Американо-український фонд інвестицій на відновлення — можливість без гарантій.
Підписання угоди щодо створення американо-українського інвестиційного фонду відновлення є подією, що вимагає всебічного та об'єктивного аналізу, без емоційних перебільшень і необґрунтованих сподівань. Це не революційна зміна, що сталася випадково, а скоріше відкриття нових можливостей, які приховують як значні багатства, так і серйозні ризики. Для України це можливість, проте не гарантія перетворення її природних ресурсів на основи сучасної, технологічно розвиненої економіки, а також успішного проходження складного етапу відновлення. Іншим викликом залишається необхідність подолання системних проблем у галузі, які, за умов активної участі іноземних інвесторів, можуть стати не лише перешкодою для реалізації проектів, а й сприяти формуванню колоніального стану добувного сектора, про що неодноразово попереджали критики цієї угоди.
Ми часто зустрічаємо вражаючі оцінки вартості українських надр: від сотень мільярдів доларів для критичних мінералів до неймовірних 15 трильйонів доларів для всіх мінеральних запасів. Однак варто зазначити, що ці цифри не є ринковою вартістю активів, а скоріше гіпотетичними оцінками мінералів, які знаходяться під землею. Зокрема, 62% цієї вартості становить кам'яне вугілля, а 14% -- залізна руда, тоді як інші мінерали, включаючи критичні, складають менше чверті. Ця сума відображає потенціал, а не реальний ліквідний капітал.
Цей потенціал різко контрастує з жорсткою реальністю війни. За даними Київської школи економіки, на кінець 2024 року прямі збитки лише в промисловому та будівельному секторах оцінюються у 14,4 млрд доларів, тоді як загальні втрати інфраструктури перевищили 170 млрд доларів. Російська агресія призвела до фізичного знищення вартості наших активів, окупувавши території, де розташовані до 40% запасів металевих руд. Водночас, у парадоксальному розвитку подій, ця агресія підвищила стратегічну цінність ресурсів на територіях, що залишилися під контролем.
Таким чином, фундаментальний виклик для України -- це подолання прірви між теоретичним багатством і реальною економічною віддачею. Ми роками сиділи на золоті, але це "золото" залишалося геологічним феноменом, а не економічним активом. Угода зі Сполученими Штатами -- це не магічне рішення, а інструмент. Це рамкова конструкція, що може допомогти залучити капітал і технології. Але чи стане ця конструкція міцним мостом до процвітання або ж залишиться пам'ятником втраченим можливостям, залежить виключно від нашого домашнього завдання -- від глибини та послідовності внутрішніх реформ.
Чому ефективна співпраця в видобувній промисловості може стати важливим прикладом для всієї економіки? Відповідь криється у характерних рисах цього сектора. Гірничодобувна індустрія є вкрай капіталомісткою, з тривалими інвестиційними періодами та високими ризиками, як геологічними, так і політичними. Історично в Україні ця галузь була пов'язана з відсутністю прозорості, корупційними схемами та олігархічним впливом.
Реалізація хоча б одного великого прозорого та прибуткового проєкту за участі американського капіталу в рамках угоди стане потужним сигналом для всього міжнародного інвестиційного співтовариства. Це продемонструє, що Україна здатна забезпечити верховенство права, стабільність правил гри та захист інвестицій у такій комплексній галузі. Як наслідок, це може розблокувати потік капіталу і в інші сектори -- від агропереробки до IT, оборонки та інфраструктури.
Взаємозв'язок між військовою підтримкою з боку США та можливими доходами від українських ресурсів формує особливий механізм взаємних інтересів. Ефективність Фонду, а отже, й повернення американських інвестицій, безпосередньо залежать від здатності розпочати видобуток на нових родовищах. Це перетворює відносини з традиційної схеми "донор – реципієнт" на рівень стратегічного партнерства, де безпека України стає важливим економічним інтересом для Сполучених Штатів.
Важливо розуміти, що американо-українська угода не виникла у вакуумі. Вона є прямим наслідком глобальної геоекономічної перебудови, в центрі якої -- жорстка конкуренція між США та Китаєм за контроль над ланцюгами постачання критичних сировинних матеріалів. Це змусило США та їхніх союзників терміново шукати шляхи диверсифікації та френдшорингу -- перенесення ланцюгів постачання в дружні та надійні юрисдикції. Справді партнерським і взаємовигідним такий формат стає тільки тоді, коли державні інститути демонструють стабільність і прозору логіку своєї роботи, бізнесові практики країни-реципієнта стають зручними та позбавленими бар'єрів для обох сторін.
Це має особливе значення в умовах максимально уніфікованого процесу залучення інвестицій, характерного для західного світу. Приклади країн, наведених нижче, ілюструють історії тих, хто не лише став джерелом доходу для донорів, а й зміг використати інвестиції як стартову платформу для власного розвитку.
Однак є велике але, про яке так люблять говорити економісти. Багатство на природні ресурси часто стає не благословенням, а прокляттям. Це явище, відоме як ресурсна пастка або "голландська хвороба", характеризується деградацією інших секторів економіки, зростанням корупції, посиленням авторитарних тенденцій і, зрештою, економічним занепадом. Корисним для нас буде проаналізувати кейси країн, що успішно використовували аналогічні механізми залучення капіталу для відновлення.
План Маршалла часто сприймається виключно як фінансова допомога, проте це не зовсім вірно. Західна Німеччина отримала в рамках цього плану 1,4 мільярда доларів, що становило приблизно 11% від загальної суми, причому 85% цих коштів було виділено у вигляді безповоротних грантів. Це дало потужний імпульс для економіки. Проте економічне диво стало можливим лише завдяки серйозним внутрішнім реформам. Важливу роль відіграла грошова реформа 1948 року, що призвела до запровадження німецької марки і зупинила гіперінфляцію. Також значну роль відіграла ордоліберальна політика міністра економіки Людвіга Ергарда, яка створила сприятливі умови для ринкової конкуренції та стабільного економічного зростання. Вражаючі результати стали помітними вже у 1955 році, коли зростання ВВП ФРН досягло 12%.
Урок для України. Зовнішній капітал є каталізатором, але не панацеєю. Без макроекономічної стабілізації, незалежної монетарної політики та структурних ринкових реформ він не дасть бажаного ефекту.
Післявоєнна Японія, подібно до Німеччини, зазнала значних руйнувань і пережила етап гіперінфляції. Американська програма стабілізації, відома як "Лінія Доджа", стала справжнім проявом "шокової терапії". Основні заходи включали: балансування державного бюджету, реформування податкової системи, обмеження кредитування та впровадження фіксованого курсу єни. Це призвело до важкої, але короткочасної рецесії, яка отримала назву Dodge squeeze. Однак саме ця сувора фіскальна дисципліна заклала основи для подальшого швидкого зростання, орієнтованого на експорт, яке увійшло в історію як "японське економічне диво".
Ботсвана -- класичний приклад країни, яка змогла уникнути ресурсної пастки. Основою її успіху стало створення 1994 року суверенного фонду "Пула" для управління доходами від експорту алмазів. Мета фонду -- збереження капіталу для майбутніх поколінь і стабілізація державних фінансів. Фонд управляється центральним банком країни і функціонує на основі довгострокової інвестиційної стратегії, що відокремлює його від поточних політичних потреб уряду. Результатом такої політики стали значне зростання ВВП на душу населення -- з 2 832 дол. у 1994 році до понад 7 тис. дол. у 2020-му, а також рівень бідності, значно нижчий за середній по країнах Субсахарської Африки.
Урок для України полягає в тому, що доходи від видобутку природних ресурсів мають значний рівень нестабільності. Існує велика спокуса використати надприбутки від високих цін на сировину для фінансування популістських соціальних програм. Однак такий підхід може призвести до "голландської хвороби". Україні необхідно розробити стратегічний план управління цими фінансовими ресурсами, заснований на принципах суворої фіскальної дисципліни.
Історичні уроки та структура угоди зі Сполученими Штатами чітко демонструють, що зовнішні інвестиції не з'являться в Україні самі по собі. Вони з'являться лише тоді, коли ми створимо стабільне, прозоре та безпечне середовище для бізнесу. Це і є наше основне завдання — реалізація комплексу реформ, які перетворять Україну з території з високими ризиками на привабливий інвестиційний центр. Це не лише виконання вимог наших партнерів; це свідомий вибір на користь підвищення нашої конкурентоспроможності.
Інвестор не вживає мільярди доларів без ретельного аналізу. Найважливішим для нього є отримання надійних, точних і легко доступних геологічних даних.
Навіть найцінніші родовища не принесуть вигоди, якщо їх експлуатація заблокована або умови роботи є нестабільними. Проблема "сплячих ліцензій" залишається одним із основних бар’єрів для розвитку цієї галузі. За даними Державної служби геології та надр, в Україні налічується 154 спеціальних дозволи, за якими протягом десятиріччя було видобуто менше ніж 1% запасів. Ці ділянки фактично знаходяться в замороженому стані і не сприяють економічному зростанню. Важливо провести рішучий, але справедливий аудит, і в разі невиконання ліцензійних умов повертати ці ділянки на ринок через прозорі аукціони, щоб залучити ефективних інвесторів.
Активне просування вказаних інструментів, особливо в контексті таких пілотних проєктів, як родовище "Добра", може стати вирішальним фактором для залучення суттєвих інвестицій. Це одне з найбільших родовищ в Європі, з оцінюваними запасами руди від 80 до 105 мільйонів тонн. Уряд України вже 16 червня 2025 року дав зелене світло для підготовки конкурсу на розробку цього родовища, що стало першим практичним кроком у рамках угоди зі Сполученими Штатами. Зацікавленість у проєкті вже висловив потужний консорціум інвесторів, до складу якого входить інвестиційна компанія TechMet (частково фінансована урядом США через DFC) та соратник президента США Рональд Лаудер.
Хоча це може звучати банально, але наведені вище приклади та плани дій підтверджують: справжній успіх полягає у використанні наявних можливостей для створення в Україні повноцінних виробничих ланцюгів — від видобутку сировини до виготовлення інноваційної продукції з високою доданою вартістю. Це є очевидним і перевіреним шляхом для України, щоб уникнути пастки ресурсів та закласти основу нової економічної моделі, яка пов’язана з покращенням якості життя громадян та підвищенням довіри до інститутів публічної влади.
