Ми боїмося усвідомити, що конфлікт може тривати і в нашому житті - бесіда з психоаналітиком Юрієм Прохаськом.
Війна, як один із найглибших виявів людської трагедії після 24 лютого 2022 року, викликала відчуття духовного підйому, яке в давній Греції було відоме як "катарсис".
Попри очевидний жах усього, з чим без запрошення прийшли росіяни, українці на першому етапі повномасштабного вторгнення показали взірцеве єднання, взаємодопомогу та самоорганізацію.
Коли ми сподівались, що ця війна не затягнеться, віру у перемогу могли підкріпити навіть такі символи, як Пес Патрон, Арестович або Свята Джавеліна. Або ж киянка, що зуміла знищити ворожий дрон, метнувши з балкона банку з домашніми заготовками.
Останні соціологічні дослідження свідчать про те, що за останні чотири роки українці стали більш прагматичними у своїх очікуваннях. Згідно з даними січневого опитування, лише 20% опитаних сподіваються на закінчення війни у найближчі тижні або принаймні в першій половині 2026 року. Для порівняння, восени 2025 року таких було 33%, а в грудні - 26%.
"Українська правда" звернулася до психоаналітика, публіциста та перекладача Юрія Прохаська, щоб отримати його думку щодо сучасного стану суспільства.
В інтерв'ю УП він розповів про наші єднальність і посилення різностей, про звикання до війни. Про нарцисичну лють росіян до українців і дискомфорт, який відчуває Європа від України. А також про те, на чому тримаються українські спільнота й ідентичність.
Улітку 2022 року ви зазначали, що українці відчувають не просто сліпу агресію, а справедливий гнів, який заважає ненависті знищити нас зсередини. А як змінилося суспільство сьогодні?
- Дуже складно говорити про суспільство загалом, бо суспільство завжди є умовністю, певним уявленням про цілість і цілісність, якого емпірично не існує. Тому суспільство завжди було такою категорією, навколо якої не було єдності навіть у самих соціологів.
Ми не були б людьми, якби не здатні були створювати абстрактні концепції та ідеї. Зокрема, йдеться про уявлення про цілісність. Обговорювати суспільство завжди нелегко, а в наші складні часи це особливо важко, адже сталося безліч заплутаних подій.
Безсумнівно, що будь-яке інтенсивне переживання не може тривати вічно, адже це перевищує наші можливості. Ще менш тривалими є ті емоції, які ми зазвичай називаємо "колективними". Вони дарують нам відчуття єдності, яке виникає досить рідко. Це особливі моменти, коли ми справді усвідомлюємо існування нашої спільноти. Коли більшість з нас переживає одне й те саме, ми можемо сказати: "Ось, спільнота дійсно існує, оскільки ми всі об'єднані цим досвідом".
Отже, на яких емоціях базується ця спільнота в даний момент?
- Думаю, що відчуття праведного гніву втратило свої контури. А контури, знову ж таки, є чимось таким винятковим, що дає відчуття чіткості, виразності. Це відчуття є рідкість в житті взагалі. Зазвичай ми більше перебуваємо в сумнівах і в незнанні, ніж у цьому відчутті однозначної правди, однозначного розуміння того, що відбувається.
Не те, щоб це відчуття праведного гніву зникло, але ми не можемо його відчувати постійно, бо воно занадто сильне. І те саме є, наприклад, з ненавистю.
Ненависть до ворога є цілком необхідна. Вона підкреслює нам те, що ми є в становищі, коли на нас напали і нас хочуть знищити, і ми маємо право ненавидіти. Це право підкріплене спільністю цього переживання. Те саме стосується, наприклад, люті. Крім того, що вона є ненавистю, вона ще й дає міць. Вона мобілізує і дає силу.
На майже вже п'ятому році повномасштабної війни все неймовірно ускладнилося. І, як то зазвичай буває, повернулося до того стану суспільного, який є притаманніший - до звичайного стану різності.
В цілому, різноманіття не є чимось незвичайним або унікальним. Чим більше сучасне суспільство розвивається, тим більше воно стає багатогранним і поділеним на численні сегменти.
Ця тенденція до звикання відображає те, що ми могли б умовно охарактеризувати як "привичка до війни". Це явище не несе в собі нічого негативного чи позитивного, а є необхідною реальністю. Коли ми тривалий час перебуваємо в умовах виключності, вони втрачають свій винятковий характер.
Тут виникають різноманітні підходи. Деякі люди, наприклад, потрапляють у пастку страждання, відчуваючи це як важкий тягар, і занурюються в безвихідь болю. Інші ж сприймають такі переживання як стимул для активнішої діяльності, більшої мобілізації сил і підвищення рівня відповідальності.
- Вимогу до себе чи до інших?
- Як до себе, так і до оточуючих. Усе визначається особистістю.
Ще інші ховаються і принишкають, стають у таку позицію, що головне вижити, перечекати. Ще інші рятуються тим, що ми б могли назвати "ескапізмом". Ще інші рятуються тим, що ми б могли називати "теорією змови". Шукають якихось конструктів, які б могли дати відчуття, що вони щось розуміють. А раз розуміють, то можуть щось передбачити. Це дуже хисткий шлях.
Інші ж люди підпадають під ту ж тенденцію, яку ще в давні часи описав Фройд як "ідентифікацію з агресором". Вони відчувають, що, можливо, варто було б прийняти ситуацію, поступитися і піддатися, адже врешті-решт, навіщо продовжувати чинити опір.
Деякі люди вдаються до маніакального захисту, переживаючи короткочасні злети емоцій. Інші ж прагнуть зберегти ясність розуму та відчуття єдності з оточенням.
Яка глибина цих відмінностей в даний момент?
Якщо розглядати концепцію спільності та спільнот, на мою думку, вона перебуває в такому стані, що різноманітність стала більш вираженою. Проте, незважаючи на це, ми ще не досягли такого рівня, коли єдине почуття спільності могло б розпастися. І що ж це за єдність, яка поки що залишається сильнішою за відцентрові сили?
На мою думку, спільним є переконання, що лише таким чином ми здатні вижити і вистояти. Це означає, що ми повинні продовжувати чинити опір і підтримувати цю солідарність, яка, безумовно, є досить умовною, оскільки насправді ми спостерігаємо чимало проявів несолідарності, навіть у питаннях розподілу відповідальності.
Дехто відчуває обов'язок захищати. Інші ж стверджують: "Так, але не сам, лише якщо мене призвуть" (мобілізація - УП). А ще є ті, хто вважає: "Ні, найголовніше — залишитися в безпеці та витримати будь-які труднощі". Проте всі ці різні погляди об'єднує усвідомлення того, що ситуація може стати набагато гіршою.
Це дає нам можливість все ще відчувати себе спільнотою, що прагне одного і того ж, незважаючи на відсутність тих яскравих спільних емоцій, про які ми говорили на початку.
І я ще навіть не торкався політичного аспекту. Політичні напрями також акцентують ці відмінності, але це вже окрема тема для обговорення.
Досліджуйте також: Відродження України. УП представляє оцифровані в США столітні фотографії з архівів легіону Українських січових стрільців.
У 1900 році в "Самостійній Україні" Микола Міхновський висловлював свої ідеали, стверджуючи: "Майбутнє належить нам. Ми існуємо, усвідомлюємо своє буття та національну ідентичність. Сьогодні ми єдині, оскільки зрозуміли, чому наша історія знає такі події, як Берестечко і Полтава."
Ось ця будуччина вже настала чи ні?
- Сталося щось, що сконсолідувало ту необхідну більшість людей. Склалася та спільнота в її переважній більшості, яку ми можемо назвати українськими громадянами, для яких українське є тою вартістю, для якої варто власне жити і платити високу ціну.
Обговорювати незворотність історичних процесів виглядає трохи смішно та безвідповідально, проте на найближчий час, а також для кількох наступних поколінь, здається, що у переважної більшості людей нарешті з'явилося усвідомлення двох основоположних аспектів. По-перше, чим саме українці є унікальними, тобто якими рисами вони відрізняються від інших народів. По-друге, чому ця унікальність є цінною і чому її втрата могла б призвести до серйозних наслідків. Це питання охоплює як громадянський, так і політичний, а також культурний вимір.
Багато хто бачить у цій війні остаточне горнило цієї ідентичності. Є люди, які завжди шукають доброго у злому, кажуть: "Так, так, війна - це жахливо, але війна нам нарешті дозволила викристалізуватися". Вона нарешті створила дуже виразні відмежування і розмежування. Не на рівні афекту, сильного спільного переживання як лють, гнів, обурення. А на рівні інтерналізованої ідентичності, коли я розумію, чому українство є неповторне, які в нього переваги і чому було би недобре його втратити.
Коли мова йде про таку складну тему, як ідентичність, зокрема українська ідентичність, мені хотілося б підняти інше питання: чому росіяни так сильно, м’яко кажучи, не сприймають нас?
- Я би не побоявся більшого слова - ненавидять. Я думаю, що найгірше, що вони до нас відчувають, що вони не можуть нам пробачити і за що вони нас люто ненавидять, аж до бажання знищити, це є відчуття переконання в нашій зраді. Вони переконані, що ми зрадили іншу велику спільноту. Вони бачили нас її невилучними учасниками, аж до злиття. А ми наполягали на тому, що ми є іншими.
У цьому тексті розглядаються паралелі з нарцисичним партнером. Він щиро вважає, що заслуговує на безумовну любов і вдячність, а також вважає, що його обранець і він сам єдине ціле. Коли ж інша сторона заперечує цю ідею, заявляючи, що не відчуває єдності з ним, і що його уявлення про безумну любов є лише ілюзією, нарцис впадає в неконтрольовану лють.
Ця нарцисична агресія є агресією зрілою. Вона проявляє себе як жадоба до руйнування. Це виглядає ось так: якщо ти не любиш мене, то краще загинь. Якщо ти стверджуєш, що не належиш до мене, то твоя доля — смерть.
Ці переживання є надзвичайно суперечливими, оскільки вони викликають складнощі у самих росіян. Коли існує тільки одне, а інше відсутнє, і раптом це одне починає розділятися та стверджувати, що воно має інший вимір, тоді в межах цієї логіки виникає необхідність знищити це інше в собі. Проте це означає, що їм доведеться визнати нашу відмінність.
Це дуже складна діалектика, і вона є смертельна. Вона є така архаїчна, така глибока, що тут на спроможності розрізнення вже нема місця і нема змоги. Тут панує архаїчна жадоба знищення. Де вже втрачається межа між тим, чи я нищу іншого, чи я вже нищу себе.
Коли ситуація доходить до того, що я відчуваю готовність покласти край власному існуванню, тільки щоб уникнути такої ганьби та болісного внутрішнього розколу, я б краще знищив себе разом із тим, кого ненавиджу, аніж визнав, що він існує окремо від мене.
Це один з аспектів, і я вважаю його найсуттєвішим. Проте існують й інші важливі моменти. Росіяни прекрасно усвідомлюють, що українці в певному сенсі втілюють ті якості та цінності, яких вони самі прагнуть досягти, але їм це поки що не вдається.
- Мабуть, це особливо стосується тих росіян, хто йде в Україну?
Так, абсолютно вірно. Вони усвідомлюють, що можна прагнути свободи та жити в умовах свободи. Можна також захищати цю свободу. Той факт, що свобода не є ілюзією, як це часто стверджують, стає для них очевидним. Вона дійсно може існувати і є реальною.
Навіть не конче говорити такими поняттями, як демократія чи ліберальна демократія, бо то для більшості нічого не означає. Але українці показали, що можна жити без ось цього патріархального підкорення, патріархальної зверхності. Вона не є єдиним і найкращим принципом вибудовування суспільних структур, як росіяни на цьому наполягають. Бо мусять наполягати, їм досі нічого іншого не вдавалося. Вони знають тільки таке, бо все інше розпадалося в хаосі.
У українців відсутній беззаперечний, підкорений, патріархальний принцип підпорядкування, але при цьому у них не виникає хаосу. І оскільки такого хаосу не відбувається, необхідно ввести його в їхнє життя. Треба довести, що ні, ні, ні, ви помиляєтеся, так жити не можна!
Коли ми стверджуємо, що це можливо, і демонструємо, як ми живемо непогано, нам зауважують: "Тоді ми вам покажемо! Ви відчуєте хаос, який створимо ми, а не ви. Ми все знищимо!". У цьому висловлюється величезна доза заздрості, яка, безумовно, є не менш руйнівною емоцією, ніж бажання помсти.
- А щодо Заходу? Чому Захід може нам співчувати, нас поважати, ми собі приблизно уявляємо - через всю цю історію з "бастіоном Європи". А за що нас там не люблять?
- Ми є проблемою, відкритою раною. А відкритих ран ніхто не любить. Рана то є заклик до того, щоб ту рану гоїти. Спільно гоїти, так? А це завжди тяжко і завжди неприємно. І Іноді на це не вистачає сили, так? Хочеться відвернутися від цього.
Крім рани ми є дзеркалом. Мені здається, за останні десять років українське суспільство зуміло стати таким нещадним дзеркалом для західних суспільств.
У цьому контексті виявилося, що всі ті уявлення, які вони мали про себе, які постійно підкріплювали та які так охоче використовували в самоназвах, насправді виявилися вже напівмертві. А те, що вони заперечували в нас, виявилося більш життєздатним, ніж їхня власна напівмертва сутність.
Це є також дуже незручне відкриття, коли виявляється, що багатій, який про себе думав, що він досі багатій, зверхньо ставився до гаданого жебрака. Казав: "Та що ти маєш? Що ти можеш, що ти вмієш? Ти ж жебрак, подивись на себе!". А потім одного дня відкрили звіти з сейфів, і звітність показала, що все навпаки. Виявилося, що гаданий багатій є банкрот, а гаданий жебрак є тепер той, хто має.
Також рекомендуємо ознайомитися з: Висловлювання "молодих людей". Володимир Єрмоленко роз'яснює військові повідомлення, які росіяни адресують українцям.
Повертаючись до теми ідентичності, мені цікаво дізнатися, чому українці так без труднощів сприймають російську культуру і продовжують інтегрувати її в своє життя?
- Тут принаймні два виміри. Один дуже інтимний, і він є виміром мови. Тієї першої імпрегнації (вбирання - УП) культури, яка пов'язана з раннім дитинством.
Все, що трапляється в ранньому дитинстві, закладає фундамент для того, що ми згодом визначаємо як рідність. Це ще не обтяжене політичними значеннями, але є найніжнішим і найприроднішим способом формування ідентичності, глибоко пов'язаним із чуттєвим сприйняттям світу.
Другий аспект, безумовно, пов'язаний із постколоніальною теорією. Її перевага полягає в тому, що вона аналізує не лише інтелектуальні моделі, а й психологічні явища. Наприклад, почуття неповноцінності чи вторинності, яке так вправно нав'язує імперська культура. Ніхто не прагне залишатися охоронцем забутого поста.
Навіть не говорячи про це вголос, імперіальна культура плекає це відчуття вторинності за допомогою різних механізмів, жорстких і м'яких, різних типів того, що Бурдьє назвав "капіталами" - культурного, соціального, символічного. Коли є враження, що є така тверда валюта культури, яка чогось варта. І якщо ти з нею зідентифікований, то маєш належність до найкращого, що може бути в світі.
Для мене стало справжнім відкриттям, з яким неймовірним ентузіазмом і захопленням українці за ці роки війни почали досліджувати і відновлювати свою культуру: "Боже, адже це справжні скарби! Нам нічого не бракувало!". Це те, що ми називаємо "вторинною ідентифікацією". Де ж я був раніше? Чому досі не усвідомлював цього? Виявляється, що наше має велике значення і є надзвичайно цінним.
Але звичайно, що завжди буде частина українців, для яких цей перехід буде маломожливим. Вони будуть далі стверджувати, що все це не поважно, не серйозно. Що є імперіальний канон, і це є тверда валюта. І якщо прагнеш надійного плавання, то, будь ласка, тримайся цього.
У минулі епохи основою ідентичності виступала віра та церква, які виконували роль традиції та інституту. А що ж складає сьогоднішній фундамент української ідентичності?
Знову ж, концепція ядра завжди асоціюється з поняттям єдності та завершеності. Ядро повинно залишатися неделимим. Проте вся сучасність, вся модерність - це процес, який показує, що навіть ядро не є абсолютним.
Я б висловився так: це ядро не є однорідним, воно складається з двох складових. Перша з них має чуттєвий характер — це певне відчуття спорідненості з українською культурою, яке ми відчуваємо, але важко визначити, в чому саме полягає його суть.
Я знову пройшов через цей різдвяний цикл. Знову слухав і співав безліч колядок з різних епох. І знову вразило мене те, що українська культура є давньою спільнотою, яка існує на цих землях протягом тривалого часу.
На цих землях історично відбувалися численні зміни. Вони входили до різних політичних утворень і підпадали під впливи різних культур. Однак, коли ми звертаємо увагу на мелодії, що звучать від Лемківщини до Сіверщини та Слобожанщини, виявляється, що вони мають багато спільного. Цю схожість важко пояснити з інтелектуальної точки зору, але її легко відчути під час подорожей Україною. Ми розуміємо, що це все — наше. Відчуття спорідненості з людьми, які можуть розмовляти різними мовами, але вважають себе українцями, стає дуже потужним.
Існує ще один аспект цього ядра - інтелектуальний. Ми здатні чітко визначити себе, не зливаючись з оточуючими. Висловлення нашої спільноти проявляється в стійкості залишатися вірними собі, що, в свою чергу, важко піддається поясненню.
Проте ця сталість, це наполегливе підтвердження нашої сутності, незалежно від змін у часі та обставинах, може мати різноманітні інтелектуальні вирази в різні епохи. На сьогоднішній момент історії, мені здається, що вираження цієї інтелектуальної складової нашої ідентичності полягає в тому, що ми представляємо спільноту свободи.
Ми не готові відмовитися від свободи. Проте це поняття звучить досить узагальнено і може мати різні інтерпретації. Існує безліч прикладів історичних періодів, коли нам доводилося жити без волі, а також випадків, коли ми самі зраджували свою свободу, як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками.
Отже, я вважаю, що не саме бажання свободи є ключовим. Натомість, існує це невпинне прагнення бути самим собою, яке виникає знову і знову. І часто воно не отримує жодної інтелектуальної форми.
Можливо, саме в цьому полягає наша відмінність від росіян — у нас немає "скрєп". І навіть важко визначити щось одне як "основу".
Слово "скрєпи" само по собі свідчить про ненадійність їхньої ідентичності. Коли я намагаюся щось скріпити, в мені завжди виникає підозра, що це може не витримати. А якщо я змушений вдаватися до терміна "скрєпи" — яке виглядає вкрай непривабливо — це свідчить про мій параноїдальний страх перед можливістю розпаду.
А сила нашої української ідентичності в тому, що ми не перейняті ідеєю розсипання.
У одному з ваших інтерв'ю ви зазначали, що восени 2021 року у вас було чітке відчуття, що нас чекає велика війна, хоча більшість з нас не бажала визнавати це. Які реалії сучасності більшість із нас прагне ігнорувати сьогодні?
Я не впевнений, можливо, це просто мої відчуття, але вони були підтверджені клінічними спостереженнями. Мої висновки не базувалися лише на власних інтуїціях, а також на сновидіннях, які ділилися зі мною моїми пацієнтами та аналізантами. Існує концепція в сучасному груповому психоаналізі, відома як "соціальне сновидіння". Тому, починаючи з осені або зими 2021 року, мені стало очевидно, що мої пацієнти почали масово розповідати про сни, пов'язані з війною.
Сьогодні відсутні якісь яскраві прояви (пауза). Можливо, ми уникаємо цього, побоюючись усвідомити, що впродовж нашого існування нам, ймовірно, не випаде нагода пізнати те, що можна назвати "спокоєм". Що конфлікт у різних формах буде продовжуватися протягом усього нашого життя.
Це дуже тяжке уявлення, дуже неприємне. Від нього хочеться відцуратися, бо найбільше бажання людини полягає в тому, щоб зима нарешті скінчилася і прийшла весна. А що, як вона не прийде?
Чи можна знайти в цьому хоч щось позитивне?
