Каспрук: Трамп як перешкода на шляху до поразки Росії | Еспресо
Замороження війни чи детонація конфлікту? Ризики від прискореного "мирного врегулювання" Дональда Трампа
Напередодні четвертої річниці початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну дипломатична імітація врегулювання з боку Москви починає набувати ще гострішого звучання. Те, що в Путіна називають "врегулюванням", є спробою легітимізувати окупацію через дипломатичні протоколи.
Під зовнішнім виглядом дипломатичних зусиль у Женеві та Абу-Дабі ховаються плани Кремля, спрямовані на затягування часу для реорганізації своїх сил і отримання компромісів, які значно перевищують лише територіальні аспекти.
Дослідження "заблокованого" (або стагнуючого) мирного процесу потребує уважного аналізу. Коли дипломатичні зусилля потрапляють у безвихідь, ситуація не залишається незмінною - вона перетворюється на активну деградацію. Нова стратегія Сполучених Штатів щодо України ставить перед мирним діалогом нові виклики, примушуючи Київ адаптуватися до зміненого курсу, визначеного Вашингтоном. Оновлений підхід США змінює геополітичний контекст, що, в свою чергу, впливає на можливості мирного врегулювання та спонукає Україну пристосовуватися до нових умов.
Цього всього не було, якби республіканці діяли, як в часи президента Рональда Рейгана. Колись Республіканська партія виступала за запобігання поширенню тоталітаризму у світі та допомагала демократіям, що зароджуються, які намагалися відбитися від комунізму та інших форм тиранії. Тепер все інакше.
Поки команда президента Дональда Трампа втілює у життя зовнішньополітичний курс, що ґрунтується на ідеях винятковості та прагненні до світового лідерства, керівники Росії та Китаю використовують індивідуальні риси американського лідера для реалізації своїх геополітичних цілей.
Ознайомтеся також: Трамп прагне забрати в Путіна перемогу, яка перетворилася на поразку в Україні.
Коли Трамп намагається грати роль найвидатнішого президента США в історії та мріє про абсолютну владу, диктатори Путін і Сі Цзіньпін використовують маніпулятивні стратегії, аби вплинути на його амбіції. Це може загрожувати зниженню стратегічних позицій Сполучених Штатів у світі та посиленню впливу авторитарних режимів.
Варто зазначити, що кремлівська адміністрація розглядає внутрішньополітичну поляризацію в Америці як інструмент для досягнення власних геополітичних цілей. Використовуючи "специфічні особливості" політичного курсу Дональда Трампа, Російська Федерація прагне до ерозії політичної та соціальної єдності в США.
Це має на меті зменшити вплив Вашингтона на міжнародній сцені, що відкриває нові можливості для втілення неоімперських прагнень Кремля, спроби Росії повернутись до статусу великої держави та відновлення домінування Москви в пострадянських країнах.
У нинішньому геополітичному середовищі Кремль змушений проявляти стриманість стосовно Дональда Трампа. Адже його адміністрація має можливість впровадити курс на "мир через силу", що може включати скасування обмежень на постачання західної зброї Україні, якщо Москва продовжуватиме перешкоджати переговорам. Ця стриманість слугує засобом для запобігання ескалації напруги.
Однак обережність Кремля не означає зміни в його цілях, а свідчить про корекцію тактики. Москва чекає на момент, коли адміністрація Трампа максимально підірве трансатлантичну єдність, водночас намагаючись уникнути спонтанної та рішучої реакції з боку Білого дому.
Таким чином, у межах сучасної зовнішньополітичної стратегії Російської Федерації, переговорний процес де-факто трансформувався у нелінійне продовження воєнних дій.
Москва розглядає дипломатичну комунікацію не як засіб досягнення компромісного консенсусу, а як допоміжний інструмент стратегічного тиску. Його мета полягає у легітимізації та закріпленні тих політичних чи територіальних преференцій, реалізація яких на поточному етапі заблокована низькою ефективністю або вичерпаністю ресурсів конвенційного воєнного інструментарію.
Путін постійно веде себе несерйозно під час переговорів з Трампом, який, в свою чергу, сприймає його наївні компліменти як щирі прояви дружби. Якщо б Україна вирішила йти таким самим шляхом, то логічно було б переіменувати Донбас на Трампленд, а Донецьк на Трамп. В такому випадку можна було б сподіватися, що українці отримали б всю необхідну військову підтримку для захисту гідності населення Трампленду.
У контексті обговорення трансформацій лідерських моделей у XXI столітті, питання визнання заслуг президента США Дональда Трампа стає надзвичайно актуальним. Чому б Україні не запропонувати створення унікальної міжнародної нагороди - "Всесвітньої премії миру", що відзначала б монументальність, стратегічну досконалість, інтелектуальну глибину та державну мудрість? Звісно, перед цим варто подбати, щоб премія була справді величною та позолоченою.
Критично важливо, щоб особлива увага до технічних характеристик нагороди, зокрема її обов'язкового позолочення, не лише символізувала високий статус, але й служила підтвердженням того, що зовнішній вигляд відповідає сприйняттю престижу з боку самого лауреата — неперевершеного Дональда Трампа. У цьому контексті позолота виступає невід'ємним елементом "політики престижу", що забезпечує психологічне визнання на міжнародному рівні для нагородженого.
Незалежно від обставин, Дональд Трамп ігнорує той факт, що Путін явно затягує час. Однак, коли іранський та кубинський режими зазнають краху, Путіну доведеться адаптувати свою геополітичну стратегію. Адже сучасна зовнішньополітична доктрина Кремля ґрунтується на стратегії виснаження, де час вважається вирішальним чинником для дестабілізації західної коаліції.
Російська терористична влада виходить із припущення, що тривале протистояння виявить інституційну втому демократичних систем швидше, ніж вичерпаються ресурси тоталітарної вертикалі. Однак ця стратегія критично залежить від стабільності учасників "осі зла", де Іран та Куба відіграють роль стратегічних вузлів.
Сьогодні обстановка навколо Гавани ілюструє слабкості "тоталітарного інтернаціоналу" в умовах жорсткого економічного тиску. Політика вторинних тарифів, запроваджена адміністрацією Дональда Трампа наприкінці січня 2026 року, фактично ізолювала Кубу від постачань нафти, що призвело до загрози повного гуманітарного кризи.
Ситуація сьогодні виглядає так, що традиційні альянси Росії починають давати збій, а система тривалих партнерських відносин Москви опинилася на грані колапсу, залишаючи попередні угоди в нестабільному стані. Після усунення Ніколаса Мадуро у Венесуелі, Куба втратила своє головне джерело енергетичних ресурсів.
А для Кремля Куба має велике геополітичне значення, і є символічним та стратегічним форпостом у Західній півкулі. Неможливість підтримати Гавану в умовах блокади продемонструє логістичне безсилля Москви щодо Куби, дезавуює міф про глобальний характер російської військової присутності, підтверджує її регіональну обмеженість та підірве статус Москви як "альтернативного центру сили".
Можна вважати, що послаблення стабільності в Тегерані та Гавані може поставити під сумнів ефективність путінської концепції "багатополярного світу", яка спирається на альянси з режимами-ізгоями. Куба слугує символом того, що "американська гегемонія" не є всесильною навіть у власному регіоні. Занепад режиму в Гавані стане визначальним ударом по московській моделі впливу в Латинській Америці.
Ознайомтесь також: Трамп не зможе запобігти краху путінської імперії, проте може завдати шкоди Сполученим Штатам.
Падіння диктаторських режимів в Ірані та на Кубі неминуче призводить до перетворення російської концепції "багатополярності" на глуху ізоляцію. Відсутність цих стратегічних опор робить геополітичну модель Путіна непрацездатною. Росія опиниться без основних партнерів у ключових регіонах, що фактично означатиме провал її амбіцій стати одним з центрів світового порядку.
У разі падіння цих антидемократичних режимів, Росія ризикує опинитися в стані стратегічної самотності, де єдиним вагомим партнером залишиться КНР, що посилить асиметричну залежність Москви від Пекіна.
У такому випадку Путін буде змушений змінити свій підхід, відмовившись від стратегії глобального наступу на ліберальний порядок на користь моделі "укріпленої оборони". У фокусі його уваги опиниться не розширення впливу, а забезпечення базової стабільності всередині країни в умовах відсутності зовнішніх підтримуючих структур.
Проте найсерйознішою проблемою Росії є її власне населення. Основний фактор, який визначає сучасний розвиток Російської Федерації, полягає в особливостях її політичної культури, що суттєво відрізняється від західноєвропейських норм і цінностей розвинених країн. Цей дисонанс став особливо помітним у постбіполярну епоху, підкреслюючи глибокі відмінності між суспільствами Центрально-Східної Європи та Росією.
Поки країни Східної Європи сприймали крах соціалістичного блоку як можливість для "повернення до нормального життя" і шансу для ліберально-демократичної модернізації, в російській колективній свідомості події 1991 року здобули статус геополітичної катастрофи. Якщо жителі Східної Європи вбачали в демократії засіб для відновлення своєї суб'єктності та звільнення від радянського тиску, Росія, спостерігаючи за втратою своєї імперської величі, сприймала 1990-ті роки як етап поразки та безладу.
Які фактори сприяли появі запиту на відновлення тоталітарних управлінських практик у сучасній Росії? Коли ж суспільство виявило готовність віддати значні повноваження репресивним структурам в обмін на ілюзію стабільності та захищеності?
Можна зазначити, що в Московії явище "неопатріархального тоталітаризму" в даному випадку є особливим варіантом політичної адаптації, де стабільність системи досягається через відновлення стародавніх методів контролю та централізації влади.
Та на відміну від сусідніх народів, які ідентифікували неефективність радянської планової системи як першопричину занепаду, російське населення схильне шукати виправдання у зовнішніх факторах. І економічні труднощі інтерпретуються не як наслідок структурних вад власної моделі, а як результат зовнішнього втручання або "несправедливості" світового порядку. Це блокує можливість внутрішньої реформації та закріплює стан пасивної залежності від держави.
Не слід забувати, що російська державна ідентичність історично сформувалася на основі концепції мобілізаційного суспільства. У ситуації, коли цивільні інституції переживають кризу, основними проявами соціальної активності стають процеси, пов'язані з насильством та самознищенням (зловживання алкоголем, підвищена толерантність до смерті).
Сьогодні Російська Федерація перетворила війну на основний елемент свого існування та ключову мету, в якій соціальні інститути й колективні настрої підпорядковуються циклам насильства. У російському соціокультурному контексті спостерігається значна толерантність до жертв серед населення. Держава застосовує концепцію некрополітики, де готовність громадян до масової самопожертви (вимираючи за інтереси режиму) стає основним ресурсом для мобілізації.
Це також пов'язано з високою соціальною байдужістю та деструктивними патернами поведінки, такими як зловживання алкоголем і іншими психоактивними речовинами, що виникають внаслідок тривалої травматизації та браку можливостей для соціального підвищення.
Ознайомтесь також: Путін не досягає успіху. Захід повинен усвідомити, що конфлікт Росії в Україні є також його справою.
У світлі цих обставин, завершення нинішнього військового конфлікту в Україні може сприйматися виключно як тимчасове затишшя. Без суттєвих змін у політичній культурі та відмови від імперських амбіцій, путінська тоталітарна система неминуче продовжить свою експансіоністську стратегію, адже це залишиться для неї єдиним способом виживання.
Відновлення мирного процесу стане можливим тільки в умовах накопичення для Москви критичних ризиків, які перетворять подальшу стагнацію на реальну загрозу для виживання путінського режиму. Якщо геополітичні та економічні втрати для Кремля перевищать вигоди, які Москва сподівається отримати від тривалої та жорстокої війни в Україні.
Для диктатора Путіна процес зменшення напруги та перехід до більш продуктивних переговорів стане можливим лише в тому випадку, якщо витрати на підтримку існуючих позицій почнуть перевищувати потенційні ризики, пов'язані з компромісом. Це вимагатиме зовнішнього впливу, який може бути здійснений за допомогою засобів превентивної дипломатії та, за необхідності, силових методів.
Готовність Путіна до деескалації та переходу до реалістичної фази переговорного процесу перебуває у прямій залежності від балансу граничних витрат та очікуваних вигод. А поки що стратегічний підхід злочинного путінського режиму зосереджений на концепції "перемоги через виснаження", де ставка робиться на вичерпання ресурсів противника. А збереження статус-кво або подальша експансія розглядаються як менш ризиковані сценарії, ніж політичний компроміс.
Для трансформації цієї калькуляції необхідно створити умови, за яких екзистенційна та ресурсна ціна утримання окупованих українських територій і продовження агресії почне домінувати над внутрішньополітичними ризиками, що неминуче виникнуть у разі відступу Путіна від його максималістських цілей.
Проте така обставина не може з'явитися безпосередньо, адже вона вимагає комплексного зовнішнього тиску з боку Сполучених Штатів, Європейського Союзу та всього західного співтовариства.
Ситуація склалася так, що агресор опинився в "пастці незворотних витрат". У цьому контексті кожна нова ескалація буде спрямована на виправдання попередніх помилок. Для Путіна будь-який крок назад, якщо не спостерігається явних військових або економічних катастроф, сприйматиметься як ознака слабкості, що може підірвати внутрішню стабільність його режиму.
З цього випливає, що деескалація з боку Російської Федерації не є результатом "доброї волі" або традиційної дипломатії. Скоріше, вона є наслідком ефективного впровадження стратегії силового стримування, яка робить агресивні дії не лише економічно недоцільними, але й військово безперспективними.
Джерело
Про автора. Віктор Каспрук, журналіст
