Декларація про суверенітет Криму: як ухвалення Верховною Радою у 1994 році стало каталізатором для анексії.

17 листопада 1994 року Верховна Рада України ухвалила рішення, яке на той момент видавалося лише технічним кроком — скасувала "Декларацію про державний суверенітет Республіки Крим". У буремні часи ранньої незалежності це рішення сприймалося як компроміс, покликаний "заспокоїти" ситуацію в Сімферополі та інтегрувати кримську владу в правове поле України. Однак, з огляду на події, що відбулися пізніше, стає зрозуміло, що ті напівзаходи, побоювання відкрито проговорити проблеми та спроби задовольнити проросійські елементи в автономії заклали основу для анексії 2014 року та нинішньої загрози для півдня України.

На початку 1990-х років Україна лише починала створювати свої державні інститути. У цьому контексті Крим виявився найслабшою ланкою: проросійські партії, такі як "Русское единство" та "Республика", вже тоді мали значний вплив на місцеву політику. Крім того, Чорноморський флот СРСР, який так і не був повністю розподілений, слугував важелем тиску для Москви.

У 1992 році кримський парламент ухвалив власну Конституцію із практично державною незалежністю: президент, громадянство, зовнішня політика. Київ назвав ці дії порушенням суверенітету, але замість жорсткої відповіді пішов шляхом домовленостей -- автономію залишили, а суперечливі норми обіцяли "уточнити".

У травні 1992-го кримські депутати проголосили "державний суверенітет Республіки Крим". Це була фактична спроба створити квазі-державу всередині України. Після тривалих перемовин і політичного торгу Верховна Рада України у 1994 році отримала шанс поставити крапку.

У цей день парламент України скасував "Декларацію про суверенітет Криму". Київ аргументував: жоден регіон не може мати власної "державності", оскільки це суперечить Конституції та Закону "Про державний устрій".

Це рішення формально повернуло Крим у межі українського законодавства. Але проблему не вирішило -- лише відклало її в часі. Київ зберіг автономію, не зачепив лояльність місцевих еліт до Москви й залишив російський вплив на півострові практично незмінним.

Чому це було важливо і чому виявилося недостатньо

Анексія 2014 року не відбулася миттєво — це був результат тривалого процесу, який розпочався в той час, коли Київ погодився на наявність у Криму власних інституцій, що згодом перетворилися на проросійські.

Скасування декларації не призвело до припинення регіонального сепаратизму. Навпаки, воно створило враження, що ситуація є під контролем. Саме на цю хибну уяву покладався Путін, коли ухвалював рішення про "спеціальну операцію" у лютому 2014 року.

Військово-політичний аналітик Дмитро Снєгирьов зазначає, що сучасні події навколо Криму виходять за межі виключно військових аспектів. Для Кремля цей півострів є не лише територією, а й важливим інструментом ідеології, зовнішньої політики, а також елементом інформаційного контролю. Путін прагне увійти в історію як "збирач земель", формуючи імідж лідера, який "повернув Крим". Тому економічні причини для нього вже не є пріоритетними; значення має символіка та можливість контролювати ситуацію.

Снєгирьов звертає увагу на те, що для Російської Федерації Крим є, насамперед, військовою базою на Чорному морі. Проте морська складова російської присутності значно зменшилася: багато кораблів Чорноморського флоту було знищено, а контроль Росії над водами скоротився до рекордно низького рівня. Висновки британської розвідки підтверджують, що флот фактично втратив свою боєздатність і стратегічну цінність.

Однак залишається важливий аспект — це сухопутна складова, яка включає в себе розвинену інфраструктуру, радянські військові аеродроми, а також військові бази. Ці елементи надають Росії можливість утримувати свої військові сили в Херсонській та Запорізькій областях.

Крим для Російської Федерації служить важливим засобом для забезпечення постійної політичної присутності та здійснення контролю над Чорноморським регіоном. Незважаючи на те, що формально протоки підпорядковані Туреччині, реальний контроль над Кримом надає Москві можливість впливати на безпекову ситуацію в Україні, Туреччині та Румунії.

На думку експерта, економічний підхід Кремля до питання Криму є не зовсім переконливим. Обсяги вантажних перевезень не відповідають амбіціям Росії, проте півострів забезпечує її портовою інфраструктурою та можливістю розміщення суднобудівних і військово-промислових підприємств.

Крим має велике значення і для Туреччини, яка традиційно розглядає Чорноморський регіон як свою зону впливу. Анкара реалізує стратегію "м'якої сили" і вважає Крим частиною своєї історичної та геополітичної ідентичності. Згідно з оцінками експертів, Туреччина підтримувала ряд ініціатив, пов'язаних із кримськими татарами, що викликало занепокоєння в Москві.

Для України Крим до окупації був фактором геополітичної ваги. Портова інфраструктура, суднобудівні підприємства та стратегічні об'єкти дозволяли Києву бути одним із ключових гравців Чорноморського регіону. Сьогодні ж втрата Криму означає втрату контролю над частиною морської акваторії та обмеження доступу до стратегічних морських комунікацій.

Росія, у свою чергу, після окупації Криму отримала військову платформу для наступу на південь України. Саме з цього плацдарму у 2022 році окупанти змогли захопити Каховську ГЕС та вийти до Запорізької АЕС.

Дмитро Снєгирьов наголошує: з військової точки зору Крим звільнити легше, ніж Донбас. Географія півострова створює вузькі "шийки" -- Перекоп і Чонгар -- через які контроль може бути втрачений швидко, особливо якщо буде зруйновано або заблоковано Кримський міст.

"Якщо відключити Крим від логістичних шляхів, він перетвориться на ізольований острів. Росіяни зіткнуться з величезними труднощами у забезпеченні електрикою, водою та іншими ресурсами. Це зовсім не те ж саме, що Донбас, де тривають інтенсивні бої та будівельні роботи в міських районах", -- зазначає експерт у коментарі для Фокусу.

Окремий розділ Снєгирьов присвячує чуткам, що нібито США вимагають перегляду формулювання, яке стосується територіальної цілісності України. Він трактує це як інформаційне дослідження громадської думки — своєрідний тест на реакцію українського суспільства.

За його словами, джерело таких публікацій -- виключно український сегмент соцмереж, а реакція США на "зливи" в ЗМІ показує: це радше пробний вкид, ніж реальна політика.

"Компроміси щодо Криму є недопустимими. Питання повернення півострова не підлягає дискусії. Це є червоною лінією не лише для України, а й для наших союзників," — наголошує фахівець.

Втім, Снєгирьов визнає: на тлі затяжної війни можливі різні пропозиції щодо Запорізької чи Херсонської областей, але тема Криму -- недоторканна.

Експерт окремо підкреслює, що сподіватися на російську опозицію не варто. Навіть уявні опозиціонери на кшталт Навального чи його прихильників не визнають український статус Криму, а говорять про "переговори" після смерті Путіна. На думку Снєгирьова, подібна риторика відтворює ту саму імперську матрицю, що й у Кремля.

Снєгирьов переконаний: реальним залишається лише військовий шлях. Приклади з історії -- від білогвардійського відступу Врангеля до боїв Другої світової -- показують, що Крим завжди був ключем до контролю над півднем.

За словами його, українські військові усвідомлюють, що стратегічно повернути Крим є простішим завданням, аніж визволити міські агломерації Донбасу.