"Коли дають обіцянки, які можуть залишитися лише словами, це не є запорукою безпеки, а всього лише Будапештський меморандум", - висловив думку політолог Віталій Кулик.
В інтерв'ю УНІАН Віталій Кулик, керівник Центру досліджень проблем громадянського суспільства, поділився своїми думками про те, як відрізнити обіцянки допомоги від реальних гарантій безпеки. Він також прокоментував повільну реакцію Європи та висловився щодо того, чи є прагнення Трампа до швидкого миру в Україні обґрунтованими.
Переглянути відеопереклад інтерв'ю ви можете, перейшовши за цим посиланням.
Тема безпекових гарантій для України активно обговорюється, напевно, з початку року. Перед Мюнхенською конференцією безпеки йшлося про необхідність таких гарантій, щоб забезпечити можливість виходу на переговорний трек. Наразі в інформаційному полі активно розглядається ймовірність зустрічі Зеленського з Путіним. Як ви вважаєте, які гарантії безпеки потрібні Україні?
Вважаю, що, незважаючи на заяви політиків, у нас немає чіткої структури майбутніх гарантій безпеки. Гарантії суттєво відрізняються від запевнень. Запевнення — це лише обіцянки, які можуть залишитися невиконаними, як це сталося з Будапештським меморандумом. Натомість, справжні гарантії безпеки мають ясний механізм реалізації: вони активуються автоматично або передбачають конкретні дії. При цьому ухвалення таких рішень не вимагає додаткової політичної волі чи голосування.
Іншими словами, коли настає момент "Х", який передбачає загрозу вторгнення або подібні ситуації, ви отримуєте певні гарантії у вигляді пакету безпеки. Це може включати введення військових сил, завдання ударів по стратегічним об'єктам, початок військових дій, надання допомоги та інші заходи. Існує певний механізм для реалізації цих дій, який є чітким алгоритмом. Однак наразі я не бачу такого пакету безпеки.
Так, політики говорять, але говорять на межі запевнень і гарантій. Даються якісь гіпотетичні обіцянки, наприклад, щодо того, що Україна не буде в НАТО, але отримає якийсь статус і буде захищена п'ятою статтею... Але, як ми бачимо, насправді навіть ті країни, які є членами Північноатлантичного альянсу, вони цією статтею не надто захищені.
Це теж пов'язано з тим, що немає чіткого механізму реагування на загрози? Чи це пов'язано з тим, що світ так катастрофічно змінився за останні роки, що просто ніхто не збирається виконувати прописані зобов'язання?
Світ насправді зазнав суттєвих змін, і рівень загроз, які постали перед країнами НАТО, варіювався з часом — до 2008 року, потім у 2014 та 2022 роках. Сам Північноатлантичний альянс не завжди встигав адаптуватися до нових викликів та змін. Це сприйняття реальності більше стосується не самого альянсу, а країн-членів, їх політичних лідерів та суспільних настроїв.
Політичний контекст заяв правлячих еліт у Франції, Німеччині, Бельгії, Іспанії та Італії свідчить про їхню небажаність прийняття нових реалій. Вони прагнуть повернутися до стану на 24 лютого 2022 року, коли не було загрози континентальної війни, а їхня територія залишалася поза військовими ризиками. Ідеальним було б, щоб конфлікти залишалися далекі — за межами їхніх буферних кордонів, в Україні або в Східній Європі в цілому. Можливо, війни можуть тривати десь в Африці, Південній Азії чи на Близькому Сході, але їх не слід турбувати. Це вказує на те, що НАТО не готове адекватно реагувати на військові загрози, що походять з боку Росії.
Окремі країни НАТО розмірковують, що в різних сферах можна говорити про різні ступені запровадження гарантій безпеки. Приміром, захищати "якісь хутори в Естонії чи Литві" (це майже дослівна цитата) від російської експансії, використовуючи п'яту статтю статуту НАТО, вони не будуть. Адже це не співмірно з загрозами, які може принести пряме військове зіткнення з Російською Федерацією на рівні обміну ядерним ударом.
Отже, не слід дивуватися, що не лише для України та країн НАТО, а й для всього європейського континенту спостерігається серйозний недолік у сфері безпеки.
Хоча ризик військової конфронтації залишається на високому рівні, він ще не досяг критичної межі. Тому політичні діячі в Чехії та Румунії вважають, що ці загрози їх не торкаються, і що п'ята стаття надійно захищає їх від потенційної континентальної війни. Натомість у Польщі та країнах Балтії така думка поширена в меншій мірі.
Якщо немає гарантій захисту в межах НАТО, то чи можна розраховувати на двосторонні союзи (в тому числі, з країнами, які є членами Альянсу)? Приміром, Україна домовляється з Німеччиною про якісь конкретні речі, якщо наступить час "Ч", і ці домовленості ратифікуються парламентами цих країн. Чи такі гарантії дієві? Така система може працювати?
Теоретично, ця тема обговорюється вже давно. Наприклад, Україна уклала безпекові угоди з більш ніж двадцятьма державами. Ці угоди передбачають підтримку Україні та розширене військово-технічне співробітництво. Проте, на практиці, цього виявляється замало.
Навіть попри те, що парламентська ратифікація таких угод є важливим кроком, вона не забезпечує автоматично надання необхідної допомоги в критичні моменти. На це може впливати, наприклад, складна економічна ситуація в самих країнах. Європейська економіка наближається до рецесії, тому в найближчій перспективі не слід очікувати значного зростання оборонних витрат або збільшення виробництва військової продукції з боку європейських держав.
Більше того, якщо в Україні стане можливим замороження конфлікту, це може свідчити про те, що в середньостроковій перспективі європейські економіки не перейдуть на військові рейки. Таким чином, вони не лише не збільшать виробництво оборонної продукції, а навпаки, можуть скоротити ці витрати, апелюючи до різних соціальних потреб і принципів сталого розвитку.
Крім того, європейські країни стикаються з браком новітніх видів озброєння, яке є ефективним на полі бою в Україні. Вони реалізували нам свою застарілу техніку, але виробництво сучасного потужного озброєння, здатного завдавати серйозних ударів по РФ, є обмеженим. Наявних запасів не вистачить для задоволення потреб самої Європи, не кажучи вже про наші вимоги.
Ми вже давно обговорюємо на заходах у Рамштайні, що наша безпека і безпека Європи тісно пов’язані між собою. Виробничі плани європейських союзників щодо військової техніки та боєприпасів повинні враховувати наші потреби. У цьому контексті гарантії безпеки полягають у тому, що, якщо ми зможемо досягти синергії та співпраці, ми станемо взаємозалежними. Європейські країни отримають нові ринки для зброї та боєприпасів, а ми зможемо стати майданчиком для їх тестування. В свою чергу, Україна також буде долучена до виробничих процесів, надаючи сучасні технології, модернізацію та інші ресурси.
Під час червневого саміту НАТО обговорювалися питання щодо підвищення оборонних витрат, і концепція співпраці також була на порядку денному. Чи вдалося реалізувати ці ідеї на практиці, чи вони залишилися лише на словах, з огляду на те, що Європа не виявляє терміновості у цьому процесі?
Темпи розвитку [воєнного] виробництва залишаються надзвичайно повільними. Також рівень інтеграції можливостей наших військово-промислових комплексів є недостатнім.
В певних аспектах ситуація розвивається, проте суттєві інвестиції, які могли б швидко збільшити обсяги виробництва, не відбуваються. Важливо також врахувати, що окрім обмежень європейських економік і їхньої неготовності до мілітаризації, існує й політичний контекст. Європа переживає тривалу електоральну кризу, що проявляється у зростанні впливу популістських сил, які використовують питання війни і миру в Україні (та на Сході Європи), антиміграційні настрої та спроби зближення з Росією. Ці політичні сили стають домінуючими, входячи до складу урядів і коаліцій, що веде до зміни політичного ландшафту в Європі.
Тому, коли я чую від європейців про гарантії безпеки, я хотів би більше конкретики в механізмах. Адже поки що чіткої політичної волі на готовність спільного розміщення військових контингентів в Україні, як одну зі складових гарантій безпеки, я теж не бачу.
Чи існують можливості для України вжити заходів, які б сприяли прискоренню розробки подібних механізмів нашими партнерами, або ж, можливо, самостійно ініціювати їх створення, оскільки нас це дуже цікавить?
Не впевнений, що Україні вдасться знайти переконливі аргументи для того, щоб європейські країни надіслали свої військові контингенти та стали частиною стабілізаційної місії. Європейці, в першу чергу, прагнуть досягти миру, тобто укласти угоду, а лише потім готові розглядати можливість розміщення миротворчих сил для її підтримки.
Проте є один момент: якщо угода відбудеться, вони можуть просто відійти вбік і на цьому все. Вони можуть сказати, що у вас вже є домовленість, і ці контингенти вам більше не знадобляться.
Так, це паска, яку ми прекрасно усвідомлюємо.
Таким чином, основний тягар переговорів і ключові важелі в цій ситуації, на жаль, зосереджені в руках Трампа. Лише Сполучені Штати здатні переконати своїх європейських партнерів у необхідності розгортання військової стабілізаційної місії. США можуть надати європейцям гарантії безпеки, забезпечивши їхнє розгортання, принаймні, на заході України, а не безпосередньо на лінії бойових дій. На самій лінії збройного конфлікту можуть бути присутні треті країни, що не є членами НАТО, на чому особливо акцентує увагу Росія.
Проте все це - тривала історія. Трамп має намір за лічені тижні зібрати ці частини разом. Якщо американська дипломатія зможе знайти потрібний алгоритм, модель для залучення до переговорного процесу Китаю, Бразилії, країн Азії, Індії та інших держав, які потенційно готові до участі в подібних миротворчих місіях, а також готові долучитися до відновлення, кожен з них отримає свою роль у цій складній грі.
Це також відкриває перед нами нові горизонти. Можливо, нам доведеться пройти через кілька етапів переговорів. Цей процес буде непростим, з різними викликами і труднощами, які виникатимуть на кожному кроці. Проте, якщо звернути увагу на дії нашої дипломатії та політичного керівництва, можна помітити, що вже існує усвідомлення потенційних небезпек, які можуть виникнути під час цих дискусій...
Та головне питання: чи готовий колективний захід, у випадку поновлення загрози для України, застосувати силу стримування, окрім санкцій. І саме на це питання я поки що відповіді не бачу. Очікувати на швидкий мир не варто.
