Шлюб між військовослужбовцями ЗСУ викликав занепокоєння в Сполучених Штатах.
Кілька днів тому радник президента США з нацбезпеки Джейк Салліван заявив, що недавні проблеми України на фронті виникли не через брак зброї, а через нестачу живої сили. Із цим твердженням не погодилося багато українських політиків, чиновників і журналістів. В українських масмедіа з'явилася низка публікацій, які нагадували про затримки з поставками обіцяної Заходом зброї і його занадто довгі коливання щодо ударів України вглиб території агресора. Ця критика багато в чому справедлива, але й думка про слабку укомплектованість підрозділів ЗСУ теж виникла не на голому місці.
В даний момент немає потреби вказувати точну кількість військових, яку потребує українська армія. Нещодавно, коли секретар РНБО Олександр Литвиненко озвучив цифру 160 тисяч, президент одразу ж висловив незгоду з цим.
"Я не погоджуюся з цифрами, - заявив Володимир Зеленський. - Не можна говорити про точну цифру, тому що є питання завдання. Якщо ви бачите, що не вистачає людей на фронті - це вам відповідь, мобілізували сотні тисяч людей чи не мобілізували. Якщо я скажу відверто, скільки мобілізували після цього закону... Чи я знаю? Так. Чи достатньо? Ні. Тому що найголовніше - люди".
Укомплектованість багатьох підрозділів ЗСУ далека від стовідсоткової. Іноді - дуже далека. В інтернеті ходить чимало відеороликів, у яких українські бійці з гіркотою розповідають про неймовірну втому людей на фронті. Ніхто не плачеться, ні. Просто всі захисники країни сподіваються, що темпи оголошеної мобілізації не тільки не знижуватимуться, а й зростатимуть. Чи судилося цим надіям збутися - питання поки, на жаль, відкрите.
Виходячи з численних повідомлень в медіа про скандали в ТЦК та затримання молодих чоловіків на кордонах, які намагаються виїхати з України нелегально, стає зрозуміло, що проблема ухилення військовозобов'язаних від мобілізації перетворилася на справжню епідемію. Щоб подолати це явище, необхідні зусилля не лише з боку держави, а й усієї громади. Я уважно спостерігав за розвитком цієї ситуації з 2022 року. Спочатку я навіть фіксував випадки, пов'язані з купівлею довідок про непридатність до служби та документів для виїзду за кордон. Однак згодом відмовився від цього заняття, оскільки зрозумів, що ухилення від мобілізації, згідно з інформацією з медіа та соціальних мереж, не викликає в українському суспільстві особливого осуду.
Дійсно, українські медіа-ресурси переповнені інформацією про можливі покарання для тих, хто не зареєструвався на військовий облік, не оновив свої дані або проігнорував повістки. Проте, це питання обговорюється переважно з правової перспективи, тоді як моральний бік часто залишається поза увагою.
У нинішніх умовах зовнішньої агресії ухилення від мобілізації є надзвичайно серйозним моральним злочином. Це було актуально в усі епохи і в різних куточках світу. Сильні чоловіки зобов'язані захищати свою батьківщину, свої домівки, родини, включаючи дружин, сестер, дітей і старших батьків. Втеча здатних чоловіків за межі країни, коли на рідній землі панують ненависні загарбники, еквівалентна зраді. Тому, крім введення штрафів і покарань, українські ЗМІ повинні регулярно, щодня, нагадувати суспільству про те, що ухилення від мобілізації в умовах війни є одним із найважчих моральних провин. Це залишить слід на совісті людини на все життя.
Проте існує й інша сторона цієї проблеми. Держава, яка зобов'язала своїх громадян виконувати військову службу, повинна забезпечити їм належні умови для цього. При цьому це повинно реалізовуватися, як кажуть, за замовчуванням, а не лише внаслідок тиску незадоволеної громадськості.
Ось характерний приклад. Останнім часом в Україні помітно зросла кількість випадків СЗЧ (самовільне залишення частини). Про це, чесно кажучи, наприкінці жовтня заявив голова Верховного Суду країни Станіслав Кравченко. "Ми ще не аналізували, цифри назвати не можу, але є значна тенденція на збільшення самовільного залишення військових частин", - сказав головний законник країни.
Але ж основна причина багато в чому лежала на поверхні. Мобілізованих часто відправляли в гарячі точки війни без належної підготовки. За місяць (таким був донедавна термін базової підготовки) люди, нерідко обтяжені віковими хворобами, які втратили військові навички, елементарно не встигали стати кваліфікованими і фізично підготовленими солдатами. Їхні шанси швидко загинути були занадто великі. Ось проти цього громадяни й "голосували ногами". Зараз це почали виправляти. Днями термін базової підготовки мобілізованих збільшили в півтора раза. Але невже це питання не можна було продумати від початку? І чи достатньо збільшили?
Звичайно, проблема частого ухилення від мобілізації лежить набагато глибше, ніж недалекість окремих генералів, які просиджують штани в тилу. Упродовж усієї своєї незалежності Україна стикалася з проблемами, які підривали довіру між державними інституціями й народом. Бунти 2004 і 2013 років чітко продемонстрували: вимоги народу про справедливість і повагу до своїх прав ігнорувалися, ось людям і довелося виходити на Майдан.
Сьогодні багато людей стурбовані тим, що боротьба з корупцією відбувається занадто повільно. Але ще серйознішою є проблема соціальної нерівності, яка стала майже непомітною "нормою". Наприклад, величезні зарплати багатьох державних службовців так яскраво контрастують з бідністю більшості громадян, що виникає питання: як Володимир Зеленський може це терпіти, адже під час виборчої кампанії він обіцяв бути рішучим захисником соціальної справедливості? Куди ж поділися ці обіцянки?
Соціальна нерівність в Україні, що перевищує рівні, спостережувані в багатьох західних країнах, існувала і до початку повномасштабної війни. Однак тоді вона не мала такої руйнівної сили, як сьогодні. В умовах конфлікту корупційні схеми, які не зменшуються, а також надмірно високі оклади державних службовців і депутатів, поступово створюють атмосферу незадоволення та формують бажання дистанціюватися від своїх громадянських обов'язків.
Соціальна нерівність, серед інших наслідків, часто призводить до того, що основні тягарі війни падають на плечі звичайних громадян. Члени "еліти" та їхні діти, уникаючи призову, часто проявляють подвійні стандарти, демонструючи своє комфортне життя в західних країнах. Це викликає значне обурення серед населення.
Додатково слід зазначити, що заяви українських чиновників часто не відповідали дійсності. Це стало очевидним, наприклад, перед початком масштабного вторгнення Росії: поки західні розвідки попереджали про загрозу, президент Зеленський заспокоював громадян, стверджуючи, що небезпеки немає. Подібна ситуація виникла також перед запуском ракети, яку Путін пізніше назвав "Орешником". У відповідь на цю загрозу багато іноземних посольств у Києві вирішили тимчасово призупинити свою діяльність, і це було абсолютно виправдано. Водночас Міністерство закордонних справ України охарактеризувало дії посольств як "інформаційне нагнітання". Такі випадкові чи навмисні "помилки" лише підривають довіру громадян до вітчизняної влади. Чиновникам і політикам слід уважніше ставитися до своїх слів, адже їхні висловлювання мають значення.
Звісно, щоб народ був готовий захищати свою країну, потрібні не тільки слова, а й реальні дії, що підтверджують турботу держави про кожного громадянина. Особливою увагою мають бути оточені переселенці зі зон бойових дій - вони й так уже заплатили дуже високу ціну за помилки можновладців. Підвищену турботу влада повинна проявляти і про багатодітні сім'ї, людей похилого віку, дітей, інвалідів. Так завжди має бути в будь-якій нормальній державі. Але у воєнний час ціна такої уваги зростає багаторазово: кому ж захочеться платити чорною невдячністю рідній країні за такого стану справ?
На жаль, нині в Україні спостерігається зовсім інша ситуація. Відсутність належної підтримки з боку держави змушує людей повертатися навіть на території, які перебувають під окупацією. Про це нещодавно повідомив депутат від "Слуги народу" Максим Ткаченко. Він зазначив, що кількість таких "поверненців" вже досягла близько 150 тисяч осіб. Наприклад, в окупований Маріуполь повернулася приблизно третина колишніх мешканців. Це справді тривожний сигнал, який може свідчити про байдужість української влади до своїх громадян... Сподіваємося, що це не так, адже в іншому випадку Україну чекають ще серйозніші випробування.
