"Конклав": білий дим від нудьги.
Сюжет "Конклаву" ґрунтується на однойменній книзі Роберта Гарріса, британського коментатора політики та автора понад десяти бестселерів, які поєднують елементи політичного трилера та альтернативної історії. Багато з цих творів були адаптовані для екрану під керівництвом талановитих режисерів, серед яких виділяється Роман Поланський.
Папа Римський відійшов у вічність, тож декан Колегії кардиналів має організувати конклав — збори кардиналів з усіх куточків світу, щоб обрати нового понтифіка. Вибір зводиться до кількох яскравих кандидатів: прогресивний реформатор Белліні (Стенлі Туччі), який має намір змінити гендерну політику церкви; консервативний ретроград і расист Тедеску (Серджіо Кастелліто), який мріє про конфлікт із світовим ісламом; центрист Требле (Джон Літгоу); та ультраконсерватор Адеємі (Лусіан Мсаматі) з Нігерії. Посеред усіх цих суперечностей перебуває кардинал Лоуренс (Рейф Файнз), який очолює конклав. Але раптом у цю, здавалося б, врівноважену ситуацію вривається кардинал Бенітес (Карлос Дьєц) — мексиканський священник, котрий раніше керував єпархіями в Конго, Іраку та Афганістані, і був таємно призначений кардиналом незадовго до смерті Папи.
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
Конклав у Ватикані постає як унікальне явище в історії та культурі світу, зокрема завдяки своїй захоплюючій обрядовості, в якій чорний і білий дим сигналізують про результат виборів, а ізоляція кардиналів створює напружену атмосферу. Це стає ідеальним тлом для трилера в стилі Агати Крісті, де група людей у замкнутому середовищі перетворюється на тарантулів, де сильні починають знищувати слабших. Використання такого матеріалу для створення саспенсу з численними сюжетними поворотами виглядає надзвичайно привабливим і має великий потенціал. Особливо якщо звернутися до реальних подій з історії Католицької церкви (від геноцидів до випадків педофілії), які дозволяють накласти тавро на кожного з учасників.
Потенціал фільму зростає завдяки вибору на роль кардинала Лоуренса актора Рейфа Файнза. Хоча він досі не отримав "Оскар" за свої виступи у "Списку Шиндлера" та "Англійському пацієнті", у цьому маловартісному році у нього з’явився реальний шанс отримати цю почесну нагороду. Його персонаж постійно коливається між священиком, що переживає кризу віри, і менеджером, якому доводиться вирішувати кризові ситуації. У фільмі Файнз зображує то хитромудрого детектива, що виводить на чисту воду непорядних кардиналів, то пастора, який не знає, що буде краще – для його пастви чи для нього самого. У своїй проповіді герой Файнза проголошує цінність сумніву, адже навіть Ісус на хресті сумнівався, чи не залишив його Творець. Саме сумнів стає центральним мотивом акторської гри Файнза, адже його персонаж не може визначитися, чи прагне він спокою, чи влади.
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
Та незважаючи на весь цей потенціал, Едвард Бергер примудряється зробити фільм неймовірно нудним. Перетворивши свого часу "На західному фронті без змін" Ремарка на криваву м'ясорубку, він неочікувано здобув за цю екранізацію купу призів, з "Оскаром" включно. Проте для роботи з політичним трилером про теократію майстерності телевізійника замало. "Конклав" розвивається настільки повільно, наче попереду кілька сезонів. А сам світ католицького духовенства тут нагадує щось на кшталт християнської версії "Карткового будиночка". Якоїсь миті герой Файнза прямо говорить, що в нього враження, наче він на американському партійному з'їзді. Фільм неочікувано вдало влучає в період виборчої гонки у США, де схоже за президентське крісло змагаються консервативний популізм і ліберальний радикалізм, за принципом "обидва погані". Однак прямолінійна режисура Бергера не дає розгорнути камерність політичного трилеру й відіграти повною мірою видовище "павуків у банці".
Бергер намагається розвинути авторське бачення фільму, наповнюючи більшу частину хронометражу статичним кадрами всього (від равіолі до нагрудних хрестів), а також сценами з різкими контрастами червоного з чорним чи білим (однак лише сцена з парасольками варта глядацької уваги). Він розгортає павільйонні забудови Сикстинської капели й Дому Святої Марфи, а також наповнює фільм виразною тривожною музикою Фолькера Бертельсмана та яскравою другорядною роллю Ізабелли Росселіні. Проте за всіма цими витонченостями й розкошами стоїть, по суті, неготовність Бергера знімати авторське кіно.
Фото: Надано прокатником Едвард Бергер під час зйомок фільму "Конклав"
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
Слідом за кардиналом Белліні, який оголошує себе мак'явелістом, але на практиці відмовляється стати "Ніксоном серед пап римських", Бергер відмовляється створювати насичений авторський політичний трилер. Він затягує сюжет, щоб потім занадто різко його обірвати, зробивши найбільш очікуваний з можливих фіналів. У його "Конклаві" немає ані чорної іронії "Молодого Папи" Паоло Соррентіно, ані філософської дискутивності "Двох пап" Фернанду Мейрелліша.
Після фільму залишається легке відчуття нерозуміння: то чим же є "Конклав" -- роздумами про кризу Римсько-католицької церкви (що проявилась, зокрема, в контексті російсько-української війни) чи алюзією на американські президентські вибори? А можливо, як зазначали в американській пресі, взагалі віддзеркаленням ставлення Голлівуду до світу кіно? Хоча, скоріше за все, це просто була не найвдаліша спроба режисера зробити авторський фільм.
"Гладіатор-2": спадок батька Коммода
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
Зображення: Надано компанією прокату. Кадр із стрічки "Конклав".
