Червоні відвідувачі з комфортної історії.
Фото: molodyytheatre.com Вистава "Місячні"
Текст "Місячні" ветеранки, бойової медикині та драматургині Аліни Сарнацької - це протокол жіночого досвіду війни. Документ часу, в якому держава, економіка, секс, репродукція, насильство і виживання перетинаються в епіцентрі - жіночому тілі, яке постійно підлягає оцінюванню, знеціненню, контролю та використанню. Менструація, тут, перестає бути приватною, соромною темою і стає маркованим соціальним процесом, де кров не метафора, а матерія, яка зачекинилась на сидінні таксі, в шкільному класі, під час вагітності, в укритті, на роботі. Кров, яку суспільство навчилось не помічати. "Місячні" - це біологічно-соціальний триллер, таймер якого не зупиняється і не має зворотного ходу під час війни, на відміну від соціальних гарантій, моралі чи конституційних прав. Авторка, епізодично, розгерметизовує черговий героїчний міф: війна не анулює жіночої тілесності, не перетворює на безстатевий іконостас. Навпаки, ще більше його увразливлює. Менструація - не очищення і не хвороба, а норма - один раз на місяць - як репертуарна вистава.
Хор соціального тиску
Один із ключових композиційних елементів тексту - Хор - акустична модель суспільства. Голос без обличчя: осуд, контроль, моралізаторство без відповідальності. Він, наче абьюзивна любов, висуває суперечливі вимоги та полярні претензії: чому народжуєш - чому не народжуєш, чому воюєш - чому не воюєш, чому стара - чому молода, чому жінка? Хор-колективний патріархат, не пропонує жодного безпечного сценарію, але карає за будь-який вибір. Текст, в якому жінка ніколи не правильна, не пропонує етичної моделі, він демонструє пастку, подеколи, достатньо об'ємно. Сексуальність у "Місячних" позбавлена ілюзій. Тут є секс за гроші, секс як наслідок травми, як саморегуляція, як спосіб вижити, як обов'язок. Текст відмовляється від "очищення" сексу і, натомість, артикулює його як суперечливу, часто болісну, але реальну частину жіночого досвіду. Особливо гостро, сьогодні, звучить історія використання оголеного тіла для збору донатів: суспільство готове прийняти допомогу, але не готове прийняти суб'єктність жінки, яка цю допомогу організовує. Бо війна не вирівнює, а навпаки загострює класову, гендерну і тілесну нерівність. Секс-працівниці, переселенки, матері, подруги військових та полонених, жінки в армії - усі вони існують в різних, але однаково небезпечних режимах виживання. Держава присутня лише як фон: через комендантську годину, поліцію, лікарів, військомати. Вона регулює, але не захищає.
Текст цієї п'єси неможливо розкласти на патріотичні цитати. Він незручний, грубий, суперечливий. І саме тому важливий, бо є документом війни. А ще, це текст про жінку-людину. І в цьому його найпечальніша політична сила.
Зображення: molodyytheatre.com П'єса "Місячні" Між "цими" та "тими"
Ми часто піднімаємо питання важливості культурної дипломатії, але так само часто стикаємося з її спотворенням, коли дипломатією називають поверхневі "зустрічі" з вимушеними переселенцями. Спробую поглянути на виставу "Місячні" через призму діалогу та дипломатії. На мою думку, "європейські глядачі" зазвичай спостерігають за жіночими історіями з безпечної відстані. Навіть коли мова йде про насильство чи секс-праці, ці теми здебільшого обрамлені інституційною підтримкою: є соціальні гарантії, терапевтичні програми, простір для відновлення. У такій перспективі фемінізм часто акцентує на виборі, автономії та межах. Уявімо, що "Місячні" потрапили на сцену Берліна. Місцеві глядачі можуть бути шоковані, дізнавшись, що в українському контексті фемінізм не є комфортною позицією, а замість мови прав виникає мова виживання. Жінка не бореться за ідеальний простір, а за можливість жити сьогодні: працювати під обстрілами, народжувати без гарантій, займатися сексом без морального підтвердження, не зникати в ролях матері, дружини, волонтерки, "нормальної" людини. Європейський театр, який ставить під сумнів, а не естетизує (для ясності - театр, що виходить за межі "Буму"), часто базується на припущенні, що держава, хоч і проблемна, все ж є союзником. Проте український досвід у цій п'єсі демонструє протилежне: держава або відсутня, або караюча, або мовчазна. У такій реальності феміністична мова стає фрагментарною і вичерпаною. Для європейських глядачів тіло - це концепт, навколо якого формуються політики ідентичності. В "Місячних" тіло - це фізичний ресурс, що зношується, продається, лікується за хабарі, ховається, тремтить від вибухів і анонімно кровоточить. Європейська оптика може сприймати це як спекуляцію тілесністю, експлуатацію травматичного досвіду та відсутність безпечної дистанції. Але саме ця відсутність дистанції є політичним жестом тексту. Українським - для своїх. Наш уявний "європейський глядач" може замислитись і запитати: "Це експлуатація чи емансипація? Це травма чи агентність?" П'єса відмовляється давати відповіді. Український досвід не вписується в ці бінарні категорії. Європейський глядач може намагатися знайти антагоніста, систему, яку можна критикувати. Але тут система - це всі: і жінки, і ті, хто прийшов на виставу зі своїми жінками, відверто шкодуючи, підкреслюючи свої застарілі наративи. Система - це всі ми, і це лякає, адже не дає можливості зайняти комфортну опозиційну позицію. Європейський театр часто очікує трансформації: усвідомлення, зцілення, нової мови. Вистава "Місячні" цього не пропонує. Вона знову питає: "Чому ти не відповідаєш стандартам?" Між "нами" і "ними" існує безодня, яку не з'єднати субтитрами. Лише шляхом реформування театральної освіти, послідовною і відповідальною багаторічною працею та переосмисленням наших світоглядів.
Усі виходи розташовані поблизу головних дверей.
П'єса фіксує переживання, але не визначає навіть можливих шляхів змін. Це чесний, проте ризикований підхід. Без жодної перспективи на трансформацію текст може бути сприйнятий як нормалізація постійного існування, а не критика цього стану. Чи не посилює твір відчуття безвиході, яке є єдиним варіантом для жінок під час війни в цій країні? "Місячні" не ієрархізують види насильства: державне, економічне, сексуальне та символічне існують поряд, без аналізу їхніх механізмів. Це також створює негативну напругу. Без розрізнення структур відповідальність стає розмитою. Хор стає "всіма", отже, ніким, що ускладнює політичне трактування. Жіночі голоси у п'єсі співіснують, але майже не виявляють солідарності. Вони поруч, але не разом. Можливо, це відображає реалії? Або ж текст відтворює логіку ізоляції, нав'язану війною і бідністю, замість того, щоб створити бодай мінімальні можливості для горизонтального зв'язку? Навіть короткі миті солідарності могли б мати політичну значущість, не порушуючи загальної жорсткості. Це зробить режисерка, але ми ще не дійшли до стадії постановки. П'єса критично демонструє, як жіноче тіло стає ресурсом, але водночас майже не виходить за межі цього опису. Є ризик, що деякі глядачі, особливо ті, хто вперше зіштовхується з таким театром, сприймуть текст не як критику цієї редукції, а як її підтвердження: жінка дорівнює тілу, яке виживає, продається, терпить. Вразливість п'єси полягає не в самій темі, а в способі її подачі, в балансі між викриттям і ризиком відтворення тієї ж моделі, яку вона намагається розкрити або хоча б підважити. "Місячні" займають монологічну позицію; текст не веде внутрішньої дискусії і не співвідносить себе з жодною феміністичною парадигмою, ніби відмовляючись від усього одразу. Це робить п'єсу політично ізольованою. Вона не сперечається, не уточнює, не полемізує, а просто існує, як данина. Що саме глядач має зробити з цим досвідом? Чи не покладає текст всю етичну відповідальність на глядача, залишаючи авторську позицію максимально непроявленою?
Ці роздуми не зменшують значення "Місячних" як п'єси, що відображає досвід. Політична дискусія, що виникає навколо цього твору, може розпочатися з питання: як цей досвід впливає на наше розуміння відповідальності, солідарності та здатності до дії?
Зображення: molodyytheatre.com П'єса "Місячні" Інтер'єр болю
І тут ми заходимо у простір вистави. Більшість сценічного часу моє глядацьке сприйняття ігнорує сценографію, бо сконцентроване на тих, хто діє (акторки: Анна Бащева, Руслана Петрякова, Ніколетта Мочані, Вероніка Науменко, Софія Саніна, Д'аря Грачова, Анна-Марія Баранова та тій, хто намагається зробити текст дієвим (режисерка - Ніна Хижна). Але, в якийсь момент, простір проявляється і пам'ять підтягує згадку про фільм "Будинок, який побудував Джек" Ларса Фон Трієра. На малій сцені Молодого театру простір чоловічого світу - класичний black box, наповнений жіночою тілесною "тканиною", ширмами обтягненими "шкірою", якими зручно прикривати хиби системи (художниця - Даша Чешушкова). Сценографічний Франкенштейн, і це не про монструозність, а про простір-організм, зконструйований уламків різних тіл. Цей "печворк" рухається, але рух його завжди з відтінком напруги та примусу. Герой Фон Трієра мислить свої злочини, як художній метод, намагаючись надати насильству статусу мистецтва. В "Місячних" навпаки: сцена не перетворює травму на форму, а використовує форму, щоб позбавити травму привабливості. Сцена з бризками - режисерська теза: рідина виходить за межі тіла вистави, прорізає простір і сягає глядацької зали. Це сценічний еквівалент менструації, як соціального факту, який більше не приватний, не всередині. Незаймані більше не незаймані. Вистава примусово дорослішає глядачів, здебільшого, ці глядачі люди-чоловіки. Фон Трієр розповідає про патологію конструювання сенсу: як людина будує "архітектуру" з матеріалу, який не призначений бути матеріалом. У "Місячних" суспільство так само "будує" жінку з її тіла, досвіду та сорому і називає це нормою. Тут сукупність жіночого досвіду стає загрозою для патріархального погляду саме тому, що цей досвід живий і достатньо сміливий, щоб говорити. Плитка, яка покриває мізерно малу частину підлоги - один із найсильніших сценографічних жестів. Санітарна зона, інституційна контрольована поверхня. Кожен квадрат має власне "обличчя", кожна пляма публічна. Цей "ремонт" або в процесі, або це "велике будівництво" назавжди заморожене важливішими питаннями з дозволеного списку "на часі". А тут - лікарня без медицини, церква без віри, держава без захисту, жіночі досвіди у фрагментарному оточенні тілесної памяті тих, хто був до них. В просторі немає місця для усамітнення. Все - в полі безперервного колективного споглядання. Менструація, біль, сором, агресія не мають права на позакадровість. Жінка - як об'єкт, тіло - як апарат. І якщо будь-яка "вона" не погоджується бути об'єктом - може стати матеріалом для декорації. Костюми не стільки окреслюють персонажок, скільки виявляють історичну тяглість контролю над тілом: крізь сучасну інфантильність проступає костюм корсетно-бандажної традиції. Можливо, комусь таке рішення здасться надто брутальним, але саме так стається, коли феміністична мова позбавлена інституційніих гарантій. Вона радикалізується.
Коли жінки висловлюють свої думки агресивно.
Одним із центральних рішень режисера в цій виставі є використання одних і тих самих акторок для виконання як ролей персонажок, так і ролі Хору. Це виглядає раціонально та ефективно. Проте, в цьому виборі існує одна суттєва проблема — джерело насильства стає розмитим. Глядач спостерігає за жінками, які висловлюють голоси патріархального тиску, але не усвідомлює структури, що цей тиск створює. Це може призвести до того, що Хор сприймається не як зовнішня система, а як внутрішній конфлікт між жінками, де вони пригнічують одна одну. Таким чином, відповідальність за насильство ненавмисно переноситься з інституцій і суспільства на самих жінок.
З іншого боку, проблема жіночої мізогінії, як окремого болючого явища, постає радше як недолік в режисерському підході. Коли хор не розділений фізично, голосом або у просторі, жіноча мізогінія не викликає питань, а стає звичною. Замість запитання "чому жінки повинні відтворювати ці голоси", складається враження, що це їхня природна роль, а осуд є частиною їхнього співіснування. Хорові репліки, виконані тими самими актрисами, які щойно зображували жертви або свідків, не мають достатньої відстані, щоб глядач зміг зрозуміти механізм насильства, а не лише його прояви. Це створює художню напругу, але в політичному контексті працює проти вистави. Вона майже не звертається до питання, як суспільство примушує жінок говорити його мовою, натомість підкреслює хибну думку, що жінки добровільно беруть на себе роль контролю і покарання. Глядач не отримує чітких вказівок, чи цей голос є сконструйованим, чи нав'язаним, чи пов'язаний з історичними умовами, оскільки вистава не розрізняє насильство над жінками і те, яке вони змушені відтворювати. Це не виокремлює жіночу мізогінію як об'єкт аналізу, залишаючи глядачів на рівні емоційного співпереживання. Таке рішення підкреслює замкнене коло тиску, знімаючи відповідальність з системи і перекладаючи її на самих жінок. Водночас, режисерка вводить в оригінальний текст цитати феміністичних мислительок, таких як Соломія Павличко, Ребекка Солніт, Віржіні Депант і Антонен Арто. Цей крок, на мою думку, виділяє три різні аспекти жіночого досвіду: деконструкцію патріархальних норм, виявлення механізмів замовчування та перетворення травми на силу. П'єса функціонує в межах локального досвіду та внутрішньої психологічної рамки; інтертекстуальне підсилення можна розглядати як режисерський засіб для розширення горизонту наративу та інтеграції його в більш широкий теоретичний і соціальний контекст.
Зображення: molodyytheatre.com П'єса "Місячні" Яка їм Гекуба? Які вони для Гекуби?
Вистава виконується акторками, які відкрито говорили про утиски, маніпуляції, зловживання владою та небажані сексуальні дії з боку колишнього керівника Молодого театру Андрія Білоуса. Глядачі мають можливість усвідомити, що на сцені знаходяться жінки, які тривалий час працювали під ієрархічним тиском, без можливості висловити свій голос у безпечному середовищі. Цей контекст радикально змінює сприйняття вистави. Особливо з огляду на те, що театр тепер очолює новий керівник (Станіслав Мойсеєв), а щодо попереднього триває кримінальне розслідування. У цій ситуації виникає питання: чи не було б більш важливим та цінним надати можливість жінкам поділитися своїм безпосереднім досвідом, а не лише через художню інтерпретацію? Виникає відчуття, що реальні історії залишаються поза сценою, в той час як вистава говорить від імені "узагальненої жінки". Постановка чужого, хай і потужного тексту, в цій ситуації може сприйматися як заміна свідчення репрезентацією. Політична напруга полягає в тому, що ті жінки, які мають право на власні свідчення, знову стають "виконавицькими".
Однак, безсумнівно, організація таких вистав, які нині складають фатальну меншість на театральному просторі, може суттєво прискорити момент, коли найрадикальнішим театральним вчинком стане надання голосу не персонажам, а жінкам - без ролі, образу та дистанції.
А поки що... ми змушені ставати свідками вибуху, спостерігаючи, як гендерні уявлення епохи Старого Завіту впливають на те, як розгортається наше повсякденне існування.
