Деградація влади в напрямку консервативного суспільства призведе до катастрофічних наслідків, - зазначив Єшкілєв | Еспресо
Стратегії, які орієнтовані на те, щоб "вистояти" перед супротивником, називаються "тривалими стратегіями".
Вони вимагають не лише діяльної колективної витримки ("довгої волі" з лексикону Ніцше), але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці "довгі стратегії" мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це - імперативна умова для втілення "довгої стратегії".
В Україні існують серйозні проблеми в цій сфері. Історично, більшість населення все ще дотримується усталеної "парадигми попа Ларивона", яка ставить справедливість вище законодавчих норм, а традиційні уявлення – вище принципів, що ґрунтуються на дискурсі. Це означає, що людина мислить в рамках координат, які є зрозумілими та зручними для звичайних громадян. Вона користується світоглядом, що базується на шаблонах звичаєвої моралі та передбачає виключно "короткострокові стратегії".
Обыватель не способен мыслить в долгосрочной перспективе, выходящей за рамки привычного "горизонта ожиданий". Он не рассматривает временные отрезки, превышающие два-три года, поскольку считает, что "неизвестно, что произойдет". Кто-то из родных может заболеть, кто-то может вступить в брак, а кто-то потеряет работу. Поэтому "внутренний планировщик" обывателя не обращает внимания на более отдаленные временные горизонты.
Виходячи з цього, свої "короткі стратегії" обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за "традицію". Але це не жрецька традиція й не "вічне повернення" до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.
Ознайомтеся також з: Війна і політика — це різні світи.
Фраза: "Наші батьки це практикували, і ми продовжуємо цю традицію".
Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проєктується на "довгі стратегії" національного буття. Він не проєктний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родоплемінні) практики. А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський.
Бо пропонує аналогічну концепцію ідентичності, яку нав'язує нам противник. Ті ж самі "духовні зв’язки", але з іншого ракурсу.
Основою путінізму є особливий вид обивательського традиціоналізму, що являє собою синтез етнічного націоналізму ("наші люди найщиріші та найдуховніші"), російського православ'я ("Бог - небесний самодержець, а Росія - його земний аналог") і мілітаризму ("страх викликає повагу", "можемо повторити"). У цій грі наші борці за традиційні цінності не можуть знайти аргументів проти путінського "бубнового туза". У змаганні "в кого довший" російські традиціоналісти завжди матимуть перевагу у своїй традиційності над українськими.
Суть проблеми полягає не тільки в тому, що імперський підхід до абсолютизації "скрєп" (традиційних моделей) є більш результативним, ніж національний. Ситуація значно складніша. Як показує історія останніх двох століть, традиційний обивательський погляд може слугувати основою для "довгострокової стратегії" (наприклад, стратегії формування ідентичності) лише в контексті імперії. Це відбувається в тих випадках, коли звичаєві моделі поєднуються з "спадковими", або ж, так би мовити, "апаратно впровадженими" мілітаристськими практиками, що активно реалізуються військовими та релігійними елітами.
У національній державі, як-от Україна, традиціоналізм швидко втрачає свою актуальність. Він не може змагатися на відкритому ідеологічному ринку, адже не відповідає вимогам сучасної економіки, інформаційного простору, культури та мистецтва. Хоча війна на деякий час підсилює його значення, це відбувається лише в рамках "капсульованих еліт", які звернені до власних "орденських" або корпоративних традицій.
Читайте також: Як мольфари формували політичну карту України після війни.
Традиціоналізм грунтується на популярній теорії, яка стверджує, що колективні інтереси завжди переважають над потребами окремої особи. Коли на цій основі починають формувати державну політику, виникає відчуття дискомфорту у багатьох. Бізнес не бажає "виплачувати" хабарі тим, хто говорить від імені спільноти (нації, громади), митці відмовляються служити підозрілим "цінностям" та "авторамитетам", а представники креативного класу ігнорують тих, хто намагається нав'язати їм ярмо "суспільної необхідності" та підпорядкувати їх контролю чиновників.
І якщо путінська "глибинна імперія" ще може протягом певного часу компенсувати цей спротив, вливаючи у свої стратегії сотні мільйонів нафто- і газодоларів, то в національній державі платник податків відразу голосує проти. Обрізаючи всі мрії традиціоналістів про довгу стратегію з присмаком саморобного "ордену мечоносців".
Тож будь-яка спроба нашої влади наблизитися до того краю, де існує український відповідник путінсько-дугінсько-гундяєвського "скрєпного суспільства", неминуче призведе до катастрофи. Причини цього лякаючого сценарію не лежать лише у відразі Заходу до тоталітаризму, а коріняться у природному опорі повсякденних людей. Це середовище, безумовно, не вражає своєю привабливістю і не надихає прихильників романтичної героїки. Воно не обладнане "довгою волею", але є практичним і раціональним, здатним до логічного мислення та виробництва ресурсів (за відповідну винагороду). А це, безперечно, є важливим фактором для спекулятивної демократії (хоча б у якійсь мірі демократії), що опинилася між необхідністю і можливістю.
Витоки
Автор: Володимир Єшкілєв – український літератор і філософ.
