Крах українського парламенту
Криза в українському парламентаризмі, яка триває вже тривалий час, нещодавно перейшла в нову фазу. Схоже, монобільшість остаточно втратила свою єдність. Проте чинна влада не бажає офіційно визнати цей факт і продовжує вимагати від народних депутатів ухвалення важливих, але не завжди популярних рішень. При цьому вона не має наміру відновлювати частину правосуб'єктності, яку втрачено українським парламентом.
Не секрет, що Україна стикається з серйозними труднощами у фінансуванні свого бюджету через війну та має потребу в зовнішній допомозі. Особливо загострилося це питання через затримку з отриманням кредиту від Європейського Союзу в розмірі 90 мільярдів євро. Однак, фінансування не надається безумовно. Міжнародний валютний фонд готовий надати 8,1 мільярда доларів нашій країні, але за умови, що будуть ухвалені певні суперечливі зміни до податкового законодавства. Серед вимог – обов'язкова реєстрація фізичних осіб-підприємців на спрощеній системі оподаткування як платників ПДВ, скасування пільг щодо оподаткування міжнародних поштових посилок невеликої вартості, а також введення податку для користувачів цифрових платформ, які реалізують свої товари чи послуги. Важливо, щоб відповідні законопроєкти були ухвалені до кінця березня. Проте, через політичну кризу в парламенті, голосування ускладнене, адже ці проєкти ще не були належно зареєстровані.
У листопаді минулого року з'явилися певні ознаки того, що Верховна Рада може спробувати відновити частину своїх втрачених позицій через серйозний дисбаланс у владі. Викриття, пов'язані з Міндичем, завдали значного удару по уряду та Офісу президента. Здавалося, що настав ідеальний момент для відновлення впливу законодавчого органу. У парламенті почали активно обговорювати необхідність відставки не лише окремих міністрів, але й усього уряду Юлії Свириденко. Невелика опозиція на деякий час навіть заблокувала трибуну Верховної Ради. Проте депутати з колишньої монобільшості не наважилися ініціювати процес оновлення Кабінету Міністрів.
Коли наприкінці листопада подав у відставку з посади голови Офісу президента Андрій Єрмак, багато хто сприйняв це як поворотний момент, який дозволить реанімувати напівмертвий український парламентаризм. Проте не так сталося, як гадалося. Вплив Офісу президента на Верховну Раду дійсно послабився. Однак це не воскресило її політичну суб'єктність. Навпаки, це спровокувало ще більший колапс і виявило внутрішні суперечності всередині президентської фракції, яка до того бодай формально зберігала видимість монолітності. Хоча вже давно не могла розраховувати на 228 голосів для ухвалення рішень.
Ситуація поступово перетворилася на абсурд. Колись основною проблемою було те, що депутати з провладної більшості часто приймали рішення без жодних обговорень, сліпо виконуючи вказівки з верхівки. Така поведінка з часом знецінила їхній статус і призвела до політичної безвідповідальності урядовців. Існували періоди, коли міністри усвідомлювали, що без конструктивної взаємодії з парламентом можуть зіткнутися з серйозними труднощами. Проте в епоху монобільшості звітність Кабміну перед Верховною Радою перетворилася на формальність. Нещодавно ж у владі з’явилася нова проблема: колись слухняна монобільшість почала втрачати свою єдність.
Депутати, що представляють президентську фракцію, вирішили оголосити бойкот. Вони почали відверто висловлювати сумніви щодо можливості зібрати необхідні 226 голосів для ухвалення законодавчих ініціатив. 13 березня в інтерв'ю Forbes Ukraine Андрій Мотовиловець, перший заступник голови фракції "Слуга народу", зазначив, що політична сила втратила своє основне ядро і тепер може розраховувати лише на 111 голосів депутатів. Однією з ключових причин, чому народні обранці не бажають працювати, він назвав допити в НАБУ. "Ситуація склалася так, що ми не можемо виконувати свої зобов'язання. Фракція "Слуга народу" для мене - це як родина, і тепер ми переживаємо час втоми, розгубленості та страху, що робить спроби зібрати голоси безрезультатними. Наразі у мене немає чіткої стратегії, як вийти з цієї ситуації", - підкреслив він.
Таке пояснення політика виглядає не зовсім переконливим і має поверхневий характер. Проведення допитів в антикорупційних структурах не може слугувати виправданням для відсутності на сесійних засіданнях. Це також не заважає участі у голосуваннях та ухваленні рішень. Проте, такі обставини можуть використовуватися як один із аргументів, якими прикриваються депутати, виправдовуючи своє небажання активно залучатися до роботи.
24 березня мало відбутися сесійне засідання Верховної Ради. Проте його скасували. Робота парламенту зупинилася, оскільки колишні учасники монобільшості масово відмовляються виходити на роботу. Кимось дійсно керує розгубленість, втома, апатія. Частина просто ігнорує роботу через накопичену персональну образу. Багато хто не впевнений у майбутньому і чудово розуміє, що йому не знайдеться місця у списку гіпотетичної "партії Володимира Зеленського" на наступних виборах. Окрім того, усередині фракції "Слуга народу" відбувається внутрішня війна. А голова президентської фракції Давид Арахамія, кажуть, плете інтриги навколо посади спікера парламенту, яку зараз займає Руслан Стефанчук.
Ситуацію не покращують навіть свіжі коментарі президента Зеленського, в яких він заявив, що депутатам доведеться обирати між служінням суспільству у парламенті або захистом держави на фронті. А погрози фізичної розправи, які нібито нависли над деякими народними обранцями, безсумнівно, не сприяють їх бажанню з’явитися на робочі місця.
Насправді народних депутатів у цій ситуації можна частково зрозуміти. Вони не хочуть укотре бути крайніми й голосувати за непопулярні в народі рішення. Саме до таких належать закони, які вимагає ухвалити МВФ для надання кредиту. А ще їх дратує неповага з боку уряду, прем'єр-міністра і президента. У розмовах зі журналістами на умовах анонімності народні депутати з фракції "Слуга народу" висловлюють відверте розчарування поведінкою голови Кабміну Юлії Свириденко, яка так і не зуміла налагодити нормальну комунікацію з Верховною Радою. Крім того, депутати справедливо обурюються, що очільниця уряду приписує собі різноманітні заслуги у вигляді національного кешбеку, компенсації подорожчання бензину чи чергових соціальних програм. Тоді як від парламентарів вимагають голосувати за підвищення податків, що викликає суспільне обурення. Нардепів відверто дивує: чому вони мають бути крайніми і брати на себе весь негатив?
Виходом із кризи могло б стати визнання факту смерті монобільшості і формування парламентської коаліції, яка визначиться з новим складом уряду. Але така ідея не по душі президентові. А "слуги народу" не мають достатньої рішучості, щоб спробувати перезавантажити Верховну Раду. Відсутність політичної волі означає, що парламенту, можливо, доведеться "працювати" в урізаному, дефектному режимі аж до реального кінця поточної каденції, бо формально вона вже давно закінчилася. Але справа в тому, що ніхто зараз не може сказати, коли будуть наступні вибори. Тому хронічний колапс законодавчої гілки влади може тривати ще два чи три роки. У Верховній Раді явно бракує сил на реанімацію й оздоровлення.
