'язково свідчитиме про суттєве оновлення політичних еліт.
Не можна ігнорувати можливість внутрішніх конфліктів та посилення політичної боротьби. Ситуація, що склалася через російську агресію, призвела до вимушеного періоду надмірної централізації влади, який зупинив багато важливих процесів. Водночас у суспільстві виникло безліч питань і нарікань на адресу політичних еліт. Тому будь-якій владі, незалежно від її характеру, слід вживати обережних заходів, зважати на існуючий баланс сил і вирішувати внутрішні суперечності, щоб уникнути соціального вибуху.
Ці аргументи абсолютно не відкидають можливих покращень. Постійна зовнішня загроза з боку Росії здійснюватиме еволюційний тиск на Україну і її політичні еліти. Євроатлантичні устремління теж здатні позитивно вплинути на розвиток країни. Але обережні висновки в цьому випадку - це не прояв песимізму. Це прояв реалізму.
