Міністерство культури та національної спадщини

голова аналітичного підрозділу Центру аналізу контенту
Культура, що пережила багато випробувань
Українське Міністерство культури є напевно найбільш багатостраждальним з усіх міністерств - стільки метаморфоз і трансформацій, скільки пережив за часів незалежності наш Мінкульт, не знало, либонь, жодне інше із відомств.
Лише в моїй пам'яті Міністерство культури займалося не лише культурними питаннями, але й молодіжною політикою та спортом — іноді окремо, а іноді поєднуючи обидві сфери.
Останні роки стали свідками дедалі більш ризикованих експериментів. Міністерство культури отримало відповідальність за інформаційну політику, а згодом і за стратегічні комунікації. Обидва відомства – Міністерство культури і інформаційної політики (МКІП) та Міністерство культури та стратегічних комунікацій (МКСК) – виглядали цілком логічними та обґрунтованими продовженнями Мінкульту, враховуючи гібридну та комплексну війну проти Росії, що розгортається, зокрема, на рівні сенсів. Проте, слід зазначити, що Міністерство культури не запам'яталося жодними значущими досягненнями в цій сфері.
Хай там як, та в контексті перезавантаження Уряду Мінкульт знов опинився на роздоріжжі.
Ясна річ, що одвічні дискусії щодо того, з чим поєднати культуру й куди її припасувати, самі собою є вельми промовистими й свідчать про брак розуміння, чим повинен займатись Мінкульт і якою є роль держави у розвитку та просуванні культури (не випадково нерідко лунали думки взагалі ліквідувати це міністерство як начебто пережиток "совка").
Слід зазначити, що протягом тривалого часу український політичний клас, в основному, не проявляв усвідомлення важливості культури, національної пам'яті, мови та інших подібних аспектів у процесах формування держави й нації. Для багатьох "міцних господарників" ці поняття виглядали, в кращому випадку, як незначні та такі, що не потребують фінансових витрат, а в гіршому — сприймалися як інструменти в руках ворога. Сьогодні, здається, це усвідомлення, хоч і надто пізно, починає поступово формуватися, проте низка недавніх кадрових рішень свідчить про протилежне.
Звісно, я не планую заглиблюватися в деталі аргументації стосовно ролі Міністерства культури та його обов'язків. Проте хочу підкреслити приклад наших сусідів – поляків, чий досвід в цій сфері, на мою думку, є вельми успішним і заслуговує на увагу та можливе наслідування.
Культура і національна спадщина
Отже, якщо звернути увагу на Польщу, то можна помітити, що там існує Міністерство культури та національної спадщини. Для багатьох це може бути несподіваним і новим відкриттям: чи справді це можливо?
Не просто можливо, але й необхідно!
Якщо звернутися до словника, то національна спадщина - це сукупність матеріальних та нематеріальних культурних надбань, які передаються з покоління в покоління і є важливими для ідентичності та історії нації. Вона включає в себе пам'ятки архітектури, твори мистецтва, мову та інші елементи, які відображають унікальний культурний досвід народу.
З метою збереження, передачі та осмислення національної спадщини виникають музеї, архіви, національні парки і наукові установи. Вони сприяють не лише (1) формуванню свідомості та ідентичності громадян, але й (2) демонстрації та підтвердженню світові безперервності історії, культурної спадщини та різноманіття традицій цієї нації.
Годі казати, що за умов екзистенційного протистояння з Росією (котра впродовж сторіч краде наше ймення, нашу історію, нашу культуру; розграбовує наші музеї й архіви; руйнує наші святині) ці завдання є першорядними й невідкладними. Й чим скоріше ми візьмемося працювати над ними, тим легше буде змагатися з ворогом, який спрямовує на свою спадщину й просування культури мільярди рублів.
Польща є, безумовно, для нас вдалим прикладом того, як варто ставитися до матеріальної та духовної спадщини. Неймовірно доглянуті й відбудовані замки, палаци - те, що впадає у око всякого подорожнього й мандрівника. Фантастичні сучасні музеї та експозиції - те, що вражає не тільки туристів, але й науковців. Бережне й дбайливе ставлення до історії - те, чого варто в поляків повчитися.
Звісно, справа не лише в назві. Як би ми не назвали міністерство, це не матиме жодного сенсу, якщо його діяльність не буде наповнена реальним змістом. Питання стосується низки законів, які регулюють збереження пам'яток, співпрацю між державою та приватними інвесторами, а також забезпечення балансу між фінансуванням з боку муніципалітетів і держави.
Однак, назва задає певний напрямок. Вона принаймні свідчить про усвідомлення, навіщо це потрібно та куди ми прямуємо.
Бо дотепер, треба визнати, наша держава була геть нездатна не те, що відроджувати пам'ятки, але й бодай захистити музеї й архіви. Досвід 2014 року, коли не було евакуйовано майже нічого із Криму, Донецька й Луганська, мав би стати болючим уроком, одначе втрата вагомих колекцій після повномасштабного вторгнення 2022 року показала, що іспиту ми не склали. Й питання у тому, чи можемо скласти тепер?
Отже, якщо ми прагнемо зберегти свою ідентичність як нації та підкреслити нашу тисячолітню історію, культуру і державність, необхідно організувати систематичну роботу з національною спадщиною. Міністерство культури повинно активно займатися збереженням і популяризацією цієї спадщини як в Україні, так і за її межами.
Можливо, Міністерство культури і національної спадщини могло б цьому зарадити.